Жлобологія

Фото з особистого архіву

Олександр Соловйов — мистецтвознавець, арт-куратор, заступник генерального директора музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Народився у м. Волгограді (Росія). Арт-критик та експерт з актуального мистецтва. З 1999 р. — постійний контриб’ютор журналу Flash Art (Мілан). Старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ (2001—2010). Шість років обіймав посаду арт-куратора в PinchukArtCentre. Серед кураторських проектів — «Український живопис XX ст.», «Простір культурної революції», «Прощавай, зброє», «Перевірка реальності», Testing station, «Незалежні». Спецпроекти: «Виключно живопис. Новітній український фігуратив» (в рамках виставки-ярмарку ART KYIV contemporary), Arsenale 2012, Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва; «Пам’ятник пам’ятнику», український проект на 55-й бієнале сучасного мистецтва у Венеції (2013). Крім кураторської діяльності, займається освітніми програмами: бере участь в мистецтвознавчих дискусіях, читає лекції, присвячені проблематиці сучасного образотворчого мистецтва. Автор книги «Турбулентні шлюзи» (2006).

Капітал, кримінал і жлоб

У 70-х роках у Києві я вперше почув слово «жлоб», коли вступив до художнього інституту (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Моя мама родом з України, тож українські слівця рог і рогуль уже були мені відомі, на рогулів я ще натрапив у текстах Подерв’янського і звідти зчитував у деталях, що являють собою такі люди.

Моє дитинство та юність минули на Кавказі, де слова «жлоб» не чув жодного разу. А тут, у Києві, воно побутувало, і першим синонімом до нього в моєму словниковому запасі було амбал, пізніше ще хам і браток. І коли з’явилися серіали зі схожими персонажами, то розпізнавалися вони через свій своєрідний лексикон, нібито цілком сучасний, та витоки його треба шукати в минулому сторіччі. Щоправда, тоді казали не запара, а запарка, не тусовка, а тасовка, не подляна, а подлянка. Усі ці слова прийшли зі сфери криміналу. У 80-х дуже потужна кримінальна хвиля прокотилася всією великою країною «совєтів», — бритоголові качки зі своєю пенітенціарною естетикою, рекетири, братки, кримінальні авторитети заговорили про себе. І вже тоді тривало початкове нагромадження капіталів — з’явилася яскрава атрибутика крутих хлопців — малинові піджаки, дорогі тачки, що породжувало субкультуру, пісні, анекдоти, фольклор, персонажів у літературі. Очевидно, шансон теж виник неспроста.

Українські «рускіє»

Жлобство як явище пов’язане не лише з кримінальним світом, а й із процесами міграції, спочатку внутрішньої, а зараз ще й зовнішньої. Люди приїздили в місто із села, забували про своє коріння, культивували суржик, то була їхня мова. Вони свідомо чи несвідомо відмовлялися від національної ідентифікації. Теоретик культури і мистецтва Михайло Бахтін свого часу описав у дослідженнях народну карнавальну традицію, де відбувається масове висміювання, королем карнавалу стає оманливий трікстер, злидень і дурник. Але палиця має два кінці: і соціальне середовище впливає на людину, і вона на нього.

Я не брався простежувати історію виникнення жлобства на науковому рівні, не досліджував його, тому можу говорити про це явище через призму свого досвіду. Що я помітив — зміни в демографічній ситуації незалежної України. За останні десятиліття вони були досить істотними, як і в інших країнах та містах. Коли я тепер, наприклад, приїжджаю в Москву, то відчуваю себе зовсім не в Європі, а в Азії — демографічна картина стала дуже строкатою. Позаяк москвичі взагалі не надто хочуть працювати, має бути хтось, хто «будєт работать». Дешева робоча сила потрібна і в Парижі, в деяких його кварталах стало складно побачити французів. Крім того, присутній цивілізаційний, культурний розкол і конфесійний. Тобто явище приїжджих — глобальне, а не винятково київське чи українське. Воно, на мій погляд, і є головним сучасним джерелом виникнення жлобства.

