Кіра й таємниця бублика

НЕБЕЗПЕКА

Кіра розповіла своїй подрузі про розмову з містером Найсом.

– Дорослою я хотіла би вийти заміж саме за такого чоловіка, – мрійно мовила Сенді, радісно вишкіривши свої зубки.

Кіра захихотіла. Вона вже хотіла було бовкнути якусь дурницю, але тієї миті почула, як щось цокнуло в шибку вікна. Сенді теж почула. Дівчатка прислухалися. Ось знову. Цього разу чутніше. Хтось жбурляв їм у вікно камінці. Сенді кинулася до вікна, відчинила його й визирнула назовні. Спершу вона нічого не побачила було надто темно, та коли її очі звикли до пітьми, то помітила в кущах якусь постать.

– Хто там? стиха гукнула вона.

– Тсссс, – засичало з кущів.

Потім зашурхотіло листя й звідти вигулькнув Пітер. Він збуджено замахав до дівчат руками, закликаючи їх зійти вниз. Вони перезирнулися й вислизнули з кімнати. Треба було остерігатися появи місіс Іґл. О цій порі дівчата не мали права виходити зі спального корпусу.

Вони нишком побігли в туалет на першому поверсі, там вилізли через вікно; обминувши корпус, опинилися під своїм вікном. І... нікого не побачили. Безпорадно роззирнулися навколо. Тихенько покликали Пітера. Жодної відповіді. Лише мертва тиша. Дівчатам стало лячно. Надворі було так темно...

Раптом Кіра відчула на своєму плечі чиюсь руку. Вона голосно зойкнула з переляку.

– Тссс! Нас можуть помітити. Ет мені ці жінки! – прошепотіла тінь. То був Пітер. Він знову заховався в кущах. Його червоні очі моторошно світилися в пітьмі.

– Чи ти здурів, чоловіче! Так мене налякав! – Кіра ледь не кипіла від гніву, і на мить навіть забула про страх.

– Зараз не час для жіночих сварок, – пригнічено мовив Пітер. – Ховаймося!

Дівчатка пірнули за ним у хащі, і саме вчасно. На терасі спального корпусу спалахнуло світло, заскрипіли двері хтось вийшов назовні. Діти відразу впізнали місіс Іґл, яка пильно вдивлялася в темряву.

– При світлі ми її бачимо, але вона ніяк не може нас помітити, – захихотів Пітер. – Ет мені ці жінки!

Сенді обурилася:

– Якщо ти ще хоч раз скажеш: “Ет мені ці жінки”, я тебе відлупцюю!

– Якщо не вкусиш! – дражнився Пітер, показуючи на зуби Сенді.

– Не розумію, навіщо ми виходили, – дратувалася китаянка. – Ходімо до кімнати, Кіро.

– Якщо підете, вас відразу викриє місіс Іґл, – застеріг хлопчик. Він мав рацію: директриса і досі стояла на терасі.

– Нащо ти нас кликав? – тихо запитала Кіра.

– Я потоваришував із зайчиком, – пояснив Пітер. – Щовечора потайки приношу йому моркву. Він має великі зуби, як і Сенді... Ой! – раптом злякано зойкнув він, – Сенді здійснила свою погрозу.

– Наступного разу покусаю! – пообіцяла вона, зарухавши щелепами як зайчик, коли гризе морквину.

Кіра смикнула обох за рукави. На щастя, ті відразу перестали сваритися. Тепер вони помітили, як уважно місіс Іґл придивляється в їхньому керунку. Потім директриса поволі підійшла до куща.

– Жі... – пробурмотів Пітер, але вчасно схаменувся, збагнувши ситуацію. – Тікаймо! просичав він. – За мною!

Він виліз із іншого боку чагарника, дівчата намагалися не відставати від нього. Гілки боляче дряпалися. Нарешті вони опинилися на моріжку. Місіс Іґл не могла бачити дітей, зате чула їхні кроки.

