Кіра й таємниця бублика

ШКОЛА-ІНТЕРНАТ

Школа була на пагорбі, густо порослому деревами та кущами. Довкола неї височів мур із гратами угорі.

– Сторонній сюди нізащо не пробереться, – вражено мовила Кіра.

– Але ніхто й не вибереться звідси, – швидко докинув Пітер.

Дівчинці стало трохи лячно. Справді, можна й так поглянути на справу.

В’їжджаючи у ворота, вона побачила шкільні будівлі. Їх було чотири. Пітер пояснив: два спальні корпуси, один – для дівчат, інший – для хлопців; головна будівля, де відбувалися заняття; і великий спортивний зал.

Авто зупинилося перед самим входом до головної будівлі. Діти вийшли, звісно, попрощавшись перед тим з водієм та привітним поліцейським. Потім вони попрямували до секретаріату. Їх уже чекали. Поліцейські повідомили керівництво про їхнє прибуття. Секретарка зустріла прибулих і повела до кабінету директора школи, містера Сноудона. У нього було добре обличчя і, здавалось, він був щиро стурбований. Поклавши руку на плече Пітерові, директор сказав:

– Я радий, що з тобою все гаразд. Тут ти принаймні в безпеці. З поверненням, хлопчику!

Потім директор звернувся до Кіри.

– Ласкаво просимо до Ріо-Редвуд академії. Я багато про тебе чув. Насамперед тішуся, що ти візьмеш участь в ораторському конкурсі.

Кіра попрохала його говорити повільніше, бо її англійська мова була далека від ідеалу.

Директор з розумінням кивнув і заговорив повільніше:

– Ти розумниця. За два тижні вже чудово розумітимеш нашу мову. А до конкурсу вільно заговориш англійською. Не хвилюйся!

– Я до дрижаків боюся того конкурсу, – зізналася Кіра.

Містер Сноудон щиро розсміявся.

– У цьому немає нічого поганого, – мовив він. – Погано, якщо зі страху ми не робимо того, що повинні робити. Про конкурс поговоримо трохи згодом. Спершу тобі треба призвичаїтися. Місіс Лайт, моя секретарка, проведе тебе до дівочого корпусу й познайомить із твоїм тьютором і директрисою гуртожитку.

Кіра майже все зрозуміла і вдячно кивнула.

– Ми радо приймаємо в нашій школі учнів з інших країн, – додав директор. – Я переконаний, ми можемо багато чого навчитися одне від одного.

Пітер скептично хмикнув. Мабуть, уважав, що американці нічого ні від кого вчитися ані не можуть, ані не мусять.

Містер Сноудон, вочевидь, добре відчував думки своїх учнів, бо сказав:

– А тобі, Пітере, варто більше часу проводити з Кірою. Ти багато можеш від неї навчитися!

І хоч хлопчик із симпатією ставився до Кіри й довіряв їй після нападу, він зовсім не був певний, що директор має рацію. Пітер невдоволено відбуркнувся.

Директор одразу звернув на це увагу. Містер Сноудон на якусь мить замислився, а тоді сказав:

– Як і до кожного нашого учня, до тебе приставлять помічника. Це учениця старших класів, яка допомагатиме тобі освоїтися в школі. Я вже вибрав для тебе симпатичну дівчинку. Її звати Сенді, – а потім звернувся до Пітера: – Я хотів би, щоб ти додатково допомагав Кірі...

– Але ж вона набагато старша за мене, – запротестував Пітер. Кірі стало трохи незручно. Їй зовсім не хотілося, аби хтось допомагав проти власної волі.

Однак містер Сноудон уже все вирішив.

– Ти багато чим завдячуєш Кірі. Сенді не надто спортивна, тому твоя підтримка дуже знадобиться Кірі на спортивних заняттях. Для неї все буде новим та незвичним, – директор на хвильку замовк, а тоді додав: – З іншого боку, ти й від неї зможеш чогось навчитися, я анітрохи в цьому не сумніваюся. Кіра приїхала з цікавої країни, яка має дуже високу, з давніми традиціями культуру.

Директор попрощався й випровадив обох дітей з кабінету.

Пітер подався до хлопчачого корпусу, а місіс Лайт повела Кіру в дівочий гуртожиток. Там на неї вже чекала Сенді, яка щиро привіталася з новенькою. Кіра дивувалася, як добре тут усе організовано й продумано.

