Жлобологія

Фото: Сергій Владикін

Сергій Васильєв — театральний критик, журналіст. Народився 1960 р. у м. Харкові. Закінчив театрознавчий факультет Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського (1982). Доцент Національного університету театру театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Працював на Харківському обласному радіо, в редакції газети «Культура і життя», редактором відділу культури в газеті «День» та ін. Створив і редагував газету «Кур’єр муз» (1991—93). З 2006 р. дотепер — оглядач, редактор відділу культури газети «Коммерсантъ-Украина». Член журі театральних фестивалів («Херсонеські ігри», «Золотий лев», «Інтертеатр» тощо). Лауреат премій «Київська пектораль», Національної літературно-художньої премії ім. Котляревського, премії Спілки театральних діячів України, премії альманаху «Современная драматургия» (Москва) за найкращу публікацію року. Член Програмової Ради з культури МФ «Відродження» (2002). Голова Правління Центру сучасного мистецтва (кол. Сороса; 2003). Автор ідеї та упорядник збірок «Нерви ланцюга» (2003), «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» (2008); збірки поезій «Дактилоскопія» (2007), книг «25 молодих історій» і «Мала енциклопедія Театру на Подолі» (у співавторстві з В. Жежерою), навчального посібника «Жанри журналістики в рамках семінару з театральної критики» (2008), численних статей, присвячених театру, кіно, фотографії, сучасному мистецтву.

Феномен жлоба

Мабуть, уперше я зафіксував у свідомості слово «жлоб», коли мені було років п’ять, почувши жартівливу пісню Володимира Висоцького «Лукоморья больше нет», де є такі рядки: «Выходили из избы здоровенные жлобы, порубили все дубы на гробы...». Власне кажучи, тоді уявив собі якихось здоровенних, брутальних і веселих мужиків. Втім, дуже скоро, завдяки рідним, які подеколи вживали цей термін щодо певного типу громадян, які принципово не зважають на інтереси інших, як правило, у побутових ситуаціях, скажімо, лізуть у магазині поза чергою, смітять на вулицях або тягнуть до своєї хати все, що погано лежить, я почав ідентифікувати жлобів зовсім не за фізичними, а радите за психологічними ознаками.

Моя родина жила у самісінькому центрі Харкова, буквально за сто метрів від найбільшої площі Європи та Держпрому, район був, як тоді казали, інтелігентний, тож носії «жлобського коду» на цьому тлі особливо впадали у вічі. Мушу сказати, що за моїми дитячими, цілком емпіричними спостереженнями, серед них переважали люди, яких пізніше стали називати лімітою, в наші дні їх позначають як «панаєхавших». І навіть частіше, ніж жлобами, цю публіку називали «кугутами» або «раклом» (це специфічне харківське слівце, що ним колись, мабуть, ще на початку XX сторіччя, йменували волоцюг і дрібних злодіїв, але в 60-ті роки, про які я згадую, завжди «припечатували» хамів і невігласів). Власне, вони й були недавніми селюками, навмисно вживаю це слово — адже йдеться про людей, що однаково не поважали ані міську, ані сільську культуру, — першої вони не розуміли, другої соромилися. Так чи інакше, це здебільшого були люди поза будь-якою культурою. Нові городяни — із обрубаними коренями та психологією мародерів. Лихо в тому, що у повоєнний час їхня навала на місто набула лавиноподібного характеру. І ця стихія, порушивши традиційні культурні ієрархії, перетворила міста на інкубатори жлобства.

Проблема — у надзвичайній масштабності та інтенсивності цього процесу. Міграція із села у місто існувала давно, принаймні із середини XIX століття. Читаємо у класиків розповіді про те, що якийсь чоловік улаштувався в місті конюхом, а котрась із жінок — покоївкою. Це все-таки статистично нечасті випадки. Як поводиться людина, опинившись у новій для себе ситуації? Намагається якось до неї пристосуватися, перейняти певні форми поведінки аборигенів, засвоїти їхні манери, зрозуміти комунікаційні та культурні коди. Зовсім інша ситуація, коли на якусь територію заходить армія, маса. Вона обживається тут по-господарськи, починає диктувати захопленій місцевості свої правила та стиль поведінки. У XX сторіччі цей людський зсув, принаймні в нашій країні, мав катастрофічні наслідки. Відбулося обидлювання міського світу. М’яко кажучи, його люмпенізація. Власне, тепер ми існуємо в країні, де остаточно перемогло жлобство.

