Хатинка в морі

Чорноморці

У гирлі Дунаю діялося щось неймовірне. Це розважались мальки чорноморських оселедців. Їх нещодавно винесли сюди дунайські хвилі.

Маленькі рибки метушились, сновигали вздовж і впоперек. Одні ганялись за іншими, плавали з ними наввипередки. А ось кілька побилося через смачного рачка.

Раптом усі побачили, як до них щодуху мчить маленький Блись-Блись, швидко ворушачи хвостиком і плавцями.

— Гей, мальки! Що я бачив! — гукнув він. — На нашому куті з’явились якісь незнайомі риби — великі, дуже гарні. По боках у них аж по п’ять рядів якихось прикрас. А плавають ці риби глибоко, аж біля самого дна.

До гурту підплив крихітний мальок-пузанок і сказав повагом:

— То ж не дорослі риби, то такі ж мальки, як і ми, тільки осетри.

Цей пузанок сам приплив аж від угорського міста Будапешта і тому вважався метикованим мандрівником.

— Послухайте, — сказав таємниче брат Блися Хлюп-Хлюп, — я їх теж бачив. Це дуже горді риби, навіть голови не підводять від дна, риються там собі мовчки. І з ними спроста не заговориш.

— Погляньте! — вигукнув Блись-Блись. — Он одна саме під нами.

Справді, під ними на дні з’явилася велика риба, мабуть, з півметра, відкопала носом якусь черепашку і розкусила її. Наші мальки-оселедчики завбільшки з мізинчик не могли повірити, що такі великі риби — теж мальки!

— Скажіть, — насмілився наблизитись до неї Хлюп-Хлюп, — а звідки ви сюди припливли? І що це у вас за оздоблення таке причеплено?

— Припливли ми сюди з великої ріки Дунаю, — досить гордо відповіла риба.

— Ой, так і ми теж припливли звідти! — зрадів Хлюп-Хлюп.

Але риба, не звертаючи уваги на слова оселедчика, вела далі:

— А ці прикраси у нас на відзнаку того, що наш рід — рід осетрів — найстаріший з усіх риб’ячих родів, і нам нема про що з вами говорити, — несподівано закінчив осетер.

Ображені маленькі оселедчики попливли вгору, стиха перемовляючись обуреними голосами:

— Ну й нахаба!

— Якийсь неввічливий зайда!

— Дуже нелюб’язні риби. Ніколи не зустрічав таких.

А Хлюп-Хлюп був так ображений, що у нього навіть пропав настрій ганятися за маленькими рачками. Він поплавав трішки коло самої поверхні води, та ось раптом побачив якісь бульбашки. Вони піднімались і одна по одній лопались у повітрі.

Хлюп-Хлюпові, звичайно, закортіло довідатись, що це таке. Він кинувся вглиб, але, занурюючись усе нижче й нижче, мало не наштовхнувся на колючу спину. Ой, це була спина одного з цих пихатих осетрів!

— Ти чого сюди запливло, маленя? — спитав осетер здивовано, але не сердито. Він саме викопував дивного щетинкуватого черв’яка, і від цього піднімалися бульбашки, які так зацікавили Хлюп-Хлюпа.

— Пробачте, я не хотів вас турбувати, — мовив Хлюп-Хлюп. — Один з осетрів сказав, що нам ні про що з вами говорити. Але я побачив бульбашки нагорі і хотів дізнатися, звідки вони. А це виявилось, що ви відкопуєте собі поживу.

— Якого це ви хвалька зустріли? Я якраз не від того, щоб з кимось поговорити і розповісти про своє життя.

Осетер, звичайно, не пам’ятав того часу, коли він народився. Про це він і сам знав тільки з розповіді старших. З чорної ікри, прикріпленої до кам’янистого берега, одного дня почали один по одному з’являтися мальки. Вони розривали оболонки ікринок, і вистрибували у воду — ще слабенькі, беззахисні, кумедні створіннячка із дивним міхуром на животі. У цьому міхурі тримався запас поживних речовин на перший час.

Згодом мальки, використавши усі ці запаси, навчились добувати собі свіжий живий корм. Через небагато часу слід було вирушати в далеку мандрівку.

— Ой, скільки вражень назбиралось за дорогу! — розповідав осетер.

— То розкажіть, як ви сюди дістались, де вам випало плисти?

— Ми пливли здалеку. Спершу нас несла дуже швидка і зовсім чиста й прозора вода. А попід берегами коливалися слідом за течією густі м’які водорості… Вода, як скажена, стрибала по камінню. Я ледве витримав той жах. Уже було мало не зомлів, але потроху річка ставала широкою, спокійною, і ми без пригод попливли далі.

Мандрівники не могли знати, що то вони пропливали жахливе місце на Дунаї — Чортові Ворота. Адже вони були тільки риби.

— Уже мої супутники були не маленькими і не беззахисними. Вони помітно зміцніли і виросли. Та, кажуть, я й сам також змінився. Вода вже не була така прозора, як спершу. Нас хитали каламутні жовтуваті хвилі. Ми пливли до самих дунайських гирл. Тепер ми стали ого які молодці!

