Хатинка в морі

Ніч у лісі

Сонце уже заховалось, але край неба усе ще лишався золотаво-червоний. В озері зрідка яскраво виблискували невеликі хвильки.

На листок латаття з плескотом стрибнула жабка, майже такого самого кольору, як і листок.

— Кум-кум, — почала вона свою вечірню пісню.

— Кум-кум, — відповіла їй друга з заростів очерету.

За мить з усіх боків озера вже линуло наполегливе «кум-кум».

Тому, хто був поблизу, здавалось, що кожна жабка намагається довести щось своє. А згодом усе злилось у спільний хор, який часом перекривало чиєсь особливе голосне кумкання. Може, тієї великої жаби, що так старанно надимала горло і щоки, наче вона й справді грала в оркестрі на трубі.

Хористи так були захоплені своїм кумканням, що навіть не помітили, як до вечірньої пісні приєднався ще один голос.

Він співав невлад з жаб’ячим хором. Це був соловейко. Він уже почав свій вечірній концерт і, певне, сам одержував насолоду від своєї пісні.

А весь хор означав для лісових мешканців, що вже скоро смеркне, і хто ляже спати, а хто саме тепер вирушить на полювання.

У дуплі вмощувались на ніч білчата. Мати-білка дбайливо-поправила мохову підстилку, якою було вислано затишне гніздечко.

Поснули пустотливі співочі пташки.

Недалеко від озера шумів ліс, і тут хазяйнував зараз легенький вітерець. Він ворушив листя дерев, яке барвили в червоний колір промені вечірнього сонця.

Скоро у лісі запанувала темрява. Але ліс не спав.

Он, сопучи і хоркаючи, повільно виліз зі своєї нірки їжачок.

Його нірку важко було назвати ніркою — просто неглибока ямка, вимощена торішнім листям і мохом.

Їжачок почимчикував на своїх коротких ніжках стежиною, та його стривожив пташиний крик. Він глянув у той бік і побачив двох ластівок.

— І чого це вони літають уночі? — не зрозумів їжачок.

— Що ти там, колючко, бурмочеш? — просипіла сова, яка саме перевіряла свої володіння. — Невже ти не пізнав нічних птахів дрімлюг? Вони теж літають так, наче пливуть у повітрі. А зараз їх хтось налякав.

Справді, у подружжя дрімлюг трапилось нещастя. Одне з їхніх двох яєчок ковтнула гадюка. Пташки кинулись боронити своє тепер єдине яєчко.

Вони почали дзьобати гадюку в голову, і тій довелось рятуватися втечею.

— Треба покласти наше яйце у безпечне місце, — хвилювалась мати-пташка.

Батько-дрімлюг схопив яйце у дзьоб і швидко відніс його в густу траву за пагорком.

Крізь гілля дерев уже блиснув срібний тоненький місяць. Його раз у раз закривала гілка сосни. Здавалось, що він грає у піжмурки: то блисне, то його не видно. Тільки блакитне сяйво вказувало, що місяць таки на небі.

А тим часом їжачок відчув якісь пахощі і попрямував дізнатись, що то запахло. Люди вважають ці пахощі дуже приємними. Це розквітли маленькі лісові фіалки.

Він наблизився до квітів, кілька разів втягнув тонким кумедним носиком повітря і, форкнувши, байдуже пройшов повз них.

Враз їжачок почув загрозливе сичання. На стежці лежала скручена кільцями гадюка, яку оце прогнали маленькі сміливці.

Гадюка підвела голову. Її злі маленькі очі так і палали червоним вогнем, а роздвоєний на кінці язик жадібно ворушився. Та їжачок не злякавсь. Він міг і сам настрахати це отруйливе створіння, бо не раз уже натрапляв на гадюку.

— От я тебе зараз провчу. Знатимеш, як кривдити мирних маленьких пташок, — забурмотів він.

Насунувши свій колючий шолом на очі, їжачок враз скрутився клубочком і настовбурчив усі свої голки.

Гадюка швидше подалась від цього страховиська.

Їжачок умить розпрямився і підстрибнув. Куди й поділась його незграбність! Він ухопив гадюку за хвіст. Гадюка звивалась, прагнула його вкусити, та натикалася на голки. От їжак ухопив її вище за спину. Гадюка востаннє ворухнулась і затихла…

Низенько на гілці примостилася сова. Уночі, як і всі сови, вона бачила дуже добре. Її очі блимали, мов огні.

— Оце так бій! І даремно я їжака назвала колючкою. Йому не личить таке зневажливе наймення. Він-бо справжній герой!

