Жлобологія

Фото: Олександр Населенко

Юрій Іздрик — письменник, художник, музикант. Народився 1962 р. у м. Калуші (Івано-Франківська обл.). За-кінчив Львівський політехнічний інститут (1984). Працював інженером. У 1989 р. заснував часопис текстів і візій — «Четвер». Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), художнього альбому «UNDERWORD» (2011), поетичної збірки «Ю» (2013). Учасник численних мистецьких акцій, займається поліграфічним дизайном. У 2010 р. разом із Г. Семенчуком заснував DRUM-ТИАТР — синтетичний літературно-музичний проект. У 2009 р. став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за книгу «Таке».

Жлоб

— це людина, що самостверджується і реалізується коштом інших, не маючи для цього жодних власних ані інтелектуальних, ані професійних, ані душевних підстав.

Це людина неосвічена, яка самотужки нічого не вміє, ні руками, ні інтелектом, а натомість вирішує, що треба замутити якусь схему і через неї отримати гроші. Є люди, які справді працюють, а жлоб думає: нехай вони працюють — і тільки робить вигляд, що працює.

Навіть гіпотетично не можу припустити, скільки в нашому суспільстві жлобів, бо волію думати про людей добре, однак жлобство зустрічається так часто, що іноді здається, ніби нічого іншого й немає.

В Україні сформувався благодатний грунт для розквіту жлобства. Бо це країна, де відсутні елементи національної самоідентифікації у величезної кількості людей. Країна є, але громадянського суспільства немає.

Тут громадяни лише чекають і не дочекаються від своєї країни того, що б вона могла їм дати.

От я й багато інших людей будували Чорнобильський саркофаг. З часом запитав себе: навіщо я те робив? Напевно, щоб отримувати ті копійки, які платять отаким, як я, тільки й всього.

Жлобські ресторації

Існують понтові місця, яких дуже багато в Києві. Там усе зроблене так, щоб відвідувачі думали, що неспроста в цій ресторації так дорого випити кави. Значно дорожче, ніж в елітних закладах європейських столиць. Цю каву, начебто екзотичну, тобі подають у якійсь чашці, яка нагадує сувенірку.

Жахливе оформлення понтової ресторації видає тремтячу руку випускниці українського вишу, побачене породжує купу неприємних складних психофізіологічних реакцій на кшталт мату.

Тобто це місце, де мені хочеться матюкатися. Проте зроблю я це чи не зроблю — воно нічого не дасть: та жлобська машина працює незалежно від того, чи звертаю я на неї увагу.

Бики як різновид жлобства

На початку 90-х «бик», рекетир, бандюга були в нас усюди.

Їх можна назвати персонажами, та насправді усі вони лише інфантильні обмежені істоти, які не розуміють, що для того, аби ти хоч якось відповідав крутизні автомобіля, яким їздиш, варто трохи піднятися над своїм лібідо і еґо. Проте такі люди цього зробити не спроможні, зате вся решта нормальних людей повинна працювати на те, щоб хлопці їздили на класних тачках.

Цим пацанам би більше пасував інвалідний візочок, принаймні я так ці речі бачу.

Особистий простір. 50 сантиметрів цивілізації

Я не мізантроп, але соціопат, і виходжу на люди нечасто.

Я соціопат у тому сенсі, що в соціумі, в будь-якій достатньо чисельній групі спрацьовують закони статистики, закон великих чисел і тому подібне. Це дуже механістичні й нелюдські закони, там немає місця для окремої людини. І я не бачу в історії людства прикладів «нормального» (адекватного людині як творінню Божому) суспільства.

Маю лише 50 років, а за цей невеликий — в історичних масштабах — проміжок часу мені вже двічі не пощастило з батьківщиною. Що СРСР, що ця країна — з людьми, які так і не навчилися між собою комунікувати.

На Заході існує негласна конвенція про особистий простір людини, тих нещасних 50 сантиметрів біля людини, які їй належать, тобто без вагомих підстав ти в той особистий простір пхатися не можеш.

І ніхто тобі не буде заглядати в книжку через плече, голосно розмовляти по мобільному, так, що всі мусять вислухати ту нецікаву, ні про що, побутову розмову.

Я спостеріг, що більшість людей зовсім не вміють спілкуватися, бо відвішують один одному стільки негативу, що жодна людська енергетика то не годна витримати.

