Ця знакова подія трапилася зі мною восени 2007-го року. На Покрову, а може, і трохи пізніше. В Українському домі я проводив урядовий захід, на якому мав з’явитися тодішній президент України Віктор Ющенко. Рівно о 16.00 у центральному холі, де для урочистого дійства змонтували сцену, зібралися всі учасники події: міністри, депутати, відповідальні секретарі, запрошені гості та інші причетні до державних заходів важливі особи. Серед них із натхненним, усміхненим, але водночас хижим обличчям тріумфатора крутився і брат президента Петро Ющенко, жваво описуючи співрозмовникам свою «ідею сторіччя»: перетворити Український дім у «Галерею видатних українців», завісивши стіни колишнього музею Леніна портретами тих, хто здобув світову славу й у чиєму імені був бодай натяк на українське походження. «От взяти, приміром, Сільвестра Сталлоне, — активно артикулюючи, пояснював п. Петро свою думку тодішньому міністру культури, — він же наш: його предки з Одеси». «Так вони ж євреї...» — зауважив міністр. «А яка різниця, мають українське походження, то вже українці... Ви розумієте, в чому тут штука... Всіх! Ви розумієте? Всіх, хто має хоч мізерне відношення до України, треба тягти в наше коло... Бо ті ж самі євреї, що вони роблять? Вони всіх видатних людей тягнуть до себе, підвищуючи у такий спосіб свою культурологічну вагу. Словом, нам треба створити прецедент!» «А Віктор Андрійович коли буде?» — поцікавився міністр у співрозмовника. «Та вже їде, їде...» — похапцем відбрехався брат президента і, користуючись своїм несподівано високим статусом, побіг далі залучати адептів до «геніальної» україноцентричної моделі всесвіту.
Президента чекали ще години півтори. Двічі давали хибні команди: «їде! Їде!» Народ знову скупчувався перед сценою, удавано жваво імітуючи натхненне передчуття появи «гаранта», але через декілька оманливих хвилин чекання зневірено розбрідався по великому холу. «Задовбало це жлобство!» Я повернув голову. За моїм правим плечем стояв зі смаком одягнений і модно зачесаний молодик, який, як виявилось, був заступником керівника протокольної служби президента. «Ну не можна ж так народ обманювати! Негарно це. По-жлобськи!» Мені дивно було чути ті слова від людини, завданням якої є, крім усього іншого, берегти честь і гідність першої особи в країні. Але слова і жести мого співрозмовника свідчили про те, що йому, чиновнику, «накипіло»: «Ще два роки тому я справді вірив, що можна все змінити... в цій країні. Причому, зауважте, щиро вірив! Тому залишив роботу в банку і подався на державну службу! Але те, що тут відбувається, інакше як жлобством і не назвеш. Селюки, що дорвалися до влади, — це страшно! Жлобство — це наша ментальна карма. Через нього все гине! Тепер я розумію, чому Україна ходить по колу, раз у раз наступаючи на ті самі граблі... Бо державою керують жлоби з абсолютно сільською аграрною філософією, естетикою, мисленням... Причому так на всіх рівнях... Повірте, ця країна приречена. І вона загине не через зовнішню агресію, не через геополітичні чвари міх Сходом і Заходом. Вона згниє зсередини через своє жлобство, бо неспроможні її керманичі, байдуже, що помаранчеві, що біло-сині, вийти за межі свого хуторянського жлобства... До речі, так вже не раз в історії України траплялося — коли б, здавалося, є всі передумови для ривка уперед, але щось постійно заважає... Так і за гетьманів було, і за У HP. А я все думав: ну в чому ж річ? А тепер воно, бачите, і в нашому житті трапилося. Жлобство! Оце одвічне українське жлобство — все губить! І з цим нічого не поробиш! Але ж треба щось робити.... О, вибачте, з охорони телефонують... Здається, таки приїхав...»
А через півтори години, коли урочистий захід закінчувався виступом хору імені Верьовки, що у колишньому музеї Леніна співав для перевдягнених у вишиванки комуністів «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», я, поклавши до кишені скромний гонорар, проходив холом до виходу, — раптом зрозумів, що то за моїм плечем у подобі чиновника протокольної служби президента, можливо, стояв сам Божий Ангел і підказав мені геніальну ідею! Їй-бо!