Можна сказати, що жлобство — це вже наша ментальна характеристика.

Живий шлунок

Існують чіткі критерії, за якими можна визначити жлоба. Традиційно вважають, що це неосвічений, грубий, агресивний хам. Причому вчинками цього хама насамперед керує утилітарна вигода.

У нас у школі це слово, як правило, вживали як синонім «жадіни». Хтось не хоче поділитися з іншим, — той і є жлобяра. Або ковдру на себе тягне — отже, поводиться як справжній жлоб.

Та набагато важливіше, що жлоб, крім хамства і жадібності, має ще одну, набагато істотнішу характеристику — він екстраегоїст, стурбований лише облаштуванням власного матеріального світу.

Жлоб — це зразкова біологічна істота. Це звичайна людина — мінус духовні запити і цілі.

Це зовсім не залежить від того, як людина одягнена, де живе, якими володіє статками. Йдеться про домінанту її життєвих інтересів. Образно можна уподібнити таку людину живому шлункові, куди можуть поміститися і булка з чаєм, і відбивна із квашеним огірком, і будинок, і автомобілі всіх можливих марок, і заводи, і півкраїни, — власне, усе що завгодно. Цей шлунок еластичний та безрозмірний.

Соціальні засади, що ними послуговується жлоб, дуже нехитрі: мені можна, а іншому — зась, це належить мені, а більше нікому. Тобто ця людина принципово існує винятково в межах свого тіла.

З огляду на те, що ми живемо в обезбоженому світі, або, аби не згадувати всує ім’я Господа, скажемо — обездушеному, цей тип людини розповсюдився неймовірно, і вплив його на суспільство — колосальний.

Я вже давно не можу позбутися відчуття, ніби живу на окупованій жлобами території.

Ці люди, звісно, нічим від мене не відрізняються, в них та ж національність, вони існують у тому ж просторі, але його не люблять. Ні, серед них багато показних патріотів. Але насправді вони паразити. Для жлоба сенс існування полягає в тому, що він сьогодні зжер. Хоча апетити та кількість спожитого насправді не мають принципового значення.

Ще 40 років тому цей тип був звичайнісінький люмпен, який приїхав підкорити місто, сьогодні він може відрізнити Gucci від Armani й попросторікувати про специфіку молекулярної кухні. Люмпен, правда, теж нікуди не зник. Часом я бачу, як люди кидають сміття з вікон, а коли заходжу в ліфт, наражаюся на калюжі сечі. Її залишили, присягаюся, не гості Києва, а якісь мешканці цього будинку. У власній квартирі вони, напевно, не будуть сцяти на підлогу, а чинити так у громадському місці вважають цілком природним.

І це, до речі, ще одна ознака класичного жлобства: жлоб переймається своєю норою, своїм лігвом, і те, що відбувається за межами власного барлогу, його геть не цікавить. Коли з цих людей формується політикум, стається катастрофа національного масштабу. Бо територія їх цікавить лише як джерело власного збагачення, її геть не сприймають як простір спільного життя, отже, вона ніби й не потребує розвитку. Досить заявити на неї право й грабувати — скільки стане фізичного життя, адже навіть кагалом молячись у церквах на Великдень, у загробне існування жлоби не вірять.

Для людини, умовно кажучи, духовної — все навпаки. Вона усвідомлює, що є мікроном цього світу. Безцінною часткою цілого. Отже, мусить не лише брати, але й віддавати довкіллю свою енергію.

