Кіра й таємниця бублика

ПОДОРОЖ ДО КАЛІФОРНІЇ

Кілька днів минуло без особливих подій. Моніка доглядала Кіриних собак. За якийсь час батьки зняли з Кіри домашній арешт. Нарешті вона знову опинилася на волі... Однак її не полишала тривога, бо від американців досі не було жодної звістки. Хоч би їм сподобався твір... Чекання виснажувало до краю. Про лупу та світлини з чорного альбому Кіра майже забула.

Нарешті зателефонували з консульства, і не абихто, а консул власною персоною. Він покликав до телефону Кіру. Дівчинка нетерпляче вихопила слухавку з маминих рук.

– Мені дуже сподобався твій твір, Кіро, – сказав консул. – Він чудовий. Я пишаюся, що можу надати тобі стипендію. Наші країни ще тісніше співпрацюватимуть. Наші культури зможуть багато чого навчитися одна від одної...

Дівчинка не надто прислухалася до його слів. Ще б пак! Вона зуміла! Це буде знаменитий запис у її “Журналі досягнень”! Консул сказав: “Чудовий твір!”.

– Я ще маю повідомлення для тебе, – знову почула Кіра голос консула. – Але про це ліпше скаже місіс Стівенс. Передаю їй слухавку...

– Доброго дня, Кіро, – привіталася товстуха. – Я теж хочу привітати тебе з чудовим твором. Та найбільше мене втішив твій лист. Ти, мабуть, добра дівчинка, – голос жінки було не впізнати, хто б міг подумати, що він такий приємний. Кіра раділа, що здогадалася надіслати свої вибачення.

– У школі, яку ти відвідуватимеш, учиться багато таких талановитих дітей, як ти, – провадила жінка далі. – Щороку там відбувається конкурс: учні з ораторськими здібностями виголошують доповіді. Переможець отримує 1000 доларів премії.

Кіра не розуміла, навіщо жінка їй це розповідає, але невдовзі все з’ясувалося.

– Я подала твою кандидатуру для участі в конкурсі, – пояснила місіс Стівенс. – Ти вже є в списках. Зазвичай треба брати участь у довготривалому відбірковому конкурсі, однак зараз уже запізно. Через те, що ти прибудеш з іншої країни, а тому не зможеш взяти участь у попередніх змаганнях, а ще тому, що тобі вже доводилося виголошувати промови перед публікою, тебе зарахували за моєю рекомендацією. Щиро вітаю!

Дівчинка відчула, що товстуха бажала їй добра, бо вона навіть не здогадувалася, скільки страху натерпілася Кіра перед першим великим виходом на публіку. Дівчинка довго відмовлялася виступати, так боялася... Піддавшись на вмовляння, вона змінила свою думку й таки зважилася вийти на сцену. Тоді в залі сиділи лише друзі та близькі, а Кіра просто відповідала на запитання пані Гайнен, консультанта з банку.

Дівчинка поділилася своїми сумнівами з місіс Стівенс, але та лише сказала:

– Я впевнена, ти все зробиш як слід.

Кіра ж такої впевненості не мала, та все-таки ввічливо подякувала. Потім вона переповіла зміст розмови батькам. Ті аж нетямилися від радості та гордості.

Раптом дівчинку пройняв страх. Промову доведеться виголошувати в Каліфорнії, а там ж усі розмовляють англійською. А ця мова в неї дуже слабенька. Серце впало десь аж у п’яти. Ліпше зараз про це не думати. Можливо, згодом знайдеться спосіб, як уникнути публічного виступу. Напевно, знайдеться... Тепер слід зосередитися на інших справах. Від’їзд за кілька днів, а ще треба стільки всього залагодити й спакувати валізу.

Надійшов день від’їзду. Кіра з важким серцем попрощалася із друзями. Їй так бракуватиме їх. А з іншого боку, скільки всього вона зможе розповісти після повернення. Усі бажали їй щастя й заздрили водночас. Однак Кіра нікому не розповіла про ймовірні пригоди, які їй напророкувала пані Біла.