Я зупинився, наче вражений громом, і роззирався навкруги. Все... Тобто АБСОЛЮТНО ВСЕ, і я сам, жалюгідний продажний артист, який ще двадцять хвилин тому «прославляв владу з високої трибуни», і весь цей кворум «державотворців», та й, що там казати, вся ця країна — є суцільним породженням ЖЛОБСТВА, яке ЄДИНЕ і було тою сталою формою українського буття, з якого вийшли і ці жлобські шароварні костюми хору імені Верьовки, і ці масні пики народних депутатів та їхніх жлобських дружин із буклями штучних зачісок у нібито трендових сукнях від модних дизайнерів, і ці недолугі ніби сучасні митці, які, обпившись дешевим одеським вином (яке зазвичай подають на державних заходах), гомоніли про «геніальність» Пєті Ющенка, який придумав таку «геніальну штуку», як «Галерея видатних українців», і ці нещасні, в замусолених фартухах офіціанти, які розносили вино, і ці, у дорогих костюмах, бізнесмени, які ліпилися до «властьімущіх», аби захистити свій бізнес від перевірок із прокуратури та податкової інспекції, та й сам Український дім, що гостинно сповивав так звану «еліту нації» своїм «совковим дебілізмом», у той час, як навколо лежала занедбана, напівзруйнована країна, що потопала у горах сміття та дешевій російській попсі і китайському «ширпотрєбє», — чи не все це було суцільним жлобством.
І саме в ту мить я зрозумів: «ЖЛОБСТВО — ТО НАШЕ ВСЕ!»
З того розуміння і постав цей проект, який я Вам, шановний читачу, і присвячую.
А через місяць я зазирнув до батьків «на чай». За столом розмови точилися знов-таки переважно довкруж «запроданця Ющенка», який зрадив ідеали Помаранчевої революції, чим деморалізував власний народ на довгі роки. Люди ж вірили і чекали на втілення в життя задекларованих намірів «про тюрми для бандитів», про «Європу в Україні» та про «кінець панування кримінально-олігархічних схем». А насправді і ця віра, і спільнота були ошукані, оббрехані та зневолені. І знову тут якось несподівано, раз у раз, почали вириватися вже з вуст моїх батьків, корінних киян, оті самі слова і логічні висновки, про які йшлося вище. І терміни «жлобство» та «жлобська ментальність» здавалися як ніколи доречними для того, щоб охарактеризувати стан справ у сучасній Україні.
«А що робити, коли вчорашні селюки, жлоби, шахраї та відверті злочинці стали тепер народними депутатами і нав’язують нам свою жлобську шкалу цінностей та орієнтирів? У владі виживають тільки безпринципні, хамовиті, підступні та брехливі нездари. От і маємо результат! — обурювалася моя мама, яка впродовж двох місяців помаранчевої єдності щодня була на Майдані Незалежності (і, зауважте, не за гроші, як хтось намагається нам тепер втовкмачити). — Люди ж повірили! Прокинулися. Встали як один! А тепер що... Тотальна апатія і зневіра. Той Ющенко ще гірший за Януковича! З Яником хоч все ясно. Бандюк — і в Африці бандюк. І він того й не приховує! А цей же демагог безнадійний, який тільки патякати й може..."
Олії у вогонь підлив мій молодший брат, який у вільний від навчання час співав у юнацькому хорі «Дзвіночок»: «А оно, дивіться! Ми вчора у фонді Кучми виступали, які прикольні роботи там були, їх чувак якийсь малює...» І на екрані свого мобільного телефону показав нам цікаві картини на тему українського жлобства. Родина «мурляків» зі спального району і конкретний «пацанчик» з підписом «Брателло», і Елвіс Преслі в українській вишиванці із золотим зубом і підписом «Лав мі бейбі», і Олег Скрипка в «адідасівському» костюмі — «Oleg vicont de violin».
«О! Та це ж якраз ілюстрація того, про що ми говоримо! Треба познайомитися з однодумцем. А прізвища його не знаєш?» — запитав я у брата. — «Ні».
Нагода познайомитися з автором цих «жлоб-картинок» трапилася вже наступного року. Якраз після новорічних свят 2008-го року я започаткував художню галерею ANTIN’S COLLECTIONS і активно готував на весну перший великий проект під назвою Village glam, плануючи виставити в Українському домі колекцію українського кустарного (кітчевого) живопису 30-60-х років минулого століття. Роботи для виставки оформлював у знайомій багатьом колекціонерам та художникам багетній майстерні «G-art» Лесі Гайворонської (окрема Вам подяка, пані Лесю)! Саме вона на моє запитання: де б можна було познайомитися з молодими талановитими художниками для втілення в життя одного гостросоціального проекту, запропонувала звернутися до власниці мистецької галереї «Ірена» Ірини Осадчої. Того ж дня у мене в руках опинилася візитівка пані Ірини, її ж рукою на звороті картки були написані імена: Аня Кісельова, Дмитро Кавсан, Іван Семесюк (артефакт додається теж з особистою подякою пані Ірині).
