Кіра й таємниця бублика

У ПАСТЦІ

Однак білий лабрадор не відпускав її. Тримаючи зубами рукав светра, Мані поволі відтягував Кіру за лаштунки.

– Мані, відпусти! – опиралася Кіра. – Фу! Негайно відпусти!

Однак пес незворушно тягнув її далі. Щоб не порвався светр, Кірі довелося поступитися. До того ж Мані був дуже сильний.

Публіка в залі сміялася, спостерігаючи за тією сценкою. Ситуація для Кіри була неприємною. Зазвичай Мані слухався з першого слова. Що це з ним? Вони дійшли до завіс у тому місці, де ті широко розходилися. Песик потягнув дівчинку крізь ту шпарку.

За сценою було темнувато. Усе ще засліплена прожекторами, Кіра не відразу змогла призвичаїтися до сутінків.

Мані нарешті відпустив дівчинку й сів перед нею на підлогу.

Кіра хотіла було вже добряче його вилаяти й повернутися на сцену, аж раптом почула жіночий голос:

– Чому ти не подивилася крізь лупу на світлину, як я тобі веліла?

Напруживши зір, Кіра оглянулася і в найтемнішому кутку помітила силует якоїсь постаті. Дівчинка відразу збагнула, що це – Шанія Біла, мудра бабця з покинутого будиночка на узліссі. Вона побачила, як у темряві світяться її блакитні очі та біле волосся.

– Як ви сюди потрапили? – вражено запитала вона.

– Немає часу на довгі балачки, – відповіла жінка. – Я тут, щоб тебе попередити: Пітер у великій небезпеці!

– Звідки ви знаєте Пітера? – здивувалася Кіра.

Жінка проігнорувала запитання.

– Я ж сказала, у нас мало часу! Поквапся, якщо хочеш допомогти малому. Час спливає!

– Але ж Пітерові більше нічого не загрожує, – спробувала заперечити Кіра. – Пан Ґольдштерн привіз охоронців, поліція стереже школу, до того ж він серед людей...

– Ти певна цього? – запитала старенька.

– Звісно, певна! Я щойно бачила його в залі, – швидко відповіла Кіра.

Бабця мовчки дивилася на неї. Тоді Кіра кинулася до куліс і обережно визирнула з-поза них. Вона відразу знайшла очима своїх друзів та пана Ґольдштерна, які збуджено розмовляли з Анною, однак Пітера серед них дійсно не було. Хлопець зник...

Кіра розгублено глянула на Шанію Білу.

– Його справді ніде не видно. Куди він подівся?

– Не маю права тобі казати, – нетерпляче відповіла жінка. – Існують правила, яких я змушена дотримуватися. Можливо, ти ще встигнеш йому допомогти... однак мусиш поквапитися. Біжи до своєї кімнати й поглянь на фото чорнобородого чоловіка. Довідаєшся про його наміри...

Тепер Кіру вже не треба було вмовляти. Вона похапцем попрощалася зі старенькою й прожогом кинулася через задні двері надвір. Дівчинка щодуху мчала моріжком до дівочого корпусу. Мані біг поряд. Як би їй хотілося мчати так швидко, як він. Задихавшись, вона вбігла до кімнати й гарячково кинулася шукати світлину та лупу.

Нарешті знайшла, швидко навела лупу на світлину. Та, як завжди, заворушилася. Ні, щось цього разу змінилося. Фото не лише ворушилося, але й змінювалося...

Кіра злякано упустила світлину на ліжко, однак відразу згадала про небезпеку, яка загрожувала Пітерові. Вона опанувала себе й знову взяла до рук збільшувальне скло.

Так воно й було: чоловік на світлині змінився. Чорна борода зникла, немов за помахом чарівної палички, а чорне волосся щомиті світлішало, аж доки зовсім не побілішало. До того ж чоловік мав тепер окуляри. Його було не впізнати. Неймовірно!

