От і зараз його весела вдача справила вирішальний вплив на подружжя. Тобто за мить до розстрілу він сказав:
— А можно пєрєд смєртью послєднєє жєланіє?
Віра опустила пістолет.
— Що з ним робити?
— Не знаю… — Гурам розгубився.
— Я знаю. Читав у книжці, що перед смертю зазвичай виконують останнє бажання, — знайшов вихід Гівіко, що сидів на дереві, немов вартовий.
— Де ти це прочитав, синку? — відповіла мати.
— Що ти за книжки йому даєш читати, Віро? — Гурам звів угору брови.
Віра злякалась, що може зруйнуватися щойно набута сімейна єдність, і стала виправдовуватися: — Не знаю, він завжди сам шукає, що читати, — і сердито зиркнула на Гівіко. — Що ти читав, Гівіко?
— «Злочин і кару».
Тепер Віра повернулась до полонених:
— Какоє жєланіє? — здавалось, авторитет Федора Михайловича на неї вплинув.
— А у вас случайно нєту нікві? — сором’язливо запитав Суркатов.
— Что? — Віра запитливо подивилась на чоловіка.
— Нікві, гріби у вас такіє, — осмілів Суркатов.
Нікіфоров підтримав розмову: — Ой, я тоже знаю нікві. Ой, знаю, знаю.
— Гріби? Нє слишал такого, — приєднався до обговорення другий пілот.
— Вот попробуєшь, і послє етого і на расстрєл можно, — весело відповів Суркатов.
— Що? — Віра питала більше чоловіка, ніж засуджених.
— Нікві? Нікві? — перепитав у пілотів Гурам. Він зробив акцент на специфічному звукові «к», щоб упевнитись у бажанні росіян.
— Да, да, нікві, нікві, — підтвердив Суркатов.
Віра зрозуміла.
— Ой, ізвінітє, нікві нєту, що тепер робити з цими гостями? Чим годувати? — вона повернулась до чоловіка.
— Аух, — щиро захвилювався Гурам, — у нас є щось?
— Вино! — з відразою прокричав Гівіко.
— Ізвінітє, нікві нєту, но єсть очєнь вкусноє ісрім маквалі, — з обличчям по-справжньому стурбованої домогосподарки відповіла Віра.
— А что ето? — з лицемірною посмішкою поцікавився другий льотчик, Асименко.
— Ето соус для куріци, — швидко відповів обізнаний в грузинській кухні Суркатов.
— Как ви сказалі називаєтся? Ісрим мак… мак… — усе ще лежачи на землі і вчепившись пальцями у мох, спитав перший пілот Нікіфоров.
— Ісрім маквалі, — Віра сунула пістолет до кишені й кинулась до котеджу. — Сєйчас я прінєсу, стол накрою. Подождітє! — щось надзвичайне відбувається в голові у жінки в такий час. Свідомість господині спрацьовує зазвичай швидше за маклера на нью-йоркській біржі, і з повним дотриманням логістичних законів вона починає продюсинг столу. Тому молекули мозку зі швидкістю світла дали Вірі зрозуміти, що для того, аби накрити стіл, їй знадобляться безробітні працівники: — Чого стоїш, давай неси вино, дай випити цим людям, сором так без поваги їх розстрілювати! — наказала вона чоловіку перед тим, як залетіти до кімнати під назвою кухня і зникнути там.