Хатинка в морі

Такою була Леся…

Валерія Іваненко — з цим ім’ям вона увійшла в дитячу літературу. Воля — так звали її дома… А для нас, її друзів, хто вчився з нею з першого до останнього курсу в Київському університеті, вона назавжди лишилася Лесею, Лесею Іваненко… Це друге ім’я прийшло за нею з Уралу, з років війни, евакуації. Хтось назвав її там ніжним, українським ім’ям — Леся. Вона була в тому суворому краю втіленням України — її поетичності, лагідності, теплоти. Леся Українка… Хто міг гадати тоді, що наша Леся повторить трагічну долю великої поетеси?

Якою була Леся? Про неї можна багато розповідати. Але двома словами — вона була добра і чарівлива. Чарівливість її йшла від справжньої доброти, м’якої доброзичливості до людей. Вона була демократична і проста. В ній не було пихи та зарозумілості, що інколи властиві людям обдарованим і талановитим. Вона була по-справжньому інтелігентна. І її інтелектуальні запити — дуже широкі… Ми могли базікати, пустувати, називати її «Інгліш бой» за пишну каштанову чолку і кучері вздовж обличчя. Але ми знали, що їй було важлива вирішити для себе, як ставитись до творчості Пікассо, чим заперечити положення філософії Фрейда, чи слід знищити сніги Гренландії і як це відіб’ється на кліматі планети.

Колись Сент-Екзюпері сказав, що найбільше щастя для людини — це щастя спілкування з іншими людьми. До Лесі завжди тяглися люди. З нею можна було годинами говорити про те, що ти думав і що до розмови з нею тобі не спадало на думку. В ній була одна дуже важлива риса, яка, на жаль, властива далеко не всім людям — вміння мислити. Вміння замислюватися, міркувати. По-своєму критично аналізувати явища життя. І для самої Лесі вищою оцінкою людини було те, що ця людина вміє думати. Але вона ніколи не пригнічувала іншого своєю особистістю. З нею було дуже легко. Дуже цікаво. Сперечатися, мріяти, міркувати…

Але вона не стояла над повсякденним буттям. Її завжди цікавило все, що робилось на факультеті. Вона завжди була в гущині студентського життя. Чомусь запам’яталась лекція, яку Леся читала в Будинку для глухонімих дітей. Вона розповідала їм про океан, про морські глибини, про повадки риб, показувала через проекційний ліхтар яскраві зображення глибоководних страховищ. Глухонімі діти, як зачаровані, дивились на вчителя, який жестами переказував їм Лесині слова. Найдужче на них чомусь справило враження, як харчується морська зірка, — вивертає зовні шлунок і ковтає здобич.

Взагалі море було улюбленою Лесиною стихією. Недарма ми називали її «Морською вовчицею».

В ній не було приземленості. Її поривання, мрії, думки… Вона немов зійшла з сторінок Гріновських книг. Подив перед таємницею ледь зримих зірок і вірші Роберта Бернса, кришталева пісня Сольвейг і мрії про далекі архіпелаги. Її завжди вабили простори, далекі шляхи, мандрівки, південні моря, Карпати, Заполяр’я…

Експедиція на Баренцове море. Біологічна станція Академії наук СРСР у селищі Дальні Зеленці. Вони дійсно були «дальні». Шлях із Києва лежав через Ленінград, Петрозаводськ, Мурманськ. З Мурманська на схід пароплавом до Теріберки, а звідти на рибацьких ботах до Біостанції. Бот — невеличке судно, і навіть маленький шторм відчувається на ньому, як чимала качка. Хвилі йшли слідом — гряда за грядою. Вони накочувались високо за кормою, і здавалось, ось-ось заллють палубу. Носова качка несамовито тріпала суденце. Що ж, на морі трапляється всяке, і навіть найвитриваліші чоловіки можуть зеленіти від морської хвороби.

— Якого біса, — буркотіли ми, ледь-ледь стримуючи нудоту, — вітру нема, а качає…

— Мертва зиб, — казала Леся, — відгомін шторму, що пройшов.

Майже всі ми, подолані морською хворобою, валялись, де трапиться.

