Жлобологія

Фото: music.itop.net

Кузьма Скрябін (справжнє ім’я Андрій Кузьменко) — співак, музикант, музичний продюсер, шоумен. Народився 1968 р. у м. Самборі (Львівська обл.). Закінчив стоматологічний факультет Львівського медичного інституту. Створив музичну групу «Скрябін» (1989), яка є першим україномовним гуртом у жанрі альтернативної електроніки. До сьогодні гурт видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев’ять макси-синглів, один концертний альбом і багато інших музичних проектів. Найвідоміші альбоми: «Чуєш біль» (1989), «Мова риб» (1992), «Птахи» (1994), «Еутерпа» (1999), «Стриптиз» (2001), «Мовчати» (2003), «Танго» (2005), «Старі фотографії» (2010). Працював ведучим на українських телеканалах, знімався в мюзиклах. Писав статті для періодичних видань під псевдонімом. У 2006 р. видав книгу прози «Я, Побєда і Берлін», яка мала кілька перевидань.

Уніформа популяції

Не слово мене знайшло, а я сам увійшов в це слово «жлоб», саме поняття жлобізму. Тому що жив серед рогулів і жлобів, і виглядав точно так само. Був ще Радянський Союз, а в моді тоді були светри Boys. Я в такому теж ходив. Поміж ними, своїми аборигенами, я собі ріс і почувався прекрасно, не знаючи, як люди виглядають за межами нашого поселення.

Уніформа популяції мала вигляд модних светрів і спортивних штанів. Тільки ті, хто зробив над собою зусилля подивитися уважно, які люди живуть за межами совка, проаналізувати що й до чого, стали інакшими. Поруч Польща, кінець кінцем, у Львові можна було щось цікаве побачити... Наприклад, у картинну галерею ти зайшов у своєму «бойсі» і дивишся: з тої тусовки випадаєш! І або треба в собі щось міняти, або на них «наїхати», хай надягнуть «бойси»! І я вибрав перше, став підлаштовуватися під цивілізований світ. Але більшість людей так і залишилася в старій шкарлупі.

Я жив у місті Новояворівську, на Львівщині. Але, незважаючи на те, що там мешкало багато людей із ледве не всього совка, бо там тривала «стройка вєка» — справжній полігон, сірчаний комбінат будувалися — тож населення нібито космополітне було, та провінція залишалася провінцією. Маса народу, яка приїхала з різних кутків Союзу, перед тим трохи світу побачила, і діти цих офіцерів теж, але. Але жлободром нікуди не зник.

У тому то й річ, що добра половина жлобів сама не розуміє, що вони — жлоби. Вони часто не мають навіть думки себе з кимось порівнювати, варяться в своїй тусні, для них існує така проста ієрархія: скільки смужок на штанах, стільки й личок на твоїх погонах, умовно кажучи.

Там, за горою

Можна жлоба ідентифікувати за візуальними особливостями. Наприклад, польського (ох, наживу ворогів цими словами...). Його дуже просто розпізнати: він майже такий, як і наш. Але у Польщі осередок жлобства — поблизу гірських масивів. Там гуралі жиють, ці люди гір ніби загубилися в часі і просторі. Як колись давно варилися в своєму болоті, так і досі там. Може, їм таки заважають Татри — через гори пролізти до цивілізації складніше, а може, лінь то робити. От живуть собі вони біля гір і думають: там, за горами, — теж гори... Саме так думають, напевно, ті татрські гуралі, незалежно від національності.

Якщо проводити паралелі між нашими й не нашими жлобами, то ці люди мало чим відрізняються один від одного. Вони є навіть у могутній Америці, але називають їх по-іншому — «реднеками». Це жлоби з червоними шиями, з вигляду свинячими, і з відсутністю інтелекту на обличчі. Вони постійно жують жуйку своїми квадратними щелепами.

