Кіра й таємниця бублика

КОНКУРС ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Кіра й далі щотретій день провідувала Анну, щоб попрацювати над промовою. Їй здавалося, ніби дівчинка одужує просто на очах.

Коли десь за два тижні до конкурсу Кіра переступила поріг її кімнати, Анна зустріла її радісним вигуком:

– Ти нічого не помічаєш?!

Кіра уважно придивилася, однак нічого особливого їй не впало у вічі. Анна, як завжди, сиділа у своєму інвалідному візку, голова на підпорці... Та раптом дівчинка збагнула, у чому річ. Звісно! Голова Анни більше не була зафіксована спеціальним пристроєм. Справді! І руки не були пристебнуті пасками до билець возика.

Анна перехопила погляд Кіри і, ніби на підтвердження її здогаду, ледь піднесла ліву руку.

Кіра аж нетямилася від радості.

Анна аж світилася.

– Мені з дня на день стає краще! Спершу я й вірити не сміла! Але ж я знову можу рухати руками. І ноги почала відчувати. Неймовірно!

Кіра пригорнула подругу. Цієї миті трапилося щось фантастичне: Анна вперше змогла відповісти на обійми, руки хворої дівчинки ледь відчутно торкнулися подруги. Обидві плакали від щастя.

Того дня дівчатка ще довго не могли розпочати свої тренування до конкурсу.

Кірі не хотілося нічого робити, однак Анна наполягла ще попрацювати.

– Твоя правда, – зітхнула Кіра, – мені слід ліпше прислухатися до велетня!

– До якого велетня? – вражено запитала Анна.

– До голосу, який спонукає мене виконувати заплановане, – Кіра пояснила подрузі сьоме правило. Тій дуже сподобалися образи велетня та карлика.

Отож вони знову заговорили про майбутню промову. Як і щороку, кожний учасник користувався правом самостійно обирати тему виступу. Кіра мала намір поділитися власним досвідом, набутим за останні тижні, поговорити про справжню цінність особистості, про те, що людина має не лише зовнішню оболонку, але й осердя – характер – навіть якщо зовні його непомітно. Вона знову виголосила перед Анною свою промову.

– Тепер твій виступ звучить просто фантастично – похвалила Анна. – Та ми маємо час, аби його ще поліпшити. Мені спало на думку, що нам для наочності потрібний якийсь предмет. Щось таке, що назавжди залишиться в пам’яті слухачів.

– Що за предмет? – запитала Кіра, подумавши про бублик.

Однак Анна вигадала дещо цікавіше. Вона запропонувала:

– Можеш розповісти й про бублик, однак я подумала про відповідний вступ, який би відразу привернув до себе увагу слухачів. Ось що мені прийшло в голову... Ти могла би використати чек...

– Чек? – не зрозуміла Кіра. – Що мені з ним робити? До того ж я не маю жодного чека...

Анна розтлумачила подрузі суть ідеї. Усе збагнувши, Кіра захоплено мовила:

– Якби я нічого не знала про тебе... цього би вистачило, щоб зрозуміти, чому ти виграла конкурс минулого року. Ти – геній!

Анна вдоволено усміхнулася. Бо знала, що її ідея справді надзвичайна. Таким чином промова стане значно кращою. Тепер Кірі залишалось одне: зуміти затиснути в кулак свої нерви... Хоч би вона нічого не забула від хвилювання...

Кіра запитала в пана Ґольдштерна, чи не міг би він дати їй чек. Той дав, ні про що не запитуючи. Дивовижно, що старий фінансист так безмежно їй довіряв. Вона його не підведе...

Минуло кілька днів, і Анна ще більше зміцніла. Уночі перед конкурсом Кірі наснився дивний сон. Ніби вона розмовляє із Шанією Білою, старенькою з будиночка на узліссі, у якому насправді давно ніхто не живе. Жінка сказала: “Подивися на фото чорнобородого чоловіка. Візьми збільшувальне скло й почуєш щось дуже важливе”.

Кіра пообіцяла прислухатися до поради. Вранці вона ще пам’ятала свій сон, однак згодом хвилювання витіснило решту її думок. Кіра могла думати лише про конкурс, який мав розпочатися відразу після сніданку.

Разом із друзями та паном Ґольдштерном Кіра попрямувала до актової зали. Там ніде було яблуку впасти стільки прийшло людей. Щонайменше півтори тисячі слухачів. Дівчинці підгиналися ноги.