Ще треба було попрощатися з Мані. Спершу Кіра будь-що хотіла взяти його з собою. Вона й уявити собі не могла, як витримає шість тижнів без свого песика. Але в консульстві їй пояснили, що собаки, перш ніж їм дозволять в’їхати до США, повинні пройти кількатижневий карантин, тобто Мані довелось би перебувати у своєрідній собачій в’язниці. Такої кривди дівчинка нізащо не завдала би білому лабрадорові. Тож тепер треба сказати йому “до побачення”. Вона ніжно обійняла пса, а коли, зрештою, відірвалася від нього, він лизнув її в обличчя. Кірі так і не вдалося відучити свого улюбленця від цієї негігієнічної звички.

Дівчинка вже хотіла було сідати до машини, як її, мов окропом ошпарило: вона забула взяти з собою лупу та альбом зі світлинами. Кіра притьмом кинулася вгору сходами до своєї кімнати.

У поспіху вона перечепилася через килимок і з гуркотом гепнулася на модель корабля, яку її тато змайстрував з безлічі сірників. Тобто відбудував заново, після того як Кіра вже якось падала на неї й повністю розтрощила. Це коштувало йому багатьох місяців роботи. Ось і тепер жодного сірничка на сірничкові не лишилося... Цього разу тато теж ошаленів: чотири місяці роботи псові під хвіст!

Кірі було мулько на душі. До того ж вона розуміла, що це поганий знак... Точнісінько так починалася її попередня пригода. Ліпше би тато збирав камінці... Їх важче попсувати. Однак дівчинка відчувала, що зараз таке не варто пропонувати татові.

Нарешті опинившись у літаку, Кіра полегшено зітхнула. Вона пристебнула пасок безпеки й знервовано чекала злету. Раптом її погляд упав на чорнявого бородатого чоловіка. “Десь я вже його бачила”, – подумала дівчинка. Але згадати, де саме, не змогла. Хай там що, а вигляд той чоловік мав неприємний. Дякувати Богу, що сидів він за кілька рядів від неї.

Заревли двигуни. Доки літак поволі вирулював на злітну смугу, Кіра пригадувала собі все, що з нею трапилося останнім часом: консульство, написання твору, повчання пана Ґольдштерна, бублики, Білий камінь, пані Біла, збільшувальне скло та альбом з фотографіями...

“Фотки! – раптом шпигнув її спомин. – Тепер я знаю, де я бачила отого чоловіка за кілька рядів попереду! На одній зі світлин чорного альбома!” А ще він був у її страшному сні. Кірі стало лячно. Старенька попереджала її! Цей чоловік був дуже небезпечний. Та як з’ясувати, що він замислив?

Ніби прочитавши думки дівчини, чоловік повільно обернувся до неї. Його чорні очі немов протяли її. Кіра глибше втиснулася у своє сидіння. Вона б залюбки ще й светра на голову натягнула.

Та згодом цікавість таки перемогла. Дівчинка обережно визирнула з-за спинок обох сидінь попереду. Чоловік тим часом спостерігав за іншими пасажирами. Раптом Кіра помітила на його шиї ланцюжок, на якому висів... Чорний камінь. Миттю сплинули в пам’яті слова Шанії Білої в її останньому сні: “Тому, хто шукає свій Білий камінь, завжди намагаються перешкодити власники Чорних каменів”.

Той чоловік, без сумніву, був власником Чорного каменя. Кіра хотіла вже покликати стюардесу, але стрималася. Що вона їй скаже? Що познайомилася зі старенькою із променистими синіми очима, яка мешкає в будинку, що, власне кажучи, світить пусткою вже бозна скільки років... і що ця жінка показала їй в альбомі світлини недобрих людців, котрі ставатимуть їй, Кірі, на перешкоді в пошуках Білого каменя... і що цих зловмисників можна впізнати за Чорним каменем, який вони носять на шиї?...

Її сприймуть за хвору на голову. Стюардеса подумає, що це від страху перед перельотом їй ввижаються примари.

Кіра гарячково міркувала. Треба щось робити. Тільки що?

Вона запхала руки глибоко в кишені – так ліпше думалося. “Лупа!” – пронизав її здогад. Старенька казала: “Збільшувальне скло – твоя найдієвіша допомога в момент небезпеки!” Однак дівчинка поклала його до торби, а та лежала на полиці над нею.

Кіра хутко відстебнула пасок безпеки й хотіла було підвестися.

– Прошу сидіти на місці, дівчино! – голосно гукнула стюардеса. – Ми вже злітаємо!

Кіра злякано послухалась. Та треба ж якось дістатися до лупи... Ураз їй спало на думку покликати стюардесу.

