Кіра й таємниця бублика

ТАЄМНИЦЯ МІСТЕРА НАЙСА

Наступні дні пролетіли, мов одна мить. Про чорнобородого чоловіка не було ні слуху ні духу. Напевно, про це потурбувалися охоронці й поліція. Діти більше не боялися й насолоджувалися часом, проведеним разом.

Містер Сноудон дозволив Мані постійно мешкати з Кірою. За правилами, перебування тварин у школі заборонялося. Однак директор, лукаво підморгнувши, сказав, що сторожовий пес зараз просто необхідний.

Марселеві й Моніці дозволили відвідувати курси разом з Кірою. Вони неймовірно з цього тішилися, бо тут було чого навчитися. Кіра вже краще грала в теніс, щораз ліпше розмовляла англійською, прислухаючись до своїх американських друзів. Та понад усе їй подобалася етика, яку викладав містер Найс.

У вільний час вона глибше опановувала сім правил життя. На її превеликий подив, Марсель та Моніка теж зацікавились правилами. Вони надзвичайно захоплювалися містером Найсом та Сенді, не кажучи вже про пана Ґольдштерна, з яким добре запізналися під час перельоту до Америки. Кожний вибрав собі приклад для наслідування.

Сенді прагнула стати такою, як містер Найс; Моніка – як Сенді, а Марсель, звісно, – як пан Ґольдштерн. Кірі були любі усі, вона всіх високо цінувала. Однак найбільшу прихильність відчувала до загадкової бабці, Шанії Білої. З причин, яких і сама до пуття не розуміла, Кіра нікому не розповідала про стареньку, яка подарувала їй збільшувальне скло.

Їх покликали до кабінету директора, і вони потерпали від страху, яке ж то покарання на них чекає. Але, на їхнє здивування, воно виявилася приємним: директор, довідавшись про сім правил життя, вирішив, що вся трійця упродовж тижня щодня дискутуватиме з містером Найсом про одне з правил. Для цього діти збиратимуться в нього ο 15:00.

Коли вони вийшли з кабінету директора, Кіра сказала:

– Прикольні в них тут штрафи! Я рада, що ми матимемо такі дискусії!

Усі з нею погодилися.

Моніці та Марселеві теж дозволили брати участь у роботі цієї “робочої групи”.

О 15:00 містер Найс уже чекав на них. Він підготував для кожного сім карток.

Діти розглядали їх зацікавлено там нічого не було написано. Вони глянули на свого тьютора здивовано.

– Я вже казав, що в дитинстві був нестерпним, – почав пояснювати містер Найс. – Увесь день я бешкетував, і всі наші сусіди вважали мене шибеником. Завдяки ось цим семи карткам я зумів змінитися. У них – таємниця гідної поваги особистості.

Діти досі не розуміли, що він має на увазі. Містер Найс усміхнувся.

– Кіра якось запитувала мене, як найліпше засвоїти сім правил життя. На мою думку, немає кращого методу за ось ці картки. На кожній картці ви занотуєте одне із правил і запишете, що воно означає особисто для вас. Одного дня зосередимося на одному правилі, наступного – на другому, і так далі.

– За тиждень ми опрацюємо сім карток, – розмірковував уголос Марсель. – А потім?

– Потім знову почнете від початку...

– Як довго доведеться цим займатися? – поцікавилася Моніка.

– Аж доки всі сім правил стовідсотково не запрацюють у вашому житті, – пояснив учитель.

– А скільки на це треба часу? – допитувалася Моніка.

– Не знаю, як у вашому випадку, але в мене це ще триватиме років з п’ятдесят, – усміхнувся містер Найс.

Марсель швидко зробив подумки підрахунки. Містерові Найсові уже, мабуть, виповнилося п’ятдесят років, а ще додати п’ятдесят, це ж буде...

– Хочете сказати, що все своє життя зазираєте до карток? – не йняв віри хлопець.

– Саме так, – підтвердив учитель. – Сім правил життя – ідеал, до якого я прагну підійти якнайближче. Щоб ні на мить не забути про мету, я щодня беру до рук одну з карток.