– Нізащо у світі не помінялась би з тобою місцями, – вражено прошепотіла Моніка.

– Спасибі! Ти справжня подруга, умієш заспокоїти! – зітхнула Кіра.

Марсель почув слова Моніки й гнівно засичав:

– Ото дурна гуска! Ні, щоб підбадьорити Кіру. Вона сьогодні переможе!

Такої певності Кіра не мала, однак часу на роздуми теж уже не залишалося, бо тієї миті містер Сноудон оголосив про початок конкурсу.

– Дорогі батьки, учні та гості! Щиро вітаю вас у Ріо-Редвуд академії на конкурсі ораторського мистецтва! Ми особливо пишаємося, що цього року нами зацікавилося телебачення...

Кіра злякано озирнулася й помітила кілька телекамер. Якщо дотепер вона просто хвилювалася, то зараз їй стало млосно. Пан Ґольдштерн порадив їй глибоко дихати. Він сам вдихнув повітря й надув живіт, а тоді поволі видихнув. Кіра мимоволі зробила так само. Млість трохи відступила.

Вона раділа, що поряд з нею друзі, та все ж боялася, що не витримає напруги.

З кожним виступом Кіра втрачала мужність. Деякі школярі виголошували просто-таки фантастичні промови. А пригадавши на мить про свій жахливий акцент, Кіра ладна була стрімголов тікати з актової зали.

Настала черга Губерта. Він говорив про коней. Коні, без сумніву, були його пристрастю. Слухачів дуже схвилювала розповідь про лоша, про те, як воно з’явилося на світ, про його перші кроки. Потім Губерт показав відео.

Публіка була в захопленні. Із зали чулися вигуки: “Яке миле!” “Ой, яке гарненьке!” Губерт заволодів серцями слухачів. Повертаючись на своє місце, хлопець глянув на Кіру. Такої зневаги в погляді дівчинка ще ніколи не бачила.

Пітер гнівно просичав:

– Демонстрація відео на конкурсі не дозволена! От негідник!

Кіра глянула на містера Філіпа. Той підтвердив слова Пітера:

– Таке дійсно проти правил. Ми мали би його дискваліфікувати, але ніхто не наважиться, бо його родина дружить з директором...

– Це ж непорядно! – пробурмотіла Кіра.

Пан Ґольдштерн почув і мовив із притиском:

– Згадай, чого ти навчилася за останні тижні. Не дай себе втягнути в пастку домагання справедливості. Життя не завжди буває справедливим. Замість скиглити, зосередься ліпше на своїй промові!

Порада була вчасною, бо надійшла черга Кіри. Вона якось зуміла зібрати сили, щоб підвестися з місця й вийти на сцену. Прожектори засліпили її, хвилювання досягло апогею. Дівчинка розпачливо намагалася глибоко дихати. При цьому вона дивилася тільки на своїх друзів, які підбадьорливо їй кивали. Це трохи додало впевненості.

Раптом прокотився гамір. Кіра бачила, що усі озиралися на двері. Тепер уже й вона зауважила, як хтось на милицях повільно заходить досередини, обережно, крок за кроком. У залі запанувала мертва тиша. То була Анна!

Посеред тиші пролунав її голос, так природно, ніби навколо не відбувалося нічого надзвичайного:

– Привіт, Кіро! Я нізащо у світі не могла пропустити твого виступу!

Школярі радісно загомоніли, до них приєдналися й гості. На якусь мить усі забули про доповідь. Коли ж знову запала тиша, Кіра вже опанувала свої емоції. Поява Анни вмить змінила її настрій, хвилювання зникло без сліду.

– Привіт, Анно! – почала вона. – Бачити, як ти ходиш, – найкращий дарунок! Щойно я так хвилювалася. Якби ти не прийшла, я, мабуть, і двох слів не зуміла би зліпити докупи... Дякую тобі! – а тоді перейшла до самої промови і, піднявши угору чек, запитала: – Ось чек на 100 доларів. Хто хоче його одержати?

Майже всі руки потягнулися догори. Кіра продовжувала:

– Я негайно віддам чек комусь із вас, однак спершу дещо з ним зроблю, – вона зіжмакала папірець у кульку й знову запитала: – Хтось усе ще хоче його отримати?