Апофеоз жлоба

Ми повинні усвідомлювати, що здебільшого належимо до дітей та онуків тих, хто вижив у немилосердній м’ясорубці XX сторіччя, коли нещадно нищилися еліти — наукова, гуманітарна, дворянська та сільська. Звісно, комусь просто пощастило проскочити між тоталітарними жорнами, але більшість усе-таки оплачувала можливість не вмерти різного калібру мерзотами та моральними компромісами — у кращому випадку мовчазно та сумирно корилася злу, в гіршому — зраджувала друзів, доносила на ближніх, а, траплялося, навіть ставала канібалами. У якомусь сенсі ми — нащадки не найкращих українців.

Що ж до якості нашої еліти, то її деградацію (і водночас, хоч як прикро це констатувати, стан колективної свідомості нації) найповніше демонструють українські президенти. Зразковий хам Віктор Федорович, із його тваринним потягом до розкошів, всіма цими стотисячними люстрами в Межигір’ї та любов’ю до дорогих гелікоптерів. І класичний лицемір Віктор Андрійович, який, до речі, одного разу подав приклад просто-таки стерильного жлобства. Коли безславно завершилася його каденція, він, якщо пам’ятаєте, відмовився полишати державну дачу (між іншим, привілеї бюрократії він мав би ліквідувати першим указом, якби був чесною людиною, а не радянським бухгалтером із досвідом навчання у вищій партійній школі). Мотивував своє бажання жити за народний кошт у Конча-Заспі пан Ющенко тим, що, мовляв, добудовує власний будинок. Як звичайна людина чинить у подібній ситуації? Вона винаймає тимчасове помешкання, проситься пожити до родичів або живе в іншій власній квартирі, тим більше, що наш герой її мав. Але для жлоба загальних правил не існує. Йому ж всі зобов’язані. Це і є жлобство в дистильованому вигляді.

Принагідно зауважу, що інтелігентна людина відрізняється від хама не тим, що читала Льва Толстого чи Миколу Хвильового або володіє правилами граматики та пунктуації, а насамперед здатністю до емпатії, до співпереживання. Вмінням поставити себе на чуже місце, відчути біль іншого. Я, до речі, бідному Віктору Андрійовичу щиро співчуваю.

Простота істини

Багато років тому я спілкувався в прикарпатському селі, неподалік від Косова, з пастухом, звичайним дядьком, який пас кіз. Він настільки незлобливо та радісно розповідав про своє життя, що мені здалося, що я розмовляю з пророком. Його світ був так добре структурований, що, певен, цьому могли б позаздрити найрозумніші інтелектуали. Цей чоловік нічого не вимагав від світу, а радів буттю, яке мав. І він був у гармонії з тими горами, травами, сонцем. У той день я подумав, що, можливо, найбільше щастя — це відчувати себе цілісною людиною, усвідомлюючи, що посідаєш у світі лише тобі належне місце.

Згідно із законом Пітера, майже кожна людина намагається досягти рівня своєї некомпетентності. Ми, здається, не даємо собі ради в тому, що здебільшого діємо не як автономні особистості, а як запрограмовані соціальні механізми. Наша фатальна ілюзія полягає у впевненості, що світ обертається навколо нас, слугує нашому ego. При цьому ми рідко визначаємо себе самостійною системою, бо живемо нав’язаними, а не власними ідеалами. Тож повсякчас мусимо дбати про своє становище в суспільстві — більшу хату, нову машину, зростання банківського рахунку. Доки такий ідеал працюватиме в суспільстві, ми всі — потенційні жлоби.

