Хатинка в морі

Соня

Був пізній вечір. Сашко і Юрась вже збирались іти додому, коли раптом Юрась гукнув:

— Диви, пацюк! От паскудний, за пташенятком кинувся. — І він, нахилившись, підняв камінця і жбурнув у напасника.

Сашко зареготав:

— Ну й стрілок, тільки в хвоста поцілив.

Але коли Сашко наблизився, сподіваючись впіймати пацюка, обличчя в нього стало розгубленим.

— Юрасю, ти ж зовсім відбив йому хвоста… І це не пацюк, а, мабуть, білка. Бач, який пухнастий хвіст.

Юрась підбіг до товариша і взяв у руки відбитий хвіст.

— І треба ж було тій білці по землі бігати! — він уважно розглядав хвіст. — Ой Сашко, та це ж зовсім і не білчин. Дивись, який зверху гладенький, з короткою шерсткою, а на кінці пухнастий. Та тут і хвоста немає, сама шкурка.

Ні в сих ні в тих побрели хлопці додому.

А за два тижні мали святкувати день народження їхньої приятельки Соні — вони вчилися в одному класі.

Напередодні цього свята маленький Дмитрик, братик Соні, сидів за столом і, старанно сопучи, малював кольоровими олівцями кошика. У кошику лежали великі-великі яблука. Їм ще треба домалювати червоні бочки. Це Дмитрик готував подарунок для старшої сестрички Соні. Іноді він одривався від малювання і замислювався. От щастить людині! Мало того, що сестра третьокласниця, ще й народилась у такий чудовий теплий день. Дмитрик забув, що Соня завжди заздрила йому, бо його день народження взимку, тоді, коли всіх приятелів у школі можна запросити в гості.

Дмитрик знову заходився коло свого малюнка. Він був такий заклопотаний, що навіть забув закрити рота, і кінчик язика так і бігав по губах, допомагаючи малювати.

Раптом стривожений мамин голос одірвав Дмитрика від малювання. Він одразу вискочив на ганок. Мама стояла під абрикосою. Вона з сумом мовила:

— Це ж наші перші абрикоси. Дмитрику, нема тих абрикос, що я Соні на день народження берегла. Лишились тільки недостиглі… А чи не ти часом поласував ними?

Дмитрик здивовано глянув на неї.

— Та що ти! Чого б це я їх чіпав? Я ж знаю, що їх берегли Соні на день народження.

Коло ганочка стояла Соня і докірливо, мало не плачучи, дивилась на брата. Дмитрикові цей погляд був такий гіркий і образливий, що краще б вона його вилаяла.

— Що, хлопчик абрикоси позривав? — почувся жвавий голос сусідки Інни Гнатівни. — Та всі хлопчаки завжди обривають вишні, абрикоси, сливи, ледве все це достигне.

Інна Гнатівна, огрядна жінка в капоті з хризантемами, ідучи мимо, почула розмову Дмитрика і його мами. Вона вирішила, що тут якась сварка, і поспішила до парканчика з тонких нещільних штахеток. Сусідка зручно обіперлась ліктем на невисокий парканчик і, схиливши голову на долоню, доброзичливо повчала:

— Ну, пробачте йому, він же такий малий. Сонечко, ти ж простиш братикові? Ти ж бо доросла, розумна.

Інні Гнатівні і не спадало на думку, що десятирічна Сонечка була дорослою тільки для Дмитрика і тепер Соні дуже жаль було цих перших у їхньому садочку абрикосок!

Вона на них так чекала! Але зараз підозра чужої жінки її образила.

— А це вас зовсім не стосується, — нечемно сказала вона сусідці.

Але та не вгавала:

— Та нічого ж особливого. В мене теж достигли, я вам можу дати.

Мама рвучко обернулась до неї:

— Пробачте, але це вас зовсім не обходить! Дмитрик мені ніколи не каже неправди, і я йому вірю.

Бачачи, що не діждеться жаданого скандалу, Інна Гнатівна злісно ввернула:

— А за це і покарати не завадило б… — Вона повернулась і пішла своєю дорогою.

Дмитрик увесь час тримався зовсім спокійно, але зараз у нього куточки губ опустилися і з очей закапали рясні сльози. «Хтось позривав абрикоси, а тепер усі на мене думають. І мама, і Соня… Мама просто дуже добра і не хоче мене образити».

— Діти, ходімте в кімнату, — рішуче сказала мама, беручи обох за руки. — Мені ще треба торт зробити і пиріжків напекти.