І тільки одна Леся стояла спокійно на носі. Качка, хвилі абсолютно на неї не впливали. Навколо все таке нове, цікаве. Ці чорні, що стрімко падали до води, порізані скелі, інші фарби неба, гомін незнайомих птахів…

На старому фото двадцятирічної давнини видно кілька дерев’яних будов на березі суворої кам’янистої бухти. Біологічна станція. З Києва ми виїхали в прекрасний червневий день: квітли акації, каштани кидали густу тінь на теплий асфальт, а тут, за Полярним колом, ще не скрізь станув сніг, дули холодні вітри, несучи тумани і мрячку. Тягнувся незвичний полярний день. Треба було обживатися в нових умовах. Поглянув керівник експедиції на кількох дівчат, що приїхали з ним, зітхнув і подумав: «Кабінетні панночки… Що вони зуміють тут?» Приклав руку до холодної грубки і замислено підійшов до вікна. За вікном, рвучи рами, лютував вітер, а стежкою між камінням ішла Леся і несла перед собою велику в’язку дров. Він здивовано усміхнувся своїм думкам: «Ось вам і кабінетна панночка!.. Молодця — швидко зорієнтувалась…»

Але вона дійсно була і кабінетним працівником — хорошим, вдумливим, винахідливим. Три роки аспірантури показали, що в науку входить цінний, багатообіцяючий вчений. Її наука вимагала безпосереднього контакту з природою, і вона відчувала себе на природі так само, як і на вулицях міста. Вона була прекрасним гребцем — сильним, витривалим, особливо незамінним на драгіровках, коли доводилось тягти за човном матерчатий конус — драгу — куди ловиться все, що трапиться на дні в міру просування човна. Нас цікавила берегова фауна, а також фауна прибережних островів і моря.

В будь-яку погоду — вітряну, дощову, холодну — йшла Леся на збір матеріалу. Туди, де під час відливу море на декілька годин показувало те, що звичайно приховане під водою. Можна було ходити серед порослого водоростями каміння, серед скель, які в час припливу ховаються глибоко під водою, можна було заглядати в чорні гроти, невидимі, коли пропливають над ними човном. Можна було роздивитись живу, прилиплу до каменя актинію, побачити, як на мілководді плаває гребневик. Якось Леся відвалила великий слизький камінь і здивувалась: перед нею лежала незвичайної краси морська зірка. Вона далеко витягла свої ніжно-фіалкові промені і переливалась на сонці ледь рожевим блиском.

Леся цікавилась усім і намагалась дізнатись про все якнайбільше. Чим живляться морські їжаки і як пересуваються по дну моря, чим годує поморник своїх пташенят і як батьки гаги будують гнізда для гагенят… А ось серед валунів тоскного місячного пейзажу пробіг олень. Це варто запам’ятати — грацію його поривного бігу, легке торкання землі і гордо відкинуту голову. Запам’ятати тихе озеро, вогнище на березі і сплеск форелі, яку запросто можна було впіймати з каміння на мотузочку з гачком.

Часто після цілого робочого дня, обробки зібраного матеріалу Леся знову бралася за весла і пливла до далеких островів, де в тиху годину, як у велетенському акваріумі, крізь товщу прозорої води проглядалось дно з таємничим, прихованим від наших очей життям.

Леся уміла робити все.

— Знаєш, — казали їй потім супутники по подорожі, — а ми чомусь думали, що ти білоручка…

А «білоручка», лукаво усміхаючись, потрошила величезну, як поліно, тріску. Вона вміла приготувати з неїстівних чайок смачну смаженину, і навіть найдужчі вередуни в їжі не скаржились, що вона тхне рибою. Вона мила підлогу, топила пічки, надраювала піском алюмінієві казанки.

Леся була красивою дівчиною. Ніжний рум’янець, темні очі чистого-блиску, розумні й виразні. Кожен був радий її увазі і щасливий дружбі з нею. Вона однаково красиво вміла носити і похідний одяг, і нарядні вихідні плаття. Лижні брюки і модну спідницю, важкий рюкзак за спиною і елегантну дамську сумку. Їй однаково личили і важкі кеди, і легкі черевики на високих підборах.

Вона була спритна і безстрашна. Спуститися заради інтересу в зловісну темряву ревучого від прибою грота, пробратися по слизьких валунах через бурхливу річку, піднятися на високу скелю і гукнути нам, що вона бачить у морі привид Летючого Голландця…

Хтось з друзів подарував їй книгу про французького імпресіоніста Едуарда Мане з коротким написом на титулці: «Що було б з нами, якщо не було б мистецтва!» Так, Леся не уявляла собі життя, не прикрашеного мистецтвом. Вона була в захопленні від майстерності старовинних художників, від глибини життя на картинах російських митців. Важко сказати, що найдужче формує особу людини. Життя? Література? Мистецтво? Напевне, все потроху, але найбільше, мабуть, саме життя. А проте Лесю не можна уявити без того впливу, який зробила на неї література. І не тому, що ми знаємо її зараз як письменницю. Просто без української, російської, світової класики, без думок, навіяних цими книгами, без емоцій, викликаних ними, вона була б не тою Лесею, яку ми звикли знати. Вона ніколи не готувала себе до літературної діяльності. Тому що більше від усього на світі любила біологію. Чому біологію? Напевне, тому що вона вабила її незрівнянною складністю. Леся збиралась присвятити себе вивченню населення голубого континенту. І тема її дисертаційної праці торкалась одного з питань іхтіології — науки про життя риб. Без сумніву, вона досягла б немалих успіхів у своїй галузі, якби… Якби не так жахливо трагічно склалось її життя.