Іван Семесюк мене вразив із перших хвилин знайомства. Він мислив і бачив навколишній світ саме в тому ракурсі, що і я. Наше знайомство, зрештою, переросло у хрестоматійний союз художника і куратора, які діють в одному ідеологічно-культурологічному силовому полі достоту високої мистецької напруги.
«От за цю роботу (Семесюк вказав на портрет «Брателло», що стояв у його майстерні) Леонід Кучма дав мені премію імені себе.
Не жартую. Підійшов до картини і через хвилину-дві промовив: «Художник тонко відчуває реальність». А як та картина народилася? Їду я з Борщагівки на швидкісному трамваї, і раптом у вагон заходить чувак у «кєпаріку», сідає на задньому майданчику і просто собі закурює... Це мене так вразило, що я прибіг у майстерню і одразу замалював це враження. А потім народилися оці жлоби (вказує на картину «Нас має бути 52 мільйони»). Так дістали мене міщани-селюки, які попереселялися з села у місто і щось там собі без кінця мурують, то балкони склять, то сваряться одне з одним, то «ідуть на картоплю»... Ці люди аж надто на тварин схожі. Я б сказав, що вони — тваринолюди. До речі, шоу-бізнес у нас теж абсолютно рогульський... От Скрипка, наприклад, із цього рогулізму зробив естетику (він же насправді культурний чувак, киянин), бо відчув, що село — то наше все. Тому навіть Елвіс Преслі у мене теж такий собі рогуль із золотим зубом».
«А чи не зробити нам спільний проект на тему «жлобства»?» — запропонував я тоді Семесюкові.
«А чого б і не робити? Актуальна тема! Є з чим працювати...»
— важко сказати, коли вперше в історії світового мистецтва прозвучало це словосполучення. «Жлоб-арт» нині вже є сталою мистецько-культурною парадигмою, цим терміном означують справжнє явище в українському та світовому мистецькому просторі. Варто тільки набрати жлоб-арт в інтернет-пошуковиках — і вони видають сотні тисяч посилань. Будемо вважати цей термін нашим спільним з Семесюком ноу-гау, бо, зрештою, ми удвох стояли біля його витоків.
А тоді, у травні 2008 року, коли сучасна Вікіпедія навіть слова «жлоб» не ідентифікувала, ми вже проводили першу «жлобську виставку» у тепер уже зліквідованій галереї «Арт-фокстрот» на самому початку Андріївського узвозу навпроти Андріївської церкви. Народу зібралася сила-силенна (Фотозвіт додається).
До проекту, який я «цнотливо» обізвав «Україна наша!», окрім Івана Семесюка, доєдналися Слава Шерешевський з натхненною серією експресивних картин на тему «рогулізму» і Сергій Коляда, що малював свої роботи кульковою ручкою у пенітенціарній естетиці ще задовго до того, як цей жанр під назвою «шансон-арт» зробив популярним Стас Волязловський.
Виставка мала величезний успіх у глядачів і привернула увагу ЗМІ. На ній Семесюк представив серію портретів діячів сучасного українського шоу-бізнесу у «жлоб-естетиці». Концепція була проста: жлоб — це продукт виховання масової, здебільшого «телевізійної» культури. Масова культура плекає жлоба, жлоб — плекає масову культуру. Словом, телезірки, які «живуть в телевізорі» нічим не гірші «жлоби», ніж ті, які на них дивляться. Я тоді теж «жив у телевізорі» (вів програму «Квадратний метр» на телеканалі «Інтер» і заробляв гроші, рекламуючи «Тайд»), тому «чистив свою карму», влаштовуючи подібні мистецькі виставки. Серед «тележлобів», оспіваних у згаданому вище проекті Семесюка, окрім мене, були ще Софія Ротару, Михайло Поплавський, творчий тандем Повалій-Ліхута, Сердючка, Білик, Лорак, Вакарчук, Кароль, Павлік, Могилевська, Бобул, Зібров, Брєжнєва... Ну і друг Леоніда Кучми — Ян Табачник. Усього 15 робіт, які ми після виставки презентували на тогорічному «Гогольфесті».
Каталог тоді теж видали абсолютно «жлобський», я б навіть сказав «жлобсько-міщанський», в естетиці дешевого глянцю з відверто провокативними наліпками цін на роботи, «типу» стьобом над «споживацькою лихоманкою», що охопила тодішнє українське суспільство (завдяки досить дешевим кредитним грошам Заходу). Але нашого «стьобу» не зрозуміли, а все прийняли за чисту монету, побачивши в «художниках-жлобістах» «реальних жлобів, які вирішили просто рубанути бабла на лохах, які купують «типу сучасне типу мистецтво».