Крива посмішка

До чого тут щелепи? Я стоматолог, не забувайте... В мене є такий критерій оцінки людини, як фаціальний. Чоло до аналізу можна не брати, важливі інші дві третини обличчя, вже від брів до підборіддя, розділивши обличчя по центральній осі, легко побачити достатньо цінного матеріалу для аналізу (Усміхається. — Упоряд.). За поглядом, за прикусом, за змиканням губ, за мімікою можна багато чого дізнатися про людину. Існують певні норми, якою має бути міміка в різних емоційних станах. Навіть етикет на це вигадали. Але є люди, в яких міміка недорозвинена, тобто одноманітна. У людей цих м’язи обличчя, ті, що зазвичай мали б працювати, атрофовані. Іншими словами, то є міміка людини здивованої і водночас наляканої, настороженої: от десь криється западло... Страх і захист перед цим же страхом. Це й постійний острах перед людьми, які не подібні на тебе. А сама людина при тому не бачить себе збоку і не думає, що по-жлобськи виглядає. Крива посмішка (яку росіяни називають «ухмылочка»), перекошене обличчя і готовність кинутися в бій, бо невідомо, чого ти від нього хочеш: чи хочеш з ним битися, чи погладити його по голові й дати бублика вкусити. Ось цей момент настороженості і виокремлює жлоба з величезної маси людей. Вони постійно чогось бояться.

Уроки життя

Чи маю я право називати людей жлобами? Не маю? Думаю, так говорять люди, які менше контактують із соціумом, ніж, наприклад, ті, що таки мають право так говорити. А з людьми треба говорити тією мовою, яку вони можуть зрозуміти. Тобто твій візаві тебе інакше не почує. Якщо на хамство відповідати інтелігентністю, це нічого не дасть. Жлобів треба леліяти і берегти, чи не так? Не можна нікого ображати, кажете? Я хочу називати речі своїми іменами. Без евфемізмів.

Найяскравіші індивідууми, які мали необережність проявляти хамство в стосунку до мене, розуміли, що відбувається, і припиняли так поводитися, коли я їм відповідав точно так само. Вони від мене не чекали такої реакції, а коли почули в широкому дуже спектрі, в набагато розгорнутішому, ніж був у них, то замовкали. Цей спосіб працює, але так людину від хамства не зцілити, цей хам не побіжить одразу в галерею шукати картину Матейка.

Мені інколи переповідають, як мої слухачі мене обговорюють, наприклад, в туалеті... «От підарас, під фанеру пайот!» А мені стає смішно, бо там фанерою і не пахло.

Фізик з лобзиком

Інтелігенцію знищили на цій території, їх відстрілювали, вивозили, і постраждала величезна кількість людей від наслідків такої політики партії. Навіть у гуртку для дітей, який я відвідував у далекому дитинстві, я тепер це розумію, сидів собі ніби звичайний дядечко, щось там лобзиком пиляв, а коли ти з ним поспілкувався, то дізнався, що він — фізик-ядерник. І він не просто так у Новому Роздолі жив, а його з Сибіру відправили сюди «на стройку вєка». І цей з вигляду простий чоловік нам, дітям, передавав свій інтелект. А тепер таких людей одиниці. За совка була велика концентрація інтелектуальних людей коло мене — так я це сьогодні розумію. Можливо, тому що був ще малий, щоб ходити на роботу, і по вулиці не вештався. Однак ще в час, коли я вступив до інституту, мені траплялися справді мудрі добрі люди.

Із незалежністю України відкрилися двері і ті, хто мав можливість, вальнули на Захід. І найбільше постраждала освітня платформа. Та не тільки на її рівні маємо втрати. Ми в своєму дворі кожен день з кимось перетинаємося, і раптом... ти чуєш, як дідусь робить зауваження малому, який іде і плює на стіну. Другий раз та дитина вже подумає, чи можна так робити, бо вона хоч щось та й зрозуміла. Цей старий чоловік у такий спосіб пояснює малому, що є такі речі, як самоповага і повага (хоча б до своєї скромної персони). Можливо, зауважень таких критично мало тепер, ніхто нікому не говорить їх. Образно кажучи, є пліснява, якщо її вчасно забрати, то нічого страшного не станеться. А коли ти її не забереш, то вона розростеться так, що потрібно буде штукатурку зривати й навіть валити будинок.