– Мені негайно потрібні ліки. Вони в торбі на полиці. Можна їх дістати?

– А це не зачекає до зльоту? – сердито запитала стюардеса.

– Ні, потім буде запізно! – скрикнула Кіра голосніше, ніж хотіла, і скривила при цьому найстражденнішу міну, на яку лиш могла спромогтися. Дехто з пасажирів озирнувся. Чорнобородий чоловік теж. Він люто глянув на неї. Його чорні очі палахкотіли ненавистю. Кірі стало зовсім зле, навіть удавати свій стан не довелося.

Стюардеса злагідніла й турботливо запитала:

– Не підводься. Я подам тобі торбу. Води принести?

Кіра заперечно похитала головою. Вона схопила торбу й вдала, ніби ковтає ліки, потім швидко вийняла лупу з альбомом і заховала під светр. Стюардеса, на щастя, нічого не помітила і знову поклала багаж на горішню полицю.

Щойно бортпровідниця відійшла, Кіра відшукала фотку бороданя. Тільки-но вона навела на неї лупу, літак рвонув уперед і за кілька секунд відірвався від землі. “Надто пізно! – подумала Кіра, похоловши від страху. – Ми вже в повітрі!”.

Треба було негайно роздивитися світлину. Краєм ока вона бачила, що поряд з нею сидів якийсь хлопчина. Досі вона не звертала на нього уваги, бо була зайнята спогляданням грізного бородатого чоловіка. Хлопець жодним чином не повинен помітити, що вона робить. Зробити це потайки було непросто, бо вона відчувала на собі його погляд. Кіра взяла рекламний журнал авіаліній і вклала фото поміж сторінок. Одну сторінку журналу підняла так, аби сусід не зміг побачити, що вона насправді розглядає. Потім дівчинка примружилася, вдаючи, ніби погано бачить без окулярів.

Тільки вона намірилася витягнути лупу, як пролунало оголошення:

– Говорить командир екіпажу. Ми заходимо до зони сильної турбулентності. Підніміть, будь ласка, ваші сидіння у вертикальне положення й залишайтеся пристебнутими!

Тієї ж миті літак наче провалився носом уперед. Здавалося, ніби перебуваєш на американських гірках і стрімголов летиш униз, хіба вдесятеро разів швидше. Кірі стиснуло легені, перехопило подих і вмить замлоїло. Вона щосили намагалася рівно утримати лупу, однак літаком занадто жбурляло. Дівчинці щораз більше паморочилось у голові. Годі було хоч щось роздивитися...

Раптом хлопець, що сидів поруч, судомно уп’яв нігті в її руку.

Від несподіванки Кіра ледь не впустила додолу лупу.

– Ми всі загинемо! – застогнав він. – Літак упаде!

Кіра вражено глянула на хлопця. Йому було десь років дев’ять, і вигляд він мав дуже кумедний: обличчя в нього посвітліло... ні, стало біле, ніби хтось намастив його крейдою. Можливо, малого просто нудило. Хтозна, як сама вона виглядає... Однак не білість спантеличила Кіру, а очі хлопчика. Він мав – хоч важко в це повірити, проте так було насправді – червоні очі.

Кірі здавалося, ніби їй усе ще сниться страшний сон. Тільки у фільмах жахів бувають істоти із червоними очима. Вона інстинктивно відсунулася від хлопчика й спробувала вивільнити руку від його цупкої хватки. Однак той ще міцніше вчепився в рукав її светра. Паніка ось-ось мала захлиснути її, але потім Кіра відчула, що хлопчина боїться більше, ніж вона. Він тремтів усім тілом, зуби йому цокотіли – його охопив непогамовний жах.

Тобі погано? – стурбовано запитала Кіра. – Ти дуже зблід.

– Я завжди такий. Я – альбінос.

Аж тепер дівчинка помітила, що й волосся в хлопчини геть біле, тому увесь він видавався білим-білісіньким.

– Я так боюся, – повторював хлопчик. – Мені снилося, як літак врізається в гору. Ми всі загинемо. Я це знаю напевне...

– Говори тихіше, – злякано зашепотіла Кіра. – Звідки тобі знати, що це не був звичайний страшний сон? – Кіра відчула, як млість підступає їй до горла. Літаком усе ще так само сильно трясло.

– Знаю й усе! Досі нам просто щастило... Мені ж ніхто не вірить, – затявся на своєму хлопчисько. Він таки послухався Кіри й тепер шепотів.

