Кіра й таємниця бублика

СІМ ПРАВИЛ ЖИТТЯ

Пан Ґольдштерн збирався на якусь ділову зустріч. Будинок, де мешкала Анна, був йому по дорозі. Він зголосився підкинути Кіру й потім її забрати. Про всяк випадок біля неї постійно мали залишатися два охоронці.

Кіра подзвонила у двері, її впустили й провели до вітальні. Побачивши Анну, Кіра аж похолола. Вона знала, що дівчинка хвора, але навіть не уявляла наскільки...

Анна сиділа в інвалідному візку, її руки були міцно прив’язані до побічниць. Голову підтримував спеціальний бандаж. Вражена Кіра не могла відвести від неї очей.

Звісно, Анна помітила її погляд і промовила слабким голосом:

– Я – Анна, а ти, мабуть, Кіра. Містер Сноудон розповідав мені про тебе. Знаю, що все тут має доволі драматичний вигляд, але не турбуйся, я почуваюся добре.

Кіра не мала такої певності, однак спромоглася на бадьору усмішку.

– Що з тобою? Можна запитувати про таке?

– Ясна річ! Я маю рідкісне захворювання м’язів, а тому втратила здатність рухатися. Розмовляти мені також важко. Але мені нічого не болить...

Кіра дивилася на дівчинку зі співчуттям. “Господи, як добре ведеться людині, доки вона здорова. Я так мало над цим замислювалася”, – подумала вона.

– Я надто слабка для довгих розмов, – повернула Кіру до дійсності Анна. – Перейдімо відразу до твоєї справи. Наскільки я знаю, ти хотіла б довідатися, як виграти ораторський конкурс...

– Твоя правда... – відповіла Кіра й швидко додала: – Але якщо наступного разу тобі буде зручніше, ми можемо перенести розмову на інший час...

– Ні-ні, усе гаразд. Не знаю тільки, чи зможу виправдати твої сподівання. Ви вже багато чого навчилися на курсі містера Філіпа, – Анна на мить замислилася, а тоді запропонувала: – Може, виголоси мені невеличку промову... Тоді я побачу усі твої сильні й слабкі моменти...

Така пропозиція була для Кіри дещо несподіваною. Однак вона відчувала, що Анна щиро бажає їй допомогти. Дівчинка перемогла свою ніяковість і розповіла про Мані та свою роботу: як доглядала сусідських собак, як розподіляла зароблені гроші і як їх вкладала. Закінчивши розповідь, Кіра вичікувально глянула на Анну.

– Дуже добре, – мовила та. – Розповідаючи, ти була сама собою. Це відчувається. Як на мене, це найважливіше. Не варто говорити про те, до чого душа не лежить. Вирішальний момент будь-якої промови – особисті переживання, тоді слухач відчуває близькість, спорідненість із промовцем.

Кіра подякувала за похвалу й, трохи подумавши, сказала:

– Але як застосувати всі ті методики, які ми вивчаємо на курсі? Мені здається, що під час виголошення промови я половину забуду... А ще мене дратує, що я так мало засвоїла.

Анна тихенько засміялася.

– Забудь усе! Принаймні на час змагань, – а потім серйозно додала: – Взагалі не думай про бажання перемогти! Не думай про добре враження, яке треба справити на публіку. Зосередься лише на тому, що ти прагнеш донести до слухачів, що тобі самій важливо!

– А я гадала, що мета конкурсу – якнайдосконаліша доповідь, – мовила Кіра трохи розгублено.

– Про це якраз і не йдеться! – заперечила хвора дівчинка. – Досконалі промови звучать здебільшого нещиро. Найліпше розкажи своїм слухачам дещо про себе. Щось таке, чого вони ніколи не забудуть.

– Наприклад?

– Я розповім тобі, як усе було в мене, – мовила Анна. – За кілька тижнів до конкурсу я довідалася про свою хворобу. Усі мене жаліли, і рідко хто наважувався зі мною заговорити – не знали, як повестися.

Кіра глянула на неї зі співчуттям. Коли вона вперше побачила Анну, їй теж було ніяково.

– Спочатку я хотіла підготувати доповідь про захист навколишнього середовища. Тема добра, що й казати. Але раптом мені спало на думку дещо важливіше. Я не хотіла, аби через мене засмучувалися інші. Ось про це я й говорила, попросила, щоб вони зберегли добрі спогади про мене. Я знаю, що скоро помру. Спочатку я сприймала свою хворобу як чорну несправедливість, мені так хотілося одужати й жити ще багато років. Але є так, як є...

