Щиглик незчувся, як настала зима.
Якось він зі зграйкою щиглів перелетів на маленьку осику.
Сніг з осикових гілок густо посипався на землю.
Щиглі весело перемовлялись між собою, та раптом припинили балаканину. З сусідньої берези вони почули голоси якихось інших, незнайомих пташок.
Кілька цікавих щигликів сміливо поспішили подивитись.
— Та вони пустуни не менш за нашого брата щигля. І вбрання схоже на наше — такі самі червоні шапочки. Мабуть, ми з ними порозуміємось!
Незнайомі пташки обсіли тоненькі гілочки берези як кому заманулось. Деякі почепилися навіть головами долу! Щиглям це було до вподоби. Вони самі були не від того, щоб пожартувати. Найсміливіші не утримались і собі причепились до гілочок униз головою.
Стара щиглиха невдоволено зауважила:
— Який сором! Оце називається господарі! Не вміють пристойно поводитись!
А прибулі жартуни розмовляли між собою, перебиваючи одне одного:
— Чит-чок! Чит-чок! Чит-чок!
Знімаючись угору, вони вигукували:
— Ф’юіт! Ф’юіт!
Щиглики, пташки завжди прості і товариські, відразу одверто запитали, як їх звуть і звідки вони прибули: чи з лісу за горою, чи з лісу за рікою?
Незнайомі один перед одним почали розповідати, що звати їх чечітками, а прилетіли вони з такого далека, що й запам’ятати неможливо, скільки гір, лісів і озер вони проминули.
— Ой, ми летіли, летіли з холодної півночі, аж із самої тундри!
— Там навколо самі снігові простори, ледве сюди дістались!
— Але ж у нас також зима і холодно, — дивувався один молоденький щиглик. — Певно, у вас іще холодніше?
— І не порівняти! — пояснила охоче чечітка. — Та нам не холод дошкуляє, а голод. Узимку на півночі з харчами дуже скрутно.
— А тут, — перебила її інша, — усі наші досхочу клюють березове насіння. Це ж наша найулюбленіша їжа.
Гості були дуже гарненькі — в червонуватих шапочках на голівках, з червоними шарфиками на грудях. Це дуже личило пташкам у хвилясто-сірому одязі з білими смужками на крильцях. Але й наш щиглик був наче в білій чистій манішці.
Розмова між щигликами та чечітками точилася далі.
— А чимало наших пташок відлітають звідси у вирій, — сказала літня щиглиха. — І шпаки, і журавлі, і жайворонок.
— А з нами теж летів жайворонок, північний рогатий жайворонок. На голівці у нього так кумедно стирчали два пучки пір’їнок, — вставила гостя.
— А давно ви до нас завітали? — запитав щиглик у білій манішці.
— Вже давненько. Тільки ми в іншому лісі, отам за озером, мешкали, а тепер перелетіли сюди.
Та у щиглика ще було безліч запитань.
— А знаєте, у тім лісі, за пагорбами, я познайомився з одним птахом. Він також з півночі прилетів, напевне, ваш земляк. Звуть його снігур. Знаєте ви його?
— Звичайно! Це справді наш земляк!
— Давайте полетимо до нього? — зраділа чечітка.
— Він якийсь відлюдкуватий, — зауважила щиглиха, — сидить собі сам, міркує про щось.
— Дозвольте, тітонько, і я з вами, — попросився молоденький щиглик у білій манішці.
Літня щиглиха мовила:
— Куди ж ти, такий легковажний та балакучий? Хіба без тебе не обійдеться?
Але чечітка засміялась:
— Ніде правди діти. Побазікати й наші вміють — перебалакають кого завгодно. Хай і малий летить з нами.
І вони, затріпотівши крильцями, пурхнули до лісу за пагорбом.
На стрункій горобині, прикрашеній червоними китицями жовтогарячих ягід, сидів птах, сховавши голову у яскраво-червоне пір’ячко.
— Ой, який же він красунь! — не витримав і писнув молоденький щиглик.
Статечна щиглиха застережливо цвірінькнула:
— Ану, помовч! Недаремно-таки я боялася тебе брати.
А чечітка, на правах землячки, прямо підлетіла до снігура:
— Здоровенькі були, дядечку! От де довелось зустрітись. Ну, надумали-таки зиму тут перебути?
Снігур підвів голівку і глянув на землячку.
— Та в тутешньому лісі чудово. Бачите, скільки горобини, а на узліссі ще й калини багато. Та й інші ягоди є. Але я не зразу потрапив до цього лісу, мабуть, тільки днів зо три. А перед тим мені довелось пережити жахливу пригоду. Прилетів я одразу до міста, місто невеличке таке, мені його все неважко було облетіти. Зустрілись там хлоп’ята, уважні, дбайливі. Поробили для нас і інших птахів їдальні, насипали корму. Правда, сипали вони багато конопляного сім’я, яке я не дуже люблю, але чижикам і щигликам тутешнім це було до вподоби.
У цю мить стара щиглиха глянула ненароком долу і здивовано прошепотіла приятелькам:
— Який дивак! Погляньте! Усе смачне з горобини викидає на землю. Мабуть, клює самі кісточки.
Це справді так і було. Долі валялось чимало решток з ягід горобини.
Маленький щиглик у білій манішці звернувся до снігура:
— Так що ж там трапилося у місті? Самі ж кажете, що хлоп’ята навіть харчі весь час у пташиних їдальнях лишали.
Снігур зітхнув:
— Ох, якби ж то всі діти такими були! Нагодився один хлопчисько і давай жбурляти в нас камінці. Забив мою подружку і в мене поцілив — покалічив ніжку.
Раптом до горобини підлетіла зграйка таких самих червоних снігурів.
— Здоров, друже! Як твоя поранена нога? Ще не можеш далеко літати? Ну, видужуй швидше! А нам час за озеро летіти.
Чечітка стурбовано мовила:
— Нам також пора вже додому. Пробачте, що вас потурбували. Бажаємо здоров’я. Прилітайте в наш лісок он туди!
І непосидюча зграйка вже спішила до своїх берізок та осики, де чекали на них родичі.