– А своїм батькам ти про це розповідав? – стиха запитала Кіра.

– Я не маю більше батьків... загинули... у катастрофі... Тепер моя черга...

Сповненим співчуття поглядом дівчинка дивилася на свого сусіда. Який жах! Втратити батьків! Хай уже ліпше вони інколи саджають її під домашній арешт...

Літак раптом зробив величезний стрибок знову провалився в повітряну яму. Декілька пасажирів перелякано верескнули. Журнал випав Кірі з рук. Вона не встигла його спіймати, бо хлопчина далі чіплявся за її руку. Із журналу вислизнула світлина й лягла догори зображенням просто перед ногою хлопчика. Той відразу упізнав обличчя, голосно зойкнув, відкинув геть Кірину руку и закричав:

– Я знаю цього чоловіка. Він сидить отам, попереду. Такий недобрий! Навіщо тобі його фото?

Малий відхилився від Кіри, наскільки дозволяв пасок безпеки.

Кіра відчувала, що поведінка наляканого хлопчика-альбіноса може бути непередбачуваною. Треба було його заспокоїти. Але як? Не могла ж вона звірити йому свою таємницю. Знову доводилося негайно шукати рішення. Хоч би літак перестав теліпатися...

Кіра зважилася розповісти сусідові частину правди.

– Одна загадкова бабця застерегла мене перед тим чоловіком, а щоб я змогла його впізнати, дала мені світлину. Тієї пані я ніколи раніше не бачила. Більше нічого не можу тобі сказати... – прошепотіла дівчинка. – Мусиш мені повірити на слово. Я теж неймовірно боюся.

Білявий хлопчик зміряв Кіру скептичним поглядом. Раптом він видався набагато старшим, ніж насправді. Згодом недовіра зникла з його обличчя.

– Я відчуваю, коли люди брешуть. Ти кажеш првду – мовив він тихо й представився: – Мене звати Пітер. Пітер Клаусмюллер...

Кіра здригнулася.

– Я також Клаусмюллер. Кіра Клаусмюллер, – прошепотіла вона.

– Я-я-як тебе звуть? – затинаючись, пробелькотів хлопчик.

Кіра назвала своє ім’я ще раз, виразно вимовляючи кожну літеру.

– Пишеться не так, перша літера латинська “С”, а не “К”, – заперечив Пітер.

– Уже хто-хто, а я знаю, як пишеться моє прізвище, – обурилася Кіра.

– “С” має бути! Клаусмюллер пишеться з латинської літери “С”! – просичав малий.

Кіра піднесла руку до скроні, щоб показати йому, який він дурник, але літак раптом смикнувся, і вона ледь не штрикнула пальцем собі в око.

– Годі, пізніше посперечаємося. Тепер не найкращий час для цього, – нагадала Кіра.

Пітер вимушений був погодитися з нею.

– Твоя правда. Але поки вважатимемо, що прізвище Клаусмюллер слід писати з латинської літери “С”!

Кіру відповідь спантеличила. Ото впертюх! Але вона вирішила не продовжувати суперечку, треба було врешті-решт роздивитися світлину. Дівчинка підняла фото з підлоги й знову взяла до рук збільшувальне скло.

– Я теж маю дуже поганий зір, – схвильовано прошепотів сусід. – Як і мій тато. Зате чую ліпше за інших...

Кірі тільки того й треба було. Хай собі думає, що вона підсліпувата. Принаймні нічого не запідозрить. Дівчинка навела лупу на світлину, і темне обличчя на ній умить скривилося лиховісною гримасою. За якусь частку секунди в її голові зринув голос: “Це вапняне опудало Пітер не переживе перельоту. Уб’ю його з радістю... А тоді гроші старого нарешті належатимуть нам. Стара вхопить облизня...”.

На чолі й на спині Кіри виступив холодний піт, вона злякано опустила збільшувальне скло. Голос чоловіка був іще зловіснішим, аніж його вигляд. Не кажучи вже про слова. Жодного сумніву: він мав намір убити хлопчика, що сидів поряд із нею. Годі інакше витлумачити сказане. Він назвав малого “вапняним опудалом”, маючи, мабуть, на увазі незвичайну білість його шкіри. От негідник! І причину лихих намірів того типа вона довідалась. Якась банда хотіла запопасти гроші Пітерових батьків. Але хто та жінка, про яку говорив чорний лиходій? Кіра знову подивилася крізь лупу.