Кіра злякано глянула на хвору дівчинку. Як вона може говорити про власну смерть... Неймовірно!

Тим часом Анна продовжувала:

– Я сказала їм, яка вдячна, що не відчуваю жодного болю, вдячна за чудові спогади. А потім запропонувала їм подумати, за що вони могли би бути вдячними...

Анна знеможено замовкла.

Кіра замислилася над словами дівчинки.

Анна трохи перепочила й заговорила знову:

– Існує, власне кажучи, три важливі речі, які ти повинна взяти до уваги: 1. Розповідай про те, до чого справді душа лежить. 2. Закликай своїх слухачів до конкретних вчинків. Промова, яка не спонукає до дії, даремно втрачений час.

– А як можна подолати хвилювання? – запитала Кіра.

– А це – третє правило: забудь, що стоїш перед чисельною публікою. Зосередься лише на двох-трьох особах, яких добре знаєш і які тебе люблять. Звертайся до них... Тобі здаватиметься, ніби ти розмовляєш тільки з ними. Хвилювання відразу минеться.

Анна закашлялася. Розмова дуже втомила її. Кіра стурбовано глянула на дівчинку.

– Мені треба трохи поспати, – мовила Анна. – Тоді я відразу почуватимуся ліпше. Не турбуйся. Я рада, що мала змогу поспілкуватися з тобою. Подумай над тим, про що ми говорили. Якщо захочеш, можемо ще перед самим конкурсом потренуватися трохи удвох.

Кіра радо погодилася і в пориві вдячності обійняла хвору дівчинку. Вона полюбила нову подругу всім серцем і щиро захоплювалася її мужністю. А потім хутко попрощалася.

Кілька тижнів пролетіли, немов одна мить. Роботи було по вуха: п’ятеро дітей відвідували курси й регулярно зустрічалися з містером Найсом, а у вільний час дискутували на тему семи правил життя й розважалися.

До того ж Кіра кожні три-чотири дні провідувала Анну. Між обома дівчатками невдовзі зародилася міцна дружба. Кіра успішно удосконалювала свою промову, яка дійсно була важливою для неї. Це було послання її серця. Вона збагнула, що навіть над серйозною, щирою доповіддю треба багато працювати. І не було для неї кращої наставниці понад Анну.

Крім того, діти доповнили решту карток із правилами життя. Під час наступної зустрічі з містером Найсом вони розмовляли про третє й четверте правило.

ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ

· Я відгукуюсь про інших тільки доброзичливо. Якщо не маю сказати нічого доброго, ліпше промовчу.

· Без потреби не критикую інших. А якщо вже доходить до цього, то висловлююся в дуже ввічливій, доброзичливій формі.

· Зосереджуюся лише на доброму та гарному в людині.

У цій картці діти занотували ще таке:

“Ти будеш світлом, помічаючи світле, і будеш брудом, помічаючи лише бруд”.

Стосовно цього правила Кіра вже мала чимало чудових прикладів: Сенді, містера Найса, пана Ґольдштерна. Щоразу, спілкуючись із ними, Кіра почувала себе набагато ліпше. Своїми спостереженнями дівчинка поділилася із друзями. Містер Найс похвалив її й запропонував:

– Завжди, коли не матимеш певності, як саме засвоїти правило, думай про цих людей. Запитуй себе: “А як би вчинила на моєму місці та чи інша особа?” І відразу знатимеш, як треба повестися.

Усі п’ятеро занотували Кірині приклади на своїх картках. Моніка відчувала велике полегшення, бо тепер ані Кіра, ані Марсель з неї не насміхалися. Третє правило вона вважала найбільш змістовним. Згодом мова зайшла про четверте правило.

ДОПОМАГАТИ Й ДАВАТИ

· Усім людям, які трапляються на моєму шляху, я бажаю лише добра.

· Я дарую щось людині без жодної користі для себе – просто так, – аби показати, як її ціную.

· Немає нічого кращого, як допомагати іншим.

· Я шукаю, кому б допомогти, і стаю від цього щасливішою людиною.

“Коли мені кепсько на душі, я замислююся над тим, кому я міг би допомогти й принести радість. Тоді й мені відразу стає легше...”

Вивчивши це правило, діти все пообіддя роздумували, що б такого зробити.

Виникло два задуми.