Вони зайшли в кімнату, і кожен зайнявся своїми справами. Так і минув день у передсвяткових турботах. Правда, Дмитрик встиг з сусідом і його хлопчиками піти на озеро викупатись. А увечері до нього знову повернулись думки про ранкову образу. От Соня спить, її й гарматою не розбудиш. Мами в кімнаті нема, вона порається з пирогом для Соні, чи то пак з тортом.

У цей час у садку закричала якась пташка. Її крик був схожий на писк, і Дмитрик уявив собі, що то була маленька і безпорадна пташка. От вона заблукала в траві і дороги додому не може знайти. Дмитрикові захотілось вийти, знайти цю пташку і приголубити її.

Хлопчик вислизнув з ліжка, натяг сорочку і навшпиньки підійшов до дверей. Він обережно, щоб не рипнути дверима, вийшов у садочок, поглянув на небо. Повний сріблястий місяць дивився на все з поважним спокоєм. А поряд з ним блищала велика зірка.

Дмитрик подумав: «Вона, мабуть, хотіла про щось поговорити з місяцем». Потім йому здалося, що вона весь час підморгує йому. А може, й не йому, а якійсь своїй знайомій. Зірок на небі була така безліч — великих і ледве помітних. Неначе хтось навмисне прикрасив ними небо.

Дмитрик відірвав свій погляд від небесної далечини і глянув на землю. Йому здалося, що й тут місячне сяйво якось пахне. Але то кожного вечора він чув солодкі пахощі матіоли і гіркуватий запах буйно розквітлого тютюну.

Знову почувся крик пташки. Дмитрик тихенько попрямував туди, де вона кричала, та, зробивши кілька кроків, побачив, що на дерево зліз якийсь чужий хлопець у картатій сорочці, а під ним стоїть другий. Той, що на дереві, мовив:

— От лукава тварина! Скільки горіхів та ягід натягала в дупло.

І він стрибнув додолу.

— Соня живе тут, тільки вдень вона спить…

«Чого це вони кажуть, що Соня вдень спить? Ніколи цього не буває, вона ж гасає цілі дні», — подумав Дмитрик.

«А може, це злодії? Тільки чого вони стоять тут? Мабуть, зараз підуть до абрикоси. Ну, й побачать там лише зелені плоди. Мабуть же, самі й позривали стиглі».

Дмитрик почув слова якогось з хлопців:

— Прийдемо раненько.

Раптом голови «злодіїв», як по команді, обернулися в напрямку будинку. Мимоволі і Дмитрик глянув туди. По доріжці бігла розтривожена мама. Вона схопила Дмитрика за руку.

— Так ось ти де! Нарешті знайшла. Заходжу в кімнату — ліжко порожнє, дивлюсь скрізь по кутках. Вибігла у двір, а ти тут… Іди, синку! Спати, спати час.

Дмитрик хотів сказати мамі про злодіїв, але ті наче крізь землю провалились.

Мама рішуче повела Дмитрика додому.

Дмитрик таки добре втомився і враз, тільки торкнувся подушки, заснув.

Вранці Дмитрик прокинувся від метушні в кімнаті. У вазах та глечиках стояли свіжі квіти. Незабаром до Соні прибігла подружка Таня, і вони клопотались удвох.

За нею почали сходитись і інші гості. Було кілька учнів з Сониного класу, які жили поблизу на дачі. Та й тут завелись уже приятелі. Помалу всі розвеселились, і гамір знявся чималий. Таня загадувала різні загадки.

— От вгадайте! Сидить дівка у коморі, а коса її надворі.

Другокласник Максимко з жалем сказав:

— Цю дівчинку, мабуть, покарали.

А Валерка вибухнув сміхом:

— Це ж морква, а ти, Таню, наче з дитсадка прибігла — такі загадки загадуєш.

Всі сміялись, загадували інші загадки, відгадували. Тільки один Дмитрик не сміявся. Він, похнюпившись, сидів на маминому ліжку. Соні стало його шкода. Вона підбігла до брата, приголубила його і примирливо сказала:

— Та кинь ти думати про ті осоружні абрикоси! Ну кому вони потрібні!

Дмитрик аж з місця скочив:

— От і ти про абрикоси! Ну, сказав же я, що не рвав їх.