Жоден м’яз обличчя на світлині не ворухнувся. Певно, тієї миті чоловік ні про що не думав. Треба було зачекати.

– Що ти видивляєшся на фото? – раптом озвався Пітер.

– Нічого, – квапно відповіла Кіра. А що вона ще могла сказати?

Хитавиця зовсім угамувалася, можна було розстебнути паски безпеки. Кіра запхала фотку й лупу в кишеню штанів і вийшла до туалету. Сидітиме там і дивитиметься на зображення доти, доки не з’ясує намірів чорнобородого чоловіка.

Кіра оминула стюардесу. Та поцікавилася, чи їй уже ліпше.

– Так, так, – поспіхом пробурмотіла дівчинка й рушила далі.

Потім вона зачинилася в туалеті й знову заходилася розглядати фото. Нарешті залунав голос: “Просто зачекаю, доки дівчисько засне, і підсиплю йому в склянку отрути. А тоді шлях до грошей вільний! Ха, ха, ха!"”.

Кіра кілька разів судомно ковтнула слину. Отрута! Той чоловік хотів отруїти Пітера. “Якими злими бувають люди”, – подумала вона. Дівчинка гарячково міркувала, чим можна зарадити. Сама проти злочинця вона не мала жодних шансів. Може, спробувати потрапити до кабіни пілотів? Попросити їх про допомогу?

Кіра відчинила двері туалету й від страху ледь не сіла на унітаз: напроти стояв чорнобородий чоловік і похмуро дивився на неї. Кіра хутко прослизнула повз нього. Мить не була слушною для відвідин кабіни пілотів. Бородатий помітить... Кіра побігла на своє місце.

Пітер уже втрачав терпець.

– Де ти так довго була? – вимогливо поцікавився він.

– Я ж сказала, в туалеті.

– Ет мені ці жінки! – пробурмотів хлопчик, хитаючи головою.

Кірі дуже кортіло хоч кілька слів розповісти Пітерові, однак опанувала себе. “Допомогти хлопцеві буде ой, як нелегко!” – подумала вона.

Час минав – нічого не відбувалося. Принаймні літаком не хитало. Споночіло, подали вечерю і невдовзі в салоні вимкнули світло. Спершу деякі пасажири читали при світлі маленьких лампочок над кріслами, але поступово всі позасинали. Пітер теж скрутився калачиком на своєму місці.

Кіра спробувала втягнути його в розмову, однак хлопець не мав бажання балакати

– Ти нервуєш. Я хочу спати. Вам, жінкам, лиш би язиком помолоти!

Незабаром Кіра почула його рівне дихання – Пітер міцно спав.

Дівчинка напружено дослухалася. Довший час нічого не відбувалося. Хоч якою схвильованою вона була, її також зморював сон. Проте спати не можна в жодному разі! Треба бадьоритися! Кіра докладала несамовитих зусиль, щоб не заплющити очі. Однак з кожною хвилиною її повіки ставали щораз важчими. Пітер неспокійно крутився уві сні на сусідньому кріслі. Вочевидь, йому знову наснилося щось прикре.

Поволі спливали хвилини. Надто поволі. Кіра незчулася, як заснула...

І враз прокинулася, ніби й не спала. Її розбудив якийсь шерех. Вона сторожко роззирнулася навсібіч, удаючи, немов міцно спить. І справді.

Хтось тихо наближався...

Невдовзі вона побачила в напівтемряві обриси чоловічої постаті. Зайве казати, хто то був. Ось уже й бороду видно... Бородань повільно підкрадався ближче. Дійшов до її ряду, удав, наче спирається на спинку сидіння попереду, і обережно поставив склянку на відкидний столик перед Пітером. Потім уважно глянув на хлопчика й на Кіру...

Серце дівчинки гупало так голосно, аж їй здавалося, що й чоловік неодмінно почує це. Вона затамувала подих і щосили заплющила очі. Але з заплющеними очима Кіра нічого не бачила й уявлення не мала, що він учинить зараз.

За якусь мить вона почула кроки, що віддалялися. Чолов’яга трохи волочив ногу. Це човгання Кіра ніколи не забуде, ніколи...

Дівчинка обережно розплющила очі й побачила, як бородань повернувся на своє місце. Мабуть, нічого не запідозрив.