З дупла товстого стовбура берестка вислизнув руденький лісовий вовчок. Удень він спав у цьому дуплі, а коли спускалася темрява, виходив шукати поживи. От і зараз він збирався поласувати молодими пагінцями біля сусідньої берези.

У їжачка, що блукав собі стежками, промайнула думка:

«Немов справжня миша, тільки дуже пухнасте… От побачить його сова і схопить».

Їжачок дійсно помітив два вогники. Вони спершу блиснули праворуч, а за мить їжачок побачив їх уже ліворуч. Він не помилився. Це була сова. Вона ще здалеку вгледіла звірятко, яке вислизнуло з дупла. Аби краще роздивитись, що то, сова витягла вперед голову.

Якась тінь несподівано майнула над стежкою. Це був не птах — надто широкі крила. Їжачок пізнав кажана.

Кажан не звернув на їжака ніякісінької уваги. Він літав між деревами, полюючи нічних метеликів та інших комах, йому пощастило. Над кущем калини, вкритої білим цвітом, шелестіло безліч совок — нічних метеликів.

«Непогана вечеря», — вирішив кажан і спрямував свій літ до калини.

А вовчок, розпустивши рудий хвіст, побіг по гілці.

Лісову тишу враз наполохав тривожний крик:

— Пугу! Пугу!

Це обізвався ще один любитель нічної темряви — пугач. І чому б оце серед ночі так моторошно кричати? Але у лісі вже звикли до його неспокійної вдачі.

Усе було б нічого, та от вовчок помітив, що просто на нього суне якась потвора із широко роззявленою пащею. Це була дрімлюга. В такий спосіб вона полювала на комах. Вовчкові, власне, не було чого хвилюватись, бо широка паща дрімлюги була пасткою лише для нічних метеликів та різних жуків. Один такий безсонний жук спрожогу й попав до неї.

Вовчок заспокоївся і обережно спустивсь на землю. Місяць освітлював стрункі берізки, які неначе вибігли юрбою з хащі лісу. Від коріння кожного деревця буйно пнулась угору ніжна парость і, мов серпанком, огортала біля землі стовбури.

Вовчок облизався, побачивши цю свіжу зелень, і впевнено попростував до берізок. Дорогою його увагу привернув горішок. Один, другий, та тут їх безліч! А дивуватись було нічого, бо горіхи ще восени нападали з куща ліщини.

Похапцем він розгриз один горішок і побачив, що всередині він чорний і трухлявий. Вовчок вирішив покуштувати ще один. Знову з тріском розколов горішок. Але знову не щастить! І цей почорнілий. Вони ж цілу зиму пролежали під снігом і згнили.

Враз вовчок почув шум від змахів крил. Це летіла сова. Переляканий звірок покинув горішки і сховався у високій траві.

Загубивши вовчка, роздратована сова просипіла:

— Сховався! От стривай! Вдруге не втечеш від моїх пазурів.

Тим часом вовчок пробрався до берізок, не гаючи часу почав пригощатися. Наївшись донесхочу, він рушив додому.

«От тепер можна і спочити, — думав вовчок. — Тільки щоб сова не помітила! Та я обережно».

Опинившись коло берестка, він, як і завжди, спритно поліз по гілочках до свого дупла.

Та сова чула найменший шерех. Вона таки чатувала на цього малого шкідника.

— Он хто нам ліс нівечить! — гукнула вона і схопила його в свої гострі пазури…

Над вкритою білим цвітом калиною гуло безліч нічних метеликів совок. Кажан запримітив це і зразу вирішив туди полетіти.

Прямуючи до калини, кажан мимохідь уявляв собі, як він розкошуватиме, — це ж буде справжній бенкет!

Але даремно він завчасно так мріяв. Треба було спершу все передбачити, то, може, й не сталася б лиха несподіванка.

Підлітаючи до калини, кажан потрапив у місячне проміння, і тінь від його крил впала на зборище совок. Кажан дуже пишався своїми крилами. У нього між пальцями лапок і між лапками було натягнуто плівочки, і на них, наче на крилах, він легко тримався в повітрі. Це ж така вигода, можна літати куди заманеться.

Совки, тільки-но угледіли тінь від його крил, миттю дременули врозтіч, і кажанові пощастило схопити лише одну роззяву, яка надто захопилася медом квітки і знялася найпізніше. А більше жодної совки не лишилось.

— От не поталанило!

Кажан швиденько прикинув:

— Нічого не поробиш! Треба летіти на озеро. Там обов’язково я здибаю хмару комарів. Ними теж можна поживитись…

На озері кажан і справді досхочу наївся. Комарі вже набридли. Йому кортіло скуштувати нічних метеликів. Мабуть, їх можна знайти на луках.

І кажан полетів за озеро, на луки.

