Хатинка в морі

Оленятко

Сонячний промінь упав на листя ліщини і, знайшовши поміж нього вільні ходи, лишив золоті зайчики на землі, на траві, на купці торішнього листя. Але це була зовсім не купка листя, а маленьке оленятко, з шкірою, вкритою золотавими плямками, точнісінько такими, як сонячні зайчики. Тому його ніхто не помічав серед справжніх сонячних зайчиків.

Раптом оленятко почуло якесь шарудіння, завмерло і лежало так, підібгавши ніжки, поки те шарудіння не припинилось.

Оленятко вмостилося зручніше і спокійно заснуло. Та тривога була недаремна.

Сюди ненароком забіг мисливський собака. Він, правда, не помітив оленятка. Навіть не відчув його нюхом, бо запах у оленятка був ледь чутний.

Не помітили оленятка і два хлопчики — чорнявий та білявий. Вони пробігли галявиною, не звернувши уваги на купку торішнього листя. Коли б вони знали, що то оленятко, вони б, звичайно, зупинились. Адже не раз говорили, як було б добре знайти мале звірятко і виростити його.

А мати-олениха здалеку сторожко поглядала на своє маля. З заростей кущів видно було її нашорошені вуха, які прислухались, чи не чути якогось підозрілого звуку, чи не загрожує хтось її синові.

Та ні, і собака, і хлопчики не помітили її дитинчати. Воно спокійно вмостилось під кущем і спить.

Почекавши трохи, олениха підійшла до малого, розбуркала і дала посмоктати молока. Мале так захопилося своїм сніданком, що й не збиралося кінчати його. «Ох ти, ласунчик мій!» — подумала мама, коли, нарешті, оленятко, сите і задоволене, знову лягло під кущем.

Раптом оленятко підвело голову, але, як учила мама, враз припало до землі і завмерло.

У ту саму мить гострі мамині очі побачили червоний хвіст злодійки лисиці. «От, — подумала олениха, — ще й хизується своєю шубою». У цім лісі всі знали: лисиця була не від того, щоб украсти мале оленятко. Вмить олениха схопилась, відштовхнулась задніми копитами і перелетіла через кущ ожини.

Лисиця також помітила олениху, але не встигла збагнути, що сталось, як побачила, що та мчить уже далеко від неї.

«Як же я могла пропустити її?» — здивувалася лисиця і притьмом кинулась навздогін. Вона таки дізнається, де ховає олениха своє маля!

Але олениха летіла, немов підхоплена вітром, все далі й далі, майже не торкаючись землі. Тільки копита мигтіли.

Раптом вона різко повернула вбік через кущі, потім ліворуч, потім праворуч, потім назад. Лисиця вперто поспішала за нею, чкурнувши попід віти кущів, та все ж таки загубила її. А стривожена мати легко перестрибнула знайомий кущ ожини і, хвилюючись, підбігла до оленятка.

Майже місяць оленятко ховалося отак від ворогів. Воно весь час лежало, завмираючи від кожного загрозливого звуку.

Врешті оленяткові набридло таке життя. Воно невпевнено піднялось на свої чотири ніжки. Мама облизала його і почала ніжно голубити голівку.

Оленятко спробувало пробігти на високих, тонких ніжках, але швидко заморилось і, знову підібгавши їх, лягло на траву спочити.

Та за два дні воно вже не хотіло відлучатися від мами, коли та йшла кудись, і бігало за нею скрізь по пасовиськах.

Якось теплого літнього ранку вони вирушили вдвох. Нараз сірий страшний звір з лютими очима мелькнув на узліссі. Мати помітила його раніше, ніж син. Вона несамовито вигукнула, і вони помчали щосили. Адже олениха знала, що то був страшний розбійник — вовк. Вона боялась не за себе, вона злякалась, що син неспроможний ще бігти так швидко, як вона.

Олениха весь час оглядалася на нього, немов кажучи: «Ще трошки, трошки!»

Ні, Ласунчик не відставав.

Лише ген далеко від того небезпечного місця, де побачили вовка, зупинилися, відсапуючись, олениха з оленятком. Значить, ніжки у сина так зміцніли, що він зміг втекти! Тепер матері стало трохи спокійніше за нього.

Оленятко вже бігало скрізь по лісі, який вважало за свою домівку. Воно ласувало зеленню, пило воду з прозорих джерелець.

Траплялись і далі різні дошкульні пригоди, але вже не такі страшні.

Сонечко ще не зійшло. Ласунчик пасся недалечко від мами, та от серед зеленої трави він побачив щось жовтогаряче.

