Жлобологія

Фото: з особистого архіву

Володимир Єшкілєв — письменник, філософ, культуролог. Народився 1965 р. в Івано-Франківську. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет ім. В. Стефаника). Працював учителем історії і правознавства (1988—98), викладачем Західно-українського економіко-правничого університету. Очолював низку регіональних консалтингових проектів. Автор і видавець філософського часопису «Плерома» (1996—98), редактор літературного альманаху «Мантикора» (з 2011 p.), куратор фестивалю «Карпатська Мантикора». Автор романів «Пафос» (2002), «Імператор повені» (2004, 2011), «Адепт», у співавторстві з Олегом Гуцуляком (1995, 1997, 2008, 2012), «Втеча майстра Пінзеля» (2007), «Богиня і Консультант» (2009), «Побачити Апькор» (2011), «Усі кути трикутника» (2012), «Питомник богов» (російською, 2013) та інших книг, мистецьких проектів і літературознавчих статей. Упорядник низки літературних антологій. Один із творців і «модераторів» нового канону сучасної української літератури, автор концепції та ідеолог т. зв. «Станіславського феномена». Досліджує окультні вчення та прояви «відьмократії» в Україні та в країнах Сходу.

Нормальні люди радянських часів

Якщо не помиляюсь, уперше слово «жлоб» я почув у 8-му класі (це десь так у році сімдесят дев’ятому — вісімдесятому) від учительки Антоніни Костянтинівни, яка викладала в нас англійську мову й одночасно намагалася долучити хоч когось із своїх учнів до духовних цінностей. В її лексиконі словом «жлоб» позначалися якісь обмежені, зациклені на матеріальних вигодах люди, які були абсолютною протилежністю її особистому ідеалові. Її ідеал — родом із радянських часів. Ідеал освіченої людини, яка живе духовними речами, а не меркантильними цінностями. Тобто він із чіткою моральною настановою. Таке собі «вікторіанство пізньої радянської імперії». Улюбленим поетом Антоніни Костянтинівни в ті часи був Булат Окуджава. Хто чув про нього, той розуміє, про які сенси та імперативи йдеться. Учителька справді мала покликання навчати дітей, я досі з приємністю згадую її.

Моє покоління іванофранківців, на відміну від вчителів-інтелігентів, означника «жлоб» не вживало, натомість ми говорили «рог», і це поняття мало багато складових — це й розумова обмеженість, незграбність, сільські звички та провінційний одяг. Оскільки я вчився в російськомовній школі військового містечка, то рогом могли називати не лише того, хто схожий на жлоба, а й, скажімо, учня з україномовної школи.

Щодо самого слова «жлоб», то воно не корінне тут, в Україні, тобто має умовний літературний характер. І в побутовому мовленні дуже мало людей його вживають, наскільки мені відомо. Причому, як не дивно, я не вкладаю в це слово негативний зміст.

Якщо говорити про жлоба як про соціальний тип, то це радше один із підвидів так званої нормальної або простої людини.

Взагалі, якщо не стане жлобів, не буде тієї опори, на якій суспільство, власне, й тримається. Жлобізм — один із найрозповсюдженіших різновидів плебейського консерватизму.

Люди поділяються на тих, у яких життєва рівновага, скажімо так, тримається на дрібних поразках і перемогах, і тих, хто здобув свою велику перемогу і велику поразку.

Переможці і лузери

У людини за життя буває певна рівномірна кількість перемог і поразок. Якщо навіть ми подивимося пильно на людей, які виглядають дуже успішними, то все одно в якихось сферах вони програли.

І ті, кого заведено називати геніями, великими людьми, це — люди однієї великої перемоги та однієї великої поразки. Наполеон, Галілео Галілей або Олександр Македонський — з таких. Вони, власне, займалися в своєму житті однією справою. У ній отримали свою велику перемогу, і знов-таки вона стала причиною великої поразки.

Жлоби натомість роздробили своє буття на безліч маленьких перемог і маленьких поразок. Відповідно вони не досягають тої ситуації, котру колись, за цілісніших часів, називали трагізмом. Тому що трагізм породжують саме великі перемоги і великі поразки.

