Хатинка в морі

Мандрівники найдальшого плавання

Ранок видався чудовий. Хлопчики й дівчатка раділи ясній днині і розбіглися по всій леваді хто куди. Івась і Сашко давно вже збиралися випробувати нову модель планера і тепер вибирали місце, де б його запустити. Мишко у захваті гасав за бабками та жуками і складав їх у велику банку з щільною покришкою. Дівчата розбрелися, збираючи яскраві квіти іван-чаю, що червоно-фіалковим килимом вкрили всю заплаву.

Авіамоделісти, затамувавши подих, саме стежили за польотом свого планера, коли раптом почувся несамовитий вереск: «А-ай! А-ай!» Хлопці миттю забули про планера і стрімголов кинулись на крик. Сашко зразу випередив вайлуватого, незграбного Івася і мчав, стрибаючи через кущі, продираючись через колючки й дошкульну різун-траву. За кущами дроку, серед зеленого моріжка, він побачив сполотнілу Оленку, яка, впустивши на землю оберемок квітів, показувала рукою кудись у траву і тремтячим голосом повторювала: «Змія… Змія…»

Справді, у вогкій траві щось кілька разів ворухнулось, огидно звиваючись, а потім завмерло.

Сашко взяв уже каменюку, щоб жбурнути нею в змію, але тут, розштовхуючи дівчат і хлопців, що вже збіглися з усіх сторін, підскочив Мишко.

— Де змія? Де змія? Мені плазуни теж потрібні!

Хтось навздогін гукнув йому: «Не хапай руками, ще вкусить», але Мишко, не звертаючи уваги на пересторогу, вже розглядав змію, що нікуди не тікала, а тільки час від часу, здригаючись, вигиналася.

На обличчі Мишка дедалі більшало здивовання. Нарешті він не дуже впевнено промовив:

— Ніяка це не змія… Це — риба, мені здається. Бо, дивіться, он плавці є, — поворушив він паличкою дивну «змію». — Справді, спинний плавець наче з хвостом злився. Та не жахайся ти, — сердито цитькнув він на Оленку, яка від хвилювання раз у раз зойкала й кумедно притискала руки до рота. — Бачиш, вона ледве ворушиться.

— Ти, Мишко, якусь нісенітницю мелеш, — недовірливо поглядаючи на вузьке темне тіло, що ворушилося, як справжнісінька змія, промовив Сашко, — звідки тут може взятись риба, на землі, серед трави?

— Він вважає себе за професора і думає, що можна розповідати нам казна-що, — кинув хтось із дівчат.

— Слухайте, — примирливо сказав Мишко, — мені самому хочеться знати, що воно таке. У тітки Марини вчора оселився студент-практикант. Це він попросив мене ловити для нього всяких комах, жаб, ящірок. Для комах і банку дав, там всередині смужки паперу чимось пахучим змочені; як попаде туди якась комашинка, зразу чманіє і вже не ворушиться. Так ось, ходімо до нього і спитаємо. Він, мабуть, усе знає.

Мишко разом з Івасем обережно підняли з трави незрозумілу змію-рибу і тільки тепер як слід роздивились, яка вона довжелезна, може, більше як метр завдовжки. Тут уже майже всі ледве стримались, щоб не закричати. Мишкові й самому стало трошки страшно, коли він, підклавши подане йому листя, узяв обома руками знахідку, проте він удавано спокійно промовив:

— Важкенький.

До хати тітки Марини підходили тихо, без галасу. Попереду Мишко, за ним сміливіші хлопці, їх тут чоловік з п’ятеро зібралось, а позаду троє дівчат: ці хоч і боязкі були, але дуже до всього цікаві. Через вікно хати видно було постать людини, яка схилилась над столом і щось уважно роздивлялась у кругле скельце з ручкою.

— Дядю, ми хотіли… — почав несміливо Мишко, але тут почувся роздратований голос:

— Який там телепень світло застує? — «Дядя» рвучко підняв голову від скельця, і діти побачили обличчя зовсім молодого сердитого хлопця.

