Кіра й таємниця бублика

ЗБІЛЬШУВАЛЬНЕ СКЛО

Кіра була збентежена, як ще ніколи дотепер. Насамперед вона усвідомлювала, що часу обмаль. Треба було повертатися до своєї кімнати. Будь-якої миті батьки могли застукати там Моніку. Окрім того, Кіра мала за дев’ять днів подати свій твір до американського консульства.

Якби ж то Мані поговорив із нею! Він знав би, що порадити. Але пес уже віддавна не розмовляв. Від думок Кірі аж голова пухла. Раптом їй спала на думку цікава ідея. Найохочіше лабрадор розмовляв з нею в їхньому потаємному сховку, там вона вперше довідалася від нього багато цікавого про гроші. Може, там він знову заговорить?

Хоча часу було вже обмаль, Кіра вирішила прогулятися з Мані до старого сховку посеред лісу, у густих хащах ожини. Щоб потрапити до нього, доводилося рачкувати десь зо п’ять метрів живим зеленим тунелем. Глибоко в душі дівчинка сподівалася на допомогу чотирилапого друга.

Шлях до сховку пролягав повз старий будиночок на узліссі, де бозна з яких часів ніхто не мешкав. Раптом Кіра злякано здригнулася. На лавочці перед покинутою хатиною сиділа якась бабця й насвистувала пісеньку. Вона мала біле, мов сніг волосся, і дуже щасливий вигляд.

Кіра привіталася й хотіла швиденько пройти повз неї, аж зненацька почула голос.

– Поглянь, поглянь, онде Кіра, фінансовий маг, і пес Мані, який уміє розмовляти! – голосно сказала бабця.

Кіра з переляку ледь не впала. Про незвичайні здібності лабрадора ніхто не мав права знати. Це ж була її найбільша таємниця. До того ж вона не знала, чи пес досі не втратив свого вміння....

Схвильована, вона глянула старенькій у вічі, і відразу дивний спокій огорнув її. Мила стара пані нічим не загрожувала, відчуття абсолютної певності в цьому з’явилося несподівано, не знати й звідки. І хоч жінка видавалася старезною, її очі променилися блакиттю й діяли на Кіру майже гіпнотично. Дівчинка відчула непереборне бажання сісти на лавочку поряд із незнайомкою.

– Я рада познайомитися з вами обома, – озвалася жінка дуже приязно.

Рештки страху немов вітром звіяло. Кіра лише подумала: “Який гарний, теплий голос”. Вона вже не раз замислювалася, що Богом могла би бути й жінка. У неї неодмінно був би такий голос.

– Не знаю, чи Бог чоловік, а чи жінка, – почувся знову голос старої. – Але я відчуваю, що ти маєш проблеми. Ходімо до хати, там спокійно поговоримо.

Бабця підвелася, Кіра, не усвідомлюючи, що робить, – теж. На її превелике здивування, всередині хатинка була зовсім не занедбана, як вона собі завжди уявляла, а просто та затишно облаштована. Стара пані, вочевидь, колекціонувала камені. Вони лежали повсюдно. Раптом Кіру немов пронизало: усі камінці були білими!

– Ти вже знаєш, що таке білі камені, чи не так? – запитала, усміхаючись, жінка.

– Так, – зізналася дівчинка. – Але нічого конкретного...

Старенька уважно придивилася до Кіри, а потім сказала:

– Ти знаєш більше, ніж сама усвідомлюєш. На тебе чекають кілька складних завдань і нові пригоди. Ти потребуєш допомоги. Знай: завдання не з’являються самі, разом з ними приходить і необхідна поміч.

Кіра відразу подумала про твір, який ще треба написати.

– Ні, – знову заговорила жінка. – Я мала на увазі не твір. Йдеться про твій Білий камінь. Шукаючи його, ти наражатимешся на небезпечні пригоди. До них я маю тебе підготувати й дати тобі щось важливе.

Кіра не знала, що й казати. Ця бабця, здавалося, читала її думки. До того ж відала, що Мані вміє розмовляти... А ще складалося враження, ніби вона дуже добре знає Кіру. Звідки бо?