Трагізм — це такий «буттєвий поріг», який руйнує течію суспільного буття. Виламує людину з цієї течії, з цього процесу. Жлоби забезпечують стійкість течії, а великі люди, навпаки, своїм трагізмом збурюють її, що, з одного боку, веде до суспільних зрушень, переважно негативних, а з другого, до еволюції людини в невідомому напрямку. Ніцше казав, що в напрямку надлюдини, а містики кажуть, що у напрямку боголюдини. Бог його знає, куди насправді.

Щоденна перемога жлоба є дрібною і нецікавою. Наприклад, він когось нагрів, обдурив на 100 гривень. Заробив, але потім пропив із друзями ці гроші, прийшов додому і отримав від жінки прочухана. Отже, отримав маленьку поразку, що врівноважила його буття. Так вони і живуть. Це життя соціального планктону.

Зрозуміло, що жлоби — це не є увесь соціальний планктон, але вони складають значну частку того, чим годуються соціальні кити.

Якби не було жлобів, то й не було б нічого масштабного. Все в нашому світі має свій сенс.

Кармінне

Переконаний, що у східному світосприйнятті такого поняття, що було б конгруентне нашому поняттю «жлоб», не існує. Тому що на Сході кожна людина мислиться, серед іншого, кармічно. Маю на увазі Індію і той Схід, який мислить категоріями Колеса Карми, тобто категоріями певного мегажиття. Відповідно, світ жлобських аватар є одним із регулярних кармічних світів, через який проходять живі істоти. Проходять на шляху піднесення до висот Бодхісатви, або ж, навпаки, під час деградації до нижчих рівнів. Кармічне бачення знімає з порядку денного «проблему жлоба». Скажімо, є такий обов’язковий (регулярний) рівень і його треба пройти під час кармічного сходження.

У нас часто-густо плутають успіх зі суспільною позицією. Ми дозволяємо собі презирливо ставитись до людей, які перебувають на непрестижних соціальних позиціях. Теорія каст не є зрозумілою для нашого суспільства. Вона ж базується на тому, що людина може досягти вдосконалення на будь-якому кастовому рівні.

У моєму житті був такий епізод. У мандрах Індією я відвідав Аґру. Це місто входить до індійського туристичного Золотого Трикутника, і його важко оминути. Аґра — мегаполіс, населений переважно мусульманами. Давня столиця великих моголів, 4-мільйонне місто, дуже специфічне, й туристів везуть туди переважно для того, щоб вони побачили Тадж-Махал, знамениту усипальню імператриці Мумтаз. Ми з друзями стояли в черзі до входу на територію цього мавзолею і спостерігали за цікавою сценою. Біля тої стіни вишикувалися зо два десятки солдатів, які виглядали жахливо: погано виголені, мішкувата форма, ремені перекручені, вони справляли враження якогось зачуханого індійського «стройбату»... На контрасті не можна було не помітити молодої жінки у формі лейтенанта індійської армії. Вона — абсолютна протилежність до них, одягнена в чудово підігнану під фігуру форму, причому мала надзвичайно гарну струнку фігуру, зачіска акуратна, волосся зібране в хвіст, доглянута шкіра, виразні очі, справжня фотомодель у військовому. Ця жінка прилюдно, на очах у туристів, муштрувала своїх підлеглих. Було помітно, що ті дуже чутливо реагують на це. Більшість із них була мусульманами, а жінка, за всіма ознаками, як мені пояснили, належала до найнижчої касти.

Нижчі касти відзначаються серйозним кар’єризмом, вони ніби доводять, що не гірші від решти. У цьому плані, як на мене, індійське суспільство вельми розумно організоване. На відміну від українського. Давні традиції плюс новітня логістика, яка нині присутня в країнах Сходу, органічно уживаються поміж собою. Це якісний синтез, на відміну від нашої азіопівської еклектики.

Так от, повернімося до випадку в Аґрі. Жінка, яка була представницею найнижчої касти, піднялася над собою, вислужилася до лейтенанта, і видно було, що вона сама дуже тішиться своїм становищем, офіцерським званням, життєвим успіхом. Має власну гідність й не проти, за певної ситуації, принизити тих, кого традиція вважає вищими за неї. Можна було б означити це як вияв жлобства, але скільки істини буде в цьому означенні?