Дівчинка розгубилася. Що б це мало означати? Відповідь прийшла відразу, бо чоловік на світлині заговорив: “Таким мене це вапняне опудало нізащо не впізнає. Пітер уважає мене за нового вахтера. Хе, хе, хе... Він хоче, аби я показав йому якихось незвичайних тварин у лісі. Чому й ні, з величезним задоволенням... Ліс стане йому могилою!”.

Кіра миттю збагнула наміри чоловіка: він змінив свою зовнішність і влаштувався вахтером у школі. Якимось чином зловмисник завоював довіру її брата, котрий навіть не підозрював, хто саме перед ним. Пітер пішов із цим типом до лісу, аби пропасти там навіки.

Хлопчикові, без сумніву, загрожувала величезна небезпека. Треба негайно діяти. Але як? Дівчинка гарячково мізкувала. Відразу бігти просто до лісу чи спершу повідомити своїм друзям? Кіра знала, що наодинці зі злочинцем вона не матиме жодних шансів. А ще вона й гадки не мала, де шукати Пітера. Ні, тут необхідна допомога друзів!

Кіра щодуху побігла до актової зали. Публіка саме почала розходитися. Усі метушилися та юрмилися, немов у величезному мурашнику. Знайти когось у цьому тлумі було просто неможливо. Як їй розшукати друзів? Раптом позаду неї голосно загавкав Мані. Кіра озирнулася й за кілька кроків від себе побачила Марселя та Моніку. Вони теж її помітили й невдовзі були поруч.

– Пітер у лісі! – схвильовано вигукнула Кіра. – У великій небезпеці! Ми повинні негайно йому допомогти. Більше сказати наразі нічого не можу!

– Але як нам знайти його у великому лісі? – хвилювалася Моніка. В її очах з’явилася безнадія.

На щастя, Марсель миттю прийшов до тями:

– Пустимо за його слідом Мані, – запропонував він. – Я маю фотку Пітерової родини. Можливо, Мані візьме слід?

Обидві дівчинки захоплено глянули на хлопця. Як швидко він уміє знайти вихід із ситуації!

– Може, варто спершу таки розповісти про все панові Ґольдштернові та решті? – боязко запитала Моніка.

– Втратимо час, – заперечила Кіра. – Біжімо негайно! Бачите когось, хто міг би повідомити панові Ґольдштерну?

Усі троє роззирнулися на всі боки. Навколо самі лише чужі обличчя, окрім... Кіра помітила ідеальний проділ волосся на голові... і справді... то був Губерт. “Тільки не він!” – пронизала її думка. Однак вибору не було, треба квапитися, часу обмаль...

Кіра підбігла до хлопця, який завжди вороже ставився до неї, і смикнула його за рукав. Він упізнав її і злобно засичав:

– Дай мені спокій! Хіба тобі не досить, що ти перемогла? Хочеш іще мене помучити?

– Це зараз неважливо! – розпачливо вигукнула Кіра. – Мені потрібна твоя поміч! Мій брат у небезпеці. Допоможи мені, будь ласка...

Губерт уважно придивився до дівчинки, він вагався, та раптом його вираз обличчя змінився й хлопець запитав:

– Хочеш сказати, що Пітерові загрожує небезпека? Гаразд, я допоможу тобі. Що треба робити?

Кірі відлягло від душі.

– Знайди пана Ґольдштерна та містера Сноудона, скажи, що ми побігли до лісу на пошуки Пітера. Чоловік, який викрав малого, утримує його силою...

Губерт пообіцяв виконати доручення й швидко подався геть.

Кіра із друзями помчали до лісу. Кіра подумки молилася, щоб Губерт дотримав слова. Марсель теж сумнівався.

– Гадаєш, йому можна довіряти? – запитав він.

– Сподіваюся... Ми не мали іншого вибору, – відповіла Кіра, трохи відсапуючись.

