Гра у вoйнушку

Усіх знаю я

Туалет, він же toilet. Якщо по-народному — нужник, виходок, сральник, місце, куди королі пішки ходять. Необхідне місце. За правилами, без туалету не будується жоден дім. Чи то житлові приміщення, чи комерційні. Туалети є у таких місцях, як президентська канцелярія, парламент, палаци принца Іраклія Другого і династії Дадіані у Телаві та відповідно Зугдіді. Інститут туалету не старішає. Його форма не змінюється, і кожен туалет на Землі, так як і кожен об’єкт у світі з чотирма стінами, одними дверима і в кращому разі вікном або витяжкою — носить ім’я туалету. Гадаю, ви знаєте, що означає туалет, тому більше не буду розповідати про його колег.

Ми говоритимемо про один конкретний туалет. Він стоїть у Сіоні. Сіоні — це район, куди приїжджають з різних куточків Грузії і так ходять у місцевий туалет, що не дивляться зверху. Він стоїть тому, що у 1935 році ревком Тіанеті виділив ці землі «Спілці войовничих безбожників» радянської Грузії, а вони, своєю чергою, побудували хатини типу котеджів аби влітку відпочивати тут з родинами. Пізніше недержавну організацію «Спілка войовничих безбожників» позбавили земель, і на них ніхто не заходив. Туалет двадцять років чекав на когось, хто в нього ходитиме, і врешті у 1959 році ворота на подвір’я відчинилися й показався люд. Він зрадів, але потім здогадався, що вони приїхали без родин. Це були будівники Сіоньської ГЕС, і вони ходили в нього протягом чотирьох років. Після того, як будівництво ГЕС закінчили, він стояв на самоті два роки. Потім ці землі віддали геологам, і зараз геологи та їхні родини ходять у нього. До сьогодні, між іншим. І йому радісно!

Та до цього, у грудні 1921 року, його привезли з Кутаїського району, розібраного на дошки, мокрого, і кинули на землю. Він на власні очі бачив, як копали велику яму, і спочатку він подумав, що вони хочуть зробити труну, та коли почали збирати, забили багато цвяхів, скріпили й приладнали двері, вирізали круглий отвір на дні й встановили на яму так, немов він хотів повиснути, пофарбували й укріпили, з боків установили великі колоди, а внизу залили цемент, він зрозумів, що з нього створили туалет.

На кілька днів його лишили на самоті, й він так і висів над величезною ямою й думав, що от-от впаде, та коли три дні потому один з його збирачів зайшов усередину і сходив у нього, він зрозумів, що врятований і йому не загрожує поховання у ямі.

А ще раніше, до 1903 року, він був деревом у лісі Гурії, біля села Набіко, і якийсь гурієць зрубав його. Велика сокира стяла його і повалила. Зрубане дерево притягли до селища, яке називали Ланчхуті, і цю величезну колоду порізали на десять шматків однакової товщини, а шматки перерізали навпіл. Так стало одне гурійське дерево двадцятьма шматками. І після цих страждань і до 1935 року, тобто 32 роки, воно лежало на складі дерева Ланчхутського району. І ось у серпні 2008 року воно тут — туалет у Сіоні. Він же toilet, або виходок по-нашому.

До нього заходило багато відомих людей, і зараз заходить. Тут відпочивали такі люди, чиї фото друкували у журналах-газетах. Багатьох з них він бачив на власні очі.

— Зараз я не перерахую прізвища, але з-поміж них були й парламентарі. Так, і міністри, й актори, і співаки. Був навіть один драматург.

— Що ви думаєте про російсько-грузинську війну?

— Нічого доброго, але перше хочу, щоб ви на мене поглянули і добре роздивились. Я дійсно схожий на сільський загальний туалет? Дошки вже випадають. Я згнив від старості. Вже довший час у мене немає дверей. Я туалет без дверей. Через це нервується багато хто з відвідувачів, та що поробиш? Я ж сам не можу зробити двері! Я немов упав. Покосився набік і майже ліг. Але не маю на це права. І роблю все можливе, щоб цього не сталося. Ви не бачите, мабуть, у чому проблема. На цій території відпочиває тридцять сімей. Це приблизно сто душ. Тепер уявіть, це проста арифметика, скіль­ки разів заходить сюди одна людина і скільки часу проводить тут. Тому клієнти в мене є завжди. Та я в жахливій запарці. Я дуже постарів, і народ вже не соромлячись, відкритим текстом сварить мене. Я не ображаюсь. Добре їх розумію. Життя дуже усклад­нилось. Коли відпочиваєш тут, у цих умовах, хочеться трохи більше комфорту. Розумію, авжеж.

— Що скажете про родину Дарчія?

— Та що я можу сказати? Віра — дуже добра жінка. Гівіко, її син, до мене не заходить, гидує, боїться впасти в мою яму.

— А Гурам? Що скажете про Гурама?

— Це безсовісний чоловік. Постійно ганить мене. Що я йому зробив? Якщо він так мене не любить, нехай витягне трохи грошей з кишені й відремонтує. Будинок він купив, а туалет тому будинку не потрібен? Я що, зайвий? Не розумію цих грузинів! Вони, навіть якщо вдома на…

— (Перебиваю.) Ви в цьому селі найстарший. Бачили багато чого й доброго й маєте, мабуть, і неприємні спогади. Як оцінюєте російсько-грузинську війну?

— Дуже складно дивитись на те, що зараз відбувається над моєю головою.

— Дуже дякую. Бажаю успіхів, і до наступної зустрічі.