Усе в світі перевіряється тисячолітнім досвідом. Ми не знаємо, як оцінюватимуть кастову систему або ту ж ліберальну демократію через 700-800 років. Тобто на це треба дивитися як на світові ігри порожнечі, так само і на касти, і на жлобізм, і на все інше.

Домострой жінки-жлоба

Власне, жлоби для мене є тим необхідним елементом суспільства, який я не тільки толерую, а навіть дуже люблю. Чому? Тому що, окрім всього іншого, мав справу з багатьма жінками «жлобського типу». Вони давали мені розраду в моєму парубоцькому житті, незважаючи на те, що були стопудовими махровими жлобихами. Але це їм зовсім не заважало в сфері стосовній, скажімо, практики «Камасутри».

Жінка-жлоб — це жінка, яка живе вузькими інтересами свого тіла, своєї родини, роботи і кількох подружок. До таких належить більшість жінок, і вони нормальні. Жлобиха ніколи не стане... лесбійкою. Бо це, за жлобськими поняттями, «неправильно», і треба любити чоловіків. І я запитую: «Скільки у нас тих, хто проти подібних понять?»

Жлобиха не станцює ніколи стриптиз. Навіть для власного чоловіка. А раптом він, за всіма законами жлобства, спочатку зрадіє, а наступного дня їй скаже: «Ади, в мене не жінка, а курва!». І почне її розпитувати, скільком чоловікам вона ще таке танцювала. Тож вона цього не робитиме, бо знає, які будуть наслідки.

Жлобиха дуже прагматична. І саме тому вона дуже хороша мама. Тому що любить своїх дітей таким класично домостроївським типом любові. Це жінка з тілесно-матеріальними інтересами, вихована за законами містянської зграї. Нормальна людина, і якимось чином демонізувати жлобів немає підстав.

Аристократи духу

У колах наших інтелектуалів якраз і відбувається демонізація жлобів. Причому цей процес має в собі корисливу мету. Бо більшість інтелектуалів внутрішньо стоять на жлобських позиціях і набули тільки зовнішньої мімікрії, щоби відповідати тому середовищу, в якому їм випало заробляти гроші і репутацію. Тобто самі критикують жлобів і нібито піднімаються над ними. Хоча насправді, якщо людина подивилася кілька фільмів Тарковського і Грінуея, навчилася з придиханням читати поетичні твори, кривитися від серіалів, мильних опер, тусовок гламурного бидла і т. д... то це ж ще не означає, що вона в своїй суті перестала бути жлобом. Просто ця людина, наче хамелеон, змінила колір й прилаштувалася до правил і забобонів середовища арт-гаузу.

І якби всі були артгаузниками чи хлопчиками-яппі, дизайнерами, креативниками, топ-менеджерами, то, врешті-решт, хто сіяв би хліб і працював на заводах? Так що...

Я не вірю в те, що по-справжньому мудра людина буде критикувати жлобів. Думаю, що в такому критичному ставленні до жлобства приховується відрижка такого собі старосвітського ставлення аристократів до плебеїв. Але аристократ міг виправдати своє ставлення тим, що в нього серед предків були «люди довгої волі»: барони, герцоги і королі. А коли якийсь, скажімо, молодий український письменник, який є — за всіма ознаками — напівсільською бикотою, починає розказувати, як ненавидить жлобство і як ці «бики рогаті» його вже дістали, то в ці його теревені важко повірити. Таке «фронтальне антижлобство», безумовно, на сто відсотків є фарисейством і намаганням прикрити свою жлобську сутність.

Коли нащадок герцогів або імператорів, який живе в родовому замку, має в своїй колекції роботи Веласкеса і Гойї, займається благодійністю і протегує творчі проекти, зверхньо ставиться до плебеїв чи жлобів, йому таке ще можна пробачити. Подібне ставлення має в собі ознаки певної органічності. Але коли людина, вибачте, у вічному попандосі, коли вона купила на секонд-хенді якісь джинси «по дєшовкє», цмулить дешеве пиво, думає, як би заробити хороший гонорар за дешеву статейку, і притому щось там квакає на жлобів, то в мене виникає бажання сказати: лікарю, полікуй себе сам. Без прізвищ, бо таких людей багато.