Спершу вони виготовили для містера Найса чималенький плакат, на якому великими літерами написали:

Під написом приклеїли свої фотокартки. Коли із цією справою було покінчено, Сенді запропонувала:

– Помешкання містера Найса так і проситься, що його поприбирали. Не зашкодило б порозставляти все на свої місця. Що скажете на те, аби наступної неділі довести його будинок до ладу, щоб усе там сяяло?

Пропозиція всім дуже сподобалася, навіть Марселеві та Пітерові, яким прибирання ніколи не було до смаку.

Діти віднесли плакат своєму тьюторові, той неймовірно зрадів і відразу повісив його над письмовим столом. Щоб завжди був перед очима, сказав він. Потім діти вручили йому конверт з ордером на генеральне прибирання помешкання. Учитель не зразу збагнув, у чому суть подарунка. Він трохи знічено окинув поглядом вітальню й пробурмотів:

– Ox, ox, о-о-о-о-х... Ваша правда! Зразковою охайністю тут дійсно не пахне... Раніше я мав покоївку, але вона виїхала... – а тоді раптом просяяв: – Неймовірно! Я знову матиму чисте помешкання!

Наступної неділі довелося добряче попітніти, але всі були страшенно задоволені. До того ж містер Найс мав стереопрогравач і розкішну музичну колекцію. Коли усі п’ятеро нарешті подалися на вечерю, вони почувалися гордими й щасливими. Допомога дає море радості – у цьому друзі були одностайними.

Другий задум був дещо складніший. Під час одного з відвідувань Анни Кіра довідалася, що дівчинка мріє побувати в Діснейленді. Але дорога туди неблизька, та й подорож автомобілем надто виснажлива.

П’ятеро друзів сушили собі голову, як організувати мандрівку для хворої дівчинки. Існували непереборні для них перешкоди. Зрештою, вони вдалися по допомогу до пана Ґольдштерна.

Той був справжнім скарбом. У нього відразу ж визрів план, який негайно було втілено в життя: Мані, п’ятеро друзів та Анна полетять до Лос-Анжелеса літаком. Пан Ґольдштерн подбав ще й про лікаря та медсестру для хворої дівчинки, хоча це й виявилося зайвим. Анна була неймовірно щасливою, і це додавало їй сили.

Двічі вона вкладалася трохи поспати, а решту часу друзі возили її до всіх атракціонів, які їй кортіло побачити. Анну годі було впізнати. Її личко аж світилося.

Кульмінацією стало шоу дельфінів та китів. Анні найбільше хотілося побачити саме його. На жаль, там трапився прикрий випадок: кілька бешкетників відверто насміхалися з дівчинки-каліки, і це не пройшло повз її увагу. Мані люто нагавкав на компанію, тож хлопчаки втекли на інший бік басейну.

Анна посумнішала. Але потім розпочалося шоу, і прикрість забулася. Забули про неї всі, окрім Мані. Коли велетенська косатка поклала голову на край басейну, Мані підбіг до неї й щось тихо їй гавкнув. Кит відгукнувся різким звуком. Пес знову загавкав. Так тривало якусь мить, здавалося, дві такі різні тварини розмовляють між собою.

А потім трапилося таке... Косатка зісковзнула назад у басейн і попливла колом, щоразу набираючи швидкість. Тоді несподівано вистрибнула з води й могутнім сплеском гепнула знову в басейн. Потужна маса води вихлюпнулася на трибуну, саме там, де сиділи хлопці, котрі щойно насміхалися з Анни. Вони промокли з голови до ніг. Ніби цього було їй мало, косатка своїм хвостом виплеснула на них іще хвилю води. Глядачі сміялися, тільки хлопцям було не до сміху, на них сухої нитки не було – куди й подівся бешкетний настрій. Голосно лаючись, вони подалися геть. Найбільше, звісно, веселилися Кіра та її друзі, вони радісно аплодували китові, Мані збуджено гавкав, а кит відповідав своїм пронизливим голосом. Діти могли б заприсягтися, що косатка та лабрадор сміялися...

Мандрівка справила на всіх незабутнє враження. Уже в літаку, дорогою додому, Анна сказала:

– Це був найчудовіший день у моєму житті. Дякую вам! – і щаслива заснула.

П’ятеро друзів були одностайної думки, що мандрівка, осяяна щастям хворої дівчинки, загадковим чином стала ще прекраснішою.