Бо ж зрозуміло, що жлобство є наслідком недосконалої природи людини. До речі, в біологічному і соціальному сенсі жлоб реалізується навіть повніше, ніж той, хто сумнівається в правильності своїх вчинків, рефлектує. Це питання, яке стосується не просто поведінки, гідної чи негідної, а цілей, яких прагне досягнути людина. Умовно кажучи, справжня мета знаходиться за межами нашої особистості, вона завжди вища за нас. Вдосконалюючись, людина наближається до ідеалу. На жаль, у сучасному світі багато що викривлено й спотворено. Людство, скажімо так, є заручником ідеї матеріального прогресу. Тобто наш поступ категорично пов’язаний із облаштуванням комфортного середовища, а не здобуттям душевної злагоди. Нас хвилює не стільки те, що ми являємо собою, як те, наскільки добре ми вписані в загальну систему. Ми дбаємо винятково про власну зручність. І в цьому сенсі всі поспіль є якщо не жлобами, то жлобенятами або ембріонами жлобів. Адже саме жлоб не поважає простір іншого.

Добровільне рабство

Моя молодість припала на епоху, коли не було стільки ошатного одягу, красивих автомобілів і вишуканих делікатесів, які є доступними зараз. Та я постійно зустрічав людей, що мали силу до спротиву, і якщо вони пили шмурдяк на кухні за розмовами, а нинішнє покоління п’є мартіні, то це ще не означає, що нинішні люди кращі. Теоретично так: більші матеріальні можливості мають давати зайвий час для дозвілля і рефлексії. Втім, наші громадяни часом працюють 16 годин на добу, набагато більше, ніж їхні батьки за радянських часів. А вільний час витрачають на шопінг і канікули на курортах, де також рідко обтяжують себе духовною роботою. Я не хочу сказати, що в радянські часи життя було кращим. Але не впевнений, що матеріальний добробут автоматично робить людину щасливою.

Поміж тим, уся світова пропаганда працює на те, аби торжествувала цинічна американська фраза, мовляв, скільки ти коштуєш. Скільки здатен придбати костюмів, ґаджетів та інших цукерок і омарів. Є такий популярний персонаж — Елтон Джон. Прекрасний музикант і ревний послідовник одностатевого кохання. Та, гадаю, його негативний вплив на суспільство — зовсім не в захисті гомосексуалізму, а в тисячах пар взуття, якими забиті гардероби в його будинках. Це якийсь макабричний символ доби споживання, переваги матерії над духом.

Повертаючись у рідні палестини, де вперто й безнадійно ось уже два десятиріччя декларується ідея інтеграції до цивілізованого світу, зауважу, що жлобство — наша суспільна хвороба. Історична селекція зробила нас саме такими людьми. Ані терапевтичних, ані хірургічних способів лікування нації я не знаю. Хоча продовжую вірити в те, що, звільняючись від соціальної мани, кожен має шанси винищити в собі кугута і варвара. Аби було бажання. Суспільних стимулів для його пробудження нібито й немає. Але без надії жити зовсім нестерпно.

Катарсис

У Федеріко Фелліні є геніальна картина про людський універсум — «Репетиція оркестру». Значну її частину складають поетичні монологи музикантів про свої інструменти — валторни, гобої, скрипки та віолончелі. Втім, щось путнє зіграти їм не вдається. Серед чи не найістотніших причин цього — їхній дубовий егоїзм. І режисер примушує героїв пережити трагедію, природний катаклізм, смерть їхньої колеги, аби вони, нарешті, відчули себе спільнотою й виконали велику музику. Це дуже безжалісний та жорсткий висновок. І я не розглядав би формулу режисера як панацею перетворення жлоба-обивателя на людину.

Та один момент варто підкреслити. Олюднює оркестрантів не лише катастрофа, але й сама музика. Власне, саме культура, хоч як парадоксально для когось це прозвучить, робить людину людиною, стримує її тваринні інстинкти, повертає із барлогу до світу.

Особисто для мене мистецтво, навіть попри всі його сучасні зради та хиби, залишилося тим останнім плацдармом, де можна якось викликати людину із жлоба, змінити її на краще. Йдеться, власне, насамперед про душевні струси, відчуття себе в образі іншого, пробудження емпатії. Я твердо вірю, що людина, яка зазнала в театрі чи кінозалі, на концерті або перформансі потрясіння, згодом, можливо, не копне пса. Не підніме руки на дитину. На один несправедливий удар у світі буде менше. А може, на одну людину більше.