– Хто ви? – запитала дівчинка. – І звідки мене знаєте?

– Мене звати Шанія Біла, — відповіла незнайомка.

Кіра подумала, що це ім’я дивним чином дуже пасує їй.

– Я тут для того, аби допомогти тобі знайти свій Білий камінь, – мовила жінка далі. – Усе інше неважливе. Немає в житті нічого важливішого за пошуки Білого каменя. Кожна людина повинна знайти власний камінь. Лише тоді вона стане по-справжньому щасливою.

– Це ж саме сказала мені й пані Козир, – мовила Кіра. – Але я не розумію до пуття, у чому тут річ.

– Свого часу ти все чудово збагнеш, – уникла прямої відповіді бабця.

Однак Кіру хвилювало ще й інше запитання:

– А що треба зробити, аби знайти Білий камінь?

– Дещо ти вже знаєш, – відповіла жінка. – Згадай про дірку від бублика. Є сім речей, яких ти повинна навчитися, якщо хочеш стати доброю людиною. Три з них уже знаєш.

– Які? – здивувалася Кіра.

– Згадай слова пана Ґольдштерна, він назвав тобі три правила...

– Справді, знаю, – згадала Кіра. – 1. Повага і привітність; 2. Не потрапити до пастки домагання справедливості; 3. Говорити про інших лише добре.

– Молодець, – похвалила бабця. – Наступне правило дуже близько підведе тебе до Білого каменя. Але його нелегко дотриматися...

– Яке це правило? – кортіло довідатися Кірі.

– Допомагати іншим, – пояснила стара. – До-помагати іншим – найпрекрасніше, що може бути в житті.

– Я вже допомагаю іншим. Скажімо, виводжу на прогулянку їхніх собак, – поквапилася запевнити Кіра.

– Я не це мала на увазі, – заперечила жінка. – Це твоя робота. За неї ти одержуєш гроші, і так повинно бути. Ідеться про те, щоб приносити іншим радість і давати, не чекаючи плати взамін. Немає нічого прекраснішого за це...

Кіра замислилася. Допомагаючи батькам вибратися з фінансової скрути, вона й справді насолоджувалася невимовним відчуттям. Інколи дівчинка навіть почувалася щасливішою, даруючи, аніж одержуючи подарунки. Мабуть, стара пані таки мала рацію.

– Та це ще не все, – додала жінка. – Четверте правило вчить не лише приносити радість і давати щось безоплатно, але й допомагати іншим у біді.

Дівчинка кивнула.

– Я завжди допоможу друзям, якщо в них виникнуть проблеми. А вони охоче допоможуть мені...

– Навіть якщо загрожуватиме небезпека?

– Гадаю, так...

Небезпека реальна, – із притиском мовила жінка. – Тому я тут... Але вона варта мети. Засвоївши сім правил, одержиш свій Білий камінь. Хочеш гарячого шоколаду? Я саме зготувала...

Дівчинку вже ніщо не дивувало. Якщо ця жінка геть усе про неї знає, то не дивно, що їй відома її пристрасть до шоколаду. Кіра погодилася.

Як їй смакував той гарячий шоколад. Доки вона пила, жінка підійшла до шафи й повернулася із двома фотоальбомами: один – білий, наче сніг, інший – дуже маленький і чорний-чорнющий. Кірі аж подих перехопило, коли вона розгорнула білий альбом і побачила там лише світлини своїх друзів: брата Марселя, найліпшої подруги Моніки, подружжя Ганенкампів, пані Козир, пана Ґольдштерна, консультантку з банку пані Гайнен та батьків. Найгарнішим було фото Мані.

У чорному альбомі вона побачила зовсім чужих людей, яких ніколи не зустрічала. Деякі з них мали дуже неприємний вигляд. Лише одну особу Кіра впізнала, свою несимпатичну тітоньку Ерну.

– Люди з чорного альбому мене лякають, – тихо мовила дівчинка, – На них моторошно дивитись...