– Стояти! Хто б там не був, негайно зупиніться – пронизливо заверещала вона.

Діти щодуху майнули навтьоки й добігли до невеличкого гайка біля спортивної зали. Дівчатка ледве встигали за Пітером. Нарешті він зупинився.

– Тут вона ніколи нас не знайде.

– А якщо відшукає? – засумнівалася Сенді.

– Тоді ми сховаємося за тебе, – засміявся Пітер. – Місіс Іґл подумає, що то зайці...

– Ти таки напрошуєшся на прочухана, – пригрозила Сенді.

Кіра спробувала їх примирити.

– Візьміть себе нарешті в руки, – прошепотіла вона. – Кажи, Пітере, що трапилося.

Пітер заспокоївся й пояснив:

– Отож, годуючи свого зайчика, я визирнув з-поза огорожі назовні й почув якийсь шерех. Було погано видно, зате я добре чув. Нарешті я побачив чоловіка, що скрадався вздовж огорожі. Я знаю, то був він!

– Він? – перепитала Сенді.

Кіра пополотніла. Вона геть забула про небезпечну пригоду в літаку. Тепер переляк знову охопив її. Вона коротенько розповіла Сенді, що трапилося, а тоді запитала Пітера:

– Ти певний, що то він?

– Я добре розгледів чорну бороду. Жодного сумніву! – відповів хлопчик. – Він спробує пробратися сюди!

Діти почали радитися. Як діяти? Дівчатка були одностайні: від того чоловіка можна сподіватися будь-чого. Але, можливо, Пітер помилився. Бачить він поганенько, та й темно там було ...

– Я покажу вам те місце, – запропонував хлопчик. Він сердився, що дівчата не ймуть йому віри.

Хоча було й лячно, Кіра і Сенді погодилися. Вони тихо рушили вслід за Пітером до зовнішньої ґратчастої огорожі... За кілька хвилин діти вже були на місці. Там сидів його зайчик, чекаючи на морквинку. Пітер заговорив до нього вибачливим тоном:

– Мені шкода, я нічого для тебе не прихопив.

Зайчик пострибав собі геть, немов зрозумівши його слова.

Діти, пригнувшись, подалися до муру й принишкли, напружено вдивляюсь у пітьму по той бік огорожі. Якийсь час вони нічого не бачили й не чули. Мабуть, Пітер таки помилився.

Раптом до них долинуло шарудіння. Хтось ішов уздовж муру. Жодного сумніву! Кіра раптом здригнулася. Кроки лунали незвично людина човгала ногами, накульгуючи. То був точно такий звук, як у літаку, коли зловмисник намагався отруїти Пітера. Це човгання вона ніколи не забуде. Сумніву не було – за муром скрадався чорнобородий чоловік.

Кіра подала знак друзям відійти далі. Намагаючись поводитися якнайтихіше, діти відійшли до гайка. Ледь переводячи дух, Кіра розповіла, що почула.

– Хіба я не казав... – простогнав Пітер. – Він тут!

Усі вражено мовчали.

– Треба щось робити, – озвалася Сенді. – Не можна сидіти склавши руки й чекати, доки той чоловік перелізе через мур і схопить Пітера. Він знову збирається його викрасти!

“Не лише викрасти”, – подумала Кіра, похоловши від страху. Але дівчинка вирішила не признаватися друзям, що їй розповіла світлина. Вони й без того нажахані. Утрьох вони порадилися, як чинити далі.

Раптом Кірі сяйнула думка.

– Я могла б зателефонувати панові Ґольдштернові! Він напевно знає, що робити...

Кіра пояснила друзям, хто це.

– Але ж він не в Каліфорнії, а за тисячі кілометрів звідси. Як він нам допоможе? – засумнівалася Сенді. – Ліпше повідомити директору, містеру Сноудону й поліції.