— Забирайтесь усі швидше геть, нема тут нічого для вас цікавого! Не заважайте працювати! — Але тут він упізнав Мишка й вже миролюбніше спитав: — Ну, що там у вас скоїлось? Та заходьте вже, тільки не насмітіть, бо Марина Петрівна мене разом з вами вижене з хати. І я не «дядя», а просто Олег.

Діти як слід обтрусилися, дівчата поскладали на подвір’ї свої букети, обчистили траву з одежі Мишка, бо в того руки були зайняті ношею, і гуртом увійшли в кімнату, навперебій вітаючись.

— Що це таке? — простягнув Мишко знахідку.

Студент пильно придивився:

— О, рідкісний гість! Це вугор. З вас ніхто вугрів не їв?

— Ой, я колись їв! — вихопився Костик. — Тільки ті були невеличкі, мабуть, вугрові діти, і мама їх засмажила так, що я не дуже роздивився.

— От дурний, — пирснув Івась, — так то ж, мабуть, в’юни були. У затоці їх багато ловлять.

— Вугрових дітей у наших водах ніколи й не стрінете. А де ж ви цього зловили?

— У тім-то й річ, що ми його не зловили, — ми його знайшли. У траві на лузі, отам, як до річки йти.

— У траві, кажете? — стрепенувся Олег. — От бідолаха, не доповз! Чого ж ви його хоч у цеберко з водою не вкинули? Бачите, він ледве живий, — сказав він, наливаючи води в ночви і пускаючи туди вугра. Олег навіть забув, що Марина Петрівна може бути не дуже задоволена з цього.

— Знаєте, чого він у траві опинився? Він хотів у річку переповзти. Мабуть, колись давно повідь його в озерце занесла, він там і жив.

Діти здивовано завмерли, а Мишко навіть рота трошечки розкрив.

— Так, так, — розповідав Олег. — У темні ночі, коли місяць не світить, вугри виповзають з озерець чи з якого іншого водоймища на берег і повзуть, звиваючись, по вологій землі, поміж мокрою травою. Мабуть, і ваш переповзав відкілясь до річки, та не встиг до ранку і причаївся у холодку, де ви його й надибали. Як трохи очуняє, ми його в річку кинемо. Може, він до моря вирушив, а тут така халепа.

Діти переглянулися. Як — до моря? Адже тут моря й близько немає! У Сашка майнула думка: «Цей студент, здається, не менший вигадник, ніж наш „учений“ Мишко», — але тут-таки згадав, що Мишко нічого не вигадав. Він серйозно сказав, що читав про риб, які пливуть навпаки, з моря в річку, щоб відкласти там ікру, як ось осетри і ще якісь, а щоб з річки в море йшли, такого він не чув.

— Ну, якщо навіть ваш «професор» Мишко не чув, — уже зовсім весело сказав Олег, — то приходьте ввечері, я вам розкажу, бо мені зараз роботу кінчати треба.

Ввечері, після того, як усім гуртом ходили випускати вугра в річку, всі посідали на колодках у подвір’ї тітки Марини. І ось тоді студент Олег розповів їм таке:

— Живуть собі вугри у річці багато років. Цьому вугрові, може, років вісім уже є, як нашому Костикові, а то й більше. І ви дарма думаєте, що це така вже лагідна риба. Якби комусь із вас спало на думку зазирнути їй у рот, ви б побачили багато дрібних, але гострих-гострих зубів. Цих зубів доводиться стерегтися не тільки дрібним водяним тваринкам. Трапляється, що навіть жаби і риби попадаються на ті зуби.

Та ось настає час вуграм ікру відкладати, і починають вони тоді спускатись річкою вниз. Мабуть, і цей теж зібрався з усіма своїми родичами подорожувати. Спускаються вугри ночами все нижче й нижче по річці. Куди ж вони простують? Путь їм лежить до Чорного моря. Може, тут і відкладуть вони ікру? Ні, вугри тут не затримуються, а пливуть кудись далі й далі. Тепер уже нічого не їдять дорогою, бо в річках вони нагуляли чимало жиру на запас і живляться ним.