І тоді я вкотре переконався, що кураторська діяльність — то дуже тонкий лід, по якому треба обережно переправляти думку і концепцію від власної голови до голови глядача (і потенційного колекціонера). Але це завдання потребувало нових навичок, сил, коштів, витримки та терпіння, яким я і запасся майже на весь рік, аж поки повномасштабний проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм» не було офіційно представлено широкому загалу за законами мистецького жанру.
Офіційною датою народження проекту є 1 квітня 2009-го року, коли в «Я-галереї» Павла Гудімова, за великої кількості присутніх художників, митців, кураторів, журналістів, ваш слуга покірний виголосив таку промову:
«Жлоб. Жлобство. Жлобізм»
(текст офіційної промови)
Шановні пані та панове, художники і фотохудожники, літератори, журналісти, актори, телеведучі та діячі шоу-бізнесу, мистецтвознавці, куратори, митці!
Від імені Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» висловлюю Вам щиру подяку за те, що не знехтували нашим закликом стати учасниками Першої установчої конференції, присвяченої старту в Україні загальнонаціонального проекту «Жлоб. Жлобство. Жлобізм».
Ні для кого вже не є таємницею, що слова «жлоб» і «жлобство» мають українську етимологію. Безмежну кількість соціальних, побутових, культурних, а останнім часом політичних, економічних та екологічних явищ у сучасному житті України характеризують цим терміном, який й досі має «нелегальну ужиткову прописку», бо й сам феномен «жлобства» є своєрідною «терра інкоґніта», яка мусить бути дослідженою, структурованою і візуалізованою. Саме тому створення Всесвітньої енциклопедії жлобства під назвою «ЖЛОБОЛОГІЯ» є надметою нашого проекту.
Передбачаю запитання щодо доцільності і культурологічного значення цього проекту, з того й розпочну.
Глобалізм та уніфікація, нищівний вплив масової культури на формування і виховання сучасного індивідуума, різні форми соціальної, професійної та інтелектуальної мімікрії, головною ціллю яких є підвищення коефіцієнта споживання, вже призвели до наслідків, які описав Хосе Ортега-і-Гассет у філософському трактаті «Бунт мас». Маса прийшла і диктує свої споживацькі закони (більшості). Проте людина творча, людина мисляча, повсякчас відчуваючи на собі цей тиск, має чинити мистецький опір, щоб і самому не перетворитися на «гомо-глобалікус», або, якщо хочете «гомо-жлобалікус».
До того ж, глибоко символічною є дата проведення Перших установчих зборів, а саме: 200-та річниця з дня народження великого українського письменника Миколи Гоголя. Отож, за аналогією з Гоголем, який казав: «я весь час намагаюся ухопити чорта за хвіст, щоб виставити його на посміховисько», так само хочемо зробити й ми. Провести асенізаційну роботу з візуалізації жлобства, зняти з нього шапку-невидимку, аби кожен, хто замислюється над цією проблемою, мав перед собою посібник, який би й унаочнював це явище.
Інакше кажучи, мусимо, як лікарі, передусім поставити правильний діагноз і відстежити перебіг хвороби, а потім розпочати процес лікування.
Ми хочемо надати термінові «жлобство» офіційну «прописку», окреслити крейдяне коло круг цього явища, щоб його вживання не мало емоційного чи огульного характеру, а набуло чіткої наукової ідентифікації і стало диференційованим.
Ми маркуємо той чи інший соціальний, побутовий, мистецький прояв жлобства і таким чином створимо демаркаційну смугу, прецедент для особистого вільного вибору кожного: по який бік від неї бути.
Саме задля реалізації цього завдання ми і звертаємося до митців та культурологів із закликом долучитися до опису, вивчення, дослідження, структуризації жлобства як явища через створення спільної бази даних, сформованої з найрізноманітніших артефактів: візуальних, літературних, відео- та аудіотворів тощо. Вони і ввійдуть до «ЖЛОБОЛОНІ».
Ми усвідомлюємо суб’єктивність поглядів учасників проекту на цю проблему, пов’язану з власним досвідом кожного, ідеологічними вподобаннями, художньо-мистецькими критеріями.
Ми маємо намір опрацювати зібрані дані й провести низку круглих столів зі знаними письменниками, видавцями, художниками, культурологами, історіографами, лінгвістами, мистецтвознавцями України (і не тільки України), щоб спільними зусиллями через обговорення й дискусії здійснити спробу наблизитися до якомога об’єктивнішої оцінки форм існування, структури та термінології жлобства.
БУДЬ-ЯКА АВТОРСЬКА ДУМКА, ТЛУМАЧЕННЯ, ВІЗУАЛІЗАЦІЯ, ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЦИХ ТЕРМІНІВ («ЖЛОБ», «ЖЛОБСТВО», «ЖЛОБІЗМ») Є ДЛЯ НАС ЦІННОЮ І НЕПЕРЕСІЧНОЮ.