– Це ми також зробимо, однак я не певна, чи вони зуміють зарадити, – мовила Кіра. – А панові Ґольдштернові я довіряю на всі сто відсотків. Він завжди дасть корисну пораду. Якби ж то він був тут...

Усі на декілька хвилин замовкли. Кірі спало на думку, що варто знову глянути через збільшувальне скло на фото. Можливо, поталанить довідатися про наміри чорнобородого чоловіка. Але як це зробити зараз? Пітера не можна покидати самого... До чого вдатися насамперед? Зрештою, вони вирішили повернутись до дівочого корпусу й про все розповісти місіс Ігл.

Діти крадькома вийшли з гайочка. Та не встигли вони опинитися на газоні, як в очі їм вдарило яскраве світло. Налякані, засліплені, вони зчепилися в клубок. Серця вистрибували їм із грудей.

Страх додав сили, і Кіра вигукнула:

– Забирайся геть, мерзотнику! Пітера ти не дістанеш!

– Перепрошую... – долинув глибокий голос, ніби то промовляло світло.

– Погляньте, хто тут у нас! – лунав далі голос.

Пітерові й Сенді відлягло від серця, вони впізнали голос містера Сноудона, директора школи.

Сенді полегшено зітхнула.

– Як добре, що це ви…

– Гадаю, вам слід дещо пояснити, – верескнула місіс Іґл. Це вона прослідкувала за дітьми, а потім покликала на допомогу директора.

Діти все ще були засліплені променями ліхтариків і прикривали очі долонями. Нарешті снопики світла опустилися додолу.

– Ми все пояснимо, – пробурмотіла Сенді.

– Я сподіваюся, – суворо мовив директор. – Тільки раджу знайти розумне пояснення вашої поведінки.

Діти розповіли, що трапилося, схвильовано перебиваючи одне одного. Місіс Іґл доводилося раз у раз їм нагадувати, аби вони не говорили всі нараз. Зрештою, перед місіс Іґл та містером Сноудоном вималювалася доволі виразна картина небезпеки, яка загрожувала Пітерові.

Директор був людиною, що швидко приймала рішення. Трохи подумавши, він сказав:

– Сьогодні Пітер переночує в будинку містера Найса. Там безпечно. Я викличу поліцію й зажадаю охорони. А ви, дівчатка, повертайтеся з місіс Іґл до гуртожитку, – після короткої паузи він додав: – Треба було відразу нам повідомити. Діючи на власний розсуд, ви наражали себе на велику небезпеку, а тому заслужили на покарання. Поговоримо про це вранці.

Кірі стало соромно. Та все ж дівчинка відважилася запитати, чи можна їй зателефонувати до пана Ґольдштерна. Звісно, вона пояснила директорові, що це за чоловік. Містер Сноудон замислився на кілька секунд, а тоді сказав:

– Гаразд, ходімо до мого кабінету.

Кіра відразу заспокоїлася. Страх покарання був нічим порівняно з неймовірним полегшенням, що нарешті вона матиме надійний захист. До того ж дівчинка тішилася нагодою поспілкуватися з паном Ґольдштерном.

У кабінеті директора вона відразу набрала таємний телефонний номер свого друга. У слухавці озвався заспаний голос. Кіра забула, що в Німеччині саме була ніч. Однак пан Ґольдштерн анітрохи не сердився, хіба стурбувався. Кіра швиденько розповіла, що сталося.

Старий фінансист попросив дозволу порозмовляти з директором.

За якийсь час містер Сноудон повернув дівчинці слухавку. Співрозмовник на іншому кінці дроту сказав:

– Ваш директор дуже приємний і розумний чоловік. Він ужив необхідних заходів. Тепер ви в повній безпеці. Завтра увечері я прилечу до Каліфорнії. А ти поки нічого не роби на власний розсуд. Це стосується й Пітера. Обіцяй, що ви постійно будете вкупі. І щоб жодних нічних виправ!

