З-під кучугури снігу з’явився мишачий ніс. Хоч крихітних вух миші майже не було помітно, вона все ж таки вчула невиразне шарудіння і відразу сховалась у свою домівку.
— Навіщо мені цей клопіт? Ще комусь у зуби можна потрапити. Піду на інший вихід. Добре, що я свою нірку з кількома ходами обладнала. Треба вміти жити…
Цій миші-полівці конче треба було перебігти через луку до своєї товаришки, побалакати про одну справу. Вона ще кілька разів висунула носа з-під снігу, понюхала праворуч, ліворуч, перевіряючи, чи безпечно навкруги. Аж тоді обтрусила свою сірувато-жовтеньку шубку і миттю вибігла на власну стежинку.
«А непогану стежку проклала я, — самовдоволено думала вона, — і корінці геть усі погризла, а були серед них такі соковиті!»
Її не обходило, що то були живі корінці травиці й квітів, які по весні мали розквітнути. Та хіба миші коли дивляться на квіти? Їм ніколи й не кортить. Зернятка та корінці — то інша справа.
Так міркуючи, вона добігла до своєї молодшої приятельки. У тої гніздечко було зроблено з трави і лежало поверх землі, лише зокола прикрите снігом.
Вона чкурнула в гніздечко.
— Слухай-но, — сказала вона господині, — я тут недалеко знаю стіжок сіна. Ти, мишо, молода і жити не вмієш. Так отож послухай мене: чи не краще нам перебратися туди? І тепло, і їжі досхочу. А сіно свіже, пахуче. До весни вистачить.
У молодшої миші від здивування очі стали округлими.
— До весни? Та й годі?
— Ох, і дурненька ти, — жваво мовила старша. — Там весною багато мишей зберуться з усього поля. За зиму перетруть усе те сіно на потрух, нічого й не лишиться. Та вже буде весна, і яке нам діло до того сіна? А люди інші стіжки поставлять. Я настійно раджу тобі — перебирайся у стіжок, там воно й безпечніше. Ти знаєш, з’явився наш нещадний ворог з півночі — птах-зимняк. Тільки й чути — то там, то тут гинуть наші сестри полівки.
Молода господиня писнула:
— Але, на жаль, я не можу переселятися зараз. У мене малі діти. З ними про переселення до стіжка і мови бути не може. Та за літо я наносила сюди з поля чимало зерна. Усі ж миші так роблять. Голодні не будемо.
— Ну, я навідуватимусь до тебе, — пообіцяла гостя.
І вона так само сторожко, виглянувши кілька разів, подалася до стіжка.
А над луками ширяв отой птах з півночі — зимняк. Недаремно його так боялася миша. Він пильно вдивлявся вниз на білий сніг. Зимняк уже запримітив, що мишви розплодилось без ліку. А його суперник сорокопуд хвилюється, що їм обом не вистачить! До чого ж цей птах любить сварки!
А сорокопуд був зайнятий перевіркою своїх запасів. Він наколював забитих мишей на шпички чагарника. Зараз він чомусь сердився, тріпав сірими з білими смужками крилами, випинав білі груди. Закінчивши роботу, сорокопуд зайняв своє улюблене місце на вершечку високого дерева, що росло на узліссі. Звідси він сторожко оглядав все навкруги. І раптом він помітив, що внизу мигнула жовтувата шубка миші-полівки. Сорокопуд каменем упав на здобич. Це була та сама миша, що поспішала до стіжка.
«Ну, нехай мій сусіда зимняк знає, який я вправний!» — подумав він.
По зимовому лісі вже давненько блукала дівчинка Таня з батьком. У батька за плечима висіла рушниця, та жодного зайця вони сьогодні не зустріли, мабуть, тому, що Таня нав’язалась. Батько примирився з думкою, що це не полювання, а просто прогулянка.
Час було вертатися додому. На узліссі Таня раптом закричала:
— Тату, стріляй! Дивись, який птах! Ти ж качок восени стріляв?
Їй дуже кортіло повернутись додому хоч з якою-небудь здобиччю.
Батько, примруживши очі, придивлявся до птиці, що плавно пронеслась у повітрі.
— Ні, дочко, цього птаха я стріляти не буду. Це наш друг і помічник. Він знищує безліч мишей, нахабних гризунів, що зерно з поля тягнуть і стоги псують.
І тут він побачив, що Таня махає рукою. Він здивовано глянув на доньку. А вона сказала:
— Це я побажала щасливого полювання нашому другові.