– А чому б не брати до уваги усі сім кожного дня? – запитала Сенді.

Містер Найс не стримав посмішки, потішений її завзяттям.

– Звісно, я міг би так робити, та, на жаль, мозок завжди працює в одному напрямку. Це як вулиця з одностороннім рухом. Він може повністю сконцентруватися лише на чомусь одному. Тому за один день я опрацьовую тільки одну картку. Сьогодні, скажімо, я увесь день розмірковую над четвертим правилом: кому я міг принести радість чи допомогти.

Кіра погортала свій “Журнал досягнень”, у якому занотувала сім правил життя.

– А завтра замислитеся, за що могли би бути вдячним... – мовила вона. – Одного я не розумію: як ви в такий спосіб опануєте сім правил?

Містер Найс знов усміхнувся, ніби сподівався саме такого запитання.

– Якщо ми, скажімо, зосередимося одного дня на допомозі іншим, то поняття “допомагати” відкладеться в нашій підсвідомості. Готовність допомогти стане частинкою нашої природи. Найліпше ми вчимось на чомусь конкретному. Наступного дня я зосереджуся на іншій картці, але вчорашнє правило підсвідомо сильніше закоріниться. Поступово правила стануть складовою мого характеру.

П’ятеро його учнів сиділи приголомшені. Кожен вирішив застосувати вчителеву методику на собі. Містер Найс щиро зрадів з їхнього рішення й порадив заповнити свої картки, давши для цього олівці семи різних кольорів.

Ось що записали учні:

Понеділок: привітність.

Вівторок: відповідальність.

Середа: доброзичливість.

Четвер: допомагати й давати.

П’ятниця: вдячність.

Субота: навчання.

Неділя: надійність.

Надписавши всі картки, діти відчули таке задоволення, ніби розпочали якусь велику й дуже важливу справу.

Містер Найс урочисто вийняв свої картки. Діти зауважили, що вони списані також зі зворотного боку. Моніка поцікавилась, навіщо.

– На передньому боці картки я записую найважливіші думки стосовно самого правила й вас би попросив зробити так само. Запишіть, будь ласка, те, що у вас асоціюється з певним правилом, а завтра ми подискутуємо з цього приводу.

– А як бути зі зворотним боком? – поцікавилася Моніка.

– На ньому я занотовую свої найяскравіші особисті враження в процесі зосередження над правилом. Таким чином особистий досвід і правило ще міцніше закріплюються в пам’яті.

– Що ви написали з приводу “вдячності”? – поцікавився Пітер.

Діти докірливо глянули на нього. Як на них, запитання було занадто особисте. Однак містер Найс охоче відповів:

– Я не роблю із цього секрету. Того тижня, як Кіра прибула до школи, якось увечері ми мали дуже гарну розмову, що нагадала мені, який я вдячний, що можу викладати в цій школі. А ще я вдячний, бо можу висловити вам свою думку і що вона вас цікавить...

– Але ж це цілком звичні, нормальні речі! – запротестував Марсель.

– Чи є щось таке, чого ти категорично не любиш робити? – запитав учитель.

– О так! Виполювати бур’яни! Від самої лише думки про це мене аж трусить...

– Уяви собі, що тобі доведеться увесь день прополювати бур’ян і так щодня упродовж цілого року... Як тобі таке? – узявся пояснювати містер Найс.

– Жахливо!

– Здебільшого ми не помічаємо безлічі речей, за які варто бути вдячними, доки їх не втрачаємо, – продовжував учитель. – Скажімо, здатність бачити, ходити або чути. Нам видається це таким природним. Та якщо, не доведи господи, утратиш хоча б щось одне, помічаєш раптом, яке то було благо!

– Ваша правда, – замислено мовив Пітер. – Я погано бачу й часто дратуюся через те. Мені весь час доводиться носити ці осоружні окуляри. Без них я майже сліпий. Однак я рідко тішуся своїм добрим слухом.

– А я довго соромилася своїх великих зубів, – додала Сенді. – Моя подруга Анна зненацька захворіла на дуже важку хворобу – дистрофію м’язів, вона ледве може жувати. Щоразу, відвідуючи її, я навіть вдячна, що із проблем маю лише великі зуби.