Територія школи залишилась позаду, невдовзі діти добігли до лісу. Марсель дав Мані понюхати світлину. Песик задер писка догори й принюхався, кілька разів гавкнув і рвучко звернув з дороги ліворуч. Мабуть, узяв слід. Усі троє побігли за ним навздогін.

Дітям довелося продиратися крізь високі кущі, гострі гіллячки дряпали шкіру, жалила кропива. На біду, ще й сонце почало поволі хилитися до заходу, у лісі сутеніло. Їм стало моторошно, однак вони відкинули страх і ні на крок не відставали від Мані, який щораз більше заглиблювався в лісові нетрі. Нарешті вони опинилися перед великими руїнами, що бовваніли поміж високих дерев. Діти злякано спинилися. Зруйновані мури викликали жах. Уся трійця завмерла як стій.

А Мані з голосним гавкотом кинувся сягнистими стрибками до стін старої будівлі. Кіра спробувала змусити його замовкнути, але було вже пізно... З-поза мурів долинули голоси. Марсель підняв із землі важку ломаку й тримав її напоготові, мов зброю. Дівчатка притиснулися до стовбура якогось дерева в нього за спиною.

– Хто там? – рикнув з-за мурів чийсь грубий голос.

Кіра відразу впізнала голос чоловіка з літака.

Мані зник у руїнах. Його гавкіт перейшов у грізне гарчання.

Далі діти вже нічого не чули.

– Треба глянути, що там сталося, – прошепотів Марсель і рішуче підвівся.

– Почекаймо ліпше, доки наспіє допомога, – пробелькотіла Моніка, тремтячи усім тілом.

Марсель не слухав її, він обережно скрадався до руїн. Кіра просувалася за ним услід. Вони підійшли до напіврозбитих дверей і обережно зазирнули досередини.

– От дідько! Тут так темно, хоч в око стрель... Нічогісінько не видно, – прошепотів Марсель.

Моніка нізащо не захотіла залишитися в лісі, тож пішла із друзями. Марсель увійшов до зруйнованої будівлі, хоча майже нічого не бачив перед собою.

Дівчатка намагалися не відставати від нього.

Тепер стало так темно, що навіть свою руку годі було розгледіти. Якби ж то вони заздалегідь подумали про ліхтарик...

Тхнуло пліснявою. Діти обережно намацували ногами шлях поміж розсипами уламків та обваленим каміняччям; відгортали клейке павутиння, що метровими пасмами звисало зі стелі. Моніка раз у раз стиха зойкала – вона ненавиділа павуків. Павутиння в її волоссі – найгірше, що вона могла собі уявити. До того ж: де павутиння, там і павуки можуть жити...

Марсель просувався уперед. Він уже давно втратив орієнтацію. Нараз хлопець голосно скрикнув і... зник.

Далеко внизу дівчатка почути сплеск. Мабуть, Марсель упав у воду. Кіра й Моніка мов закам’яніли на місці. Дівчата обережно присіли, руками обмацали підлогу й натрапили на отвір. То була діра, через яку й провалився Марсель.

Дівчатка тихенько покликали його й почули, як хлопець стиха лається внизу. Звідти ще долинали звуки, ніби хтось пливе.

За якийсь час Марсель загукав:

– Тут підземне озеро. Вода жахливо холодна... – і трохи згодом додав: – Мені завжди кортіло поплавати в темряві...

Дівчатка полегшено зітхнули. Марселеві, вочевидь, нічого не сталося, якщо він, як звично, екстравагантно жартує.

– Зі мною все гаразд, – нарешті знову озвався він. – Я доплив до берега. Ага, тут сходи. Чудово... Якщо хочете, можете стрибати до мене. Ха-ха-ха!

– Ото хлопець має міцні нерви! Навіть за таких обставин жартує! – здивувалася Моніка.