Оленятко пильніше придивилось і дуже здивувалось. Спочатку йому здалося, що то ящірка. Воно бачило раніше ящірок, але ті були зелені або коричневі, дуже моторні. А це створіння було неповоротке, вайлувате, навіть не тікало.

Оленятко хотіло побавитися його хвостиком, адже у ящірки такий кумедний хвостик — одірветься, сама ящірка втече, а хвостик так і лишиться в зубах, тільки звивається.

Отож Ласунчик схопив вайлувате створіння. Ой, що тут сталося! Його наче щось обпекло. Від болю оленяткові запаморочилось в голові. Воно, не тямлячи себе, кинулось до мами і, жалібно заскигливши, простягло мордочку вгору.

Олениха лизала його в губи. Вона зрозуміла, що синок натрапив на саламандру, у якої шкіра виділяє пекучу отруйну рідину. Мати віджбурнула ногою огидне створіння і швидко побігла з Ласунчиком туди, де росла цілюща трава.

Ласунчик пожував цю траву і невдовзі перестав відчувати біль.

Він знову весело вистрибував.

Олениха побачила, що на шубці в оленятка потроху почали зникати жовтенькі, неначе сонячні, плямки. Та вони тепер були вже ні до чого, навіть шкодили, бо і в похмурий день здалеку їх легко помічали.

Одного ранку оленятко дуже здивувалось. Знайомі дерева наче скинули свій зелений одяг і вбралися: одні — в сонячно-жовте, а інші — в яскраво-червоне листя. А потім небо перетворилося із синього на сіре з великими хмарами. Частіше ішов дощ. Пташки великими зграями кудись відлітали, а ті, що лишились, чомусь не співали так дзвінко й весело, як улітку. І раптом Оленятко побачило щось незрозуміле.

Звідкись налетіли рої білих мух. Вони сідали на землю і вкривали її білою ковдрою. Ласунчик лизнув її. На язику стало мокро, холодно, але нічого не лишилось. Так відбулось перше знайомство Ласунчика із снігом.

Мама-олениха показала малюкові, як треба розгрібати копитами ямку. Оленятко побачило, що там, під снігом, є травичка, яку можна їсти, але знайти її було дуже важко.

Це надійшла зима. Ой, як було холодно! Від мами оленятко знову відходило тільки недалеко.

Галявину оточували засніжені сосни і смереки. Віти дерев похилились від снігу. Він щільним шаром лежав на них. Тут панувала тиша.

Несподівано одна з гілок ялини здригнулась, грудка снігу впала додолу. За мить, обережно ступаючи маленькими копитцями, на галявину вийшло оленятко. Воно пильно оглянуло все навкруги і несподівано помітило купу сіна. Спокусливі пахощі залоскотали ніздрі Ласунчика.

— О, я давно не їв травички! Адже все вкрите пухнастою білою пеленою. Треба покликати маму. — І воно повернуло до лісової хащі.

Оленятко зробило перший крок і зненацька загрузло у глибокому снігу. Та воно наполегливо й обережно витягло передні ніжки і поставило їх далі вперед. Потім переставило задні. Так воно й прямувало до мами-оленихи, яка даремно розгрібала сніг, шукаючи якоїсь поживи.

Ласунчик, звівши мордочку вгору, ткнувся носом мамі у шию, а потім побіг до галявини.

Олениха відразу ж зрозуміла: щось схвилювало її малюка. Треба самій подивитись. Вона великими стрибками поспішала за ним.

На галявині здивована олениха побачила сіно; постояла і, переконавшись, що небезпеки нема, разом з сином почала жувати… Це ж вони з малим наїдяться досхочу, може, вперше за зиму!

Навіть мати не розуміла: звідки міг взятися тут цей стіжок?

Олені не помітили, що дві пари очей пильно стежать за ними.

Ці оченята належали двом хлопчикам: чорні, як вуглинки, — чорнявому Сашкові і блакитні — білявому Іванкові.

Сашко злегка відвів гілочку, що заважала йому дивитись, і звідти посипався сніг.

Іванко відразу розсердився на приятеля.

— Та ти що — здурів. Знаєш, як олені все чують! — зашепотів він. — Помітять і в ту ж мить втечуть, і невідомо, чи повернуться. Варто було такою небезпечною стежкою дертись аж сюди на гору!

Сашко зніяковів. Статечний Іванко завжди його стримував. Він жив ближче до лісу і поводив себе тут, наче хазяїн. Сашкові здавалося, що Іванко все знає.

— Та я хотів оленів краще роздивитись.