Сенді, без сумніву, мала китайське коріння й була приблизно на два роки старша за саму Кіру. Їй відразу полюбилася нова товаришка, особливо широка, щира усмішка, яка відкривала геть усі зуби, щоправда, дещо завеликі. Усмішка робила китаянку кумедною, проте дуже симпатичною.

– Через мої зуби мене прозивають Зайчиком, – засміялася Сенді, перехопивши погляд Кіри.

Видно, вона зовсім не переймалася своєю вадою. Сенді радісно обняла нову подружку. Така поведінка була трохи незвичною для Кіри, однак вона відчула себе затишно – їй і справді раді.

– Як добре, що ти приїхала, – щебетала Сенді. – Я певна, ми гарно проведемо час і зможемо багато чого довідатися одна від одної.

Наступні кілька годин були дуже напруженими. Сенді показала Кірі кімнату, де вони мешкатимуть удвох. Кіра втішилася – поряд завжди буде та, хто її любить.

Потім вони разом розпакували Кірину валізу. Сенді познайомила дівчинку з місіс Іґл, директрисою гуртожитку, та містером Найсом, тьютором. Його звали насправді інакше, але всі кликали його Найсом, тобто, Милим, бо він завжди був у доброму настрої. На завершення Сенді влаштувала Кірі екскурсію територією школи.

На кожному кроці вони віталися зі школярами. Здавалося, Сенді була тут загальною улюбленицею. Кожному вона представляла свою нову подругу. Замість “добридень” усі казали: “Приємно познайомитися. Як справи?” і йшли собі далі, не чекаючи на відповідь. Згодом Кіра дещо роздратовано поцікавилася:

– Чому вони запитують про мої справи, якщо їх зовсім не цікавить відповідь?

Сенді засміялася, виставивши напоказ свої великі зуби.

– Це лише привітання, – пояснила вона. – He запитання…

– Гм, – буркнула Кіра. Дивні звичаї в цій Америці...

Перед спортзалом вони зустріли високого білявого школяра. Він видавався дуже стриманим і непривітним, усе в ньому було якимсь неприродно охайним, бездоганно укладене волосся розділене рівно посередині.

Кіра не стрималася й захихотіла:

– Йому не обійтися без... – вона ніяк не могла згадати, як англійською “лінійка”, але Сенді відразу здогадалася, що мала на увазі Кіра.

– Лінійки! – підхопила вона. – Ха-ха... Твоя правда. Це Губерт – найкращий учень школи. Гадаю, він ніколи не спить, гризе граніт науки день і ніч.

Губерт інтуїтивно відчув, що дівчатка говорять про нього, й зміряв Кіру поглядом з голови до ніг. Він видавався неймовірно пихатим. Кіра не зводила очей з його ідеально рівного проділу на голові. Згадавши про лінійку, вона знову не стримала хихотіння. Цього було достатньо, щоб остаточно позбавити себе прихильності Губерта, якщо б така виникла. Хлопець рвучко розвернувся й подався геть, не привітавшись.

– Грубіян! – прокоментувала Кіра.

Сенді засміялася.

– Він із дуже заможної родини. Гадаю, родичі добряче тиснуть на нього, а хлопець прагне заслужити їхнє визнання. Тому й навчається, мов шалений, і став найкращим учнем школи.

– Але ж це не виправдовує його нечемності, – заперечила Кіра.

– Йому, скоріше за все, дуже бракує відчуття певності в собі, – мовила Сенді.

– Чому ти його захищаєш? – Кіра була вражена. – Він просто огидний тип!

– Я завжди намагаюся бачити в людях щось добре, – серйозно відповіла Сенді. – Осуджувати дуже легко. Хтозна якими були б ми, якби зростали в його родині.

Кірі стало соромно. Вона згадала третє правило: “Говорити про інших лише добре”.

– Я знаю одного заможного чоловіка, який, чимало мене навчив. Недавно він мені сказав: “Не глузуй з інших. При цьому ти зосереджуєшся на недоліках і вадах, замість помічати добрі риси людей”. Боюся, я знову припустилася тієї ж помилки, що й раніше.

– Поговори про це за слушної нагоди з містером Найсом, – порадила Сенді й знову засміялася. – Він найприємніша людина, яку лише можна собі уявити.

– Твоя правда, – погодилася Кіра, – я вже з ним познайомилася.