Але треба брати до уваги ще й те, що всі, хто дивиться на чужинців з висоти власної зверхності, теж є жлобами, бо вони ділять усіх на людей вищого ґатунку й нижчого. Жлобство породжує жлобство. Тож через десятки років поняття жлобства набуло категоріальних ознак і в моєму лексиконі стало таким, що описує негативні явища, які я бачу в житті і в мистецтві.

Бездуховність

Пригадую, як у прямому ефірі одного з телеканалів музикант Андрій Макарєвіч розповідав, як він приїхав у простий Будинок культури, розмовляв з директором... і той говорив про проблеми з духовністю — люди стали не такі, якими були раніше, і, нарешті, закінчив свій монолог: «Бєздуховность, блядь».

Духовність — це поняття, яке мало що кому говорить, і, думаю, не в бездуховності проблема. Пріоритет матеріальних благ теж не є причиною так званої бездуховності чи безкультур’я. Звідки, виникає питання, взялася нинішня архітектура будиночків олігархів? Оці химерні замки, джакузі з трояндами — звідки? Це нагадує компенсацію голодного й нещасного дитинства. Та я не можу сказати, що це винятково пострадянське явище. Навіть в Італії, з її великою культурою й традиціями, теж можна побачити недолугі сучасні палаци. Феномен стратифікації, розшарування суспільства наявний, і це віддзеркалюється культурною нерозвиненістю.

Доки в Україні буде така велика прірва між багатими і бідними, те соціальне розгалуження, в якому відсутній середній клас, доти ми перебуватимемо в цій інфантильній фазі і повторюватимемо помилки західного суспільства, мавпуватимемо його.

...А хто такі олігархи? Серед них є ж інженери, які в своїй професії не відбулися, колишні лаборанти, науковці-невдахи, але тепер вони ставлять експерименти над людьми великої країни.

Апарат насильства

Треба враховувати той важливий момент, що держава — і в радянські часи, і досі — була і є апаратом насильства.

Моєму поколінню добровільно-примусово довелося читати «Державу і революцію. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції» Леніна, вивчати напам’ять фрагменти книг вождя пролетаріату, щоб потім завчені рядки проговорювати перед викладачем... Усе це політекономічне безглуздя треба ж було ще зуміти нав’язати всім. Доктрина марксизму-ленінізму була замаскованою під велику ідею формою насильства, яка спочатку виходить на лінгвістичний рівень, а згодом ідеологія зростається з життям на всіх рівнях, включно з побутовим. У постструктуралістів ця проблематика генеалогії влади (для прикладу, в хрестоматійних працях Мішеля Фуко) і тиранії масової свідомості (у філософських текстах Жана Бодріяра) розглянута дуже докладно. Передати смисли, про які говорили ці великі мислителі, в одному абзаці — надскладне завдання, та деякі акценти розставити можна спробувати:

Влада, треба про це пам’ятати, не буває доброю, доброї влади немає, так як і доброї держави. І цей фатум закріплено вже у самому слові, у самому понятті.

Влада за своєю природою — завжди та чи інша форма нав’язування, присилування до чогось, тому, якщо не можна позбутися її пут, залежності від неї, принаймні варто спробувати не помічати її пресування і догм, ігнорувати, врешті-решт.

Інакше матимемо ту ситуацію, яка склалася в нас, треба ще пошукати настільки заполітизоване суспільство і настільки бездарну владу.

Держава пригнічує вільну особистість й індивідуальність в людині — це найгірше, що може бути. Щоразу коли я чую заклики «Розбудовуємо державу, розбудуємо державу...», — подумки схвалюю ці заклики, та мені хочеться замінити останнє слово на «країну».

Країна в країні

Але в українській історії відчувається ще й ефект присутності великої російської імперської держави з її давніми традиціями управління. Ми були країною в країні. Україна надто довго була «під наглядом», аби за 20 років раптом стати самостійною.

Хоч ніби й не культивували тут царя-батюшку, а радше була своєрідна демократична «вольніца» — ті ж козаки і Запорізька Січ, махновський рух...

Та чомусь сама історія цієї країни схожа на перманентний хаос. З іншого боку, він, ймовірно, самоврегулюється з плином часу.

Совдепія ще присутня, і не лише десь глибоко в колективній пам’яті чи на рівні спогадів або навіть архітектури. То був травматичний досвід для людей цієї країни — СРСР.

