— Чого ви поспішаєте? — для годиться сказала Віра, але зрозуміла, що там уже не було кому це чути, і більше не завдавала собі клопоту надмірною гостинністю. Двір Дарчія загомонів. У обіймах-поцілунках лише вартовий Гівіко помітив, що в небі все було не так добре, як хотілося. Звук чергового штурмовика наближався і наростав, і Гівіко взяв у праву руку камінець. Він пильно вдивлявся в небо, але це вже було складно — звечоріло. Беззбройним оком спостерігати за бомбардувальником у сіоньському небі дійсно було нелегкою справою, тому Гівіко розпачливо прокричав, що ще щось наближається, але ніхто цього не почув. Віра стояла там само, неподалік, і крізь сльози дивилась на гостей, що віддалялися.
П’ятий пілот, Микола Федорович Сімак, відділився від учасників застілля, які освідчувались один одному в любові, й почав оглядати двір. — Гурам Давідовіч, здєсь вам будєт удобно? — врешті знайшов він місце для розстрілу й очікував на відповідь Гурама.
— Да-да, конєчно, — витерла сльози Віра і вийняла з кишені пістолета.
— Как вам будєт удобно, дорогіє гості, — Гурам звільнив губи після поцілунку з Дмитром Юрійовичем. — Гдє ви скажетє, там і расстрєляєм.
Місце, що його обрав Микола Федорович, сподобалось і решті пілотів. Біля дерева, скраєчку, так наче їм призначено померти під парканом. Це справді було непогане місце.
Гівіко було байдуже до того, що відбувалось на землі. Він вдивлявся в небо, намагаючись якось визначити місце перебування винищувача. Луна в горах змушувала дивитись його то праворуч, то ліворуч. Уже майже стемніло. Віра була єдиною людиною, чий рот не торкався іншого. Вона стояла і вражено дивилась на цю дивну російську традицію: цілування один одного в губи. Другою після сина Віра почула звук літака і не на жарт стривожилася. Вона підбігла до Гурама і вхопила його за руку.
— Здається, літак наближається, — вона хотіла звільнити чоловіка з обіймів, — Гураме, скажи йому, щоб не збивав більше, бо вб’ю його, так і знай.
Гурам послухався дружини і підійшов під дерево: — Не збивай більше, синку, вони вже відлітають.
Гівіко, ясна річ, не відповів.
— Гівіко, синку, не треба нам більше полонених, — заблагала мати.
— Та й справді, годі, куди їх в пекло дівати стільки росіян? — прокричав батько.
Гівіко вперто зберігав право на мовчання.
Мати спробувала аргументовано пояснити, чому Гівіко має пропустити ще один атракціон: — Гівіко, у нас і їжі вже немає, синку, ти ж зганьбиш мене, так і знай. Не дай мені відпустити цих людей голодними. Злазь давай уже, досить!
Гурам обійняв Віру, підморгнув, мовляв, він знає вихід, не треба нервуватися, і так з одним заплющеним оком звернувся до Гівіко: — Злазь, і я дам тобі вбити одного росіянина.
Гівіко порушив мовчанку:
— Брешеш!
Гурам ще міцніше пригорнув Віру і поцілував у волосся.
— Коли я тобі брехав? Злазь — і дам вбити, — він згадав, що коли кохав цю жінку, її волосся мало такий самий запах — запах весни.
Гівіко задумався:
— Ану поклянись!..
Віра відчула, що Гурам згадав запах її волосся. Вона пригорнулася до чоловіка і тихо сказала Гівіко: — Коли твій батько тебе обманював, синку?
Гівіко давно не чув від мами слів «твій батько», вимовлених з такою інтонацією. Він ще раз поглянув на небо, впевнився, що літак далеко, і зліз із дерева. Син підбіг до батьків і обійняв їх. Гурам поцілував Віру в губи і вдивлявся в її очі. «В неї знов очі фіалкового кольору, як і тоді».
Віра ще раз подумала про те, що з кінця січня дві тисячі шостого року чоловік її не цілував. Того року сталася їхня остання і, мабуть, найостанніша сварка. Що було причиною сварки? Віра не раз поверталася до неї думками і проаналізувала кожну деталь. За офіційною версією, причиною стала неувага дружини. За словами Віри, це була необ’єктивна й егоцентрична характеристика. Знаєте, що сталося? Вона готувала уроки з Гівіко і забула попрасувати на ранок сорочки. Ніби й нічого. В перші роки подружнього життя подібний конфлікт закінчився б у спальні з вимкнутим світлом. Сьогодні ж майже весь Руставі знає, що Дарчія розлучаються. Віра пам’ятала кожну деталь цього конфлікту. Гурам — жодної. Принаймні, так гадала Віра.