– Найцікавіше, що так було не завжди, – продовжувала Сенді. – У дитинстві він був просто нестерпним, а потім змінився. Містер Найс дав мені не одну добру пораду.

– Бачу, ти ними гарно скористалася. Ти дуже симпатична дівчинка, – кивнула Кіра. – Мабуть, дійсно, можна виробити собі привітний, добрий характер, так само, як навчитися поводженню із грішми.

Кіра подумала, що варто поговорити з містером Найсом про свою таємницю.

Сенді знічено всміхнулася.

– Я зовсім не вмію розпоряджатися грошима. Моїх місячних кишенькових коштів вистачає щонайбільше на два тижні. Тож твоя допомога мені стане в пригоді...

– Дещо у вас тут зовсім інакше, ніж у нас, – мовила Кіра примирливо. – Однак найсуттєвіші речі, мабуть, однакові в усьому світі. Бублик завжди залишається бубликом...

– Бублик? – перепитала Сенді. – Який бублик?

Кіра пояснила подрузі значення бублика його кільця й дірки всередині.

Сенді така теорія дуже припала до вподоби.

– Клас! Будеш моєю наставницею щодо кільця, а з діркою я тобі допоможу! До речі, про бублики. Час іти на вечерю...

Дівчатка рушили до їдальні, розташованої в головній будівлі. Там уже юрмилися школярі. Їх було неймовірно багато, у залі стояв монотонний гул, бо всі, здавалося, говорили нараз. Доки дівчатка простували до свого столу, з ними приязно віталися. Кіра подумала, що більшість американців таки привітні люди.

На свою превелику радість Кіра помітила, що Пітер уже прийшов і зайняв для них місця. Вони радісно привіталися. Дівчина обережно роззирнулася залою. Неподалік вмостився містер Найс. Інші вчителі теж вечеряли разом з учнями, вони сиділи за столиками, розсіявшись по всій їдальні. У Кіриній країні все інакше. Там дотримання певної дистанції свідчило про повагу. А тут учителі невимушено сміялися й жартували зі своїми вихованцями.

Містер Найс широко усміхнувся до Кіри. Сенді казала, що йому вже понад п’ятдесят років, однак на вигляд він був значно молодший. Мабуть, тому, що завжди сміється, подумала Кіра.

– Як тобі наша школа? – без передмов запитав містер Найс.

Дівчинка поділилася своїми враженнями та спостереженнями про відмінності між Америкою та своєю батьківщиною. Містер Найс був таким вдячний слухачем, що Кіра розповіла йому ще й про “систему бублика” і те, що цей принцип, на її думку, актуальний в обох країнах.

Учителя вразили її слова. Він, без сумніву, любив дітей так само, як і свою роботу.

– Мені дуже подобається те, що ти кажеш, – мовив він. – Дуже важливо бачити обидва боки водночас: відмінне й спільне. Усі ми люди, навіть якщо належимо до різних національностей. Усі ми неординарні...

Пітер утрутився в розмову, він був здивований:

– Але я пишаюся тим, що американець. Ми найкращі у світі!

Кіра зауважила, що містер Найс не виказав ані зневаги, ані невдоволення. Він сприймав Пітера так само серйозно, як щойно перед тим Кіру. Це їй дуже сподобалося. Містер Найс був надзвичайно схожим на пана Ґольдштерна, хоч вони й мали різні професії та неоднаковий спосіб життя. Обоє відразу викликали до себе симпатію; в обох дірка від бублика й осердя були дуже сильно розвинені.

– Усі ми маємо понад одну належність, щонайменше дві або й більше, – відповів на те вчитель.

– Не розумію, – спантеличено мовив Пітер. – Я – американець і все. Я не можу бути водночас ще й росіянином чи китайцем.

Кірі теж цікаво було почути реакцію вчителя.

– Звичайно, ти – американець, – приязно пояснював містер Найс. Але це лише один бік справи. Окрім того, ти ще й громадянин світу. Це твоя друга належність. Якщо людина відчуває себе зобов’язаною лише перед однією країною, легко можуть виникнути суперечки, а часом навіть війни. Якщо ж навчитися відчувати себе громадянами світу, можна навчитися і розуміти й підтримувати одні одних.

– Подвійна належність, – пробурмотіла Сенді. Це мені подобається. Отже, ми всі єдина спільнота, хоч і кожен зі своїми відмінностями.

Кіра задумливо кивнула й запитала:

– Ви кажете, що можуть бути ще й інші належності. Які, наприклад?