– Твоя правда, мусиш їх остерігатися. Вони не бажають тобі добра, – підтвердила старенька. – Декого з них ти зустрінеш, коли полетиш до Америки, інших – після повернення додому. На тебе чекають небезпечні пригоди.

Кіру кинуло спершу в гарячий піт, тоді – у холод. Страх перехопив їй горло.

– Хіба немає можливості уникнути небезпеки? – запитала вона.

Старша пані злегка хитнула гарною головою й відповіла:

– Так, є така можливість: не пиши твору й не шукай Білий камінь!

– Але ж тоді я не потраплю до Америки! – зойкнула Кіра. – А мені так хочеться там побувати!

– Ти не лише не потрапиш туди, але й не пізнаєш безлічі дивовижних речей. Ти немов утікатимеш від усього прекрасного, що може дати життя.

Кіра злякалася.

Жінка обережно прикрила старечою долонею руки дівчинки. Долонею, надзвичайно м’якою на дотик. А тоді сказала:

– У твоєму житті немає нічого важливішого за пошуки Білого каменя. Якщо не робитимеш цього, уникнеш багатьох проблем та небезпек, але й щастя не зазнаєш, хоч могла би...

Значення деяких слів дівчинка не надто розуміла, та все ж безпомильно відчула, що саме прагнула донести до неї старенька. А ще вона збагнула: вибору немає, тому впевнено сказала:

– Я хочу до Америки й хочу знайти Білий камінь, навіть якщо не цілком розумію, що це означає, і не зовсім усвідомлюю, які небезпеки на мене чигають.

Бабця зітхнула:

– Як би мені хотілося, щоб багато хто з дорослих зміг прийняти таке рішення! Більшість з них віддають перевагу зручному існуванню без справжнього щастя, а не цікавому, повнокровному життю. А все тому, що їм не хочеться докладати зусиль; вони бояться труднощів. Ось так бездарно й проживають своє життя, так і не довідавшись, чого могли би зазнати.

Обидві мовчки пили шоколад. Після тривалої мовчанки жінка знову озвалася:

– Про Білий камінь ми поговоримо, коли ти повернешся з Каліфорнії. А тепер я хочу зробити корисний подарунок, який тобі не раз стане в пригоді.

Жінка підвелася й принесла старовинну лупу, а тоді урочисто передала Кірі.

– Збільшувальне скло? – здивувалася дівчинка. Вона не наважувалася запитати, що такого в ньому корисного, бо ж лише вчора навчилася з повагою ставитися до дорослих.

– Поглянь-но через нього на одну з фотографій, – запропонувала жінка, загадково усміхаючись.

“Хай йому грець, та вона читає мої думки”, – пройняло Кіру. Проте дівчинка послухалась пані Білу, знайшла світлину пана Ганенкампа й приклала збільшувальне скло. Раптом обличчя чоловіка на зображенні змінилося. Ворухнулося! Кіра міцно заплющила очі. Не було жодного сумніву: воно ожило. Раптом Кіру пройняв несподіваний здогад: пан Ганенкамп говорив!

Ще не отямившись від подиву, дівчинка почула внутрішній голос. Промовляв пан Ганенкамп: “Чи Кіра вже натрапила на слід до розгадки таємниці двох боків монети?”.

Налякана, Кіра випустила лупу з рук. Голос відразу ж пропав. Такого не могло бути! Фотографії не розмовляють! Мимоволі дівчинка глянула на Мані. Він, здавалося, анітрохи не стривожився. Навпаки, заметляв хвостом, ніби світлина, що розмовляє, найнормальніша річ на світі. Кіра подумки зітхнула. Як би їй хотілося ще раз порозмовляти з песиком.

Старенька дивилася на Кіру своїми добрими яскраво-синіми очима. Нараз дівчинку огорнуло відчуття, ніби все так, як треба, нічого дивного не відбувається. Вона вже не боялася.

Раптом їй щось спало на думку. Вона відшукала в альбомі фотку Мані й схопилася за лупу. Її рука тремтіла, але вже від хвилювання. Хоч би подіяло... Кіра спрямувала збільшувальне скло на фото, і відразу почула голос: “Гав, гав, гав!”. Розчарована, дівчинка відклала лупу набік. Та ось знову до неї долинув такий знайомий, давно не чутий голосок: “То був лише жарт. Звісно, я можу й так розмовляти, щоб ти мене розуміла...”.