Сон наче вітром звіяло. Кіра знала, що в склянці отрута. Вона придумала, що робити з напоєм, але тієї миті прокинувся Пітер, бо йому знову наснився лихий сон.

Хлопчик тривожно роззирнувся, побачив перед собою питво й пробурмотів, потягнувшись до склянки:

– О, стюардеса принесла мені коли.

“Не можна баритися!” – пронизала Кіру думка. Вона блискавично підхопилася з місця, рвонула повз Пітера й ніби ненароком перевернула склянку. Та зі дзвоном упала додолу, кола розлилася, забризкавши усе навкруги, і просочилася в килимок.

Пітер розсердився, йому так хотілося коли.

– Нестерпні жінки! – розгнівано вигукнув він.

– Можна подумати, з тобою такого не траплялося! – засичала у відповідь Кіра. Справді, невдячна справа допомагати цьому альбіносові...

Чорнобородий обернувся й допитливо глянув у її бік, потім помітив перевернуту склянку й усе зрозумів. Він не зводив з дітей сповненого ненависті погляду.

Кіра збагнула, що тепер їм загрожує справжня небезпека. Цей чоловік здатний на все. На щастя, тієї миті в салоні спалахнуло світло. Стюардеси почали розносити сніданок. Тепер цей тип нічого їм не заподіє. Кіра з полегшенням відхилилася на спинку сидіння.

Дівчинка знала, що треба попередити Пітера. Але як? Що вона може йому сказати? Чи повірить він їй? Хлопчик, здавалось, був не надто високої думки про неї. Вона вирішила насамперед ліпше познайомитися з ним. Кіра поцікавилася, що він робив у її країні.

Ось що той розповів:

– Після смерті батьків я спершу потрапив до школи-інтернату, пробув там до канікул. Потім з’ясувалося, що за кордоном живе моя тітка, і я подався до неї в гості. Але вона жахлива, просто страхітлива жінка. У її будинку мене постійно мучили погані сни. Часто після того, як я йшов спати, до неї хтось приходив. Вони завжди шепотілися. То було так моторошно. Я направду дуже радий, що знову повертаюся до школи-інтернату.

Хоч малий і поводився з нею інколи нестерпно, Кіра дуже співчувала йому. Без батьків, сам у школі-інтернаті... Вона розповіла йому про мету своєї подорожі до Каліфорнії.

– Як називається школа, де ти вчитимешся? – поцікавився Пітер.

– Ріо-Редвуд академія.

– Швидко я тебе не позбудуся, – важко зітхнув хлопчик. – Це моя школа.

Кірі закрався сумнів, чи такі вже випадкові всі ці збіги... Та принаймні вона матиме можливість приглядати за малим. Тож не варто ще розповідати про небезпеку, яка йому загрожує.

Тепер вони мило спілкувалися, і за сніданком, і під час приземлення. Пітер був приємним співрозмовником, коли сам цього хотів...

Кіра і Пітер разом прямували до виходу. Дівчина спробувала видивитися в юрбі чорнобородого чоловіка, але той зник.

Вони виходили з літака довгим рукавом-переходом, який вів до будівлі аеропорту. Наприкінці рукав робив різкий закрут, а за ним були маленькі двері – запасний вихід.

Пітер квапився, він ішов на крок попереду Кіри. Коли хлопчик порівнявся із дверима, ті раптом відчинилися, і двоє рук схопили його. Малий так перелякався, що навіть закричати не встиг. Руки потягнули його через двері. Кіра миттю кинула свою торбу й рвонула за хлопчиком. Малого вже майже витягнули назовні, однак вона встигла зловити його за ноги й міцно обхопити їх. Водночас Кіра зарепетувала, що мала сили. Руки тягнули Пітера, а Кіра не відпускала ноги, спираючись усією своєю вагою в одвірок.

Тепер уже Пітер почав верещати. На якусь мить Кіра підвела очі й упізнала чоловіка, який тягнув хлопчика. То був саме той незнайомий бородань. Він люто лаявся й подвоїв свої зусилля. По дорозі Пітер зумів схопитися за телефон і спробував зачепитися. Кіра продовжувала тримати його за ноги.