Наступного дня вони обговорювали п’яте правило:

ВДЯЧНІСТЬ

· Я вдячний навіть за “звичні” речі.

· Якщо я маю проблеми, то зосереджуюся на тому, за що міг би бути вдячним.

· Я вдячний за людей, які мене оточують, і свідомо насолоджуюся часом, проведеним разом з ними.

“Таємницею щасливих людей є здатність сприймати дійсний момент часу як диво й бути вдячним за це”.

– Я вдячний за те, що не хворий, як Анна, – озвався Пітер.

Решта осудливо глянули на нього. Його слова видалися їм неґречними. Але тут відразу втрутився містер Найс:

– Гадаю, ми всі багато чого навчилися від Анни. Дівчинці йде на користь час, проведений з вами. Але й ви багато можете взяти від цих зустрічей. Ви повинні цінувати те, що маєте.

– Ваша правда, – погодився Марсель. – Переважно я цього не усвідомлюю, однак щоразу, коли бачу Анну, тішуся за кожний свій крок.

– Трохи соромно зараз про це говорити, але мені завжди стає сумно. Шкода Анни. Така чудова дівчинка – доля несправедлива до неї.

– Еге ж, я почуваюся так само, – погодився з нею містер Найс. – Гадаю, жодного з нас вона не залишила байдужим. Я маю безліч запитань, на які не знаходжу відповіді... коли бачу Анну, – а потім додав: – У житті багато такого, чого ми не розуміємо. Іноді жодні роздуми не допоможуть і на крок просунутися вперед. Тоді треба хіба збадьоритися й користатися сповна тим, що дарує нам життя. Анна обрала дуже добрий шлях. Нам варто вчитися в неї. Проводячи з нею час, ми дуже їй допомагаємо.

Усі п’ятеро довго сиділи мовчки, замислившись. На їхню думку, ці правила по-справжньому “глибоко” запали їм у душу. Містер Найс запропонував зробити кількаденну перерву, перш ніж узятися до наступного правила.

***

За вечерею пан Ґольдштерн сповістив одну новину. Його глибоко зворушила доля Анни. Він поцікавився у своїх друзів та знайомих, чи справді не існує ліків від цієї рідкісної недуги. Те, що старий фінансист довідався, викликало оптимізм.

Ось що він повідомив:

– Був один російський медик, який, можливо, уже стояв на порозі відкриття ліків від цього жахливого захворювання, – чоло старого фінансиста спохмурніло: – Однак він несподівано помер і нікому не встиг повідомити про результати своїх досліджень. Це страшенно прикро...

Ще ніколи Кіра не бачила пана Ґольдштерна таким пригніченим. Він понишпорив у кишенях і мовив:

– Я навіть зумів знайти фотокартку цього лікаря, але чим це може допомогти...

Сама не знаючи чому, Кіра попросила:

– Чи можна мені глянути на світлину?

Пан Ґольдштерн охоче простягнув дівчинці фото, вирізане з якогось часопису.

Тієї миті пролунав дзвоник, який скликав дітей на вечірню молитву. У поспіху Кіра забула повернути фотокартку.

***

Згодом у своїй кімнаті Кіра згадала про неї, вийняла її з кишені й почала зацікавлено розглядати.

Чоловік на світлині дуже скидався на Альберта Айнштайна, такий собі справжній розсіяний професор. Під фото виднілися слова, які дуже важко читалися.

Дівчинка взяла лупу, навела її на напис і зненацька сильно вдарилася ліктем об бильце крісла. Від переляку та болю Кіра випустила з рук збільшувальне скло. Воно впало на світлину. Доки дівчинка потирала лікоть, в її голові залунали слова. Вона перелякано глянула на зображення, воно ожило.

“Звісно, – подумала Кіра, – я ж зовсім забула, на що здатна ця лупа...”. Вона зацікавлено прислухалася до внутрішнього голосу.

Лікар говорив: “Ох, ой... моє серце... Я не встигну це записати... Усе надаремно... А насправді ж так просто... Хворому треба лише дати...”.

Потім він сказав ще багато слів, яких Кіра не зрозуміла. На щастя, лікар вимовляв їх повільно й виразно. Ще й кілька разів повторив. Дівчинка швиденько записала почуте. Звичайно, вона не збагнула сенсу сказаного. Але, може, комусь удасться розшифрувати це повідомлення...

Тієї ночі Кіра ніяк не могла заснути від хвилювання.