— А тепер вони втечуть хтозна-куди, — сердито відповів Іванко.

— Стривай, Іванку, — заспокоїв його Сашко. — Нікуди вони не втечуть. Бачиш, з якою насолодою хрумкають сіно? А звідки ж тут воно?

— А що ви за парубки?— зненацька почувся голос. — Чого ви тут тварин полохаєте?

Хтось поклав руки на плечі обох хлопчиків.

— Ой! —скрикнули обидва. — Лісник! Вуйко Гнат!

— Так, лісник, і тому забирайтеся звідси. Нема чого тварин турбувати. Ходімо зі мною. Мені саме треба у ліс­ництво,

— Та ми ж нічого, ми тихенько... Це ж так цікаво на оленів подивитись. Особливо малий, такий кумедний, — ска­зав Сашко.

— От я вам дам кумедного! Теж мені знайшли зоопарк. Адже олені у себе вдома і вас у гості не запрошували.

Вони вже були далеченько від оленів.

— Скажіть, — спитав Сашко, — а хто це сіно підклав?

— Та це ж моя ділянка, я й підклав, — відповів вуйко Гнат. — Під осінь ми запаслись сінцем, навіть з полонини то­вариші завезли.

До лісництва довелося спускатись крутою, небезпечною стежкою, і всі мовчали. Коло будинку їх весело зустрів гурт чоловіків.

— Йой, вуйко Гнат двох зайчиків спіймав!

Це вигукнув Панас, завзятий мисливець.

— Вуйку Панасе, а де ж ваша рушниця?— спитав Іванко.

— Йой, та ти не зайчик, а хлопчик?! То вам обом слід було б знати, що сьогодні у всіх мисливців рушниці висять на кілочку, бо сьогодні день шефства над лісовими тваринами. Мисливцям час потурбуватися про лісових мешканців. Бач, скільки нас зібралося! От ми й відвідали своїх підшефних. Сніг усе вкрив, бідні тварини голодують. Якщо ми не потурбуємось про них, не підгодуємо, вони можуть за­гинути!

— Правда, — підтвердив вуйко Гнат, — оце бачив олениху з оленятком. З такою пожадливістю їли сіно, яке я їм підки­нув! Ото, певне, дивувались, звідки воно!

Іванко обережно спитав:

— А нам можна обрати собі підшефних?

— А справді, вуйку Гнате, — підхопив і Сашко, — ми бу­демо уважні, ходитимемо зовсім потихеньку і тварин не по­лякаємо. А Іванко знає усі таємні оленячі стежки.

— Ще вас не вистачає! —заперечив вуйко Гнат. — І не думайте!

Хлопчики, похнюпившись, відійшли від гурту.

Іванко стиха прошепотів Сашкові:

— От приходь до мене...

Минув тиждень. Сашко прибіг до Іванкової хати, що стояла на узліссі, і здивувався. На огорожі були прироблені дивні лотки із сіном.

Іванко сказав:

— Олені прийдуть з лісу, побачать сіно і їстимуть залюбки.

Сашко мовив захоплено:

— От здорово! Вони можуть так і звикнути!

Раптом Іванко схопив Сашка за руку і похапцем пригнув його до землі. Сашко навіть отямитись не встиг.

— Дивись. Прийшла олениха.

Сашко із сумнівом спитав:

— А може, то не наша знайома?

Іванко сказав:

— Та це ж однаково, головне, що прийшла. Давай поди­вимось. Тільки не дуже ворушись.

І справді, між деревами промайнула велика сіро-бура олениха.

— Та он же і оленятко!— мало не скрикнув Сашко.— Це таки наші знайомі.

Хлопчики уважно дивились. Мати-олениха кілька разів підштовхнула в мордочку сина і, трохи відійшовши, рішуче тупнула передньою ногою по снігу.

— Вона гнівається на нього, — прошепотів Сашко.

— Та ні, — мовив Іванко, — просто наказала йому нікуди не бігати.

Олениха боязко вийшла з-за дерев і, несміливо озираю­чись, помітила щось привабливе. Зробила кілька повільних кроків, а потім враз пострибала аж до сіна. Обережно витяг­ла травинку, а далі вже стала зовсім сміливо їсти.

— Як я не збагнув, — прошепотів Іванко, — що треба до­щечку нижче прикріпити. І мале б поласувало.

— Ба! — засміявся Сашко. — Для малого ми влаштуємо дитячий садок!

Раптом олениха тривожно підняла вуха і глянула вбік.

Це йшла Іванкова мати. Олениха покинула їсти, рвонулась і великими стрибками попрямувала до лісу. Ласунчик стрибав поряд.