Раптом поміж старими мурами пролунав пронизливий крик. Він видався неймовірно моторошним, бо безліч разів відбився відлунням у руїнах. Здавалося, ніби в підземеллі заходяться скаженим гавкотом кілька десятків псів, чиї голоси змішувалися з лютими вигуками людей. Потім з гуркотом зачинилися важкі двері, і гавкотіння стало набагато тихішим.

Тепер діти виразно почули голос.

– Я тебе упіймав, собаче лайно! Зігниєш собі тут! Погляньмо, кого це ти привів...

Моніка й Кіра налякано притулилися одна до одної.

– Той тип замкнув Мані, – прошепотіла Моніка. Вона ледь не плакала від жаху.

– Що там трапилося? – тихо гукнув знизу Марсель.

– Гадаю, цей тип замкнув Мані, – відповіла Кіра. – Скоро з’явиться тут. Здається, це єдиний вихід назовні.

– Обмацайте там усе навколо, може, знайдете драбину чи щось подібне, – намагався знайти вихід із ситуації Марсель.

Обидві дівчинки гарячково заходились обмацувати підлогу. Великої надії вони не мали, бо з якого б це дива тут мала валятися драбина?

Раптом Моніка голосно зойкнула.

Відлуння пронизало зруйновану будівлю знову й знову.

– Що трапилося? – голос Марселя звучав стурбовано.

– Мені здалося, ніби я торкнулася гадюки, вибачливим тоном мовила Моніка. – Але то була просто мотузка...

– Що таке – просто мотузка? Дівонько! Увімкни свій мозок, Моніко! Можливо, цієї мотузки вистачить, аби я зміг видряпатися нагору, – тепер Марсель сердився.

– А що, як той чоловік почув тебе? – запитала Кіра, тремтячи всім тілом.

Ніби на підтвердження її слів, здалеку залунав грізний голос:

– Невже знову те дурне дівчисько? Цього разу ти не зумієш мені перешкодити позбутися того вапняного вилупка. Зажди-но лишень! Потрапиш мені до рук!

Дівчатка завмерли. Зловмисник таки почув їх! Він їх упіймає – це тепер лише питання часу! На щастя, Марсель не втратив своєї здатності тверезо мислити.

– Скиньте нарешті мотузку! Погляньте, чи можна її десь закріпити. Покваптеся! – підганяв хлопець.

Кіра перша вийшла із заціпеніння. Вона швидко скинула кінець мотузки через діру вниз. Потім заходилася шукати якоїсь балки чи ломаки, щоб прив’язати свій кінець. І справді, невдовзі знайшла шматок поручнів. Десь тут мали бути сходи, які вели нагору. Кіра похапцем прив’язала мотузку до поручня. “Хоч би витримала”, – подумала вона.

– Усе гаразд! Можеш підніматися! – гукнула Кіра Марселеві.

Хлопець ледь дотягувався до вільного кінця мотузки. Йому довелося підстрибнути, він ухопився за неї обома руками й подряпався догори. Дівчатка чули, як Марсель сопів і стогнав. Водночас вони почули кроки чоловіка, які швидко наближалися.

– Поквапся! Той тип уже майже тут! – гукнула Кіра до свого брата.

– Я намагаюся з усіх сил. На жаль, я не вмію літати! – відповів хлопець, стогнучи, і подвоїв свої зусилля.

Мотузка хоч і була міцною, проте надто тонкою й врізалася в долоні. Дертися по ній було дуже важко, бо не було за що триматись.

“Якби вона хоч вузли мала, за які можна вчепитися!” – розпачливо думав Марсель.

Минула, здавалося, вічність, доки хлопець дістався краю отвору в підлозі.

– Допоможіть мені, пустоголові гуски! Я сам не дам собі ради! – через силу просичав він.

Моніка з Кірою лягли на животи й простягнули йому руки. Вони зуміли вхопити його попід лікті й щосили потягнули вгору. Хлопець виявився неймовірно важким, однак, зрештою, йому таки пощастило закинути коліно на край діри. Останнім зусиллям за допомогою дівчаток він підтягнувся й виліз із провалля.