І будь-яка авторська думка, візуальний твір, літературні, музичні та інші мистецькі прояви не будуть представлені широкому загалу без Вашої цілковитої згоди на їх оприлюднення. Зі свого боку співавтори проекту гарантують відкриту співпрацю і можливість контролювати дії організаторів проекту.
Учасники проекту мають право вільно відвідувати всі заходи проекту, брати участь в обговореннях і диспутах, коригувати свою участь у ньому, згідно з обставинами, зумовленими спільною роботою над проектом.
Проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм» є аполітичним. Ми свідомо відмежовуємося від влади і держави, аби зберегти незалежний і неупереджений погляд на проблематику сучасного жлобства в усіх його проявах. Українські інтелектуали в цьому проекті відіграють роль лакмусового папірця, за допомогою якого фіксується концентрація жлобства в різних соціально-побутових і мистецьких середовищах.
А невдовзі по тому був ще один «вихід у світ». З газетою «Жлоб-Арт», перфоменсами «гопничків з Троєщіни», з фуршетом й арт-лавкою.
Усього на той час зібралося семеро авторів: художники Іван Семесюк, Сергій Коляда та Владислав Шерешевський, Сергій Хохол, фотохудожник Брентон, скульптор Григорій Груша, а ще художник Євген Петров, який під псевдонімом Нікіфор Добчинський пародіював естетику прекрасної ілюстраторки, більш відомої в новобуржуазних колах київського міщанства під іменем художниці Євгенії Гапчинської.
Усі вони були учасниками культової виставки «Жлоб-Арт. Біомаса», що відбулася в Українському домі наприкінці травня 2009 року в рамках фестивалю «Файн Арт» під патронатом Наталії Заболотної.
Не розкриватиму таємниці імені «Сергій Хохол», скажу одне — під цим псевдонімом ховається щонайменше троє людей, словом, «Хохол» — це ті ж «Кукринікси», плід спільної мистецької праці. Вони ж створили цикл «Із грязі в князі» та серію авторських унітазів «Жлобам насрати на мистецтво!». Тоді ж і Сергій Коляда презентував нові роботи з циклу «Welcome to Troyeshchina» та інсталяцію зі сміття, яку необізнані з тонкощами сучасного мистецтва місцеві прибиральниці тричі намагалися винести, аж поки спеціально для них ту купу сміття не обгородили — «Арт об’єкт! Не прибирати!». Брентон створив серію фотоколажів із запльованими соняшниковим лушпинням творами класиків, а Гриша Груша представив публіці п’ять скульптурних композицій «Розпальцовка».
Апофеозом експозиції стала її центральна частина, де були нові роботи Семесюка. По-перше, усю концепцію, згідно з якою масове мистецтво плекає жлоба і навпаки, вивели на культовому вже полотні «С дньом рождєнія, брат!». На ньому спільними зусиллями творчого тандему «куратор — художник» постав Святий Валєра, який поклав свої «брудні лапи» на тендітні плечі Мерилін Монро, мовляв: «а шо, я цю тьолку знаю!» Інші відомі персони — від Адольфа Гітлера і Мао Цзедуна до мультиплікаційного Гомера Сімпсона прийшли привітати з днем народження Хама і Жлоба. А по-друге, з-під пензля вже офіційно визнаного метра «жлоб-арту» вийшли монументальні твори: «Драка на районі», «Пацанчик і голубі», «Фу бля, нема чим робити». Вони чи не відразу стали культовими, а кількість перепостів цих зображень у соцмережах сягнула десятків тисяч. Їх почали «набивати» на футболки, а жлоб-арт розпочав переможну ходу світом...
І ось виставку у супроводі дітей і численної охорони відвідала перша «леді» країни Катерина Ющенко. Вона тривалий час приглядалася до картин, представлених на експозиції, а потім підійшла до художників і з теплою ласкою в очах запитала: «Хлопці, чому ви так не любите Україну?» «Хлопці» багатозначно посміхнулися, перезирнулися між собою і делікатно промовчали. А відповісти їм хотілося.
І сказати приблизно таке: «Та розумієте... заїбали вже жлоби, разом з усією «гопотою», «рогулями», «мордами державницькими», «кодлом кумівським», разом з усіма народними депутатами-бандитами та їхніми блядями, «романтиками діаспорянськими» та «бджолярами хуторянськими»! Заїбала брехня і хамство, заїбали ці ігри у князів і графів, уся ця тупість чиновницька, шароварщина дістала, яку ви, сердешна пані Катерино, і плекаєте, бо живете в якихось інших світах, в емпіреях перебуваєте. А ми — сіль цієї землі, кров від крові і плоть від плоті. І Україну ми, на відміну від вас, любимо не ляльково-фольклорно-ембіцильною, а такою, якою вона є — хворою, недосконалою, інколи страшною й жахливою. Саме тому і викорчовуємо усю цю нечисть, бо не на словах, а на ділі відчуваємо відповідальність за цю землю. А те, що радикально? То це ще не радикально! По-іншому не можна». Отак могли б відповісти художники-жлобісти першій леді. Але навіщо? Мистецтво завжди промовляло краще за будь-які слова.