Вони миттю зникли.

— Знайшли-таки дорогу до нас, — радів Іванко. — Хай собі вуйко Гнат не згоджується, а ми будемо годувати тварин.

Сашко став учащати до Іванка. Він допоміг приладнати дощечку для оленятка і весь час чекав, чи не прийде знову з лісу олениха з малюком.

Їм таки пощастило. Олениха з Ласунчиком знову з’явились. І незабаром зовсім звикли до своєї їдальні.

Олениха з оленятком пробирались своїми таємними стежками.

От дивина! Гілка ялини, яка щоразу чіпляла оленятка за голову, тепер піднялася високо і наче пропонувала йому вільний шлях.

Олениха-мати цьому не дивувалась. Адже сніг, який пригинав гілку, уже розтанув.

Оленятко ступило на біле покривало галявини, вже не лякаючись, що загрузне в сніг. Але відчуло, що ніжкам дуже мокро. Далі лежав пухкий сніг, і воно вирішило, що на цьому пухнатому покривалі води не може бути. Та помилилось… І другий крок лишив маленьку калюжку.

Оленятко пострибало, не звертаючи уваги на калюжі, що лишалися після їхніх стрибків.

Нараз його збентежив якийсь незнайомий настирливий звук. Воно нашорошило вушка, потім попрямувало до краю галявини, звідки линув цей звук.

То шуміла вода, така неспокійна, нестримна. Вона бігла з каменя на камінь, відкидаючи маленькі камінці, що їй заважали. Раптом оленятко помітило, що підмитий водою важкий шар снігу бухнув у струмок. Це налякало оленятка. Воно позадкувало і наткнулося на маму, яка прибігла за Ласунчиком. Сама вона вже не вперше чула ці звуки, які здивували сина. Їй не в дивину було дзюрчання весняних струмків. Мама погладила оленятка мордою по тім’ячку і відчула у нього на голівці тверді горбочки.

Це вже починали рости ріжки.

Як завжди, Іванко і Сашко уважно стежили за оленями.

— Іванку, Іванку! — прошепотів Сашко. — У оленятка ріжки ростуть.

— Йой! — зрадів Іванко. — Вже дорослий хлопчик! Недарма ми сіно приносимо.

Але олениха чомусь хвилювалась.

Іванко з жалем промовив:

— Вуйко Гнат сюди йде.

Олениха підштовхнула оленятка, вони обоє побігли до лісу і там відразу зникли між деревами.

Тепер хлопчики уже сміливо кинулись назустріч вуйкові Гнату.

— О, та я бачу, ви таки принадили до себе оленів, — засміявся вуйко Гнат. — Мені дуже подобається, що ви й лоточки поробили, і так тихенько пораєтесь, що олені вас не лякаються. Саме таких кмітливих, старанних помічників мені й треба.

Сніг уже скрізь почав танути. Із гілок капали великі краплі води. Зграї пташок повертались додому.

Оленятко здивовано побачило, що на гілочках з’явились незрозумілі пуп’янки. Пахли вони чимось солодким, приємним. Але коли Ласунчик наблизив носик до цього солодкого, виявилось, що воно ще й клейке.

За кілька днів нова несподіванка. Там, де були пахучі, липкі пуп’янки, з’явились ніжні зелені листочки. Багато дерев вкрилось квітами; дикі груші, яблуні — усі вони стали врочисті та пишні.

Різнобарвні квіти з’явились на кущах: білі — на ожині і терносливі, рожеві — на шипшині. Високо, високо на скелях замигтіли чарівні квіти — гірські фіалки-звіздочки. Лише дорослі, найхоробріші юнаки діставались туди, щоб їх нарвати. Іванко й Сашко тільки мріяли про це, а ще не наважувались.

А оленятко сміливо бігало тепер усюди — і на запашних гірських луках, і по вузьких стежинах над самими прірвами, і мати вже не боялася за нього.

Йому було дуже весело. От на галявину вибігли ще двоє незнайомих оленят. Ласунчик неймовірно зрадів. Одне з них миттю нагнуло голову з молоденькими ріжками і кинулось на Ласунчика. А Ласунчик і собі стрибнув до нього, адже у нього були такі самі ріжки. І вони почали борюкатись.

Може, комусь могло здатися, що вони б’ються, а насправді вони гралися. Так само, як Іванко, Сашко та інші хлопчаки, котрі вибігли після школи на полянку, гуляли і раділи, що небо таке синє-синє, сонечко світить яскраво, пташки співають, а навкруги зелено-зелено.