І якщо йтиме тотальна критика жлобів, то я можу виступити в ролі адвоката. Більше того, додам: той, хто напружено гонить на жлобів, сам і є жлобом.

Паразити, звірі і виродки

Я не сприймаю поділу суспільств на цивілізовані і нецивілізовані.

Повірте, якщо у будь-якій так званій цивілізованій країні зараз припинити емісійне «кількісне пом’якшення», тобто припинити випуск порожніх паперових грошей, посадити мешканців цивілізованої країни на реальну зарплату (не обумовлену історично привілейованим становищем колишньої світової метрополії), то вони швиденько перетворяться на звірів. Зрештою, навіть за ситих часів там знаходяться і брейвіки, і джонси.

Не існує правдивого індексу цивілізованості суспільств, зате є спекуляції і вигадки. Не треба мавпувати мову політиків. Те, що кажуть політики, не варто сприймати за чисту монету. Натомість варто спробувати вникнути глибше в справжню суть речей.

Скажіть, що цивілізованіше: Нью-Йорк чи яке-небудь містечко в Тибеті?

У Тибеті в маленькому містечку, може, й немає Інтернету, але там люди живуть інакше і, мабуть, насправді цивілізованіше, ніж ті, хто заселяє «просунуті» нью-йоркські квартали. Чи є на Тибеті жлоби? Зрозуміло, що є. Вони — всюди, і на їхньому затятому жлобстві стоять усі без винятку соціальні системи.

Ценз і охлос

Яке співвідношення жлобів і нежлобів у суспільстві? За логікою, перших завжди більше. Та мені якось несмачно про це говорити.

Коли обирає більшість — це охлократія, а не демократія. Влада натовпу.

Демократія — це влада кваліфікованої більшості. Це те, до речі, про що в нас забули. А в нас забули про це тому, що влада кваліфікованої більшості, демократія, при якій наявні виборчі цензи, зараз взагалі не існує в світі. Деградує все, і навіть демократія. До рівня охлократії — поступово.

Мені направду подобаються демократичні системи, в яких існують майнові цензи. Тоді до вибору влади допущений кваліфікований виборець. У XX столітті ці цензи були зняті, до влади прийшов некваліфікований виборець, але ці зміни були урівноважені потужною системою піару. Тепер оцей некваліфікований виборець направляє процес в потрібне русло, але не для себе, а для того, хто ним керує. Така система дуже хитка, бо як тільки зруйнуються ринкові підвалини демократичного суспільства, цей натовп перетвориться на оскаженілий охлос.

Нацисти в Німеччині в 33-му році прийшли до влади демократичним шляхом. І жлоби тут ні до чого. Будь-хто, будь-який щур, загнаний у кут, перетворюється на дуже небезпечного хижака. Так і тут: народ, загнаний в кут економічними, наприклад, причинами, змінює обличчя на ікласту морду. Звідси і крайні фашистські настрої, а вони народжуються в ті періоди, коли люди не живуть, а ледве виживають.

Рефлекс влади

Мрія з часів Платона — панування інтелектуалів. І ніде це не вдалося втілити в прекрасну реальність, бо сама природа влади базується на тому, що вона надається тим людям, які мають вольову складову. Існує певний, умовно кажучи, рефлекс влади.

Справжні володарі, природжені, спочатку роблять, потім думають. Інтелектуал поки буде думати, зважувати... поки се та те, ситуація вже вийде з-під контролю.

Повернімося до наших рідних жлобів, рогів, рагулів, мудаків і биків. Вони і є люди. Інтелектуал не вважає жлоба людиною. Жлоб не розуміє інтелектуала: хто то такий? — збоченець, якийсь ненормальний. Кожна каста вигадує для іншої касти якісь обзивалівки, неправедні поганяла. Та насправді у Сущому всі потрібні, всі корисні й усі мають право на життя.

Боги жлобів

Опора на Бога завжди є міцнішою, ніж опора на рефлекси, емпіричні узагальнення і таке інше.