А я сяду у каділак

Наведу приклад музичного жлобства, розкажу про свого колєґу по цеху, який називається Дзідзьо. Шикарний проект, я допомагав йому в свій час, намагався внести трохи інтелігентності в тоту музику. Але хлопці вирішили, що їм цього не потрібно, і мене «скинули». Може, тому що я їм дійсно був чужий, мій підхід до музики теж. А може, причина була в них самих: вони створили жлобський продукт, і жлоби чи рогулі мають їх за своїх. От Дзідзьо знімає кліпи, куди вкинули величезні бабки, які вже навіть не грають ролі. Я навіть йому колись казав: «Чувак, якщо ти хочеш бути ближчим до народу, то не купуй кадилак, а їдь на «богдані» на концерти, сади в нього своїх фанів». Але він пішов іншим шляхом: заграла та жлобська жилка, тобто він себе позиціонує вище, ніж оті жлоби, а вони хочуть бути такими, як він! І це їх поєднує якраз. Мільйони переглядів у YouTube свідчать про те, що народ цей гурт цінує... але жлобам мало треба. Їм же не потрібен жоден розвиток, бо вони одну пісню можуть слухати роками. Тому в цього проекту є популярність — серед людей з освітою плюс-мінус ПТУ.

Інтелектуальна валюта

Колись був такий означник «петеушники», зараз його зрідка почуєш. ПТу — це така специфічність середовища, з якого складно вирватися. Чому? Батьки дітей так виховують, що вони мало чим відрізняються від них. Коло замкнуте. От малий бігає, в нього є голова на плечах, може, з нього і міг би бути Ейнштейн, але він дуже вузько мислить, бо в таких рамках живе, що йому більше, ніж Дзідзьо, нічого й не треба. Водночас є ж і такий львівський гурт «Двісті boys», у їхній музиці є сарказм, сатира, це справді щось цікаве, на противагу жлобській музиці для жлобів.

Музику Братів Гадюкіних прийняла маса людей, у якій представлені всі зрізи: і інтелектуали, і прості хлопці, і навіть жлоби. Тобто є різниця: якщо на Дзідзьо інтелектуал ніколи не скаже, що то є кльово, то перед Кузьмінським схиляєш голову. Знайти підхід до кожного — це талант, це мегаінтелект, який здатний на такий подвиг.

Чи можна створити з феномену жлобства експортну статтю, мегастиль, який буде конвертований? Якщо підключити такий мозок, як у Кузьмінського, то це можливо. Уяви собі, виходять чуваки типового вигляду на сцену і починають валити якісь речі з дуже тонкими інтелектуальними вкрапленнями, які ти зчитуєш і потім думаєш: «І як ви так зробили, хлопці?!» Якщо музика справжня, то на емоційному рівні це відчуєш. Побачиш з поведінки музикантів, ти підсвідомо почуєш, що в цій музиці є щось особливе і що перед тобою хлопці непрості.

Знання матеріалу

Михайло Поплавський? Чорт його знає. Думаю, він бізнесмен. Не співак. Я не відстежував його музичну кар’єру, крім «Кропиви», «Орла» і «Бетмена» не чув нічого більше... Та цей чоловік знає, на які педалі тиснути, в нього все прораховано. Та якщо його образ (той, що я бачу) аналізувати, то напевне треба бути жлобом, аби себе в подібний імідж загнати. Не можу відповідати на питання, бо погано знаю матеріал.

Якщо ти щось критикуєш, то маєш достеменно знати матеріал. Якщо хтось критикує мою музику — от у вас старі альбоми кльові, а нові — фігня. Я відповідаю: «А назви 10 пісень старих і 10 нових». І виявляється, що людина не знає моєї музики і чула аж три пісні.