Кіра щиро пообіцяла. У душі дівчинка тріумфувала: завтра її багатий друг буде тут. Вона тішилася неймовірно. Містер Сноудон провів її до дівочого корпусу, де на неї чекали місіс Іґл та Сенді. Дівчата відразу полягали спати, раптом відчувши, наскільки стомилися. Невдовзі очі їм заплющилися, і вони поринули в глибокий сон.

Наступний день тягнувся жахливо довго. Кірі було важко зосередитися на програмі занять. Коли ж нарешті настане вечір? Раз у раз вона боязко визирала у вікно. Чи не вештається, бува, чорнобородий чоловік територією школи...

Під час вечері раптом здійнявся гамір. Діти галасували, перебиваючи одне одного. Доки Кіра дошукувалася причини, щось наскочило на неї ззаду. Вона налякалася до смерті. Істота позад неї загавкала. Кіра відразу впізнала голос Мані.

Утішена до нестями, Кіра пестила й пригортала свого песика й лише згодом помітила пана Ґольдштерна, який стояв позаду.

– Я подумав, що тобі тут знадобиться розумний сторожовий пес... – сказав старий фінансист.

Приголомшена, Кіра зовсім забула привітатися.

– А я вважала, що американці впускають собак до країни лише після тривалого карантину, – пробурмотіла вона розгублено.

– Як правило, так, – хитрувато усміхнувся пан Ґольдштерн. – Але я маю тут декілька клієнтів, що користуються значним впливом. Вони все владнали...

Кіра радісно кинулася йому на шию.

– Зі мною прибуло ще двоє людей, з якими ти мусиш привітатися, – мовив пан Ґольдштерн.

Кіра зацікавлено обернулася й побачила свого брата Марселя та Моніку.

– Ми подумали, що тобі потрібна допомога, – сказав Марсель. – До того ж мені завжди кортіло побувати в Каліфорнії. Може, я навіть відкрию тут свою філію...

– Ти завжди думаєш лише про свій бізнес, – жартівливо дорікнула Кіра, і вони радісно обійнялися.

– Марсель навіть пілотові хотів запропонувати доставку булочок додому, – засміялася Моніка.

– На жаль, він надто далеко мешкає, – зітхнув хлопець. – Треба швидше поширювати експансію...

Кіра спохопилася й представила своїх нових друзів Сенді, Пітера й містера Найса. Як вона й сподівалася, обидва чоловіки відразу знайшли спільну мову. За мить дівчинка вже знала, що саме запише у своєму “Журналі досягнень”: “Я маю добрих друзів, які мене насправді люблять і завжди готові прийти на допомогу”. Уперше від учорашнього вечора Кіра відчула себе захищеною й щасливою.

Пан Ґольдштерн, ніби прочитавши її думки, сказав:

– Я привіз із собою охоронців. Ніщо не пройде повз їхню увагу...

Діти зацікавлено поглядали одне на одного. Раптом вони помітили кількох чоловіків у чорних костюмах, які стояли біля дверей, нікому не впадаючи у вічі. Вони були дуже серйозними на вигляд.

– Ти ба, особиста охорона! – зі знанням справи визначив Пітер.

– Двоє з них по черзі цілодобово охоронятимуть кожного з вас. Охорону школи до того ж забезпечує від учорашньої ночі федеральна поліція. Усе це організував містер Сноудон. Тож немає жодних причин для хвилювання.

– Нівроку! – вигукнула Моніка. – Буде що розповідати вдома, – дівчинка сяяла, передчуваючи подив друзів. Вона охоче теревенила про своє життя...

Настрій усі мали, мов на вечірці. Кіра, Сенді та Пітер ділилися враженнями. Час сплив непомітно. Треба було вкладатися до сну. Марсель заночував у Пітера, а Моніці поставили додаткове ліжко в кімнаті Кіри та Сенді. Діти попрощалися на добраніч.

Кірі впала у вічі незвичайна схожість між собою Марселя та Пітера. Ось тільки Пітер був значно світлішим...