Жлоби — невіруючі люди. Вони про себе можуть думати все, що завгодно. Побожна людина насправді починає розглядати своє життя як одне велике завдання. Як призначення. Тому в цієї людини в житті буде одна велика перемога і одна велика поразка. А той, хто в Бога не вірить, житиме сьогоденням. Віра в Бога одразу людину піднімає над побутом, над рутиною, над цим дрібним розрізненням дрібних речей. Вихід на всеохопне розрізнення Світла і Темряви — це вже не психологія жлоба.

При владі завжди жлоби певної «владної модифікації». Усюди. Не лише у нас. Тому що існує дуже простий закон: влада гармонійна в плані того, хто владарює — над ким владарює. Як тільки маса відчує, що нею правлять люди, які спираються на інші принципи, ніж вона сама, то зненавидить цю владу і знищить її. Тому практично ніде немає теократії.

Від прадавніх часів не шаман правив племенем, а вождь. Військовий. Нормальний сильний жлобина, який міг кожному дати в зуби. Найкраще володів мечем або ще чимось фронтально смертоносним. А з шаманом люди просто мали добрі стосунки. За шаманом вони б не пішли вмирати.

Плем’я піде за тим, кого воно розуміє. Авторитет шамана базований на тому, що ніхто не розуміє, що він робить. Люди почали б сумніватися: ми ж не знаємо, хто він і що робить. Шаман, жрець, священик і т. д. встановлюють зв’язок із вищими силами. А оскільки ці вищі сили живуть не за законами добра і зла, виходить, що буття виходить за межі зрозумілого, за межі добра і зла.

Жлобство-мімікрія

Я також інколи поводжуся як найсправжнісінький махровий жлоб.

Це відбувається тоді, коли причетний до якихось соціальних практик: буваю на днях народження, на весіллях. Якщо я там буду не такий, як усі, то ображу цим присутніх на святі нормальних людей. Тому одразу надягаю на себе соціальну маску. Починаю так само весело реготати, коли хтось носом в салат заще. В душі я цій людині глибоко співчуваю, та якщо я пущу сльозу над цим видовищем — мене не зрозуміють.

Традиційні соціальні практики і свята в нас передбачають мімікрію. Інколи під жлоба. Якщо людина цього не хоче робити або вона не розуміє, навіщо це треба робити, то може, як святий Антоній, іти в печеру усамітнюватися — там вона не бачитиме жодних людей і їй не доведеться бавитися в жлоба. Що більше в людині соціальності, то більше вона є жлобом. Соціальні мережі — розплідники жлобства. Соціалізм — вчення жлобів. Але не комунізм.

Великих умів не треба

«Антижлоба» не може бути. З однієї простої причини. Жлобство не має симетричної відповіді. Симетрична відповідь на жлоба — це інший жлоб. У тій системі координат, у якій живуть жлоби, будь-яка симетрія з префіксом анти- також буде жлобством.

Людина, яка не приймає цінностей жлобства, насправді не протистоїть жлобам. Вона знаходиться в іншій системі з інакшими вимірами. Така людина може нічим не видавати ззовні свою інакшість, але жити в іншому вимірі з іншими категоріями.

Будь-які вибудовування системи анти- нагадують вічно актуальний у нас вираз: яка влада, така й опозиція. Проста система. Які жлоби, такі й антижлоби. Це універсальні речі. Я не схильний у цьому контексті виділяти Україну як щось окреме, бо ми такі, як і решта світу. Якщо в нас є певні специфічні проблеми, то ця специфіка не є ані принциповою, ані цікавою.

Якщо в цієї країни і були якісь національні маркери і суспільні особливості, то після радянської епохи їх не стало. Запанувало особливе сіре жлобство, як і у всьому світі. На пострадянських теренах воно запанувало завдяки соціалістичній ідеології, а в «просунутих країнах» через тотальну комерціалізацію суспільного простору. В кожного була своя біда. Подивіться, ніде на світі уже практично немає ані традиційної аристократії, ані національного жрецтва. Зате усюди є соціальні служби, які наглядають, щоби ти не піднісся над іншими і не вийшов за межі стандартів.

Аристократія будувалася на відповідальності перед своїм народом. Жрецтво зберігало пам’ять про найдавніші етапи становлення народів. Соціальні структури сучасного типу мають лише інстинкти мурашника.