Мої музичні вподобання були пов’язані з місцем, де я жив, вони були інші, ніж у людей на решті території України, бо ми слухали польське радіо. І ті жлоби, які жили поруч, теж слухали якісну музику. Тільки я слухав багато, вивчав увесь доступний спектр: і диско, і панк-рок, і метал, і new wave... Різниця була хіба в кількості переслуханого: я витратив на це тисячі годин, а хтось наслухався чогось одного, що припасовувалося до примітивного розуміння музики як такої. Але незважаючи на це, ми уживалися, мабуть через те, що це були жлоби-космополіти родом із Союзу.

Персонаж на фоні

У музиці, де я давно варюся, жлобами, в першу чергу, є ті, які можуть створити продукт високоякісний інтелектуальний, але роблять примітивний. І самі в тому винні, бо ці люди є трибуна, з якої ти сієш, а потім це проростає. Це люди, що свідомо йдуть на заниження планки, і публіка то слухає. А вони кажуть, що підлаштовуються під її смаки.

Директори радіостанцій і топ-менеджери мас-медіа. Жлобство з їхнього боку — це не пропагувати щось мудре в маси, а видавати те, на що інші (ж)лоби дають бабки, а дістають рейтинги, тобто рекламу.

Жлобство — брати на роботу на телеканали людей, на яких смішно дивитися. Я коли бачу цих телеведучих, ну на центральних телеканалах ще якось вибирають, а на тонісах, пенісах різних читають про погоду з таким виразом обличчя, ніби йому гідроколону в скопі роблять в той момент. «А-а-а в Житомирі..!» Дивишся і думаєш: вихід з Павлівської лікарні. Невже їм не соромно дивитися на себе збоку? Якось нікому не соромно їздити в лєксусах, ходити в «бріоні» цією руїною, чи літати над тим всім гімном у вертольотах, і ніяк не хочуть зрозуміти, що оті руки, які нічого не крали, на цьому фоні виглядають дико.

Гламурне життя

На постсовковому просторі люди насправді не в гламурі, а в псевдогламурі, хоч думають інакше. Бо існує висока мода, гламур рівня Шанель. До цієї мадам у мене немає претензій. Схиляю голову й аплодую. Але вона — там, де її поява — це природно. А тут був створений грунт для таких гламурних і «селебритіз», які зараз огламурилися. Насамперед, ці люди отримали освіту, яку їм обрали мама з татом — «запхнули» чадо, куди треба, або ж то був останній вагон, куди можна було запхатися. Відповідно, люди не знаходили собі застосування за фахом. Понятно, бо та освіта — приший кобилі хвіст для них була. А потім вони потрапляли в столицю. Обростали якимись зв’язками, знайомствами з такими ж людьми, як самі, а за посередництвом такого паразитарного існування опинялися в гламурній тусовці. Потім це вже стає способом життя: на халяву похавати і бухнути, прийти на презентацію, потусуватися... А головне, себе показати і попасти на сторінки таблоїдів, ті останні сторінки дешевих видань, зате гламурних! Це просто зробити — прилаштуватися біля відомої персони і посміхатися. А редактори потім вашу фотографію підпишуть: «Антін Мухарський зі супутницею» (Сміється. — Упоряд.). Навіть якщо таких персонажів так і не помітили, то вони бігатимуть з тим журналом і тикатимуть пальцем: «Дивись, це я!» Низькоетичне суспільство, яке було породжене власне тим родючим офіґєнно зораним грунтом, на якому проростали тонни паразитів. Ми так то легковажили, спостерігали збоку і писали про них пісні.

Життя показує, що людина не хоче чути критики. Хлопці-оліхархи запрошують наш гурт і хочуть, щоб ми їм грали пісню «Хлопці-олігархи». Ніхто себе там не бачить.