– Прикладів чимало, – відповів містер Найс. – Візьмімо релігії. Вони дуже різняться між собою, однак і дуже схожі за своєю суттю, бо закликають плекати добро в людях. Зрештою, усі релігії можна об’єднати гаслом: “Шануй Бога й допомагай іншим!” І хоча, за своєю сутністю, вони схожі, добре, що в них також багато відмінностей. З їхньою допомогою людям легше ідентифікувати себе; вони почуваються причетними до важливої справи. Це дає їм опору й відчуття належності до спільноти.

– Якщо релігії такі схожі, то чому між ними виникають конфлікти? – поцікавилася Кіра.

– Релігії не схожі, навпаки, вони дуже різні, – пояснював містер Найс. – Схожі лише за суттю, у тому, до чого прагнуть. Можеш мені заперечити, що вони мають спільну мету, але шляхи її досягнення відмінні. Це те саме, як схожість між двома країнами: якщо ми надто зосередимося на розбіжностях, виникне конфлікт. Якщо ж усвідомимо, що всі релігії мають, зрештою, єдину мету, досягнемо толерантності та порозуміння.

– Але ж і далі постійно виникають війни та конфлікти через релігійні незгоди, – заперечив Пітер. – Дехто навіть прив’язує до животів бомби, аби вбити інших і себе заразом.

– Я не знаю жодної релігії, яка б закликала до війни чи насильства, – повагом мовив учитель. – Усі навчають миролюбності, співчуття та готовності прийти на допомогу іншим. Але завжди знаходилися й знаходяться окремі люди, які перекручують релігійні вчення й зловживають ними, аби виправдати насильство та війни. Так чинили деякі християнські володарі, щоб вести хрестові походи й катувати людей. Так чинять деякі мусульманські фанатики, щоб підкладати бомби.

Сенді замислено кивнула головою:

– А тому що вони роблять це в ім’я релігії, багато людей вважають релігію злом. Хоча злими є лише окремі люди...

– Твоя правда, можна й так сказати, – похвалив містер Найс. – У будь-якому разі я точно знаю: без релігій цей світ не був би таким гарним і вартим життя, яким він є нині. А без егоїстів та фанатиків він став би ще ліпшим. Однак почали ми розмову із множинної належності. Хочете почути інші приклади?

– Радо! – одностайно пролунав хор учнівських голосів.

– Ми, каліфорнійці, любимо свій штат і пишаємося ним. Ми дуже відрізняємося від інших штатів. Тут, скажімо, навіть актор та качок може стати губернатором. Отож ми маємо ще й третю належність: ми – мешканці найбожевільнішого штату Америки.

Діти слухали, мов заворожені.

Кіра теж відчувала, що тут, в Америці, дещо було досить таки незвичне. У цьому вона впевнилася першого ж дня. Містер Найс, тим часом, провадив розповідь далі:

– До того ж ми пишаємося своєю школою. Така – єдина в усьому світі. Ми постійно можемо вчитися, розвиватися, досягати успіхів і все робити для того, щоб дати таку можливість нашим учням. Тому й маємо тьюторів, яким можна звірити свої таємниці, учнів-помічників, чимало конкурсів для виявлення надзвичайних талантів. Я дуже пишаюся Ріо-Редвуд академією й відчуваю себе часточкою цієї школи – це теж належність.

Школярі цілком поділяли його думку. Багато що тут і справді було надзвичайним.

Зненацька на порозі їдальні з’явилася невеличкого зросту жіночка з велетенською мискою шоколадного пудингу. Серйозна розмова миттю урвалася. Діти ласували солодким і голосно гомоніли між собою. Кіра почувалася пречудово.

– Як тут класно! – прошепотіла вона до Сенді. – А пудинг який... ням-ням... моя улюблена страва... ням-ням...

Сенді вдоволено й гордо заусміхалася, виставивши при цьому свої великі передні зуби.

Кіра настільки пройнялася довірою до містера Найса, що їй не здалося нахабством попроситися до нього на зустріч. Учитель відразу погодився. Вони умовилися зустрітись наступного дня під час пообідньої перерви.

Після вечері Кіра й Сенді подалися до своєї кімнати. Кіра була неймовірно збуджена, та ще й різниця в часі не давала їй заснути. Вона засипала свою нову товаришку сотнею запитань. Сенді терпляче відповідала. Нарешті дівчат зморив сон.