Та що казати про якесь там вимерле жрецтво! Ніде у світі вже немає навіть товариства вчених-енциклопедистів. Усі науковці — вузькоспеціалізовані уми. Вони нагадують вузькоспеціалізованих комах з того Міста Термітів, яке я описав свого часу.

Тип ученого-енциклопедиста просто зник. Не буде більше таких титанів, як, скажімо, доктор Ванневар Буш, радник Рузвельта і Трумена, творець американського військово-промислового комплексу. Не буде постатей калібру Ніколи Тесли, Віктора Амбарцумяна, Миколи Амосова. Не буде академіків рівня Лева Ландау, Андрія Сахарова. Як мамонти вимерли. Світ просто перейшов на новий історичний етап. І Освальда Шпенглера вже не буде. Він попередив. Місія виконана. Чого нам, зрештою, ще хотіти від титанів минулого? Світ не мислить стратегічними питаннями. Світ живе сьогоденням. А я живу у своїх світах.

Розповісти про ці світи? Ні, не розповім, вони закриті. Хто цікавиться моїми світами, нехай звернеться до моїх романів. До циклу «Фаренго», до циклу «Богині». Дякую усім, хто мене читає. Мені ці люди насправді дорогі. Адже, властиво, я пишу для себе, отримую від писання охуєнне задоволення, а якщо потім ще й хтось читає мої романи, платить за мою роботу і я за це маю всякі інші бонуси — то це ж найсправжнісінька посмішка долі, amor fati. Моя велика перемога ще не відбулася, так само (підозрюю), як і моя велика поразка. Ці дві події ще в майбутньому, я просто йду одночасно до першої і до другої. Не можна йти до чогось одного. Бо я останній візантієць. Російська мова має точне слово: последыш. Такий, що добігає до того давнього візантійського духа з його намаганням поєднати Схід і Захід, високе і низьке, праведне і грішне. Важко сказати, наскільки вдало це вийшло в тих давніх візантійців. Навряд чи і в мене вийде. Але спробувати варто.

З іншого боку, я не вірю в умоглядні схеми. Не хотів би бути тим сільським утопістом з п’єски Леся Подерв’янського.

Подорож на край жлобства

Досвід мого життя полягає в тому, що це сумна історія...

Спочатку певна розумна людина говорить із тобою про високі речі, а потім у той момент, коли бачить, що ти десь на два міліметри її випередив у якомусь соціальному успіху, вставляє тобі ножа в спину. Схожих історій у моєму житті було вдосталь, більше, ніж мені би хотілося для самого досвіду. Ім’я їм легіон. Стать тут значення не має. Та мій досвід говорить мені й про те, що жлобство далеко не найгірше в цьому світі.

Найгірше — це та темрява темряв, яка, на жаль, насправді існує.

У світі існує не стільки добро і зло, скільки ускладнення і спрощення. Спрощення спрощень — це і є темрява і сатана. Багато хто сумнівається в його існуванні. Каже, що це міф, релігійні догми, тема фільмів жахів. Але мій досвід підказує, що це є.

Світом керують різні сили, й немає такої сили, яка б керувала цим світом нероздільно й монопольно. Бо він є місцем, до ускладнення якого приклалися різні сили і волі. У земному світі багато матерії, а її господарем є відомо хто. Я не кажу про жлобів-матеріалістів, нежлобів-ідеалістів, бо це тільки слова і назви. Суцільні слова і назви.

Є один-єдиний насправді важливий момент.

Війна, ця мати всього, знищуючи добробут, приводить жлобів у відповідність до ситуації. Вони починають жити своїми парадигмами виживання в ситуації виживання. І тоді вони стають органічнішими. Війна робить жлобів більш симпатичними. Тоді їхня філософія виживання стає доречною, жлоби під час війни таки доречніші, ніж будь-хто.

Серед жлобів нема дезертирів. Бо дезертир — той, хто піднявся над ситуацією. Селін написав про це «Подорож на край ночі», там дуже добрі пояснення, раджу всім почитати. Так, я не син цієї епохи, бо читаю і раджу читати. Картинки? Також інколи дивлюся (Усміхається. — Упоряд.).