Уранці Кіра прокинулася задовго до дзеленчання будильника. Такого з нею вже давно не траплялося. Вона ледве дочекалася зустрічі з паном Ґольдштерном і передала йому аркуш із чужомовними словами, які записала на слух.

Той запитально поглянув на Кіру. Дівчинка зашарілася. Від хвилювання вона геть забула про одну важливу річ: як пояснити, звідки в неї цей текст? Кіра не хотіла брехати й вигадувати якісь нісенітниці. Зрештою, вона опанувала себе.

– Я не можу сказати вам, де взяла ці дивні слова. Але тут, імовірно, йдеться про ліки, які можуть допомогти Анні...

Дещо приголомшений, пан Ґольдштерн узяв аркуш паперу й мовив:

– Я поважаю твоє небажання щось пояснювати, бо й сам, буває, маю таємниці...

Кіра відразу заспокоїлася. Її друг, вочевидь, боровся зі своєю цікавістю... Вона вже й думати забула, що він завжди сприймав її серйозно й ставився з повагою. Кіра полегшено зітхнула. “Якби то всі дорослі були такими”, – подумала дівчинка.

І побігла на урок.

Посеред уроку риторики до класу зненацька увірвався пан Ґольдштерн. Мабуть, трапилося щось надзвичайно важливе... Побачивши широку усмішку на його обличчі, діти здогадалися, що йдеться про добру новину. І справді... Він вигукнув:

– Це латинська формула! Я передав її директорові клініки Майо. Там саме відбувається конференція відомих учених, які вивчають захворювання м’язової системи. Необхідно ще добре розібратися, але першою ж думкою було: можливо, йдеться про ліки, які...

Його слова урвав голосний радісний вигук Кіри. Містер Філіп здивовано глянув на дівчинку.

– Є непоганий шанс, – поквапився пояснити пан Ґольдштерн, – що російський лікар винайшов препарат, який зможе допомогти Анні одужати. Невдовзі будуть проведені перші проби...

Про жодні серйозні заняття годі було вже й думати. Усі в класі знали Анну й щиро бажали їй подолати недугу. Кіра залюбки негайно кинулась би до хворої подруги, щоб передати їй радісну новину. Однак містер Філіп та пан Ґольдштерн остудили її запал. Вони вважали, що спершу треба дочекатися результатів проб. Не варто передчасно давати хворій дівчинці надію...

Усьому класові довелося пообіцяти зберегти новину в таємниці. Важко було дотримати слова, але діти впоралися...

***

Минали дні, багато днів. Щоднини Кіра та її друзі очікували результатів від клініки та вчених. Нарешті було досягнуто попередніх результатів: завершилися досліди на тваринах. Хворі тваринки почали одужувати. Тепер проводили перші обережні проби на людях.

Тим часом п’ятеро друзів опрацьовували на своїх зустрічах з містером Найсом останні два правила життя.

НАВЧАННЯ

· Якщо я зарозумілий, то вважатиму, що вже всього навчився. Тому ліпше бути скромним.

· Я прагну читати добрі книжки, вести свій “Журнал досягнень” і вчитися на повну потугу всього від інших людей.

· При цьому я не порівнюю себе з іншими. Я прагну досягти тих знань, які мені під силу.

“Я завжди вчитимуся, щоб стати такою особистістю, якою я насправді можу стати”.

– Зараз усі ви живете за цим правилом, – пояснив дітям містер Найс. – Це мені у вас дуже подобається. Однак не забувайте, що завжди є чому вчитися. Усе життя...

– Ви теж іще вчитеся? Невже можна стати ще досконалішим, ніж ви є? – здивовано запитала Сенді.

Усім було помітно, що вона вважає вчителя зразком досконалості.

– Кожний день, за який я нічого не навчився, для мене даремно згаяний час, – заперечив містер Найс. – Музиканти кажуть: “Того дня, коли тобі здасться, ніби ліпшого вже не досягнеш, почнеш виконувати лише одну й ту саму гаму”. Це означає: “Життя завжди цікаве, але тільки тоді, коли ти постійно пізнаєш щось нове”.

Кірі відразу спало на думку, яким цікавим стало її життя, відколи вона навчилася заробляти гроші й правильно ними розпоряджатися.

Її друзі теж мали схожий досвід. Та й ось тепер вони перебували в самому епіцентрі пригод... пізнавали нову країну й сім правил життя, які формують осердя характеру, дірку від бублика.

Усі одностайно погодилися, що навчання – це круто.