Кіра приглянулася до світлини. Писок Мані не ворушився, однак дівчинка пригадала собі, що пес і раніше ніколи не розтуляв його, “розмовляючи”. Вони спілкувалися телепатично.

Бабуся увесь час спостерігала за Кірою із приязною усмішкою.

Дівчина відхилилася назад. Її долала спокуса негайно подивитися через лупу на всі світлини, але надто багато думок заполонило голову.

– Це ж диво, – пробурмотіла вона, не ймучи віри.

Бабця все ще посміхалася.

– Що – диво? Те, чого не розуміють, дорослі називають щастям, а велике щастя – дивом...

– Спершу зі мною розмовляв Мані, а тепер я чую голоси людей на фотках, тільки-но погляну на них крізь лупу. Такого не буває в природі...

Старенька радо пояснила:

– Я вже казала: на тебе чекають надзвичайно складні завдання й небезпечні пригоди, звідси й незвичайні подарунки. Завдання й допомога в його виконанні – нерозлучні.

– Але це диво чи ні? – наполягала Кіра.

Що для тебе диво? – поцікавилася пані Білу. – Можеш дати мені наукове визначення дива?

Дівчинка довго думала, згадала уроки фізики й нарешті відповіла:

– Диво – це коли щось відбувається всупереч законам природи. Щось таке, що скасовує ці закони.

Старенька схвально кивнула.

– А ти віриш, що зможеш скасувати закони природи? Чи зможеш ти вчинити диво?

Кіра рішуче похитала головою.

– Таке нікому не під силу, – заперечила вона.

Жінка взяла коштовне на вигляд порцелянове яйце й запитала:

– Якщо я впущу це яйце, воно, за законом земного тяжіння, упаде додолу, чи не так?

Кіра кивнула.

Не довго думаючи, пані Біла випустила з рук яйце. Дівчинка інстинктивно випростала руку й підхопила його над самісінькою підлогою.

Жінка задоволено усміхнулась.

– Ти усвідомила, що ти щойно зробила?

– Упіймала яйце.

– Більше! Своїм вчинком ти на короткий час позбавила сили дії закон тяжіння. За твоїм же визначенням, ти щойно здійснила диво...

– Але ж ніхто не сприйме це за диво! – заперечила Кіра. – Я лише спіймала яйце!

– Те, що ми розуміємо, не вважаємо дивом, – терпляче пояснювала старша пані. – Однак будь-яка допомога – диво. Завдяки ній нам удалося таке, чого самі б ми не зуміли зробити. А те, чого не розуміємо, зовсім не є надприродним. Просто ми не знаємо, як це витлумачити. Я дуже легко можу пояснити тобі, як функціонує збільшувальне скло, але зараз це не важливо. Та й часу в нас обмаль. Тобі треба повертатися додому.

Кіра запитливо глянула на мудру бабцю, а та впевнено сказала:

– Якщо правильно спрямуєш збільшувальне скло, зумієш написати свій твір. По дорозі до Америки на тебе чигатиме небезпека. То буде важке випробування. Лупа й тут стане тобі у великій пригоді. А тепер поквапся, гайда додому!

Жінка говорила дуже категорично, заперечувати було марно.

Кіра заховала збільшувальне скло.

Господиня дала їй кілька світлин із чорного альбому й загадково мовила:

– Вони тобі неодмінно знадобляться.

Кіра запхала фотографії до кишені, де вже лежала старовинна лупа, подякувала й тепло попрощалася. А потім щодуху побігла додому.

Дівчинка швиденько прокралася садом, якомога тихіше видряпалася драбиною до свого вікна, а коли зазирнула до кімнати, миттю збагнула – щось негаразд. Зовсім зле! Усе пішло не так!

Вона побачила Моніку, яка сиділа на ліжку й плакала, а Кірина мама заспокоювала її. Посеред кімнати стояв тато з розпашілим від гніву обличчям. Він розлючено вимахував руками. Кіра залюбки спустилась би негайно вниз, але тато вже її помітив.