Важко відсапуючись, усі троє якусь мить сиділи на підлозі.

– Я вже думав, що доведеться падати назад, – простогнав Марсель, ледве переводячи дух. – Усі м’язи горять вогнем! – він розтирав свої руки, що нили від болю.

Раптом почулася лайка. Чоловік, здавалось, на щось наштовхнувся.

Налякані друзі прислухалися до його кроків ті лунали вже зовсім близько. Треба було щось робити! Негайно! За кілька десятків метрів вони помітили промінь ліхтарика, який шугав по стінах.

– Надто пізно! Зараз він нас зловить... – застогнала Моніка.

– Утекти не встигнемо, – прошепотіла Кіра. – Дорогу назад ми так швидко не віднайдемо, марно й думати. Найкращий вихід стрибати усім разом у воду. Головне, щоб той тип не схопив нас!

– Добра ідея! – схвильовано зашепотів Марсель.

– Нізащо не стрибатиму у воду, – відразу сказала Моніка. Її голос тремтів від самої лише думки, як вона летітиме крізь діру у води темного озера.

– Я не це мав на увазі. Станьте, випроставшись, – звелів Марсель. – Ось сюди!

– Щоб той чоловік нас швидше знайшов? Ти жартуєш! Ліпше спробуймо накивати п’ятами, – заперечила Моніка.

– У темряві ми зіб’ємося з дороги й станемо легкою здобиччю, до того ж він має ліхтарика. Робіть, як я кажу! Станьте позад мене, ось так, – тон Марселя був рішучим.

Обидві дівчинки послухались. Тепер усі троє стояли за якийсь метр позад діри в підлозі.

Тієї миті з-за рогу виринула постать чоловіка. Він спрямував світло ліхтарика на дітей. Спершу чоловік побачив тільки Марселя. Той висолопив язика, покрутив пальцями біля скроні й забекав: “Бе-бе-бе!”. Хлопець вирішив його роздратувати!

Розлючений чоловік пришвидшив крок. Коли він був уже за якихось п’ятнадцять метрів, Марсель гукнув:

– Погляньте, онде боягуз, який ганяється за дітьми! – і знову показав язика.

Чоловік уже нетямився від гніву, сягнистими кроками біг до зухвалого хлопчиська. Під ноги він навіть не дивився і враз із голосним криком провалився в діру. Сплеск підтвердив дітям, що чолов’яга впав у воду.

Марсель поспіхом витягнув з діри мотузку. Зловмисник опинився в пастці. Голосно лаючись, він плавав десь там, унизу.

– Я вас, щуренят, власноруч подушу! – репетував чолов’яга, шаленіючи від люті. Потім закашлявся, захрипів, вочевидь, наковтався води.

– Коли плаваєте, менше розмовляйте, – глузливо порадив Марсель. – Інакше вода потрапить у легені...

– Я так довго триматиму тебе під водою, доки сам не захлинешся! – долинула гнівна відповідь із провалля.

– Он як! А як ви звідти виберетеся? – сміючись, запитав Марсель.

Моніка смикнула його за рукав і зашепотіла:

– Ліпше тікаймо! Може, там є інший вихід, і той дядько його знайде...

– Без Мані я звідси не піду, – рішуче мовила Кіра.

Чоловік тим часом виліз з води на берег маленького озерця й несподівано голосно гукнув:

– Джордже! Гаррі! Ходіть сюди! Кляті дітиська тут, біля діри!

Троє друзів аж підскочили з переляку. Такого вони не сподівалися – чоловік був не сам! Він раз у раз кликав Джорджа та Гаррі.

– Може, він блефує, – мовив Марсель, однак не дуже впевнено.

І дійсно, незабаром діти почули шарудіння, яке долинало з надр зруйнованої будівлі.

– Що тепер робитимемо? – голос Моніки тремтів від страху.

