Жлобологія

Фото: Андрій Волгін

Іван Малкович — поет, видавець. Власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Народився 1961 р. у с. Нижній Березів (Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). Закінчив Івано-Франківське музичне училище (1980), філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (1985). Кілька місяців працював у школі вчителем української мови та літератури. Був редактором дошкільної літератури у видавництві «Веселка» (1986—87), головним редактором дитячих програм студії «Укртелефільм» (1992). У 1992 р. заснував власне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке спеціалізується на дитячій літературі. Автор поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч (2010). Вірші Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською та іншими мовами.

Про пупець землі

Мабуть, я належу до меншості, бо не вживаю таких слів, як «жлоб», «бакси». Мені важко згадати, чи когось я так називав: жлоб...

Жлобство — це, в моєму розумінні, породження міського тупорилого жевжика з неадекватними замашками. Жлоб почувається пупцем землі. І не тільки, скажімо, донецької... Я остерігаюся жлобів. Його сателітом можна вважати рагуля — це такий безневинніший, «сільськіший» варіант жлоба, така собі бліда подоба Швейка. Рагуль зазвичай смішний, і вже тому не зрідка — позитивний. Він переважно неагресивний, на відміну від жлоба. Рагуля я не боюся. Бо він іноді навіть симпатичний — як Вакула у Гоголя, який, наприклад, напрочуд поважно відгукується про Петербург: «Губернія знатная! Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Розчудесна припорція!» Та й його візаві — козаки — теж з того самого тіста: «Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього думку дуже прихильну» — пише Гоголь. Хоча ні, це я заговорився — Вакула не рагуль, він радше з тих провінціалів, які завдяки своїм вродженим талантам, подібно до братів Розумовських, за деякий час опиняються в епіцентрі петербурзького життя і стають його улюбленцями...

А от жлоб вважає інших людей тлом для свого пико- і пузо- вип’ячування.

Жлоб хоче над людьми панувати — дико і без правил. У фольклорі, в «Казці про липку і зажерливу бабу» є про це. Баба маніпулює дідом, бо їй раптом забаглося багатства, а потім — всього-всього. І коли її гарне життя раптом урвалося? Це сталося саме тоді, коли вона захотіла всіх людей зробити своїми наймитами. Баба стала лихою і лютою — і все скінчилося. Але в реальному житті люті і злі зазвичай і панують, коверзують над нами.

Бруд жлобства

Чи справді можна — «із грязі в князі»? Бо ж це не просто бруд у звичному розумінні: от, вимастився в болото. Бо бруд жлобства — він радше внутрішній. Він всотується в кров, у єство людське, а тоді випирає й назовні.

Жлобство плодиться заздрістю. Люди нікчемні, ледачі, пустопорожні заздрять багатим, багаті — ще багатшим. З цього нічого доброго не народжується. Скажімо, Шевченко був козачком, зазнав панських знущань і коверзувань, він бачив хитрощі кріпацькі і хитрощі багацькі, і зумів зберегти в собі рідкісну здатність бачити справжніх людей — і серед бідних, і серед багатих. У нього є один дивовижний вірш-спостереження:

Колишній кріпак має таку велику душу, що може зрозуміти навіть багату самотність пана.

У кожного стану свої спокуси і загрози...

Совєцькі злидарі не любили тих, хто мав більше, хто був багатший, адже багатшими за совєтів ставали здебільшого не за якийсь талант, а через блат і зв’язки. А це оптимальні дріжджі для жлобства. Адже жлоб майже ніколи не буває талановитим, він загрібає жар чужими руками.

Жлоби і казки

Зла в чистому вигляді не існує. Є така казка про відьму, яка замріялася, щоб чоловік-удівець, який має багато дітей і багато гризоти, взяв її за жінку. Він, бідолаха, хоче спекатися її (вона дуже страшна та ще й залізноноса), але водночас ще й хоче запопасти її багатства, тож чеснішою і щирішою в цій казці виглядає саме відьма. В українських казках цікаве трактування доброго й лихого. На сході України втілене зло — це змій, на Заході — чорт. Хоча є ще змій-шаркань, це вже дракон такий закарпатський, і він може літати. А ще ж існує і Люципер, і Ліктиборода — чорт над чортами.