Знову всі підняли руки. Тоді Кіра кинула чек на підлогу й потоптала його ногами.

– Ніхто не передумав? – запитала вона.

Звісно, ніхто не передумав. Кіра підняла брудний і зім’ятий папірець, який уже анітрохи не нагадував фінансовий чек. Дівчинка зробила паузу й мовила:

– За останні тижні я засвоїла важливий урок. Розповісти, який саме, допоможе мені ось цей чек, – Кіра знову на мить замовкла. Публіка слухала, затамувавши подих. – Що би не сталося із чеком, ви залюбки хотіли б його мати. Чому? Бо він ніколи не втратить своєї вартості. Завжди це буде 100 доларів.

У житті часто трапляється, що нас жбурляють додолу, топчуть, обливають брудом. У такі моменти ми думаємо, яким воно є несправедливим. Або й ще гірше: почуваємося нічого не вартими. Насправді ж байдуже, що відбувається з людиною: ніхто й ніколи не втрачає своєї вартості. Ми завжди безцінні для тих людей, хто нас любить. Наша цінність визначається не тим, чого ми досягли чи скільки грошей у наших кишенях. Головне, хто ми є...

Потім Кіра розповіла про бублик й про те, яке це щастя допомагати іншим. Вона говорила трохи довше, ніж було дозволено регламентом, однак гонг мовчав. Згодом Кіра дізналася, що містер Філіп зумисне “забув” подати сигнал, “щоб вирівняти справедливість”, як він сказав.

Кіра перейшла до заключної частини промови, однак завчена кінцівка їй раптом розподобалася. Натомість вона сказала:

– У своєму житті я вже зазнала щастя й мала багато гарних вражень. Та, гадаю, найщасливішою була мить, коли я побачила, як Анна входить до зали...

Присутні попідхоплювалися зі своїх місць. Це вперше промовця вітали стоячи. До овації долучився голосний гавкіт Мані, який вибіг на сцену до Кіри. Сяючи від щастя, дівчинка обійняла Мані і так стояла, доки не вщухли аплодисменти. Нарешті вона змогла зійти зі сцени.

Промова Кіри була останньою. Журі подалося радитися. За інших обставин дівчинка, певно, потерпала б від невизначеності, однак тепер вона відчувала тільки безмежне щастя від того, що Анна знову ходить. Схвильована, Кіра підбігла до неї.

Нарешті все завершилося. Журі повернулося – і його голова урочисто передав містерові Сноудону конверт.

Директор довго його розпечатував і читав результат, потім усміхнувся і, зробивши багатозначну паузу, яка, здавалось, тривала вічність, проказав:

– Переможцем цьогорічного конкурсу ораторського мистецтва... – директор знову зробив паузу. – Мушу визнати, я дуже радий оголосити переможцем... Кіру Клаусмюллер!

Зала вибухнула оплесками. Кірині друзі почали скандувати:

– Кі-ра! Кі-ра! Кі-ра!

Їхні вигуки підхопили всі присутні. Дівчинка затамувала подих. Анна схвильовано обіймала її. До неї підбігли пан Ґольдштерн та інші, щоб привітати з перемогою.

Містер Філіп засміявся:

– Ще не час! Тобі треба піднятися на сцену й одержати приз!

Раптом Кіра помітила, що на сцені на неї чекає містер Сноудон. Вона кинулася до нього. Директор урочисто передав їй грамоту й чек на 1000 доларів. “Ой, – подумала Кіра, – 1000 доларів – це ж неймовірно великі гроші!”

Вона не стримала посмішки, піймавши себе на тому, що відразу заходилася їх розподіляти: 50 відсотків, тобто 500 доларів, – на рахунок “золотої курки”, цих грошей вона ніколи не торкалася, вони мали примножуватися, доки вона не зможе жити на відсотки від них. 40 відсотків, тобто 400 доларів, призначалися для реалізації мрій та задумів. І нарешті останні 10 відсотків, тобто 100 доларів, можна просто витратити.

Подумки розподіляючи гроші, вона раптом похопилася, що не має нових мрій та задумів. Усі старі бажання вже здійснилися. Треба неодмінно поставити собі нову мету й завести для неї скарбничку...

Раптом хтось вивів її із задуми, потягнувши за рукав. То був Мані. Кіра спробувала вивільнитися від нього...