Мама хотіла підійти до них, щоб заспокоїти, але в цей час двері відчинились і увійшли два хлопчики. Один із них тримав в руках квітчасту хустину. На другому Дмитрик побачив знайому картату сорочку. Він запитливо глянув на маму, потім на Соню, яка тепер широко всміхалась, потім знову на маму. Але нові гості вже прямували до столу. Хлопчик у картатій сорочці сказав:

— Оце, Соню, тобі в подарунок!

І хлопчик, що держав хустину, вигорнув з неї на стіл купу трави, листя. Разом з трав’яним кублом на стіл впало якесь пухнасте звірятко і сердито чмихнуло. Воно було зовсім сонне і невдоволено кліпало очима.

— Дивись, білочка! Тільки хвіст у неї якийсь довгий. Дивно! — вигукнула Соня. — Яка вона гарненька, кумедна! Ой хлопці, спасибі вам!

А хлопці квапливо поправили її:

— Це соня — твій тезко.

— Соня?.. Тезко?

Дітлахи принишкли, і на хвильку запала тиша.

Звірятко тим часом, нічого не помічаючи, сіло на задні лапки і ну передніми чепуритися. Воно пригладило шерстку на молочно-білому черевці. Потім облизало її і заходилось коло рудуватої, як і вся спинка, голівки, вправно піднявши передні лапки.

Раптом угледіло насипану хлопцями купку лісових горіхів і миттю взялося за них. Його хвіст розлігся на столі. Юрась побачив, що хвіст такий самий, який він одбив звіряткові два тижні тому, і показав очима Сашкові. Сашко, мабуть, зрозумів і спитав:

— Невже хвіст виріс за два тижні?

Юрась невпевнено сказав:

— А може, це інша соня…

А Миколка, який жив недалечко на пасіці з батьком, раптом протягнув:

— Та це ж сплюх!

— Ні, — впевнено сказала Таня, — цю тварину звуть соня.

— Звичайно, сплюх — це й є соня, — не здавався Микола. — Він же цілісінький день спить десь у дуплі.

— А вночі прокинеться і найкращі вишні і сливи об’їсть.

«Та невже? — подумав Дмитрик. — А може, він полюбляє і абрикоси?»

— Та що ви всі на звіринку накинулись? — ображено сказала Соня. — Дивіться, яка соня красива: хутро рудувато-сіреньке, вушка великі, прислухаються до всього, а хвіст довший, ніж вона сама.

В цей час у кімнату зайшов поздоровити Соню сторож — дядько Марко.

— А ця капость вовчок як опинилася тут?

Соня квапливо пояснила:

— Що ви! Це мені подарували.

— І де воно взялося в наших краях? Усе в саду перепоганить. Маленькі пташенятка тільки літати починають, а цей сплюх зловить пташеня і враз загризе його.

Юрасик виразно глянув на Сашка:

— Чув?

Той, здвигнувши плечима, відвів убік Валерку і пошепки сказав:

— Все це правда. Ми з Юрком на власні очі бачили, який це розбишака. Тільки Соні не треба сьогодні настрою псувати.

— А знаєте, — сказав дядько Марко, — це звіреня вночі тихенько пищить, наче пташка. Та ви, звичайно, не чуєте, ви вже всі спите в цей час.

А у Дмитрика майнула в голові думка: «Так, певне, то була соня…» Він уже не слухав нічого. У нього відлягло од серця. «Он воно хто абрикоси поїв».

— Дивіться, дивіться, тихше, — раптом прошепотіла Соня. Всі глянули на стіл. Там сплюх, якому не дали спати, зараз зіп’явся на задні лапки і своїм вузеньким тонким носиком обнюхував гілочку, яка звисала з букета.

Соня просто отямитись не могла від захоплення.

— Це моя соня, миле моє звірятко. Нехай воно трохи поживе у мене, а потім я його на волю випущу.

Сплюх, не знайшовши нічого поживного, опустивсь, знову підбіг до свого кубельця і приготувався спати.

— Е ні, — озвався раптом Дмитрик, — випустиш на волю, а воно буде у людей садки об’їдати.

— За лісом, у піонерському таборі, є чудовий зоологічний гурток. Я з того тижня там буду. Соню, якщо ти дозволиш, я віднесу звіря туди, — запропонував Микола.

— От здорово! — зраділи діти.

— Ну, — сказала Сонина мама, — придумали прекрасно! У піонерському таборі його доглядатимуть, і шкоди звірятко не робитиме.

А найбільше радів Дмитрик. З нього наче якийсь тягар спав. Він реготав з усіма і веселився, як ніколи. Сонин день народження пройшов чудово.