Мені розповідають, що живу в юдейсько-християнській цивілізації, а я тим часом щоразу переконуюся, що любити одне одного за сотні років люди так і не навчилися.

Загадка людської мотивації

Для мене це важлива частина самоідентифікації — розуміти, до якого світу і до якої цивілізації, країни я належу. Тобто існують спільні цінності, священні тексти і певна парадигма, яка вказує, що і як має бути.

Але ж ні, справді жодна людина не буде ні красти, ні вбивати, якщо не знайде позитивної мотивації для цього. Чому крадуть — не знаю, чому вбивають — теж. Я не такий розумний, я що, гуру чи що?

Тільки продовжую думати, що люди ж від початку світлі і гарні, як діти. І мали б працювати над собою, щоб не заважати іншим і радіти буттю.

Відходи життєдіяльності і мат

Переконався, що якщо ти виносиш свої думки і тексти в публічний простір — то рівносильно викиду гімна у вентилятор. Коли потрапляєш зі своїми добрими ідеями у той самий публічний простір — тебе починають сприймати як проповідника. Це в кращому разі.

У гіршому... я подивився уважно на те, як відбуваються суспільні дискусії, наприклад, у Фейсбуці. Інтернет-майданчик — ніби дуже зручне для того місце. І ця платформа вже стала сральником, де всі скидають відходи своєї життєдіяльності. Щоденної, тож пишуть: «А я встала і покакала! Доброго ранку усім! Ваша Наталка». Всі ці бездарні фоточки, на яких красуються усілякі наталочки... Наталко, помовч, або, образно кажучи: «Закрий свою пізду!» Ось такі дописи.

І я теж інколи люблю поматюкатися, бо то така енергетично концентрована мова. А взагалі, мат несе в собі відлуння древніх проклять і містичної давньої віри, ще неспрофанованої. Тому я дозволяю собі лаятися.

Мовне жлобство

Проблема 2-х Україн, російськомовної й україномовної, таки є.

Як так сталося? Понавозили пролетаріату на індустріальні об’єкти, і приїхали в міста всі ці люди, які зі совєцьких часів не мали власне нічого для ідентифікації себе і землі, на якій живуть і збирають урожаї. Цих людей можна називати чи яничарами, чи ще якимось словом, але вони передусім глибоко нещасні люди.

Соціокультурна парадигма в чому? Жив собі дядько в Донецьку і не їбав мозги. Чоловік усе життя думав, що його столиця в Москві, а виявляється, що в Києві, та ще й мова окрема є.

Психіка людей не витримує, коли руйнується їхній усталений світ: «Я полжизни прожил в Союзе и не нужна мне была мова! И сейчас не нужна». Он як!

Люди насправді вірять, що треба заробляти гроші. У це вони точно вірять. То один з аспектів великої біди і менших лих.

Хвороба мислення

Нинішнє покоління 30-літніх — це пройобане покоління — втупу. І це проблема дітей, які росли самотні, тому що батьки були на заробітках. І виросли люди — з покаліченою психікою. Кількість таких травмованих не маленька. І потрібно визнати, що то хвороба нашого суспільства. Хвороба країни, яка своєму суспільству насправді не може дати нічого. Та й більшість людей, чи то донецькі персонажі, чи інші: що, на смертному одрі такий чоловік буде пожадати українського слова або ж розрадиться українською сповіддю?

Для чого людям мова — вони над тим не думатимуть. Ніхто їм не скаже, що людина повинна займатися собою, не просто ходити на роботу, а ще й зважати на свою ж психіку. Вділяти час на аналіз того, що вона, конкретна людина, думає. Бо це і є той світ, в якому вона живе, — і іншого немає.

А слова у людей переважно чорні, життя — чорне і світ чорний. Це вони вміють — замість тішитися, що живуть і мають душу — втілену.

Дивлюся іноді на людей, бачу цих бабок, по-совєцьки вбраних і так само мислячих. Ну що б вони ще хотіли тут? Вони хіба немало гімна похлєбали в своєму комунізмі? Та люди не міняються і голосують як завжди... Їм не потрібна жодна Україна, вони не знають, що це таке.

Життєва потреба

Я знаю особисто немало дивовижних талановитих чудесних людей, хоч напевне їх не так і багато. Вони мені потрібні. Називати їх об’єднавчою антитезою до чогось злого й неприємного не можу, бо це саме друзі. І завдяки цим людям багато чого доброго стається, створюються життєві мотивації, потрібні їм самим і ще комусь.