Містер Найс задоволено кивнув. Він заохотив усіх присутніх вибрати собі до завтра одне із правил й обміркувати його. А решту – два правила – взяв на себе.

Марсель обрав “відповідальність”, Моніка – “надійність”, бо для неї це правило видавалося найважчим; Кіра – “доброзичливість”, Пітер – “вдячність”, а Сенді – “допомагати й давати”, хоч вона постійно допомагала кому-небудь, проте вважала, що може зробити й більше. Отак діти розподілили між собою завдання й попрощалися з учителем.

Наступного ранку схвильовані Марсель та Пітер влетіли до їдальні. Їх аж розпирало від бажання поділитися новинами. Вони теревенили до глибокої ночі й договорилися до історій про свої родини. Історія Пітера була дуже сумною, бо його батьки померли.

Марсель запитав, чи не має Пітер фотографій своїх батьків. Той мав. Побачивши першу ж, Марсель голосно скрикнув від несподіванки. Чоловік на фото був неймовірно схожий на його батька. Може, вони родичі?

Діти розповіли про своє відкриття панові Ґольдштернові, і той відразу подав у розшук. Новина була сенсаційною: Пітер і Марсель – двоюрідні брати!

– Але ж Пітер американець! Як таке може бути? – засумнівалася Кіра.

– Мій дід мав трьох дітей, – голос Марселя аж зривався від хвилювання. – Твого тата, мого тата й тітку Ерну.

– Ось про тітку мені не нагадуй! — простогнала Кіра.

– Коли діти виросли, – незворушно продовжував Марсель, – його дружина – наша бабуся – померла. Після її смерті дід виїхав до Америки й там одружився вдруге. З новою дружиною в нього народився ще один син – батько Пітера. Отож я і Пітер зведені двоюрідні брати.

Марсель поклав руку на плече білявого хлопчика, мовби захищаючи його. Хоч у житті його понад усе цікавив бізнес, родина теж багато важила для нього. Обоє хлопчаків вичікувально дивилися на Кіру. Вона ж непорозуміло переводила погляд то на одного, то на другого.

“А й справді”, – думала вона. Їй впала в око їхня подібність. Марселеві врешті урвався терпець:

– Ні про що не здогадуєшся?

– Так, ви родичі... – розгублено пробурмотіла Кіра.

– Не тільки це, що ще? – допитувався Пітер.

– Що ж іще? – Кіра нічого не могла збагнути.

– Дівонько! – допоміг їй Марсель. – Якщо ми з тобою двоюрідні, а Пітер мій зведений двоюрідний брат, то...

Раптом Кірі сяйнуло, що саме мав на увазі Марсель.

– Звісно! Пітер – і мій брат теж! – вигукнула вона.

– Неймовірно потужний розум! – зіронізував Марсель.

Пітер не зводив з Кіри своїх допитливих червоних очей. Але дівчинці спершу треба було оговтатися від несподіванки. Минула, здавалося, ціла вічність.

– Привіт, братику! – врешті спромоглася вимовити вона.

– Привіт, сестричко! – радісно верескнув малий, а тоді поважно додав: – Я знову маю рідню. Круто!

Пан Ґольдштерн слухав мовчки, його обличчя світилось від щастя. Було видно, як невимовно він тішиться, коли радіють інші. До решти дітей теж поволі почав доходити сенс того, що відбувалося. Невдовзі в їдальні запанував святковий настрій.

Та раптом пролунав гонг, сповіщаючи про початок першого уроку. Діти неохоче розбрелися.

...Ще так багато цікавого треба було розповісти...

На уроці тенісу Кірі ніяк не вдавалося зосередитись. Двом її подругам й обом хлопчакам велося так само. Учителеві доводилося раз у раз робити їм зауваження, бо вони постійно пропускали подачі.

Потім був урок риторики. Сьогодні Губерт мав читати доповідь. Погордливо усміхаючись, він пройшов повз Кіру наперед класу й почав промову. Дівчинка, без тіні заздрості, мусила визнати, що промовляв він добре. “Ні, – мимоволі виправила вона саму себе. – Не просто добре – довершено!”