– Пошукаємо Мані, – запропонувала Кіра.

– Твоя правда, – погодився з нею Марсель. – Стояти тут – даремна втрата часу. Ми підемо в тому керунку, звідки надійшов чоловік. Десь там замкнули Мані...

Троє дітей обережно порачкували навколо діри в підлозі, потім підвелися й навпомацки рушили далі, тримаючись за стіну.

Чолов’яга внизу почув, що діти відходять, і зарепетував:

– Джордже! Гаррі! Покваптеся! Вони втікають!

Кіра, Моніка й Марсель пришвидшили крок. Раптом позаду них почулися голоси – ще доволі далеченько, але вони наближалися. Діти рушили ще швидше. Вони поспішали, наскільки їм дозволяла повна темрява. Несподівано Моніка зашпорталася через якийсь твердий предмет, упала й тепер лежала, стогнучи.

– Нам не можна затримуватися! – наказав Марсель. – Тут нас хутко знайдуть. Підводься!

– Але мені страшенно боляче! Я не можу підвестися! – заскиглила дівчинка.

Марсель проігнорував її слова, підвів дівчинку й звелів:

– Візьми себе в руки! Я тобі допоможу!

Він обняв Моніку за поперек, змушуючи її таким чином робити крок за кроком. Однак темп тепер сповільнився, а човгання позаду лунало що раз голосніше.

– Ми не здужаємо, – перелякано прошепотіла Кіра. – Вони ось-ось нас наздоженуть!

Позаду вже мерехтіло світло ліхтариків. Дітей охопила паніка. Вони розпачливо рвалися вперед. Моніка раз у раз стогнала. Їй справді було дуже боляче.

Зненацька голоси почулися перед друзями.

– Ой, лишенько! Вони підходять з обох боків. Ми упіймалися! – приречено мовила Кіра.

Цього разу Марселеві забракло рятівних ідей. Діти притиснулися до стіни, але стіна не могла їх сховати...

Голоси позаду й попереду наближалися одночасно. Першими надійшли ті, що рухалися назустріч дітям. Потужний промінь ліхтаря освітив друзів.

– Ганебні свині! – вигукнув Марсель.

Йому відповів густий бас:

– Не бійтеся, це я – містер Сноудон.

Майже одночасно діти почули позаду ще один знайомий голос:

– Я теж тут!

То був пан Ґольдштерн. Прохід осяяло яскраве світло. Друзі упізнали директора з кількома поліцейськими та їхнього заможного приятеля з охоронцями.

З останньою групою прийшов і... Пітер. Поліцейські знайшли його замкненим в одній кімнатці й визволили. Моніка й Кіра радісно обійняли малого. Потім Пітера схопив в обійми Марсель. Відразу було видно, що брати дуже симпатизували один одному.

За спиною одного із чоловіків друзі побачили ще одну знайому постать – Губерта. Охайного хлопця було не впізнати: волосся сколошкане, на щоці чимала подряпина, зате очі палали гордістю.

Пан Ґольдштерн поклав руку Губертові на плече й мовив:

– Зловмисники втекли. Якби не Губерт, ми б нізащо вас не знайшли. Насамперед хлопець показав нам напрям, у якому ви побігли, а оскільки він у цій школі не новачок, то й знав про існування руїн і порадив шукати вас саме там...

Кіра не могла отямитися. Губерт неймовірно змінився.

До Марселя знову повернувся добрий настрій.

– Ха, хлопче, таким ти мені більше подобаєшся! – усміхнувся він, показуючи рукою на скуйовдженого чуба акуратиста.

Хлопець відразу потягнувся до волосся, щоб поправити зачіску. Усі дружно розсміялися. І Губерт теж…

– Треба знайти Мані! – згадала Кіра про улюбленого песика.

– А ще комусь доведеться витягти з діри того огидного типа, – докинув Марсель.