Малий Хлюп-Хлюп уважно слухав.

— Ой, як цікаво, і ви так добре про все розповідаєте. А ваш пихатий родич навіть і говорити з нами не хотів. Тепер ви тут будете?

— Ні, що ти! Ми тут наберемось сили і трошки згодом попливемо у Чорне море слідом за нашими старшими родичами. Вони попливли, не спиняючись тут, — сказав доброзичливо осетер.

Хлюп-Хлюп зрадів.

— І ми ж так само попливемо згодом у відкрите море.

Осетер добродушно смикнув вусиком:

— Ну, та ми не побачимось. Ви собі будете ловити рачків угорі, а ми шукатимемо соліднішу здобич, яка живе на дні.

— Може, все-таки десь зустрінемось, — з надією промовив Хлюп-Хлюп.

Хоч як було цікаво Хлюп-Хлюпові розмовляти з осетром, але вже слід було повертатись до своїх. Він сказав про це осетрові. Хитнув, прощаючись, хвостиком і почав підніматися вгору.

По дорозі він угледів маленького рачка, і, звичайно, почалося знову невтомне полювання.

Нарешті Хлюп-Хлюп побачив товаришів і розказав їм про осетра.

— Та вони всі брешуть, — вигукнув Блись-Блись. — І рід у них найстаріший, і припливли так здалеку…

Хлюп-Хлюп навіть образився за свого нового знайомого.

— Щодо давнини роду я нічого не можу сказати, а подорожували вони таки справді далеко. Мій новий товариш не з тих, що можуть збрехати.

— Не треба сперечатись, — встряв у розмову один з мальків. — Пливімо до тітоньки камбали і спитаємо у неї. Вона часто тут лежить і, мабуть, багато знає.

— А ти хоч знайомий з нею? — спитав Блись-Блись. — Хоч знаєш, яка вона на вигляд? Впізнаєш її?

— Я знаю. Я колись бачив її, — сказав впевнено Хлюп-Хлюп. — Її легко впізнати. Камбала хоч досить неприваблива риба, але дуже лагідна. Я бачив, як вона лежала на одному боці, а обидва ока її, уявляєте, пересунулись на другий бік. І рот у неї також скривлений у той же бік. Її шкіра вся в чорних плямах, так що від каміння її важко відрізнити. Треба дуже уважно придивлятись. Ну, то як, попливемо до неї?

Мальки зграйкою вирушили до камбали. Але відразу їх спіткала невдача. Вони підпливли до того місця, де було каміння і де вони сподівались знайти тітоньку камбалу. Та скільки вони не придивлялись, ніякої камбали не бачили. Зовсім розгублені, мальки попливли назад, минаючи піщане гладеньке дно і навіть не звертаючи уваги на тоненьких рачків, які метушилися навколо. Раптом почувся незнайомий голос:

— Чого це молодь тут розгулює? Здобич шукає?

— Ні, — відповів Блись-Блись. — Ми шукаємо тітоньку камбалу. Але не знайшли її там, де сподівались.

— Ну, то ви погано шукали, — почувся тихий сміх. — Ану, пливіть ближче сюди.

Мальки підпливли і зупинились вражені.

Серед піску на них раптом глянули два великих ока. А коли вони придивились пильніше, то побачили і кривий рот, і всі обриси камбали.

Блись-Блись зневажливо глянув на Хлюп-Хлюпа:

— Шукали камбалу в темних плямах, як ти казав, а вона насправді зовсім світла і вкрита дрібненькими цяточками. Ех ти, розвідник!

— А ти не глузуй з свого товариша, бо в мене колір змінюється залежно від місця, де я лежу: на камінні я була вкрита темними плямами, а тут зовсім неначе піском присипана. Так мене ніякі вороги не помітять. А чого ж ви мене розшукували?

Мальки пройнялися ще більшою повагою до цієї надзвичайної риби і розказали про суперечку двох братів.

Камбала всміхнулась:

— Що ж, ніде правди діти: рід осетрів стародавній, і припливли вони сюди здалеку. Все, що розповідав твій новий знайомий — правда, — звернулася вона до Хлюп-Хлюпа. — Але він чув це, мабуть, від старого прадіда. Прадід уже не раз плавав цією дорогою і, напевно, розказував. Проте вам пощастило, що ви не зустріли дорослих осетрів. Дорослі осетри справжні хижаки.

— Ой, який жах! Справді, нам пощастило, — прошепотів Хлюп-Хлюп. А він так лагідно розмовляв з осетром і запропонував йому навіть зустрітися в Чорному морі!

— Ну, друзі, ми вже усе з’ясували, — і він знову звернувся до камбали. — Тітонько, дякуємо за пояснення і пересторогу. Тепер і тут, і у відкритому морі ми будемо обачливіше обирати собі друзів.

По дорозі нагору їм трапився знайомий родич — чорноморський оселедець. Він радо зустрів малят:

— Здоровенькі були! Та як ви повиростали! Зовсім скоро дорослими оселедцями будете! Дивіться ж, будьте обережні в Чорному морі!