Вона була трохи розгублена, відчуваючи велику перевагу Губерта над собою.

“Я не маю жодних шансів його перевершити”, – пригнічено думала вона.

Після уроку містер Філіп підкликав її до себе й запитав:

– У тебе такий нещасний вигляд... Що трапилося?

– Я неймовірно пригнічена. Губерт – чудовий промовець. Я не маю жодних шансів перемогти його на конкурсі...

Викладач уважно глянув на неї:

– Хай так, але привітати його оплесками ти могла би!

– М-м-могла, з-з-з-звісно, – затинаючись промовила Кіра. – Але я так засмутилась. До того ж Губерт дуже неприязно до мене ставиться...

Учитель не прийняв її виправдання.

– Ти повинна навчитися брати на себе відповідальність, тобто зосереджуватися на тому, що тобі підвладне. Замість того, щоб похмуро дивитися на успіхи інших, краще самій докласти зусиль для поліпшення власних досягнень!

– Я вже віддавна намагаюся не зосереджуватися на тому, чого не вмію, не знаю або не маю, а більше приділяти уваги тому, що можу. Але часто це буває так важко. Мені здається, що ваші слова теж цього стосуються...

Містер Філіп кивнув і додав:

– Якщо хочеш домогтися більшого успіху, мусиш не тільки концентруватися на своїх уміннях, але й шукати шляхи, як його краще досягти.

– Так що мені робити? – запитала Кіра.

– Ти вже зробила добрий початок, – відповів учитель. – Замість покірно опустити руки, запитала мене. Ти обрала правильний шлях. Я не можу допомогти тобі більше, аніж іншим учням, – після короткої мовчанки продовжив він. – З огляду на майбутній конкурс, це було б непорядно. Але ти можеш звернутися по допомогу до справжнього експерта. Її звати Анна, минулого року вона виграла змагання, виголосивши фантастичну промову.

– Де її знайти? – відразу пожвавішала Кіра.

– На жаль, вона вже не вчиться в цій школі, – відповів містер Філіп. – Дівчинка дуже хвора, та, можливо, містер Сноудон дозволить тобі її провідати. Це саме я радив Губертові, однак він уважає, що не потребує її допомоги...

Кіра щиро подякувала вчителеві й помчала в кабінет директора за дозволом відвідати Анну. Містер Сноудон відразу погодився. Він сказав, що дуже прихильно ставиться до Анни й глибоко засмучений її долею. Директор запропонував, що сам умовиться про час зустрічі із хворою дівчинкою.

Після обіду п’ятеро школярів зійшлися, аби подискутувати про сім правил життя. Сенді спала на думку чудова ідея: вона запропонувала, щоб усі навзаєм допомагали одне одному працювати над завданням.

Пітер спершу запротестував.

– Але ж містер Найс сказав заповнювати картки самостійно.

– Не бачу причин, чому б нам не допомагати одне одному? До того ж кожний відповідає за свою картку, – наполягала Сенді.

Усі її підтримали. Уже за три години діти сформулювали всі п’ять правил і дійшли висновку, що ніколи не зуміли би це зробити так добре поодинці. Гуртом вони мали більше досвіду та знань. Співпраця дала можливість вичерпно сформулювати тези до кожного правила. З досягнутими результатами друзі подалися до свого тьютора.

Містер Найс уже приготував гарячий шоколад і подбав про бублики.

– Щодо символів... – мовив він, усміхаючись. – Влучно сказано, дірка бублика – символ невидимого осердя, тобто характеру, який ми прагнемо в собі виробити.

Як на Кірин смак, бублики були нічим не гірші за ті, що пекла пані Ганенкамп. Невдовзі всі символи були з’їдені.

Право першим зачитати вголос свою картку одержав містер Найс, бо ж і тиждень починається з понеділка.

ПРИВІТНІСТЬ

· Я щиро бажаю, щоб іншим велося так само добре, як і мені.

· Я не хочу нікого скривдити. Я тримаю себе в руках: ніколи не встряю у сварку.

