Хатинка в морі

Відомо, що переїзд на нову квартиру — це великий клопіт і безліч турбот.

Саме цим був заклопотаний зараз молодий морський рак-пустельник. Він уже виріс із своєї хатинки — закрученої черепашки.

Як же це так? Виріс із хатинки?

Дівчатка та хлопчики добре знають, що вони з часом виростають із своїх платтячок та штанців, і тоді мами шиють або купують їм нові. Але вирости з хатинки? Не дивуйтесь! Для рака-пустельника черепашка була і одягом, і хатинкою.

Одразу ж після народження маленький рак-пустельник заховався у порожню черепашку, бо його тільце зовсім беззахисне, лише голова та клішні вкриті твердим панциром, і їх можна було не ховати. Так, йому доводилось жити в черепашці, не те, що звичайному річковому раку, який весь вкритий панциром.

Рак-пустельник сидів у черепашці, не вилазячи, аж поки йому не стало тісно. Адже він ріс — і от треба шукати нову оселю.

Отож він зараз уважно оглядав усе навкруги. Це йому неважко було робити, бо його очі, як і у всіх раків, на всі боки вільно рухались на тонких особливих стеблинках. Він глянув праворуч — там хиталися густі водорості, глянув ліворуч — на дні морському лежало велике каміння, за яким вже починався урвистий берег. А попереду, скільки сягав зір, — коливалась сама вода, вода й вода.

Пропливали риби, метушились різні морські істоти.

Та раптом очі рака-пустельника зупинились. Щось зацікавило його. Він побачив те, що шукав. Це була велика порожня черепашка, в якій колись жив молюск.

— О, тут буде зручно жити! І місця мені досить, і стінки міцні, захистять мене від будь-якого ворога, — вирішив рак-пустельник і заходився з переїздом.

Спочатку він переліз сам.

— Дивіться, дивіться! — закричав молоденький морський коник. — Хто б міг подумати, що наш самотній і нетовариський рак такий чепурун! Він перетягає з своєї старої хатки квітку! Це й не дивно, бо квітка справді дуже гарна. Ач які в неї тендітні барвисті пелюсточки! По краю вони зовсім фіолетові, а далі блакитні, ближче до середини — пелюсточки рожеві, а на середині зовсім жовтогарячі…

Раптом коника хтось як штовхне боляче в бік! Це була довга худа риба — морська голка.

— Ти здурів? Тікай швидше звідси. Хіба ти не бачиш, це ж актинія. Я без жаху не можу згадати, як загинула від неї моя тітка ще зовсім молодою. Вона потрапила в її тендітні пелюстки, які, насправді виявилося, були щупальцями і смертельно пожалили її.

Морська голка прожогом кинулася вбік.

Коник все-таки затримався, не в силі відірвати погляду від чарівної квітки. Він побачив: два малесенькі рачки неначе танцюють у воді. Але вони не танцювали, вони були заклопотані своїми справами. І непомітна течія підносила їх все ближче й ближче до квітки. От вони вже зовсім біля її пелюсток. Мить — і рачки раптом зникли. Де ж вони? Виходить, справді, це зовсім не квітка, як попередила морська голка, а небезпечна істота.

Тепер уже і коник рвучко кинувся навтіки.

А нашому раку-пустельнику актинія не страшна. Вона жила на дахові його хатинки і не могла заподіяти шкоди своїми щупальцями. Навпаки, рештки її їжі не раз перепадали ракові.

Отже, вони жили, як добрі сусіди і союзники.

Один рак-пустельник наважився колись жити самотнім у своїй хатинці без такої союзниці. Якось до нього підпливла велика риба з дуже міцними щелепами і геть розтрощила всю його черепашку. А тоді вже й краби, і риби напали на нього — і беззахисний рак не міг врятуватись і загинув.

Зрозуміло, чому рак-пустельник так дорожить своєю актинією! Вона також з задоволенням користується його послугами. Адже вона сама рухатися не може. А з ним вона переїздить з місця на місце і легше знаходить собі їжу. Отак і жили вони, приносячи одне одному неабияку користь.

Сьогодні останньою жертвою актинії була легковажна креветка. Після неї актинія почала повільно ховати свої щупальці. А коли рак рішуче захопив її клішнею, щоб перенести на нову черепашку, вона й зовсім зіщулилась і стала схожа на невелику слизьку грудочку.

Рак-пустельник, покінчивши з переїздом, заліз під камінь, щоб його ніхто не міг потривожити. Його не цікавив зелений ліс водоростей, де юрмились тисячі маленьких рачків. Тепер можна було б і спочити.

Раптом де не взявся розбишака краб. Він виліз якось боком з-за круглого каменя і задерикувато зупинився перед раком… Добра від нього чекати не можна було, бо так хитро не вилазять, збираючись робити якісь добрі діла. Він і справді ухопив рака за клішню і міцно сіпнув його. Та рак вільною клішнею почав відбиватися від нападника. В цей час поблизу пропливала зграя сріблястих рибок.

Одна гукнула:

— Ач дивак! Невже ти хочеш рака-пустельника із його черепашки витягти? Цього ніколи ніхто не міг зробити. Не сміши всіх навкруги! — і кинулась наздоганяти свою зграю, бо хамса ніколи не плаває поодинці.

А краб знову зухвало сіпнув рака, та так сильно, що потяг разом з ним і його хатку.

— Хи-хи-хи! — почувся глузливий тихий сміх. Це сміялись досі непомітні бички, що лежали під камінням. Вони й самі здавались камінцями. Але зараз нестримно сміялись, і один з них навіть сказав:

— Ех ти, герой! Відчалюй звідси, бо все одно рака тобі не витягти.

Зарозумілий' краб, хоч і не зовсім впевнено, проте ще раз сіпнув рака, і це вже було занадто. Рак-пустельник як стусоне вільною клішнею межи краб’ячі банькаті очі, як смикне за лівого краб’ячого вуса, та так, що й одірвав його зовсім. І краб, відчуваючи, що тут йому непереливки, подався геть.

Рак зморився від усіх турбот, що довелося йому пережити з обміном квартири. Та все скінчилося добре. Напевно, вже тепер можна й відпочити.

Та яка б неприступна не була його хатка, все ж треба слідкувати, що робиться навкруги. Він вистромив погрозливо свої могутні клішні і повільно ворушив вусами. А очі рака невпинно бігали туди й сюди на всі боки.