Незважаючи на всі їхні зусилля, чоловік нарешті таки висмикнув обох дітей з рукава, а їм на допомогу вже поспішали люди. Попереду – кремезна жінка. Вона миттєво оцінила ситуацію, ухопила руку Пітера, якою той тримався за телефон, і одночасно зацідила бороданеві своєю торбою. У ній, певно, було щось важкеньке, бо чоловік голосно скрикнув від болю. Він відразу відпустив хлопчика і зник. Кіра, Пітер і огрядна жінка, утративши противагу, влетіли назадгузь у перехід. Вони попадали одне на одного й тепер гарячково намагалися підвестися.

Тим часом до запасного виходу підійшло більше пасажирів. Ледве переводячи дух, жінка розповідала про те, що трапилося. Усі кинулися до дверей, але за чоловіком уже й слід прохолов.

Виснажений Пітер сидів на підлозі. Кіра все ще тримала його за ноги. Обоє тремтіли від пережитого страху та неймовірної напруги.

Жінка присіла навпочіпки коло них.

– Можеш його вже відпустити, – мовила вона до Кіри. – Дядько втік.

Потім вона обійняла обох, пригорнула до себе. Стало так затишно. Тремтіння поступово вляглося. Тим часом прибула поліція аеропорту. Її викликали пасажири. Пітер, Кіра й кремезна жінка розповіли про пригоду.

Усі хвалили Кіру за мужність і за те, що вона не розгубилася.

– Ми разом зуміли запобігти викраденню Пітера, – скромно боронилася дівчинка. – А без допомоги цієї милої пані я нізащо не впоралася б...

Із жахом Кіра усвідомила, що вона щойно сказала: чоловік хотів викрасти Пітера. Бо як ще ці слова можна зрозуміти. Вона нікому не сказала, що Пітера, зрештою, мали намір убити. Так чи інак, кожному було тепер зрозуміло, що хлопчикові загрожує велика небезпека.

Усім трьом довелося ще зайти до відділку поліції аеропорту.

По дорозі Кіра шепнула Пітерові:

– Тільки нічого не кажи про світлину. Я потім тобі все поясню, а зараз – мовчок!

Пітер кивнув, і Кірі відлягло від серця.

Видно, той випадок так його вразив, що тепер він уже довіряв дівчинці.

– Мені шкода, що я тебе образив, – так само пошепки сказав хлопчик. – Ти не з тих дурних жінок, а... а... – він добирав відповідного слова, – а справжня героїня!

Кіра не була цього певна. Зрештою, вона ледь не вмерла з переляку.

Вони прийшли до відділку. Тут дівчинка зрозуміла, що її попередження було недаремним, бо поліція дуже багато розпитувала. На більшість запитань Кіра не могла відповісти. Ні, вони не знали чоловіка. Уперше побачили його в літаку. Ніколи досі... Так, вони могли би його описати. Навіть дуже детально. Звісно, вони не зізналися, що Кірі так легко описати чоловіка, бо вона довго розглядала його на світлині...

Нарешті розмова скінчилася. Поліція не могла нічого зробити. Надто мало було зачіпок.

На руках у них був тільки дуже детальний опис зловмисника. З ним і розпочнуть пошуки.

Дітей зустрічав шкільний автобус, та з огляду безпеки їх вирішили везти в поліцейському автомобілі. Дивне то було відчуття – подорожувати під охороною поліції.

Кіра роззирнулася в авто, у якому вони сиділи. Воно було велетенське. Вона могла би простягнутися на повний зріст на підлозі – таке просторе. Дівчинка поділилася своїми спостереженнями з Пітером.

– Так, – засміявся він. – Ми, американці, любимо все велике й гарне. Ми ж, як відомо, найбільша й найгарніша країна на світі. До того ж ми маємо найкращих спортсменів. Ми наймогутніші! Америка, одним словом, найкраща й найбільша... Інші країни вчаться в нас і намагаються наслідувати, але це нікому не вдається, бо ж ми найліпші...

Пітер ще довго вихваляв свою батьківщину. Певним чином це Кірі навіть подобалося. Хоча вона залюбки розповіла б йому перше правило, про повагу, доброзичливість та скромність.

У скромності Пітера ніяк не запідозриш, вирішила Кіра.

Малий нестримно вихвалявся й далі. Усе, що стосувалося Америки, було чудовим, неповторним, суперовим, крутим і страшенно цікавим. Про себе Кіра зауважила: “Похвальба жодним чином не прикрашає людину. Навіть якщо для цього є всі підстави...”. Крім того, похвальбі чомусь не цілком ймеш віри.

Нарешті вони прибули на місце.