Добре пам’ятаю, що я в шкільні роки піонерський галстук не хотів носити, і він лежав у мене в кишені зіжмаканий. Це було складне внутрішнє неприйняття, а не просто дитячий протест, і мене не примусив би ніхто прийняти цю систему, чужу мені, так як і полюбити фараонські зали із соціалістичним апломбом і багато інших проявів радянської пропаганди. Мені, навпаки, подобались ті постаті, які у фільмах-агітках малювались суто негативно, як, наприклад, Батько Махно. Завдяки йому я познайомився з анархізмом і ця позиція стала дуже близька мені по духу.

Телеукраїна

Телесеріальна манія, яка нині присутня в Україні, не має нічого спільного ні зі справжнім кіно, ні з телебаченням у його доброму значенні. Бо якщо пильно придивитися до цієї телесеріальної естетики, то розумієш, що реквізитна майстерня — на всіх одна, тобто штампування йде повним ходом й реалізується низькоякісний маскульт на 50-ти телеканалах. Паралельно ці телеканали показують американську попсятину 10-літньої давності. Що можна протиставити цим процесам? Високу культуру? Чисте мистецтво? Будь-який феномен, зав’язаний на високій культурі, спроможний струснути людський розум, і якщо це відбувається, то зразу компенсує нестачу, яка була до його появи, чи навіть тривалу порожнечу.

Безумовно, кількість людей, які цікавляться мистецтвом, обмежена, і далеко не всі, крім вузького кола фахівців, мають потребу відвідувати музеї, галереї й ознайомлюватися з експозиціями.

Мистецтво і культура — дуже багатогранні сфери, де не можна забороняти щось чи лобіювати, бо мистецтво складно нав’язати людям, від нього далеким. Понад те, ефект отримаємо зворотній: останній стане першим, витіснене на марґінеси — загримить по всіх усюдах, як панк-молебні Pussy Riot.

Атака на уми

А якщо поміркувати над причинами виникнення тих художників, які пропагують начебто соціальне мистецтво, протест, як, наприклад, Нікіта Кадан, який у своїх роботах піднімає питання про практику суспільного катування, і з мистецького поля автор переходить в культурно-соціальне, то такий художник має на меті спровокувати якомога більшу аудиторію. Хоча акціонізм як мистецький рух — феномен неоднозначний. Так Pussy Riot зробили медіа (між іншим, в журналі Art Ukraine півроку перед тим, як вибухнув скандал, було інтерв’ю із цією ще тоді маловідомою групою). Проте саме завдяки мас-медіа на повну розкрились соціальні проблеми: вся продажність судів, пресувальний апарат держави і її неоднозначні зв’язки з інститутом Церкви... Їхня комерціалізація і т. ін. Виходить так, що з допомогою четвертої влади сотворили кумира — шляхом медійної атаки перетворили невідомих людей в культових. Епоха Ван Ґоґа скінчилася, такого, як він, художника, схимника в медіа-просторі сьогодні нема.

Сучасний художник так чи інакше створює своє інформаційне поле. Звідки беруться анекдоти на кшталт: «Де ти був? У туалеті? А чому про це ні слова в Твіттері?!». Змінюється жаргон, соціальні мережі теж диктують свої правила. Інша річ, що від Pussy Riot залишиться? Відеоролик в YouTube? Сучасне мистецтво втрачає матеріальні ознаки, воно стає акціонізмом, радикальною атакою на масову свідомість, її стереотипи. Недаремно виникли поняття, слова на кшталт «жлободром», а вони мають своє емоційне наповнення і соціальний контекст. І без них, напевно, було б нудно жити. Бо на телебаченні жлободром зовсім не так виглядає, як у реальності. Взагалі, повсюдна медіакратія викликає у мене відчуття, що вона вже проникла в людську кров, і без цього сучасні люди вже жити не можуть. Тотальна документація, фотографування мобілкою, фіксація атрибутів кривляння на капоті дорогого авта — можна пояснити ж якось цей дивний потяг до транспарантизації свого життя. «Тут був Вася».