От і Середземне море — тепле, дуже солоне. Але й ці води не придатні вуграм для нересту. З річок, що в це море течуть з різних країн, до них приєднуються інші вугри. Всі разом вони пливуть далі, ніде не зупиняються, не затримуються. І от перед ними, нарешті, води Атлантичного океану. Сюди збирається ще безліч вугрів з північних морів: Баренцового, Балтійського, Німецького… Безмежний і бурхливий Атлантичний океан, лютують на його поверхні шторми, величезні кораблі ледве змагаються з страшними хвилями. А риби спускаються все нижче й нижче в спокійні глибини океану і, звиваючи свої довгі' тіла, пливуть не відомими нікому дорогами впевнено, неухильно… Вже й часу чимало минуло, і нарешті вугри припливають до берегів Америки, у тропічне Саргасове море, де вода дуже тепла цілий рік. Оце і є мета їхньої важкої довгої подорожі. Тут і відкладають вони свою ікру.

Де вугри ікру відкладають, люди довго не знали. Тільки на початку нашого сторіччя один датський вчений вирушив у далеку подорож, щоб розгадати цю загадку. Він мандрував морями і розшукував, де зустрічаються найменші личинки вугра. Розшуки вели наполегливого вченого складними й небезпечними морськими шляхами через бурі й негоду. Одна шхуна, на якій плавав учений, розбилась об скелі, але невтомний дослідник спорудив другу шхуну і вів далі свої розшуки. Нарешті, через вісімнадцять років у Саргасовому морі він знайшов місце нересту вугрів.

В цьому морі, на великій глибині, разом з безліччю своїх братів і сестер виклюнувся з ікри і наш вугор. З глибини у верхні шари води піднялися маленькі личинки, які згодом стали схожі на прозорі листочки. Вони були такі малі й безсилі, що тепла океанська течія Гольфстрім підхоплювала їх і несла геть від берегів Америки, туди, звідки припливли їхні батьки, до берегів Європи. Течія безтурботно несе листочки-личинки, і ворогам у морі важко їх помітити, бо вони ж зовсім прозорі. Отак і пливуть через океан до берегів Європи аж три роки. За цей час личинки підростають, змінюються, стають уже не подібні до прозорого листячка, але й на дорослих вугрів теж зовсім не схожі, — така собі невеличка прозора рибка. Люди навіть довго не знали, що та рибка — не доросла риба, а личинка вугра. Личинки й назву мали окрему — лептоцефали, тобто вузькоголові. Але з часом учені з’ясували і як виростає вугор, і як змінюється він за цей час.

Аж ось припливають вугри до гирла річок і починають підійматися вгору річкою. От тоді вони вже й виглядають, як справжнісінькі вугри, тільки зовсім невеличкі. Такими і Костик міг би ласувати, коли б ми ближче до моря жили. Я таких вугриків бачив у Баренцовому морі, недалеко від гирла однієї річки. Вони запливали з моря під самий берег і розповзались, вигинаючись, наче ящірки, поміж камінням. А наш вугор пропливав колись через Чорне море.

— Оце так мандрівник! — скрикнув Івась. — Навіть не просто далекого, а найдальшого плавання. Не думав ніколи, що це так цікаво! А ви все про риб вивчаєте?

— Ні, — відповів Олег, — я вивчаю комах, вони теж дуже цікаві. А мої товариші вивчають риб. Вони, досліджуючи життя риб, по річках і морях плавають.

— Скажіть, а дівчатам теж можна риб вивчати і всюди плавати? — несподівано спитала Оленка.

— Звичайно, можна… — засміявся Олег. — От приїдуть наші студентки-іхтіологи, я тебе з ними неодмінно познайомлю. А може, ти сама працюватимеш колись у вугровому господарстві. Мабуть, з часом будуть у нас і такі господарства. Наші вчені домовились з ученими Франції про цікавий обмін. Ми їм надсилаємо у Францію ікру щук для розведення в їхніх водах, а від них чекаємо мальків вугра, оселимо їх у ставках на Волині.

А Мишко вже почав думати, чи не взятись йому вивчати життя риб, замість комах. Це ж так цікаво!