Гра у вoйнушку

Винні вуса

Перший пілот, Анатолій Георгійович, помітив на дереві Гівіко, який похмуро дивився то на небо, то на них, і спитав у нього:

— Ей, мальчік, как тєбя зовут?

— Гівіко, — відповів неохоче Гівіко.

— А почєму там сідішь? — зацікавився третій льотчик, Борис Іванович, він же Боря.

Гівіко не хотів розкривати таємницю. Він знав, що ворогові себе не розкривають.

— Іді, папє помогі! — порадив другий пілот, Дмитро Юрійович.

Гівіко сердито глянув на нахабного пілота, але відповісти не наважився. До голови прийшла думка: «Зараз він хоче, щоб я зліз, і він забере мою зброю, аби я не збивав інші літаки».

— Ти что, по-русскі нє понімаєшь? — спитав Дмитро Юрійович.

Гівіко набридло мовчання: — Понімаю.

— Коль понімаєшь, почєму папє нє помогаєшь? — не відставав Асименко.

— Навєрноє, нє может слєзть, — голосно засміявся Анатолій Георгійович. Сміх підхопили й інші пілоти. Гівіко розізлився, вклав камінець у рогатку, відтягнув на себе гумку і вистрілив у Нікіфорова. Камінь влучив у ціль, і Анатолій Георгійович скрикнув. Гівіко спробував голосно посміятися над пілотами, але це не пройшло повз увагу Віри, яка саме вийшла з котеджу.

— Гівіко! Що ти робиш? Тобі не соромно? — вона підійшла до столу з навантаженою баштами тарілок тацею і продовжила накривати на стіл. Гурам, який повернувся у двір з величезним бутлем вина, прислухався до слів дружини.

— Що він зробив? Ще збив?

— Ні, стріляв камінням у гостей.

Гурам поставив бутель на стіл. — Не соромно, хлопче? Хіба так поводяться з гостями?

— Вони не гості.

Віра закінчила нашвидкуруч накривати на стіл. — Мені не до нього. Ти приглянь за ним. Прошу к столу!

Полонені не зрушили з місця. Так і стояли на колінах з піднятими руками.

— Я для того тебе ростив, хлопче, щоб ти у гостей каміння жбурляв? Така наша гостинність? Тьху! — сплюнув Гурам Дарчія і почав розливати вино з бутля у менший посуд.

— Вообщє-то он хороший мальчік, только іногда нє знаю, что с нім проісходіт, — стала виправдовуватися Віра.

— Родішь, накормішь, одєнєшь, а потом — вот! — з жалем погодився чоловік.

— Вони не гості нам! — пробурчав Гівіко.

— Злазь негайно! — Вірі набридла непристойність Гівіко, і вона машинально потягнулася за пістолетом.

— В етом возрастє всє такіє, — зазначив Анатолій Георгійович, усе ще з піднятими догори руками.

— На то і дєті, чтоби родітєлєй доставать, — погодився Борис Іванович.

— Вот у мєня двє дочкі, одной двєнадцать, дру­гой — восємь. Всьо нікак нє могу с німі общій язик найті, — до обговорення проблеми долучився Дмитро Юрійович.

— Кто іх поймьот, — Віра ще раз оглянула стіл. Різноманітність страв тішила її душу, і настрій покращився. Вона ще раз запросила гостей до столу.

— А как жє наша казнь? — Дмитро Юрійович згадав, навіщо впав сюди.

— Ето будєт нє казнь, а расстрєл, — так, ніби між іншим, зазначила Віра.

— Ето потом, — і Гурам помахом руки покликав гостей до столу.

— А то нє забудьтє про нас, — весело сказав Борис Іванович і підвівся. Він струсив пил зі штанів і швид­ко рушив до столу. Просто, як винищувач Су-25. За кілька секунд усі три пілоти підлетіли до столу й обережно приземлились на стільці.

— Летить, он ще летить, — закричав з дерева Гівіко. І справді, за мить у сіоньському блакитному небі з’явився штурмовик. Гівіко приготувався стріляти, та не встиг прицілитись. Залізне чудовисько кудись повернуло і зникло. Родина Дарчія нічого не помітила, але звук почула.

— Слишитє? Что за звєрі такіє?! Ми отдихаєм, а оні нас бомбіть хотят, — обурилась Віра.

Гурам почав розливати вино і, щоб не марнувати час, почав розмову: — Вот объяснітє: цєлий год ми с женой работаєм і дєнєг накапліваєм, а потом прієзжаєм в ето чудєсноє мєсто, чтоб от города і от шума подальшє. І вот тєбє! Еті бляді нас угробіть хотят.

— Гураме! Що за слова, тут дитина.

Гурам завершив ритуал наповнення склянок. — Ну ладно, дорогіє гості, прошу тост за знакомство. Всє ви ужє билі в Грузіі?

— Да, да, конєчно, — хором погодились Дмитро Юрійович та Борис Іванович.

— Я в Кечхобі отдихал, — додав Анатолій Георгійович.

— Ну, значіт, ви знаєтє наші традіціі. У застолья должен бить тамада. Так что я назначаю сєбя тамадой, — і Гурам підняв склянку.

— За тамаду! За тамаду! — ожили гості.

— Нєт-нєт, за тамаду можно випіть і в началє стола, і в конце. Пєрвий тост випьєм за нашу встрє­чу, — Гурам уважно оглянув гостей. — Будьтє счастліви і добро пожаловать в Грузію!

— За нашє знакомство! За Грузію! — в один голос закричали пілоти.

Підняли вони склянки чи ні, та у повному склянок небі Сіоні з’явився ще один незваний об’єкт.

— Пішла артилерія!.. — подав голос Гівіко.

Гуркіт залізного творіння привніс за стіл сум’ят­тя. Незважаючи на неприємне гудіння у вухах, вино випили до дна і поставили склянки на стіл.

— Йоб вашу мать, у мене тут стіл накритий, а вони там воюють. Тьху! — плюнув Гурам. — Ні, брате, цій країні нічого не допоможе, — і витер винні вуса.