– Ага, ось і наша хитромудра доця! – закричав він.

Моніка заридала ще голосніше. Кірі стало так душно, ніби в неї гарячка, не менше сорока одного градуса. Вона поволі перелізла через підвіконня до кімнати.

– Я вимагаю пояснення, шановна панночко! – зарепетував тато.

– Я хо-хо-хотіла лише з’ясувати, як пи-пи-пи-сати твір. Я-я-я не зна-а-ла, як самій це зро-ро-бити.... – затинаючись, спробувала виправдатися Кіра.

– А я гадала, що можу тобі довіряти, – сумно мовила мама.

Тато глибоко вдихнув, зараз знову верещатиме. Немов не своя, Кіра сіла на ліжко поряд з Монікою. Доки тато переводив дух, мама докірливо запитала:

– І що ти тільки собі думала? Ми так хвилювалися! – І тихо додала: – Ти мене дуже розчарувала...

Це вже було понад Кірині сили. Ліпше би тато репетував. Дівчинка заплакала.

Батьки не зводили з неї погляду. Поволі Кіра заспокоїлася й спробувала думати. Раптом вона згадала повчання пана Ґольдштерна, почуті від нього сьогодні вранці. В одному з них мовилося про повагу до батьків.

– Мені дуже шкода, що я вас розчарувала, – тихо озвалася Кіра. – Я нікому не бажала зла. Хотіла тільки довідатися, як писати отой твір, розпитати пана Ґольдштерна, панство Ганенкампів та пані Козир.

Батьки, на диво, терпляче вислухали її.

– А ще я хочу вибачитися за своє вчорашнє пащекування. Тепер я знаю, що не мала на це права. Вибачте!

Мама схопила її в обійми. Вона не вміла довго сердитись. Тато теж злагіднів.

– Гаразд, обмежимося лише домашнім арештом, ти вже й так під ним сидиш. Але пообіцяй більше не втікати, інакше мені доведеться замкнути віконниці.

Кіра з готовністю дала таку обіцянку. Перспектива сидіти в темній кімнаті з наглухо замкненими віконницями її лякала.

Потім Кіра попросила вибачення в Моніки за ті неприємності, яких товаришка зазнала через неї. Та відмахнулася, мовляв, нема за що, однак не приховувала радості, що можна швидко попрощатися. Коли подруги обійнялися, Моніка похапцем тицьнула Кірі в долоню якусь давню монету.

– Її сьогодні по обіді приніс Марсель, – шепнула вона.

Кіра залишилася сама. Різні думки роїлися в її голові. Вона навіть рада була, що може спокійно подумати. Пан Ґольдштерн завжди казав: “Не чекай ліпших часів. Спробуй насолодитися будь-якою ситуацією. Намагайся завжди знаходити щось позитивне”.

Кіра вирішила щонайліпше скористатися домашнім арештом. Вона думатиме й спробує написати твір... “Стоп! – подумки спинила себе дівчинка. – Я не спробую, я це зроблю, бо вже добре знаю: хто пробує, той підсвідомо сподівається на невдачу”.

До того ж їй кортіло поспілкуватися з деякими фотками. Кіра не стримала сміху, згадавши про збільшувальне скло.

Згодом Кіра сиділа, замислившись, над “Журналом досягнень”. До цього зшитка вона записувала свої життєві успіхи, але сьогодні їй нічого не спадало на думку. Здавалося, усе вона зробила не так, як треба.

Однак, трохи подумавши, Кіра все-таки знайшла кілька позитивних моментів:

1. Не змирилася з невдачею, незважаючи на завдану їй несправедливість.

2. Почала шукати розв’язок загадки.

3. Має двох добрих друзів – Моніку та Марселя.

4. Довідалася про важливі речі:

· повагу до дорослих;

· як не потрапити в пастку домагання справедливості;

· тільки добре говорити про інших.

5. Попросила вибачення у своїх батьків, і вони вже не сердяться на неї.

Нарешті Кіра заснула.