Гра у вoйнушку

Коридор сорому

8 серпня 2008 року випало на п’ятницю. Гу­рам Дарчія вийшов з роботи раніше і попрямував до Сіоні. У Грузії розпочалася чергова війна з Росією. Тому до спортивної сторінки в газеті нікому не було діла. Гурам Дарчія встромив до банкомата чорну пластикову картку і зняв усі заощадження із залізного ящика, який ще півгодини тому був вщерть наповнений купюрами. Саме стільки часу йому довелося стояти в черзі для того, щоб зняти гроші. Після цього він зайшов до крамниці, де зустрів колишнього колегу, який жив на Агмашенебе­лі. Із двома целофановими пакетами, набитими товарами, той крутився довкола обох кас, продовжуючи купувати продукти.

— Я не купляв горох з дев’яносто третього року, — привітався колишній співробітник.

— Я просто тут, у дворі купив два мішки картоплі. Вже подорожчала, — відповів Гурам.

— Є десь цукор? — спитав колишній колега.

— Так, лишалось трохи. Давай, може встигнеш.

Не попрощавшись, колега пішов.

— «Снікерсів» теж купи. Хто його знає, що буде далі, — гукнув йому в спину Гурам.

— Я «Снікерси» з дев’яносто п’ятого не купляв, — відповів той. Гурам подумав, що бачить цього колегу востаннє. Але біля каси вони знову зустрілись.

— Я на Плеханова живу, біля Міністерства оборони. Вони оголосили евакуацію населення, і я перевожу сім’ю до родича.

— Мої у Сіоні. Треба дістатись туди якнайшвидше, — нервував Гурам.

— Ого! То давай, щоб дороги ще не закрили, — встиг сказати колишній колега.

Гурам вів «Опель Вектра», не думаючи про те, що його залізний товариш ще має спустити його донизу, з гір. Дорогою він не нервувався. Він просто не встигав нервуватися. Подумки склав чіткий план евакуації сім’ї. Їх треба було сховати в Руставі, перш ніж росіяни ввійдуть у Тбілісі. До Руставі росіяни не пішли б. Там не було ані військових баз, ані багатіїв. Лише спогади про кілька заводів та один магазин «Еліт Електронікс». Вони б не прийшли заради того, щоб його пограбувати. Електроніксів і у Тбілісі було достатньо.

Назад він повернувся б іншою дорогою. Через Гомборі. Дорога, щоправда, там була жахлива, але безпечна. Він слухав по радіо, як з Горі рушили російські танки. І як біля Мцхети для оборони столиці закріпилася якась грузинська військова частина. Гурам вирахував, що до Тбілісі танки та військові колони йтимуть щонайменше дві години. До того ж є ще військові, які бодай на годину мали б затримати росіян перед столицею. У такому разі сім’я Дарчія провела б ніч удома. Дорога з Сіоні до Руставі через Гомборський перевал зайняла б три години.

Дорогою Гурам Дарчія думав про сім’ю, кохання та цінності. Намагався проаналізувати власні помилки і для більшої переконливості подумки визначив три найсуттєвіші з них. Усі три призові місця зайняла зрада. Його спокусницею була вогнянокоса, чорноока, трохи старша за нього жінка.

Як можна охарактеризувати їхній зв’язок? Це стосунки, сповнені теплом та увагою. Із безпідставними обіцянками та лицемірним шляхом до насолоди, припорошені подарунками та квітами забуття. Гурам думав про зраду всю дорогу, і йому не було соромно. Коли ж він доїхав до Сіоні, зрозумів, що пройшов через коридор сорому.

Гурам влетів у подвір’я, наче струмом вдарений вискочив із машини й, промовивши «синку» (з трьома крапками у кінці), схилився до Гівіко і взяв його на руки. У цей час із маленького дерев’яного котеджу вибігла пере­лякана Віра Кекелідзе і, немов квочка, обійняла Гурама з сином. Коли Гурам Дарчія побачив дружину, йому стало соромно через те, що його при цьому нічого не соромило!

— Синку, Віро! — додав він і відчув полегшення, — здається, війна почалась.

— Ми знаємо, татку, — відповів Гівіко і вказав на дерево, — це мій штаб. Коли прилетять літаки, я залізу нагору й зіб’ю їх.

— Заходь, нагодую чим-небудь, — Віра Кекелідзе зайшла до будинку.

— Не час їсти, ви що! — закричав Гурам. — Он Тбілісі візьмуть, зайдуть і переб’ють усіх!

— Не бійся, татку, — спокійно відповів Гіві­ко і знову вказав на те саме дерево, — дивись, я туди залізу й зіб’ю. Ось рогатка, ось камін­ці, — показав кишені Гівіко.

У цей час Віра винесла надвір каструлю і покликала чоловіка.

Гурам не втримався. Після чотирихвилинного монологу про вторгнення росіян, взяття Тбілісі, зґвалтування матерів та дружин, ганьбу та помсту він на якийсь час заспокоївся і всівся перед будинком. Віра вийшла на поріг і грайливо зійшла трьома сходинками.

— Я так рано на тебе не чекала. Навела б тут лад, — сказала вона чоловікові, поправляючи волосся.

Після цього був другий монолог Гурама Дарчія тривалістю у п’ять хвилин. Він знову озвучив, що могло б статися у разі окупації Грузії російськими військами. Під кінець він сумно зауважив, що Сіоні на диво спокійно сприйняв бойові дії. Врешті він підвівся з кам’яних сходів, зайшов до будинку, сів за стіл і втупився у насипаний для нього суп. Їсти не хотілося.