Сьоме правило звучало так:

НАДІЙНІСТЬ

· Моя успішність завжди залежить від навичок, яких я набув.

· Якщо я дисциплінований, то можу досягнути більшого успіху, ніж ті, хто має більше талантів, однак ліниві.

· Я прагну бути завжди пунктуальним. Дотримуюся даних обіцянок. Вчасно з’являюся на домовлені зустрічі.

Коли Моніка вголос зачитала запис на картці, Кірі спало на думку одне доповнення.

– Можна додати ще таке: У нашій голові співіснують дві істоти: карлик, який постійно спокушає нас не дотримати даного слова, і велетень, що спонукає дотримуватися обіцянок, даних самим собі.

– У мені живуть карлик та велетень? – розгубилася Моніка.

Решта засміялися.

– Образно кажучи, – пояснила Кіра. – Цього я навчилася від пана Ґольдштерна. Він завжди каже: “Незалежно від того, що відбувається, у тобі постійно лунають два голоси. Так, ніби на кожному плечі сидить істота й щось нашіптує тобі до вуха: карлик і велетень”.

– Ось так?... – запитав Пітер.

Він блискавично намалював чоловічка, у якого на плечах сиділи карлик і велетень. Усі були вражені, як гарно хлопчик малює.

Моніка розглядала малюнок. Поволі до неї доходило значення образу.

– Коли я роблю домашні завдання, – озвалася вона, – у мені справді лунають два голоси. Один каже: “Пхе, це ти й увечері можеш зробити”. А інший шепоче: “Увечері ти, мабуть, будеш стомлена. Ліпше зроби тепер і позбудешся клопоту...”. Гадаю, інший голос належить велетневі.

– Браво! – засяяв усмішкою Марсель. – І велетень мусить перемогти! Інакше нічого не досягнемо.

– Інакше принаймні не станете тими людьми, якими можете стати, – додав містер Найс.

– А ким я можу стати? – запитала Моніка.

– Це важко пояснити двома словами, – відповів учитель. – До цього треба самому дорости...

Кіра згадала Білий камінь, про який довідалася від пані Козир та Шанії Білої. Однак вирішила поки нічого не казати про нього друзям. Вона здогадувалася, що колись неодмінно шукатиме свій Білий камінь і зазнає нових пригод... А тоді вже вони дізнаються все...

Нарешті надійшли результати тестів із клініки Майо. Пан Ґольдштерн приніс їх до обіду. Це було чудово! В усіх протестованих осіб хвороба перестала прогресувати. Більшість навіть почала одужувати. Діти раділи. Для Анни з’явилася надія!

Пан Ґольдштерн уже повідомив новину батькам хворої дівчинки, які погодилися на лікування, бо не бачили іншого виходу.

Тепер настав час повідомити радісну звістку Анні, однак це треба було зробити обережно.

Після обіду всі пішли провідати Анну.

Пан Ґольдштерн улаштував так, що їх супроводжував лікар із клініки.

Хвора дівчинка не здогадувалася про мету їхнього візиту, але, як завжди, зраділа приходу друзів.

Пан Ґольдштерн представив лікаря. Той, як умів, розповів про новий медичний препарат. Анна дивилася на нього й нічого не розуміла.

Кірі урвався терпець.

– Лікар хотів сказати, що існує шанс зупинити твою хворобу. Можливо, ти навіть одужаєш!

Минула довга хвилина, перш ніж дівчинка збагнула значення Кіриних слів, а тоді тихо заплакала.

Тієї миті діти відчули, як часто, мабуть, Анна, сподівалася на порятунок... Але його не було. Невже тепер щось зміниться?

Кіра обережно витерла дівчинці сльози.

Анна вдячно подивилася на неї й мужньо сказала:

– Навіть якщо ліки не допоможуть... я вдячна вам за ваші зусилля...

– Звісно, допоможуть! – поквапився запевнити її лікар – Досі вони справдили очікування на всі сто відсотків.

Анна дивилася на нього широко розплющеними очима. Як їй хотілося повірити йому!

– У кожному разі ми повинні спробувати! – мовив пан Ґольдштерн. – Я маю ще одну несподіванку! Фотографії з нашої мандрівки до Діснейленду! Хочете поглянути?

Діти довго їх розглядали.

Найбільше їм сподобалися ті, де кит облив водою зухвалих хлопчаків.

А потім Анна вперше прийняла нові ліки...