Популярний серед користувачів Інтернету скандальний перфоменс нашої групи Femen «Боже, царя гони» біля Храму Христа Спасителя має в собі нібито добру ідею, та ця ідея та акція не нова, а вторинна. Бурхливі 90-ті далися взнаки, і знов-таки, російські впливи: у 2000 році художник Олег Мавроматті здійснив мистецьку акцію саморозп’яття навпроти Храму Христа Спасителя. На його неприйнятну, з погляду російської православної Церкви, поведінку звернули увагу держоргани, кримінальна справа досі не закрита. Ось такі перегуки з інтервалом у понад 10 років.

Взагалі можна зробити висновок, що сталася дематеріалізація мистецтва, як застерігав французький філософ і архітектурний критик Поль Вірільо. Тепер це вже не мистецтво (на) поверхні, живопис у класичному його розумінні, а перфоменс, акція, дія. Тому і критерії оцінки сучасного мистецтва кардинально змінилися, стали іншими..

Чого прагне публіка? Вона полюбляє неідеальні прояви і форми, вади, хиби, потворності — це її завжди цікавить. В науці існує таке поняття, як депривація — психічний стан, коли людина впродовж тривалого часу не має змоги задовольняти достатньою мірою деякі свої основні (життєві) психічні потреби. Це може бути депривація ідентичності (або соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі, а також емоційна депривація — річ інтимніша, її перебіг теж складний, нерівний, породжує в людині хворобливі комплекси, а назовні з’являються різного типу субкультури. Україна має колосальний травматичний досвід депривації, неминучих втрат, і тому тут довго ще доведеться чекати на толерантне громадянське суспільство.

Депривація — це і процес, і результат, це культурний голод (і не тільки культурний).

«Нова хвиля»

Якщо говорити про культурну інвазію України, то прорив можливий, але потрібно позбутися пострадянського тягаря у формі, а також настроїв тотального протистояння — соціального, конфесійного, національного ворогування і конфліктів на цьому ґрунті — має настати епоха толерантності. Повільно і поступово заповнюються різні суспільні лакуни і вакууми, розвивається сучасне українське мистецтво, в Україні є вже не одне покоління талановитих художників, які мислять по-новому, і саме митці гідно презентують країну у світі.

«Нова хвиля» як напрям в українському живописі кінця 80-х — початку 90-х випередила в часі політичну незалежність України, виникнення країни на карті світу. Група молодих художників, яка стала відомою під грифом руху «Вольова грань національного постеклектизму», Олег Тістол і Марина Скугарєва, Костянтин Реунов і Яна Бистрова, а також Олександр Харченко витворили свій національний міф за допомогою принципів трансавангардного необароко. Понад те, всі вони згодом перебралися до Москви, оселилися там і стали одними з лідерів художнього життя тамтешніх гучних сквотів. Ґрунт постмодернізму дозволяє поєднувати радянський червінець і Мазепу, Хмельницького і Калігулу на одному полотні. Про це мистецтво на межі арт-критик Костянтин Акінша написав програмну статтю з промовистою назвою «Поетика суржику, або Котлета по-київськи».

Здавалося б, після постмодернізму, в епоху фейків і суцільних цитат митці приречені на вторинність, підміни і симулякри, та сучасне українське мистецтво ще з кінця 80-х — невіддільне від контексту загальносвітових тенденцій в актуальному мистецькому процесі. Тож перед відкриттям арт-центру Пінчука, ми задумали долучити до свого проекту молодих українських художників і об’їздили Україну в пошуках найкращих представників різних напрямків. У Херсоні в квартирі-музеї мого колеги ми побачили чудову експозицію, яку створювали різні автори. Найбільше мене здивував Стас Волязловський, його несподіваний текстиль, його шансон-арт. Було стільки яскравих відкриттів, що ми не могли натішитися побаченим. Ми не очікували такого вдалого початку своїх пошуків: молоді автори нас тоді невимовно здивували. Не менш цікаві й художники, які працюють з певним соціальним зрізом, — Юрій Пікуль, Гамлет Зіньковський — і багато інших цікавих авторів.

Треба визнати: це покоління, на відміну від своїх попередників, виявилося більш чутливим і внутрішньо вільнішим, що й демонструють їхні роботи.