Життєво необхідною є можливість спілкування з цими близькими тобі людьми, без пояснень-коментарів, бо тебе цілком влаштовує певна інтелектуальна компетентність. А головне, ти знаєш, що можеш поїхати і облаштувати спільну територію, де буде комфортно, і це пиздець як багато. Це все, що потрібно.

Бог

Те, що я закидаю іншим — передусім те, як ти себе презентуєш світові, друже, як твоє життя з боку виглядає.

Займатися собою в моєму розумінні означає аналізувати свій досвід, не просто бездумно проживати його. Я сам останніми роками теж намагаюся над собою працювати і знаходити для цього мотивацію. Починаючи з такого простого побутового рівня — щоранку, готуючи собі чай, я наливаю воду в горнятко так, що вона переливається. І ловлю себе на тому, що відбувається щоразу те саме. Очевидно, якась помилка чи протиріччя. І я з’ясував: ранкові ритуали справді переобтяжені зайвими рухами, це просто абсурд.

Виходить так, що я в свої 50 тільки починаю принаймні раціонально рухатися. І тому, коли говорити про якісь світоглядні чи умоглядні риси, в мене вже немає питань до Бога чи до когось іншого про сенси. Я все знаю. Сам. Бо раптом у якийсь момент зрозумів, що мені нічого вже не страшно.

Якби задзвонив небесний телефон і мені сказали: «Все, пора», я б відповів: «Без питань. З легкістю!». Бо я само реалізувався, де хотів і як хотів, і маю того досить.

А що мене реально останніми роками пре — музика. І я її пишу. Це чиста гра, в процесі якої виникають такі сенси, інші, ніж в літературі.

У мене літературний сегмент мозку засекретився... Тепер, коли я собі думаю, що я письменник український, то розумію, що це така махіна внутрішньої цензури, аж... Настільки сильна, що в ній людина вже навіть не хоче сама собі здавати справу, що вона пише. Ось з чого створений письменник.

Людина-функція

Західне суспільство досить успішно функціонує. Чому? Тому що є людина-функція. Він на робочому місці — теж не більше ніж функція, не має права переносити особисті проблеми туди. Мусить виконувати функцію.

У нас якщо ти спілкуєшся з офіціанткою, то вона прийде до тебе не тільки з меню, а і з критичними днями, з ранковою сваркою з чоловіком, із непомитим волоссям, з діркою в зубі — і ти це все будеш хавати з тією доволі несмачною кавою. Ту каву вона ніяк не може принести просто як каву! Бо найважливіше — вона сама зі своїми траблами, щойно потім — кава, і аж на останньому місці — клієнт. І це майже в кожній сфері.

Мало того, що спілкуючись між собою, люди оперують такими чорними енергіями, аж гратися з ними небезпечніше, ніж з вогнем, бо можна людину просто покалічити, — вони ще навчилися хуярити один одного тим чорним адреналіном і думають, що так треба. І дивляться потім в дзеркало... Ну і як ти виглядаєш у 40 років? А «пачєму»? А тому що так ти жив, блядь, гімняно...

Та якби мені довелося жити в суспільстві людей-функцій, то я звідти втік би. Що я і зробив свого часу. Жив у Польщі і думав, що там залишуся, проте ті всі вонючі «бабушкі» і вагони — то ж моє рідне, і, виявляється, я без того всього жити не можу. Я то ненавиджу, але не можу без цього.

Я не знаю, чи є такий рецепт — зрозуміти, що й чому, — я сам його шукаю. Якби люди могли дозволити собі проживати життя повільно й зосереджено, як я, то, може, вони б прийшли до висновку, що воно вартує того, аби в своєму житті, в голові покопирсатися. А там — дивись — якісь особисті одкровення народяться.

Одкровення — завжди особисті, і передати їх непросто, але собі самому — можна.

Люди просто неба

Верстаю вуличне видання «Просто неба», яке створене, щоб допомагати безпритульним. Коли приїжджаю до Львова, його вулицями ходять ці безхатченки, які продають журнал (половина його вартості — їхній заробіток), і ми завжди вітаємося. Бо ми ставимося один до одного з повагою.

Думав над цим: чому люди стають бомжами? Не тому, що вони гублять документи. Просто тому, що їх веде хвороба й обирає цей спосіб життя, вони зникають із звичних своїх ландшафтів. Розумію, що це психічне відхилення — такий спосіб життя.