Діти поквапливо розповіли, що трапилося. Чоловіки приголомшено слухали, надто їх уразив епізод, як Марсель спровокував зловмисника, і той, не помітивши діри в підлозі, упав у провалля. Шеф поліцейських звелів своїм підлеглим шукати Мані. Інша група подалася до провалля, щоб арештувати злочинця.

Кіра голосно кликала лабрадора, і за якусь мить почула ледь чутний гавкіт. Усі рушили в тому напрямку й невдовзі опинилися перед важкими дверима, за якими ув’язнили Мані. Поліцейські хутко зламали замок, і неймовірно щаслива Кіра схопила в обійми свого песика.

– Я би той замок зламав удвічі швидше, – шепнув Марсель на вухо Пітерові.

Пітер захоплено поглянув на брата.

Мані схвильовано лизнув Кіру в обличчя, а вона, щаслива понад усяку міру, навіть не запротестувала.

Інша група поліцейських уже витягнула тим часом чоловіка з провалля й одягнула на нього кайданки.

Діти сполохано дивилися на нього. Він, дійсно, дуже змінив зовнішність.

“Змінився, як на світлині”, – пронизала Кіру думка. Чолов’яга мав біляве волосся, бороду він зголив. Лише чорні очі та шрам на лівій щоці нагадували про похмурого переслідувача з літака.

Навіть промоклий до нитки, у кайданках, під суворою охороною поліції він однаково викликав острах. Діти відвернулися...

Поліцейські не знайшли й сліду поплічників зловмисника, хоч як шукали. Мабуть, тим пощастило накивати п’ятами.

Нарешті всі змогли покинути руїни. Шлях через ліс зайняв іще декілька хвилин. Коли вони дісталися до школи, там панувало величезне збудження. Тільки й мови було про останні події. Школярі засипали прибулих запитаннями.

Однак містер Сноудон рішуче вгамував гамір:

– Наші сміливці потребують відпочинку!

І з тими словами директор повів друзів до свого кабінету. Секретарка принесла печиво й гарячий шоколад. Кіра, Моніка, Марсель та Пітер мали що розповісти. Губерт сів поруч, ніби так і треба, й уважно слухав. Діти щиро подякували йому за допомогу.

Насамперед Пітер розповів, як потрапив до руїн.

Він заприязнився з новим вахтером, не підозрюючи, що це та сама людина, що й у літаку. Хлопчик погодився на пропозицію чоловіка податися до лісу, аби поспостерігати за косулями. Обоє вирушили відразу після Кіриної промови. Момент було обрано дуже вдало, бо серед загального гармидеру ніхто не помітив їхнього зникнення. У лісі чоловік раптом схопив Пітера й відніс у руїни. Хлопчик голосно кликав на допомогу, проте ніхто його не чув.

“Страшно й уявити, що могло би статися, – подумала Кіра, – якби мудра Шанія не нагадала про фото”. Із причин, яких і сама до пуття не розуміла, дівчинка все ще й словом не обмовилася про збільшувальне скло та Шанію Білу.

Кіра мала дещо пояснити. Вона потягла за собою Губерта у віддалений куток кабінету, щоб ніхто не завадив їхній розмові. Знову подякувавши за поміч, вона сказала:

– Ти, власне кажучи, не такий уже й звихнутий... То чому ми так затято сварилися?

– Коли я вперше побачив тебе, ти мені навіть сподобалася. Але потім ти глузувала з моєї зачіски, а цього я стерпіти ніяк не міг! Я хотів тобі віддячити... Гадаю, саме так усе й почалося...

Кіра спантеличено дивилася на хлопця. Їй навіть до голови не приходило, що це вона сама спровокувала ворожнечу. У кожному разі дівчинка була вдячна Губертові, що той зізнався. Обоє подали собі руки й помирилися. Кіра подумала: “Найкращим другом цей хлопець мені не стане, однак не бачу підстав ворогувати з ним”.