Це трапилось у той рік, коли Леся працювала над завершенням своєї дисертації: обробляла зібраний матеріал, аналізувала одержані дані, щоб відповісти на одне з безконечних «чому», що ставила природа.

Звичайний грип виявився зловісною прелюдією до подальшої Лесиної долі. Спочатку відмовили ноги. Ті ноги, які могли невтомно проходити багато кілометрів, дряпатися по скелях, ставали легко на пуанти в красивих балетних па.

Потім перестали слухатись руки. В Зоологічному музеї Київського університету, напевне, і досі зберігається чучело пінагора. Колись цю рибину якимось незбагненним чином підняла Леся зі дна Баренцового моря. Стоячи в човні, вона орудувала сачком для ловлі морських їжаків, коли з води з’явилося це живе чудовисько… А тепер її руки непорушно лежали на ковдрі. Її тіло не підкорялось більше вольовим імпульсам. І тільки думка, гострота її блискучого розуму, як і раніше, жили не підвладні хворобі.

Чи можна знайти смисл життя в такому стані? Леся знайшла. Непорушна, розбита хворобою, вона зуміла давати щось людям. Це «щось» було наслідком її ерудиції, багатої загальної культури, великих знань з спеціальних питань: загальної біології, зоології, гідробіології, іхтіології. Вона добре знала життя морів, рік, озер, повадки жителів морських глибин і наших лісів. Чому не розкрити перед людьми ширше цей світ? Не розповісти дітям про приховане таємниче життя, яким сповнена природа? Вона зуміла зробити це своєрідно, талановито, як усе, з чим їй доводилось дотикатися в житті.

Поступово слабла мова. Її книжки народжувались з неймовірними для неї труднощами. Останнім часом вона могла продиктувати тільки кілька слів уранці. Решту їй доводилося тримати в пам’яті до наступного дня. Її пам’ять була дивовижна. Вона пам’ятала такі подробиці, про які інші люди давно забули. Але вона жила не тільки минулим.

От її кімната. Дзеркало, яке вона п’ятнадцять років бачила перед своєю тахтою, але до якого так і не змогла більше підійти. Письмовий стіл, за яким вона сиділа востаннє п’ятнадцять років тому. Полиці, стелажі з книгами. Книги про мистецтво великих живописців — Рембрандта, Гойї, Репіна. «Життя тварин» Брема і «Море» К. Паустовського, твори Лесі Українки, О. Гріна, І. Буніна, найулюбленішого М. Лєрмонтова, вірші Є. Євтушенка, вірменського поета Є. Чаренця, «Майстер корабля» Ю. Яновського, що подарував їй сам автор… Засушені морські їжаки і морські зірки, закручені раковини, пістряві яйця кайр і незвичайної краси, наче ажурне мереживо, колонія білих коралів — подарунок одного з друзів, привезений з Карібського моря. На стіні великий мальований портрет Лесі. Густе волосся недбало падає на плечі. Опущені вії… Вона замислилась або перечитує те, що тримає в руках і що не видно нам…

Спорожніла кімната. Сумна тиша. Ми приходимо сюди, як і раніше, коли приходили на «Лесині суботи». Це були незабутні вечори. І душею їх була Леся. Її цікавило все, що робилося в світі: нові відкриття, нові ідеї, нові вірші, музика, книги. Часто спалахували дискусії…

А тепер її нема. Ми сидимо в тій же кімнаті, коло тої ж тахти, де завжди лежала Леся, за тим же столом, розмовляємо, згадуємо… І відчуваємо, як не вистачає нам Лесі, її присутності, її думок, проста погляду, її підтримки і схвалення усмішкою…

Про неї можна багато розповідати. Про її вірність і відданість друзям, про її добрість і святу незвичайну любов до матері — української письменниці Оксани Дмитрівни Іваненко.

Хвороба перешкодила зробити їй у житті щось головне і велике. Але її життя не минуло безслідно для інших. Вона залишилась для всіх, хто її знав, ідеалом дівчини і людини.

Алла Лобанова