· Я скромний і сповнений поваги. Можу не завжди мати рацію.

Діти були вражені. На їхню думку, правило було дуже вичерпно сформульоване.

Містер Найс скромно кивнув.

– Я питав поради в багатьох людей і чимало років над цим роздумував...

– А як бути, якщо інша людина змушує мене до сварки? – запитала Кіра. – Невже привітно усміхатися?

– З цього приводу я розповім одну історію, – мовив містер Найс. – У ній ідеться про старого майстра, якого образив і спровокував на сварку один молодий запальний воїн. Майстер мовчки стерпів усі бридкі лайки. Зрештою, роздратований воїн подався геть. Однак учні не зрозуміли поведінки старого учителя. Вони допитувалися в нього, чому він гідно не відповів на образи. Майстер запитав:

– Якщо вам хтось хоче щось дати, але ви не приймаєте дарунка, кому тоді належить ця річ?

– Звісно, усе ще тому, хто хотів дарувати, – відповіли учні.

– Це ж стосується люті й ненависті, – мовив учитель. – Якщо ми їх не приймаємо, вони залишаються в того, хто намагався їх віддати...

Діти уважно слухали розповідь.

– То ось що ви мали на увазі під словами “не встряю у сварку”, – озвалася Сенді. – Не треба реагувати на озлобленість, тоді лють залишиться тому, іншому.

Учитель кивнув.

– Ох і нелегко це, – зітхнув Марсель.

– Доки існують такі хлопці, як Губерт, це дійсно буде нелегко, – підтримала брата Кіра.

Вона вже розповіла друзям про зверхню й образливу поведінку старшого хлопця із зачіскою з рівненьким проділом.

– Якби не понеділок, коли ми говоримо про “привітність”, дістав би він прочухана за свій дурнуватий проділ! – не стримався Марсель.

– Привітність сильніша за насильство, – серйозно заперечив містер Найс. – Будьте завжди привітними! Здебільшого людям набридає довго злитися на когось. Якщо хтось і далі продовжує шукати сварки, просто відійдіть.

Кіра згадала прикрий випадок з місіс Стівенс, огрядною жінкою з американського консульства. То був жахливий конфлікт. Але потім дівчинка вибачилася, і поведінка Кіри так розчулила ту пані, що вона щиро підтримала її. “Може, привітність і справді здатна побороти неприязнь...” – подумала Кіра.

Усі п’ятеро записали текст на своїх картках, а нижче додали: “Історія про майстра, який уник сварки”. Додатково Кіра занотувала собі на звороті випадок з місіс Стівенс.

Діти із приємністю відчули, як користуються картками.

Містер Найс запитав, чи на сьогодні досить дискусії, однак діти вирішили поговорити ще про одне правило.

Темою вівторка була “відповідальність”. Марсель прочитав уголос:

БРАТИ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

· Я завжди маю вибір, як реагувати на те чи інше. Я сам вирішую, як поводитися в конкретній ситуації.

· Я не даю заманити себе в пастку з’ясування справедливості, натомість зосереджуюся на тому, що вмію, знаю і маю.

· На кого перекладаю вину, тому й силу даю.

Містер Найс схвально заплескав у долоні й щиро похвалив Марселя. Той знічено пояснив:

– Ми всі над цим працювали. Кіра розповіла про вашу з нею розмову. Сам би я ніколи так не зумів сформулювати, – і додав: – Ми пропонували б дописати ще приклад з помаранчею.

– Якою помаранчею? – удав учитель, ніби вперше чує.

Кіра кинулася виручати Марселя:

– Ви ж мені пояснювали, що помаранча завжди відповідає тому, що є в ній... Незалежно від зовнішніх впливів.

Містер Найс засміявся:

– Дуже добре зауваження. Я пишаюся вами!

Діти записали собі текст Марселя.

– Ми сьогодні зробили перший важливий крок, – підсумував учитель. – Пропоную продовжити вже завтра.

Друзі попрощалися. Кіра квапилася, бо сьогодні вона мала провідати Анну, хвору дівчинку, яка минулого року виграла ораторський конкурс.