Гра у вoйнушку

Не залишаймось непомітними

З неба злетів третій непроханий «гість». Спокійно приземлився. Охайно склав парашут і, поки ті, хто його зустрічав, приходили до тями, наблизився до Віри. Ця невеличка сцена не минулася без гордості й гідності: його хода була сповнена галантності та приреченості. Третій пілот підійшов до розпластаної на землі жінки й простягнув руку. Віра обперлась на неї й підвелася. Переклала пістолета в ліву руку, ледь торкнулася пальцями чола й кокетливо поправила на шиї вкладену у вузол косу, схожу на клубок. Повернула пістолет з лівої руки до правої, вільною рукою розгладила зім’яте плаття і струсила пил. Віра Юріївна Кекелідзе опинилась лицем до лиця зі щойно збитим. Усі дивились на них, навіть Гівіко. Небо заспокоїлось. Звуки бомб нагадували грозу за горами. Та це відбувалось далеко, дуже далеко.

— Мєня зовут Суркатов Б.І., подполковнік я. Зовітє мєня просто Боря. Вєра Юрьєвна, ви с етім пістолєтом очароватєльни!

— Ой, спасібочкі, — була відповідь.

Як давно він вже не бачив кокетства дружини. Але зараз, у цю важку для країни хвилину, таке перетворення було неочікуваним. Він згадав, що в руці він тримає великого ножа для хліба, хоча насправді вже не тримав. Ніж був заправлений за ремінь. Тому, як у справжнього кавказця, кров ударила йому в голову, він оголив ніж, наче меч, і заволав: — Рукі ввєрх, солдат!

Пілот взяв у руку долоню Віри Юріївни і нахабно подивився на спокійного кавказця. Гурам зрозумів, що не зможе використати перетворений на меча ніж і переніс увагу на сина: — Гівіко, не збивай більше, бо я й тебе ув’язню!

Гівіко на гілці принишк. Гурам вперше у житті пожалкував, що випив заспокійливі пігулки.

— Вєра Юрьєвна, — немов нічого й не сталося, третій збитий знову звернувся до Віри, — прошу вас отпустіть моіх друзєй.

— Что ви говорітє? — Віра м’яко підняла брови, так, як це роблять сильніші за своїх чоловіків жінки.

Суркатов Б.І. зрозумів, що мав справу з незвичним випадком. Адже по ньому годі було здогадатися, що перед бойовим вильотом він випадково прочитав переписку Грибоєдова та Ніно Чавчавадзе. Що у справі з грузинською жінкою йому не було б рівних. Тому він запропонував відступити назад і зробити дещо, що нагадувало домовленість.

— Ілі сдайтє нас в плєн, а то нєкрасіво получітся. Палі от рук грузінкі! Некрасиво будет.

— Конєчно, Вєра Юрьєвна, что скажут люді! — радісно підтримав його Асименко Д.Ю.

— Дома нас нє так поймут, — приєднався Нікіфоров А.Г., перший із прибулих пілотів.

Віра поглянула на озброєного чоловіка і зрозуміла, що Гурамові бракувало щита, бо так він кинув би і меч, і щит. Гурам стояв собі й скляними очами вдивлявся у землю. Це безпорадне стояння хіба не свідчило теж про відсутність уваги?

«Ось, виявляється, в чому річ, — подумала Ві­ра, — відсутність уваги вражає грузинів. Постійна непомітність і відсутність уваги! Коли ти не боїшся ворога, не боїшся навіть того, що він може перетворити тебе в ніщо, коли він взагалі тебе не помічає. Отже, грузин більш за все боїться неуваги. Ось наша ахіллесова п’ята: не залишаймось непоміченими!»

Їй здалося, що в цю мить вона може вирішити, чи буде в неї чоловік, а в її сина — батько. Протягом останніх двох років вперше вийшло так, що власне питання стало важливішим, ніж чиясь відповідь. Вона не звикла до такого становища.

Мабуть, тому вона довго не думала. Вирішила, врешті, боротися за чоловіка і поступитись йому ініціативою, бо грузинські чоловіки мають ще й другу ахіллесову п’яту: вони не люблять, коли дружини несподівано опиняються в епіцентрі і ведуть справи. Це на людях, бо вдома…

Віра зайшла у таке медитативне поле, яке добре знали Асименко Д.Ю. і Нікіфоров А.Г. — перший та другий пілоти.

— Рукі ввєрх! І хватіт болтать! Я сєйчас всєх расстрєляю! — водночас вона одним оком дивилась на чоловіка. — Бєссовєстниє такіє! Что ви за люді? Как можно нас бомбіть? — вона побачила, що й Гурам ожив, у скляних очах з’явився розряд, і він випростався. Віра вела далі: — Ми жє мірниє жітєлі, ми на дачє, отдихаєм, а ви всє хотітє нас погубіть.

Гурам вдруге оголив ніж і виконав прийом хрідолі — грузинського бойового мистецтва. Але як називався цей прийом, ані я, ані він сам не знав. Рух простий та зловмисний — ніж був спрямований у небо. Віра зрозуміла, що Гурамове «повернення» відбулось, і додала: — Вот мой муж, і он вам скажєт!

— Конєчно! Ми отдихаєм. Цєлий год ми работалі, чтоби отдохнуть в етом проклятом мєстє, — Гурам опустив ножа. — Ви думаєтє, что ми скупиє люді, да? Ви думаєтє, мол, как можно здєсь отдихать? — Гурам зупинився, немов дійсно очікував на відповідь, не отримав її і знову заправив ніж за ремінь. — Здєсь елємєнтарно туалєта нєт, чтоби спокойно посідєть і поразмисліть.

Новий «гість» захвилювався:

— Ми же нє зналі.

Та Гурам був уже у своїй стихії:

— Туалєта нєт на дачє, — він на кілька кроків наблизився до полонених, — вот там туалєт, відітє? — і вказав рукою на дерев’яну споруду. — І там всє жітєлі етого посьолка ходят. І у нас графік: когда можно ходіть і когда нєт.

— Нє судітє нас строго! Ето ми нє со зла, — схвильовано сказав Асименко Д.Ю.

Але співчуття другого пілота ще більше роздратувало Гурама: — Нє со зла! — передражнив він. — Цєлий год ми работаєм, чтоби скопіть нє­много дєнєг і машіну купіть. І на морє нє ходім, і в гори тожє нє ходім, только на дачє, гдє кромє нас такіє же скупиє люді отдихают, чтоби ходіть в туалєт трі раза в дєнь. — Гурам поглянув на дружину і з іронічною посмішкою промовив: — А зато у нас будєт машина.

— Гураме! — перебила Віра.

— І когда ми купім ету проклятую машину, на слєдующій год тоже здєсь будєм отдихать, потому что потом нужно в квартірє рємонт сдєлать і етого мальчіка в платную школу отправіть. — Гівіко, який тихо сидів на дереві, не сподобалося, що його ім’я згадують у такому контексті, проте він слухав да­лі. — І женє нужно, чтоб по хозяйству накупіть новую мєбєль, і нужно дєнег копіть, і отдихать здєсь, і хо­діть по очєрєді в туалєт, і думать, чтоб нікто нє ворвался, потому что у туалєта, куда ходят сто чєловєк, нєту двєрєй.

Віра Юріївна зніяковіла. Так, як грузинські дружини поводять себе через виказані грузинськими чоловіками таємниці.

— Я в дєтствє отдихал в Кечхобі, там билі двє­рі, — обличчя у здивованого Нікіфорова А.Г., першого пілота, зробилось таким, наче це було найбільш неймовірним з усього почутого.