Якщо говорити про улюблені казки, то більшість із них зібрані в моєму тритомнику «100 казок». Жлобів у казках майже не буває. Бо в казки широкий діапазон, а жлоб — це просто сірість, натомість казка любить характери яскравіші.

«Камандір жизні»

Жлоб не є мегазло (це щось проміжне, як середній клас), але від нього часто багато що залежить. Бо з його середовища народжуються герої або антигерої, які можуть піднестися на вищий рівень. Але якщо суспільство пронизане жлобами, то й героїв воно виплекує відповідних.

Лечу в Нью-Йорк. Заходжу в літак, свої речі поклав на полицю — трохи далі від свого місця, бо наді мною вже було зайнято. Кожен дивиться, де є місце, і теж кладе свої пакунки. Та зайшли донецькі хлопці, виставили мій портфель на підлогу зі словами: «Ето наше мєсто!». Я вражений, адже людям, які поклали речі наді мною, я б ніколи такого не сказав... Беру портфелик і кладу його на те ж місце, тільки вже за їхніми речами. Знову він забирає і каже: «Ти шо, нє понял? Ето мойо мєсто. На борту стоматологов нєт». Дехто в салоні мене впізнає, мені страшенно незручно, але одна жінка втрамбовує свої речі і каже мені: ставте сюди...». Я вже не хотів конфліктувати, щоб не соромитися перед іноземцями, щоб не вийшло, як у моєму дитячому віршику: «Носоріг носорогу Наступає на ногу...» Але ж якщо тобі так залежить на місці, то можна підійти, попросити — і нема жодних проблем. Але хлоп’ята вирішили бикувати. Типове совкове жлобство. Єфрейтор-прапорщик, «камандір жизні». На щастя, з такими людьми я не надто часто перетинаюся в житті.

Скалка в серці

Ми мусимо визнати, що людська цивілізація переживає не найкращі часи. Період високого розквіту розуму, інтелекту, культури вже, на жаль, позаду. Інтернет, комп’ютер — це чудові інструменти. Але в мудрих руках.

Табличку множення тепер можна знайти теж в Інтернеті (Усміхається. — Упоряд.). На перший погляд видається, що ці засоби звільняють розум від зайвої роботи і віднаходиться сила для інших завдань, корисніших і потрібніших. Але то так: коли ти менше їси, то в тебе й шлунок зменшується. Мозок — теж — зсихається.

200 років тому Андерсен пише Снігову Королеву. В цій історії є протиставлення щирої, чистої душі і холодної, незворушної таблички множення. Перед Каєм, коли його викрадає Снігова Королева, постає дилема між молитвою (отченашем) і математикою (числами). Скалка тролячого, тобто диявольського, дзеркала втрапила йому в серце, і Кай хоче проказати молитву, щоб порятуватися, але у нього в голові крутиться лише табличка множення і дроби. Андерсен попереджає нас про певні духовні загрози, коли людина стає занадто раціональною. Чи це не нагадує вам наші часи?

Раціоналізм поступово перетікає в тупе споживацтво, в збагачення за будь-яку ціну. Невідповідність духовно й морально обмежених людей тому становищу, яке вони посідають у суспільстві, очевидна. І це бачать навіть діти. Чого дивуватися, що тепер важко змусити їх прочитати книжку, та й узагалі вчитися. Діти розуміють, що гроші тепер пливуть у кишені тих, хто живе без моралі, без честі, без інтелекту, без гальм, тобто до жлобів у квадраті — жлоб’яр.

Больовий поріг і порхавки

Якщо ви раптом упадете на вулиці від болю, втратите свідомість, а таке, на жаль, траплялося й трапляється з людьми, то десь у Європі хтось обов’язково підбіжить до вас. У нас же, мабуть, подумають, що ви п’яний. Я й сам інколи міркую, як би вчинив у такій ситуації... Для мене очевидно, що суспільство зачерствіло. Напевне, так сталося, бо ми стільки болю, принижень і наруг зазнали як нація, що на такі випадки у нас уже майже не реагують. Больовий поріг у якийсь момент аж занадто зашкалював і ще й досі не прийшов до норми.