Я бачив їх, тих англійських туристів, які падали на коліна від сміху перед портретом принца Чарльза у вбранні жителів Південної Борщагівки під час їхнього святкування Дня автомобіліста, представленого на одній з картин Сергія Хохла (з серії «Із грязі в князі»). Це трапилося восени 2009 року, коли ми представляли «Жлоб-арт» в рамках «Гогольфесту». Британці понад годину юрмилися на нашій експозиції, а Сергій Коляда (генеральний секретар Союзу Вольних Художників і відповідальний за зв’язки з громадськістю), доступно відповідав на всі їхні запитання щодо концепції проекту. До «Гогольфесту» Коляда зробив ще декілька робіт із серії «Welcome to Troyeschhina», а Семесюк представив полотно «Вася, подвінь раму», де в образі благородного тевтонського лицаря, борця зі світовим жлобством представив видатного українського письменника Гоголя. Разом із усіма попередніми роботами з проекту та інсталяціями, вписаними у напівзруйнований на ті часи арт-простір Мистецького Арсеналу, наш «Жлоб-арт» щодня збирав купу відвідувачів (дві книжки відгуків списали).
А в листопаді був Перший київський Contemporary Art фестиваль (ще одне дитинча засновниці та видавця журналу про мистецтво «ArtUkraine», невтомної подвижниці, пасіонарної особистості Наталії Заболотної), який відбувався в Українському домі. Наш Союз брав у ньому участь із виставкою «Матч смерті». Зазирнула на експозицію до нас і російська кураторка Катя Дьоготь, яка всі свої подальші звіти у соцмережах, статті у ЗМІ щодо ситуації в сучасному українському мистецтві ілюструвала роботами художників-жлобістів. Потім особисто запросила до співпраці у галерею Марата Гельмана. «IF. ЕСЛИ. ЯКЩО» — ця виставка відбулася влітку 2010-го. Згодом і Кирило Шаманов (відомий російський культуртрегер і куратор) записався в чергу, щоб провести виставку у Москві, коли «Жлоб-арт» гастролював Україною: Харків, Одеса, Івано-Франківськ, Львів... Нашими роботами прикрашали обкладинки таких поважних видань, як «ШО», «Український тиждень», «Країна», наше мистецтво тиражували вітчизняні та зарубіжні ЗМІ... Тоді, до речі, на першому Contemporary Art у нас купили першу роботу «Кіт Вася» Семесюка за $2 500. В умовах тотальної кризи 2009 року ціна більш ніж пристойна. (УВАГА! Рекламна пауза:) Ми не демпінгуємо, бо знаємо ціну цим унікальним роботам... «Жлоб-арт» — це реальна інвестиція в сучасне українське мистецтво. Кожна з робіт виплекала, до дрібниць продумана, справжня і щира. До кожної є сертифікат відповідності, в якому зазначено: де, коли і хто її створив, список виставок, у яких брала участь, список видань, де друкувалася. Понад те, наших художників не зв’язують ані грантові потуги виробляти «сучасний мистецький продукт», ані депутатські «подєлкі» для задоволення «високих» міщанських смаків, ані «загравання з прогресивним Заходом»... Як будь-яке справжнє мистецтво — люте, живе, непередбачуване, — те, що ми створюємо, є завжди інтелектуальною провокацією. І вона небезпечна, бо руйнує нав’язані канони політкоректності чи беззубості. І Союз Вольних Художників цього факту не ігнорує. (Кінець рекламної паузи).
Справжнім тріумфом «Жлоб-арту» стала виставка в Музеї сучасного мистецтва України у червні 2011 року. Її проведення було б неможливим, якби до Союзу Вольних Художників не приєдналися два потужні митці — Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, які створили до цієї виставки розкішні серії робіт «Інфернальний жлобізм» (Олекса Манн) і «Пацанський Грааль» (Андрій Єрмоленко). Натхненний, феєричний Іван Семесюк поповнив колекцію жлоб-арту циклом «Традиції. Ребрендінг», Сергій Коляда розпочав серію робіт «Welcome to Ukraine — not smiling country», Ніна Мурашкіна представила роботи з циклу «Україна — країна депутатів та блядей (які, зрештою, одне й те ж)», Сергій Хохол — цикл соціальних плакатів під назвою «Дебілізуйся!». Тоді ж Стас Волязловський здивував публіку серією авторської фотографії «Молода нація на шляху до Європи», Олександр Жулинський — проектом «Ларьки».