Із політиками і справді багатими людьми я мало спілкуюся, переважно з людьми середнього достатку. Мабуть, не потрапляю, куди слід. Моя робота і ставлення до того, що я роблю, чітко окреслює моє коло спілкування. Людині, яку я вважаю жлобом, я не цікавий своєю музикою, бо він купить собі Стаса Міхайлова, а не мене. Що він з моїм гуртом слухатиме — «Місця щасливих людей»? Думаю, що люди, які справді створили власний бізнес, а не вкрали, явно випадають із теми нашого жлобізму. Але я бачив і людей, які таки вкрали, та настільки красиво, що треба мати потужні мізки, щоб таке затіяти.

Справжнє життя

Недавно між гастролями їхав на автомобілі Україною і зняв свою подорож. Про те, що моя країна — суцільна руїна. Я не вибирав кадри: не було з чого. Це руїна. Відео знімав впродовж 4-х-годинної поїздки маршрутом Миколаїв — Калуш — Івано-Франківськ — Тернопіль — Кременець — Дубно — Луцьк.

Ми звикаємо до того, що оточує нас, а коли бачимо це на екрані — воно шокує! Це — наша країна. Це ми з вами! І, повірте, збоку ми виглядаємо страшно! І це всього-на-всього 320 км із майже 170 000 км шосейних доріг України. Ми пересувалися виключно ЦЕНТРАЛЬНИМИ ТРАСАМИ! Уявіть собі, що робиться в маленьких селах... Чому я почав знімати? Впродовж 2-х годин дороги я не побачив жодного усміхненого обличчя. Ось діточки йдуть по коліна в снігу зі школи, старі бабусі, згорблені і сумні, ледве пересувають ноги... Забуті села. Країна ходить так одягнена, що слів нема. Часто ті люди, які працюють з ранку до ночі, не мають за що купити собі хоча б пристойний одяг... Я виклав цей запис Руїни в Інтернет, за сім днів -150 000 переглядів у YouTube. Коментарі до відео дуже різні. Але я хотів, аби ми побачили себе збоку. Ми копирсаємося в тому гамні і не помічаємо того, бо звикли до цього. Ми знаємо, куди прийти, щоб утішити свої очі. Та більшість людей так звикла до цієї руїни, що не реагує навіть. А в Інтернеті вибухнула реакція — бо справді, як ти, смерд, смів нам показати наше справжнє життя?! А в країні, погляньте, руїна, 90% території виглядає, як після війни. Думаю, що це таки війна, а ми живемо в окопах. І тому свідома людина може прийти до логічного висновку: якщо ми, українці, можемо в таких умовах жити, то нам уже ж-о-п-а.

І в Польщі, і в Словаччині є бідніші, ніж тут, села, але там господар ніколи не випускатиме курей і гусей на подвір’я, де ходить сам, — і не міситиме те гімно ногами і не заходитиме з ним у хату. Наші люди роблять це. З дорогами все зрозуміло — не будуть люди збирати гроші, щоб їх ремонтувати. Вони стоять у болоті, продають якийсь товар, до них підходять інші і ці речі купують. Самооцінка настільки низька, що далі вже нема куди. Те, про що говоримо, не всім насправді цікаво, для більшості те, що ми говоримо, то буде азбука Морзе.

У нас такі дороги в країні, що жлобство навіть їхати такими дорогами. Ми всі жлоби, що їздимо ними. Ми б мали зупинитися врешті, залишити автомобілі і піти. І зробити так, щоб ті жлоби, які «сільниє міра сєво», туди, куди їдуть, не потрапили. І не заважали іншим.

Місто сліпих

Суспільні жлобські смаки — це історія, яку розказали в фільмі «Місто сліпих». Це та модель, де люди один від одного заражаються, поки не сліпнуть усі. Люди з різних сфер і класів опиняються в одному місці, і відбувається інфекційне зараження.