Мене вражає, як у європейських шкільних закладах старші діти опікуються меншими. Якщо малеча заплаче, старший зразу прибіжить допомогти. З середніх класів діток водять у будинки-інтернати для літніх людей, аби вони допомагали стареньким. Там розповідають і наочно пояснюють, як важко ведеться дідусям і бабусям через те, що їхні м’язи вже ослаблені. Діткам до ніг на короткий час прив’язують металеві пластини, на спину дають ранець і пропонують їм у такому спорядженні перейти спеціально відведену дорогу. Дітям стає важче підняти ноги, їхній рух уповільнюється... Потім їм пояснюють, що приблизно так само почуваються старші люди: до їхнього тіла «прив’язано» усі їхні роки. Тому їм важко ходити. Дитятко на все життя запам’ятає цей урок. Тож коли воно виросте, їхатиме на своєму авто і побачить стару людину, що переходить дорогу, то зупиниться перед нею ще за 10 метрів — бо його дуже грамотно колись навчили... А що у нас?.. Я говорю про якісь найелементарніші речі, які не потребують фінансових інвестицій чи великих вкладень. Тільки мудрих учителів і методик.

З відсутності больового порогу, з душевної черствості, з неуважності до інших і народжується жлоб. Він не співчуває ніколи...

У Карпатах ростуть такі гриби, порхавками їх називають. Деякі люди схожі на ті порхавки. На вигляд гриб як гриб, ще й дуже гарний, такий екзотичний, білюсінький, а всередині ж нічого немає, наступиш на нього, а він тільки — порх! — як пробитий капшук. Так само й з людським матеріалом. Порхавок у нас пребагато.

Ігри розуму

Тепер читають значно менше, віддають перевагу Інтернету. «Інформаційне суспільство»? Це коли новина тобі в одну звивину вскочила й одразу ж вискочила. І не було шкоди «ні псові, ні вівсові». Це не суспільство мудрості і знань, а суспільство інформації, що перетікає через людину, як океан, але в душі майже нічого не лишається.

Поза сумнівом, технології ведуть нас уперед, бо людство все одно колись буде переселятися на інші планети. Про це ще Жуль Берн писав, наприклад. Провіщав це і Ціолковський, і багато інших. Не за горами той час, коли люди мандруватимуть планетами і возитимуть з собою усі свої улюблені книжки і мистецькі твори в мініатюрних пристроях. Уся ця комп’ютеризація — логічна з погляду цивілізаційних перспектив. Ми у видавництві теж працюємо над складними інтерактивними книжками. Коли я покажу їх вам, ви здивуєтесь. Люди не можуть постійно возити за собою свої паперові бібліотеки. Тому електронні книжки — це актуально. Щоб у космос не тільки людське жлобство полетіло, а й те все найкраще, що створило людство: культурні і наукові надбання (Сміється. — Упоряд.). Ці нові носії й з’явилися для того. Тобто я зовсім не проти цифр, комп’ютеризації, бо розумію, що цей процес незворотній.

Культ життя

Найвищий рівень життя, побут, культуру мають країни, де переважає протестантська віра, непоганий рівень добробуту — в католиків. А от там, де православіє, там з рівнем добробуту і загальної культури, на жаль, значно гірше. Російська православна церква дуже безсоромно в різні часи змикалася з державною репресивною машиною, була і є частиною тоталітарних функцій влади. Освячувала будь-які дії влади. Вона, назагал, не підносила людей, а страхала, залякувала їх і використовувала. Де менше хрестяться, там більше віри.

Західна Україна ближча до католицького світу. Там панує той культ, який ще панував до просякнення на нашу землю московського православ’я, яке більше скидається тепер на лівослав’я...

Українці — різдвяна нація, у нас коляд стільки, що навіть не знаю, який народ має ще стільки таких чудових колядок. Наприклад, наші сусіди на поверсі — хорова капела імені Ревуцького. Коли нею ще керував Богдан Антків, вони 20 років їздили на гастролі до Великої Британії і провідна британська преса писала, що ці українські артисти співають божественно, що «наш собор стоїть з XII століття, і, напевне, його стіни ще не чули такого дивовижного співу». А в другому відділі концерту капела завжди виконувала колядки (хористи зазвичай гастролювали в Англії перед Різдвом), і це сприймалося з неймовірним ентузіазмом, холодні англійці могли аплодувати по 8 хвилин.