А ще був цикл авторських мультфільмів «Про Гопуню та Повійку», живі інсталяції «Жлобопарк. Звіролюди», «Троєщинський гендель», «Терикони з насіння», «Китайське щастя» (серія пляжних рушників). Понад 200 художніх робіт, окремий міні-каталог. Понад 20 000 відвідувачів. Безліч статей у пресі. Сюжети майже на всіх топових телеканалах і величезний розголос. Художників «розривали на шматки». Нас — звинувачували: у мистецькому тероризмі, расовій, міжконфесійній та соціальній сегрегації, конкретному жлобізмі, «печерному націоналізмі», фашизмі, українофобії, людожерстві, праворадикальному екстремізмі. Нас — величали: Великими Жлобами, Жлобологами, Жлобонавтами та порівнювали із «ковтком свіжого повітря» у задушливій атмосфері лівацького політкоректного та виважено тендерного мистецтва, що його пропагує PinchukArtCentre та інші мистецькі установи, які існують, подейкують, на «прозахідні, космополітично-єврейські гроші».
Нас лаяли і нас любили, нами захоплювалися і нам підкладали на експозицію дохлих пацюків (я не жартую), нас навіть погрожували вбити, нас підносили на постамент і обливали фекальними водами на сторінках інтернет-видань. Та головне, що байдужим до нас не залишався ніхто, хоча дехто і намагався таким виглядати, але у якийсь час ми і йому «допікали». Інтерв’ю, ток-шоу, виїзні виставки, перші великі продажі... Все це було.
Але найцікавіше на нас чекало попереду! Те, що обіцяли, і те, що задекларували на початку проекту.
«Жлобологія» — унікальне видання, в якому зібрано всю інформацію про проект, опрацьовано тривалі інтерв’ю з видатними українськими культурологами, мистецтвознавцями, письменниками, художниками, громадськими діячами. Я розумів, що це колосальна робота, до якої спочатку не знав, як і підступитися. І пауза тривала близько року — з осені 2011 до осені 2012 року, тоді відбулося ще декілька акцій: виставка жлоб-арту у львівському арт-клубі «Сало», персональна виставка Семесюка у «BottegaGallery» з проектом «Традиції, ребрендінг» та в галереї «Триптих-арт» з проектом «Свій до свого по своє...» (за мотивами творів Марії Приймаченко). На той час Сергій Коляда додав до експозиції декілька епатажних робіт на тему «ЄВРО-2012», Олекса Манн теж написав кілька макабричних нот в контексті жлобства.
Поміж тим, я записав декілька інтерв’ю — з Олексієм Титаренком, Євгеном Карасем, Владою Ралко, Антоном Соломухою та Стасом Волязловським. Тексти-есеї наговореного лягли в основу міні-каталогу, який було видано до минулорічної виставки «Жлоб-арту». Цей досвід дав мені чітке розуміння того, яка важка й виснажлива праця брати, а головне, потім «дешифровувати» інтерв’ю, перекладати живу розмову на папір, авторизувати її, редагувати... І без помічників у цьому я обійтися аж ніяк не міг. Знав одне — час братися до роботи.
Як виявилося, сміливим саме життя допомагає. Тоді, восени 2012 року, побачив світ мій роман «Доба» — з благословенням видатного українського письменника Юрія Винничука, мого «хрещеного батька» в літературі (та в проекті Ореста Лютого «Лагідна українізація»). Він же і познайомив мене із журналісткою й затятою бібліоманкою Інною Корнелюк. Ми тоді невеликою компанією на літній терасі ресторану «Клуб Ра» пили живе пиво і гомоніли про своє: про мистецтво, літературу... Було тепло, щойно почався жовтень. Наш добрий знайомий пан Басілія розповідав про веселі пісні батярів, поруч молодий поет Крюгер і незнайома струнка панянка обговорювали органічну кухню... Я ж спілкувався з Юрієм Винничуком, розповів про проект «Жлобології» і спитав: «Чи нема у вас когось, хто б міг взятися зі мною за цю роботу?» Мій співрозмовник кивнув на незнайомку, яку представив як панну Інну — журналістку, літературного оглядача: «От вона, недавно вийшла з декретної відпустки і шукає цікаву роботу. Кращої кандидатури й не знайдеш!» Панна Інна виявилася затятою, хвацькою, а головне, дуже відповідальною людиною. Пам’ятаю перше інтерв’ю, яке ми записували з Лесем Подерв’янським. Вона була зібраною, критично налаштованою, навіть суворою, від початку задекларувавши свій ультрафеміністичний світогляд і певну «настороженість» щодо проекту і розмов на дражливі теми про людське, про жлобство.
«Чи правильно я розумію стилістику і спрямованість проекту, — перепитувала, як і більшість, хто чув слово «жлоб». — Що це? Стьоб? Знущання? Провокація?» Моя майбутня співавторка здивувалася, коли я відповів, що це все якраз серйозно, ми запрошуємо людей серйозно порозмовляти, на, здавалося б, легковажні і «стьобові» теми. А жлобство — це соціальна проблема, яка потребує наукового підходу, а не тільки мистецьких маркерів, реакцій, рефлексій. Загалом робота над проектом тривала заледве не рік, понад півроку ми витратили на те, щоб зустрітися з усіма відомими персоналіями, авторизувати наговорене з усіма учасниками проекту. Було, щоправда, декілька казусних моментів, коли відверта неавторизована розмова несподівано потрапила на шпальти, але сам автор гріх пробачив. Проваджу до того, що після авторизації тексти помітно облагороджувалися, тому звучать, як студійний запис голосу, увиразнений і «чистий в інтонуванні».
Відрадно, що майже всі респонденти, до яких ми зверталися, виявилися прихильними до нас і підтримали ідею. Єдина відмова була від письменниці і філософа Оксани Забужко. Вона її прокоментувала сухо: цей проект антиукраїнський за духом. Аргументувала саме тим, що ми — провокатори-профанатори, а тому не зовсім розуміємо, на яку територію ступаємо. Тобто їй з усіма нами не по дорозі. Ну, що ж, ми поїхали далі... Надворі травень 2013 року, я сиджу в нашому офісі (СВХ «Воля або Смерть») і дописую ці рядки. Уже понад 30 авторів, видатних українських митців взяли участь у проекті «Жлобологія», художники ілюстрували текст, усі фотографії вже є, час здавати матеріали у верстку. Ми всі разом зробили все, що могли, для книжки. Коли вона вийде у світ, то житиме своїм життям. Тож далі буде так, як буде... Амінь!
Антін Мухарський
Митець — це передусім сміливість. Сміливість промовити вголос те, про що всі знають, про що говорять пошепки або про що взагалі воліють не говорити. Бо ці «неприємні» теми порушують усталений порядок, спричиняють проблеми, призводять до конфліктів, позбавляють комфорту.
Але без сміливості неможливо осягнути реальність, зрозуміти час, у якому ти живеш, бо правда майже завжди неоковирна, болюча, а часом і страшна. Проте, хтось же мусить ставити й озвучувати хворому діагноз?
Тому, крім сміливості, потрібна ще мужність. Аби витримати шквал критики, обурення, ненависті, який викликає у навколишнього світу правдива і неупереджена констатація його хвороб.
Тому від імені всіх, хто долучився до видання цієї книги, маю честь з великої літери Подякувати авторам, які виявили мужність взяти участь у цьому проекті. А заодно мали сміливість продіагностувати стан буття сучасного українського суспільства.
Дякую моєму вчителеві Дмитрові Омеляновичу Горбачову.
Дякую українським культурологам та мистецтвознавцям Олександрові Соловйову, Едуардові Димшицу, Олегові Сидору-Гібелинді, Сергієві Васильєву, Олексієві Титаренку.
Українським письменникам Юрієві Андруховичу, Юрієві Винничуку, Сергієві Жадану, Богданові Жолдаку, Лесеві Подерв’янському, Володимирові Єшкілєву, Юркові Іздрику, Ґуставу Водічці.
Українським художникам Арсенові Савадову, Василеві Цаголову, Владі Ралко, Стасові Волязловському, Антонові Соломусі (знову ж таки Лесю Подерв’янському).
Видавцям та кураторам Олександрі Коваль, Іванові Малковичу, Владові Кириченку.
Фотохудожнику Вікторові Марущенку.
Галеристу Євгенові Карасю.
Композиторові та музичному продюсерові Володимиру Бебешкові.
Музикантові та філософу Андрієві Кузьменку (Скрябіну).
Художникові-дизайнеру та кутюр’є Олексієві Залевському.
Соціальному психологові й політтехнологу Олегові Покальчуку.
Політикові й громадському діячеві Олесю Донієві.
Найлюдянішому в світі «людинознавцю», професорові антропології, Орестові Лютому.
Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» — Іванові Семесюку, Андрієві Єрмоленку, Олексі Манну, Сергію Коляді, Ніні Мурашкіній, Сергієві Хохлу.
Літературній редакторці, журналістці Інні Корнелюк.
А також моїм батькам та Господу Богові, за те, що вони є.