— Значіт, у мєня віно такоє, что просто класс, ви такого віна нє пілі єщьо, — потер руки Гурам.
— Грузінскоє? — другий пілот, Асименко Дмитро Юрійович, проковтнув слину.
— Конєчно, грузінскоє. Я сам поставіл, із моєго віноградніка. Ето нє здєсь, ето в Кахєтіі, но пріньос віно сюда, для дорогіх гостєй, чтоб бєз тоста нє уходілі. Я сєйчас прінєсу, — сказав він і зник.
Натомість з’явилася Віра з великим блюдом із зеленню та стосом тарілок. Швидко переклала посуд на стіл, що стояв під деревом, і знов побігла до котеджу зі словами: — Нє уходітє, сєйчас стол накрою.
Якщо який-небудь сіонець пройшов би повз помешкання Дарчія, то побачив би таку сцену: три російських військових на колінах і з піднятими руками посеред подвір’я, вартовий Гівіко на дереві й наполовину накритий стіл. Якщо б цей перехожий зупинився і прислухався, то почув би такий діалог:
— Грузінскоє віно… — багатозначно промовив би Нікіфоров Анатолій Георгійович.
— Настоящєє… — глузливо відповів би Асименко Дмитро Юрійович.
— Какіє пріятниє люді, — підсумував би Суркатов Борис Іванович, він же Боря.
Пройшов би випадковий перехожий повз подвір’я Дарчія і задумався б: чого тільки не побачить людина під час війни.