Ми справді мали культ Різдва, тобто ми вітальна нація, ми вітаємо життя, народження Божої дитини. Ми тішимося цим, насолоджуємося, і свою радість переливаємо в колядки. В Московії ж колядок немає. Їхній Бог суворіший, він майже не всміхається. У них пасхальний культ — страждання і покара. У нас, звісно, теж є суворий піст, духовне чування, але культ радісного Різдва Христового таки превалює над усім. Але — Господи! — маючи тисячі шедевральних колядок, пересічна сучасна українська людина не вміє колядувати, не знає жодної колядки, окрім дешевої спаплюженої речовки «коляд-коляд-колядниця». Радянська влада витравила з українців коляду, щоб вони не були самими собою, а уподібнилися до московитів.

Карнавал

Хоча в нас було чимало й двозначних обрядів. Мій тато розповідав... Він тоді ще був парубком, в селі помер молодий хлопець — сталося величезне горе. Це середина минулого століття, Карпати. І ось односельчани йдуть на похорон, і тут, певна річ, нема нічого веселого, але було заведено влаштовувати при покійникові веселі забави. Наприклад, молоді граються «дупака». Хтось нахиляється над труною, його обступає веселий гурт, і один з-поміж них б’є того небораку по дупі, а той має відгадати, хто вдарив. Мій юний тато стоїть надворі, дивиться — їжак повзе, він зловив того їжака, загорнув його в хустинку, сховав у шапку. Входить до хати, а там якраз молода дівчина обіперлася на труну і має вгадати, хто її вдарить. От мій хвацький татусь і вдарив її по дупі тим їжачком у хустинці. Вона — підстрибнула, заверещала і... звалила труну. А вся молодь реготала, адже вони все сприймали, як уламок карнавалу, маланкування. Тоді просто так було заведено — молоді хотіли показати Смерті, що вони її не бояться... Хоча, як на мене, це просто жахлива сценка... Звичаї міняються: те, що здавалося природним колись, тепер сприймається як дикий нонсенс. І — навпаки.

Про національне жлобство

Але, сказати б, найгірше зі жлобств — то наше національне жлобство. Ще з побутовим жлобством можна якось миритися, але національне здатне довести країну до ... Міністрові освіти ніхто ж не піднесе під ніс кулака — всі лише, як от і я, вправляються в міцних епітетах на його адресу...

Моя сестра працювала вчителькою української, і була якось у комісії на районній олімпіаді в Косові. От хлопчик усно щось відповідає. «Як ти називаєшся?» — питає сестра. «Вася». «Васильку, ти кажеш «самольот», а це російське слово. По-українськи треба казати «літак». Ти ж українець...». «Йо, я українец?! — відповідає хлопчик. — Я — космацкий!». Допускаю, що на Донеччині якийсь хлопчик може резонно заперечити, що він — «данєцкій»... Бачите, в нас ніхто не займається розумною ідеологічною роботою. Національна самоідентифікація дуже часто просто відсутня.

Не знають національних героїв. Мене ж із дитинства виховували так: наші козаки — найсміливіші, наші дівчата — найкращі, наші пісні — наймелодійніші... Десь у такому дусі. І це дало мені опору і внутрішнє переконання власної і національної повноцінності. Тільки подумайте: 50-мільйонна нація, яка не має ні своїх мультфільмів, ні свого кіно — ні дитячого, ні дорослого. Був один славний мультфільм про трьох козаків, та й той німий, щоб козаки, боронь Боже, чогось там не бовкнули зайвого...

Дивно, неймовірно, але ми ще й досі існуємо. Отже, ми дуже сильна нація. Хоча в нас мовби існують дві якісь паралельні нації, які майже не перетинаються: одні виховуються на «Мусі-цокотусі», а інші — на українських книжках... Українська дитина часто не знає ні «Падав сніг на поріг», ні «У лісі-лісі темному», ні Олесевої «Ялинки», ні... Я вже не кажу про перекладну класику. Роль перекладної літератури теж дуже велика. Пам’ятаю, старший син був ще в першому класі. Однокласники прийшли до нас додому на його день народження. Я бавився з ними, жартував. І ось з одного — доволі дотепного мого жарту (вибачте за самовпевненість) — засміявся тільки мій син. Ішлося про Панну Цап. Але інші діти не знали, хто це, бо в російському перекладі вона — Фрекен Бок. От вам і Карлсон, от вам і різночитання. А нація ж мусить бути цільною, не роздвоєною. Бо саме з роздвоєння починається багато ментальних бід... Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець.