Гра у вoйнушку

Су-25

Коли я пролітаю над Грузією, постійно хочеться розкинути руки й обійняти її. Коли ж я побачив Тбілісі, одразу забув, для чого я опинився над цим прекрасним містом. У всьому винен Тбілісі.

Ніде, окрім подорожі, не можна бути настільки об’єктивним до себе і не боротися зі згадкою, яка важким тягарем падає на голову і яку намагаєшся сховати.

А подорожувати зі швидкістю звуку — ще сумні­ше й змістовніше. Зазвичай я полишаю домівку за кілька секунд і відчуваю, як мене полишає доля. Я — залізна машина страху вартістю у двісті мільйонів. Під час зльоту все тіло розпадається на деталі й збирається наново. У цей час залишається лише душа. В польоті я перетворююсь на залізного чоловіка і стаю схожим на кайдани. Кайдани страху.

Люблю роздивлятися все довкола. Особливо тоді, коли від мене очікують бомб. Годинами можу літати й дивитися на землю. В ці хвилини я мрію про просту істину під назвою свобода. Люблю мрії й не хочу, щоб вони збувалися. Я не бажаю, аби хоча б якась із моїх мрій збулась. Кажуть, без мрії легко літати. Більш-менш легко… Коли я мрію, то відчуваю, що емоції від такої роботи є в чомусь привабливими тоді, коли знаєш, що все це одноразове, та й то — необов’язкове. Як пакетики одноразового чаю — відкриєш коробку, виймеш одну мрію, наллєш гарячої води, на смак додаси лимону та цукру — і пий її, мрію.

Скинуті мною бомби несуть людям смерть і свободу. Тому я й є винищувачем Су-25! Погляньте на мене!