Впіймавши двох-трьох нічних метеликів, кажан вирішив повернутися додому, тільки обережно, щоб не зустріти когось зі свого нічного товариства. Було соромно за невдачу з совками. Спитають: що їв? Комарів? Ото наїдок! Ха-ха!

Так міркуючи, кажан минув самітну тополю, коли враз почув жваве дзижчання. Знову комарі?

Хоча він і добре наївся, та коли трапилась по дорозі пожива, чому не поласувати? Адже його ненажерливий шлунок міг умістити ще не один десяток комарів, і кажан почав хапати їх.

Ганяючись за комарами, він зненацька помітив, що до тополі нечутно наближається сова.

Та сова не звернула на кажана уваги. Вона просто вирушила у черговий обліт своїх володінь. Треба було перевірити, чи все спокійно на її ділянці і чи не трапилось яких-небудь непередбачених подій, як на початку ночі. Он лиха гадюка скривдила двох маленьких пташенят, але поплатилась за це.

Та зараз, здається, все спокійно.

Кажан міркував:

«Якщо нічна вартова уже вдруге подалася в обліт, значить, скоро ранок. Треба шукати десь притулку, щоб перечекати ясний день, коли доводиться стерегтися сили-силенної ворогів».

Кажан ухопив востаннє комара і попрямував до знайомого берестка. Тут він запримітив дупло. Переконавшись, що дупло порожнє, кажан вирішив у ньому відпочити.

Вгорі дупла він знайшов якусь щілину і, причепившись кігтями своїх ніжок, завис головою донизу. Крилами кажан ретельно обгорнув тільце і зробився тепер схожий на лялечку велетенського метелика.

Кажан завмер.

Для нього спокійно закінчилася ця ніч.

А в лісі запанувало веселе цвірінькання безлічі маленьких співочих пташок, тих, які звечора так солодко поснули у своїх гніздечках. Вони нетерпляче чекали сонця.

Несподівано весь ліс стривожило голосне виття. Це на галявину вийшов вовк. Він був зовсім незадоволений полюванням і, побачивши тоненький місяць, став йому скаржитись на свою нудьгу і невдачі.

— Добре тобі, що стільки зірок висипало, розважають тебе. А в мене ще їжі не досить. Як же тут не завити? Може, доведеться перебиватися дріб’язком — мишами?

Все це він розказував терплячому слухачеві — місяцеві. А той собі байдуже освітлював галяву і вовка, потроху посуваючись до лісової гущавини. В цей час почувся якийсь тріск, і вовк сторожко підняв гострі вуха.

Здається, доля усміхнулась йому. Злякано озираючись на всі боки, на галявину вискочив заєць.

— Це ти порушуєш мій спокій? Саме тебе мені й треба!

Бідний заєць, міцно притиснувши вуха, дременув через хащі.

— А, ти он як! Ну, недарма ж усі в лісі знають, що вовка ноги годують. Позмагаємось!

Заєць метнувся ліворуч, щоб заплутати свої сліди, а вовк рвонув слідом за ним.

Не тямлячи нічого, заєць летів уперед і вже був далеченько від галявини, коли от тобі й раз — не пощастило довговухому!

Поміж кущів майнув знайомий хвіст лисиці. Ця хитрунка, звичайно, хотіла випередити вовка і вже вважала, що зайчатина належить їй.

Не роздумуючи, заєць наліг на свої міцні довгі ноги. Петляючи та роблячи вигадливі зигзаги, він зовсім забив памороки лисиці.

Яскраву шубку лисиці помітив і вовк.

— Ого! Здається, полювання буде як слід. Це ж зрозуміло всім, що такому славетному мисливцеві більше личить мати за здобич оцю підступну лисицю, аніж якогось нікчемного зайця. — І він прискорив свої стрибки.

А лисичка зиркнула на вовка, і у неї майнула думка:

— Оцей шибайголова вже зазіхає на мою шубку! Ну, чого там про зайця клопотатись. Хай йому грець! У небезпеці власна шкура. Таж вовка зараз так заплутаю, що він мене не спіймає. А недалечко і борсуча нора. Там я відвоювала верхній поверх. Сховаюсь!

Тим часом довговухий скористався хвилинкою збентеження своїх переслідувачів і ще швидше дременув у темну хащу. Блискавично побігли назад берізки й осики, клени і дуби — усе переплуталось у заячих очах. Він здибав великий гіллястий кущ і причаївся під ним. Та так, що його і помітити не можна було.

Вовк, нарешті, зрозумів, що здобич розбіглася хто куди.

— Зовсім не поталанило, — роздратовано мовив сам собі. — Доведеться рушити на узлісся. Може, якусь мишу здибаю.

І він підтюпцем побіг дорогою…