Жлобство — це інфекційна хвороба. Тут тих хворих набагато більше, ніж здорових, а здорових критична маса хворих давить. Тому деякі нормальні люди не витримують і їдуть з цієї країни. І в Росії теж жлобів вистачає, там теж були «Сектор газа», «Красная плесень». Чомусь там жилка субкультури була сильною, і були люди, спроможні розуміти зміст тих слів, підтекстів. Бо такі тексти дуже виразні. Навіть той, хто мав сміливість зрозуміти, що текст спрямований проти нього, проти його мислення, все одно не визнає, що це так, та ще й перед іншими. Боже, який жах: поющіє труси!.. І це українська група? Їх сприймають по адьожкє і не проводжають по уму. Зразу і праважают па адьожкє: «Паящіє труси? Нє, це не наші, да свіданія». Зашилися. А те, що пукають в калюжу, то ж нічого не дасть. На території цієї країни мізерні шанси перемогти тотальне жлобство чи знести його якимись потужними сплесками цунамі.

Чи може цей стан речей змінитися? Я хотів би в це вірити, та не вірю. Може, впаде бомба, виросте якийсь геній і зробить дикий переворот. Віддатися в рабство німцям? Та німці попадуть у фінансовий колапс, бо й за великі гроші так і не зможуть зробити тут порядок.

Я просто не знаю ні чинників, ні фінансових величин, з допомогою яких можна було б тут щось змінити. З іншого боку, все ніби просто і не треба винаходити велосипед. Проаналізувати досвід будь-якої з європейських країн, яка за менталітетом подібна до нашої країни, запровадити відповідні реформи — тоді почнуться зміни. Бо ж не в дорогах основна проблема, звісно, а в тому, що люди носять у своїй черепній коробці. І починати треба з маленьких українців. Ренат Ахметов подав приклад: він визбирує з усієї України розумних дітей, оплачує їм навчання. Це правильна формула. Якщо її застосовувати в масштабі великої країни. Взяти для прикладу той же Казахстан, де мудрий чоловік, бувши президентом, послав юні таланти навчатися в найкращі університети світу — з тим, аби вони повернулися і працювали в рідній країні років 20. Що ще вигадувати? Інтелект не можна втрачати, а варто тільки примножувати. До цих здібних дітей згодом долучаться розумні люди, інтелектуальні, обдаровані, і в геометричній прогресії збільшуватиметься кількість розуму в окремій країні. Це спосіб. Але згори мають бути такі вказівки: «Так, хлопці, ця розруха в головах уже всіх дістала, зробімо так, щоб було інакше».

Фотографії з пісочниці

Жлобство вже в тому, що хтось говорить по мобільному телефону в громадських місцях, а ще краще із ввімкненим спікерфоном. Всюди можна це робити: автобуси, ресторани, басейни... Чувак лежить на матраці в басейні і «абсуждає охоту», на яку вони з друганом мають їхати. Я був готовий його втопити за цю розмову: підійшов і кажу: я вже в курсі всіх нюансів вашої «охоти», але то не заважає мені з приємністю втопити і тебе, і твій телефон. Що він зробив після того — вимкнув спікерфон, але продовжував на тому ж волюмі спілкуватися. Приватного простору в цій країні не існує.

Ну що ви, мені жлоби не заважають, та навіть педіки не заважають, поки не претендують на мою духовку. Вони — на своїй території і на мою не претендують, а нє, то дістануть в роги — і то зразу. У них чомусь вистачає розуму і виховання бавитися у своїй пісочниці. Хай би всі так.

Жлоби майже всі, якщо не всі. Та ніщо так дієво не працює, як подивитися на себе збоку. Зняти себе на відеокамеру, хоч телефонну, і потім поспостерігати за собою в різних ситуаціях, починаючи з побутових. Я інколи, навіть коли бачу зйомки своїх виступів на сцені, думаю: «Це я?» Бо в ейфорії забуваєш, що ходиш по землі, і пурхаєш... Думаєш, що ти... метелик? А пролізає в кожному мавпа... З червоною затертою сракою. У когось вона просто червоніша, а в когось менш помітна.