Кіра й таємниця бублика

ПРОЩАННЯ

Наступного дня Шанія Біла мала день народження. Кіра вже тривалий час обмірковувала, чим потішити стареньку, і нарешті придумала. В одній маленькій крамничці вона відшукала дивовижно гарний білий кристал унікальної форми – майже ідеально овальний. Коштував він позахмарно... Однак Кіра мала підстави розраховувати на знижку, бо доглядала песика власника крамниці.

Дівчинка поклала кристал у червону картонну шкатулку, пов’язала гарний бант й побігла до будиночка старенької, яка явно не сподівалася жодних гостей. Кіра подала їй подарунок і заспівала “Happy Birthday”.

Шанія Біла обережно поклала шкатулку собі на коліна й дослухала пісеньку до кінця. В її очах зблиснула сльоза.

– Ти навіть не уявляєш, як давно мене востаннє вітали з днем народження, – тихо мовила вона. – І подарунків я не одержувала вже багато-багато років...

– Але ж ви його навіть не розгорнули, – нетерпляче квапила стареньку Кіра.

Жінка поволі розв’язала бант, а тоді нарешті – ця мить тривала так довго – відчинила шкатулку. Вона була вражена, побачивши кристал, шанобливо взяла його в руки і вже не стримала сліз.

– Він чарівний, – прошепотіла старенька. – Просто чарівний! Такого розкішного мінерала я ще в житті не бачила! Це мій найгарніший Білий камінь...

Жінка міцно пригорнула Кіру до себе. Дівчинка вкотре збагнула, яке це неймовірно фантастичне відчуття – давати радість іншим.

Бабця урочисто поклала кристал за скло шафки в кутку. Вона ще довго не могла заспокоїтися, тепер її обличчя сяяло ще променистіше, ніж доти.

– Є ще одна остання справа, яку я хотіла б обговорити з тобою, – мовила жінка.

– Ми ще не одну справу обговоримо удвох, – бадьоро урвала її Кіра.

Старенька не дала себе збити з пантелику й вела далі:

– Знаєш, що є твоїм найбільшим скарбом?

Кіра розгублено глянула на неї.

– Мані? – спробувала відгадати вона.

– Так, твій песик – справжній скарб, – засміялася мудра бабця. – Але я маю на увазі дещо інше – твоїх друзів. Усі вони добросерді діти, які прагнуть навчатися й ставати ліпшими.

– Хіба ж не всі діти прагнуть учитися? – здивувалася дівчинка.

– Самого лише прагнення вчитися недостатньо, – заперечила Шанія Біла. – Питання в тому, навіщо ми вчимося. Ти, вочевидь, хочеш учитися, щоб стати кращою людиною, і при цьому розвинула в собі чудовий талант: спонукати інших до прояву кращих рис характеру.

Кіра знічено намагалась заперечити, однак стара пані не дозволила збити себе з думки:

– Ти добре впливаєш на своїх друзів і прагнеш спілкуватися з людьми, які добре впливають на тебе. У цьому полягає таємниця успішного й щасливого життя. Це – шлях до Білого каменя.

– До речі, про Білий камінь, – згадала Кіра. – Мені б хотілося нарешті більше про нього довідатись.

– На все свій час. Незабаром ти вирушиш на пошуки свого Білого каменя, та поки що не забувай працювати над сімома правилами життя й триматися товариства добрих людей, – порадила мудра бабця.

Кіра вже знала: якщо Шанія Біла розмовляє таким тоном, більше з неї нічого не витягнути. А їй так кортіло довідатися про Білий камінь... Раптом у душі Кіри зринуло відчуття, що невдовзі на неї чекають нові пригоди... і Білий камінь відіграє в них найважливішу роль.

Кіра ще трохи поспілкувалася зі старенькою й попрощалася, бо домовилася про зустріч зі своїми друзями. Тим часом Пітер чудово прижився в родині Марселя. Про банду, яка його переслідувала, не було жодних чуток. Чоловік зі шрамом на обличчі надійно сидів у в’язниці. Моніка, ясна річ, розповідала кожному, хто бажав слухати, про їхні пригоди.

Кіра давно вже вирішила познайомити друзів із Шанією Білою. Привітавшись із ними й трохи потеревенивши, дівчинка запропонувала:

– Я б хотіла познайомити вас з однією людиною. Пригадуєте покинутий будиночок на узліссі?

Марсель і Моніка відразу здогадалися, про який саме будиночок йдеться. Лише Пітер цього не знав.

– То ось, він зовсім не покинутий, – мовила Кіра загадково. – Там мешкає одна мудра бабця. Саме з нею я й хочу вас познайомити. Ходімо?

Усі пристали на її пропозицію. Дітлахи разом з Мані побігли до узлісся.

Однак цього разу на лавочці перед будинком не було Шанії Білої.

Кіра кинулася усередину, решта – за нею. У будиночку дівчина миттю відчула, що щось не так. Усе змінилося... але що саме, вона не відразу збагнула. Шанії Білої там не було. Кіра кликала її – жодної відповіді. Вона погукала голосніше. І знову тиша у відповідь.

– Мабуть, пішла погуляти, – розчаровано мовила Кіра.

Марсель уважно роззирнувся навкруги.

– Гадаю, тут уже віддавна ніхто не мешкає, – нарешті озвався він. – Усюди пилюка й сміття. Будинок давно покинули... Але я це завжди знав...

– Дурниці! – палко заперечила Кіра. – Тут мешкає самотня мудра бабця. Ще годину тому я розмовляла з нею.

– Он як? Де саме це було? – поцікавився Марсель.

– Я сиділа ось тут, – пояснила Кіра, показуючи на старовинне, запилюжене крісло.

Марсель торкнув його ногою, воно загрозливо гойднулося. Хлопець скоса глянув на Кіру.

– Ти мариш, ось що я тобі скажу. На цьому мотлоху вже багато років ніхто не сидів...

– Сидів... Я сиділа! – уперто наполягала Кіра. Вона вигукнула це голосніше, ніж сама того хотіла. І, бажаючи підтвердити свої слова, дівчинка сіла в запилюжене крісло. Воно жалібно пискнуло й зі стогоном завалилося під Кірою. Доки дівчина підводилася, усі не стримували сміху.

Дівчинка обтрусила пилюку й розгублено пробурмотіла:

– Але ж я не з’їхала із глузду... Ще сьогодні вранці будиночок був обжитий. Він не міг так швидко занепасти...

– Це галюцинації, – зі знанням справи, поважно мовив Пітер. – Не бійся, це мине... Просто ти дуже втомилася.

– Що це в мене? – перепитала Кіра.

– Він каже, що ти мариш, – пояснив із властивою йому відвертістю Марсель.

– Не плетіть дурниць! – розсердилася Кіра. – Ми вже кілька днів, як повернулися додому. Я аніскілечки не втомлена. Кажу ж вам: тут мешкає мудра бабця. Її звуть Шанія Біла.

– Зрозуміло, – пересмикнув плечима Марсель. Вигляд він мав трохи стурбований. – Не хвилюйся. Якось усе з’ясується...

– Не витріщайся на мене так, ніби я несповна розуму! – гнівно вигукнула Кіра.

– Може, тобі слід поговорити про це з паном Ґольдштерном, – запропонувала Моніка.

– У кожному разі тут ніхто не живе. Це поза всяким сумнівом! – рішуче сказав Марсель.

Пітер з ним погодився.

Кіра ще раз поволі обвела поглядом усе помешкання. Справді, нічого не вказувало на те, що в цій хатині мешкали люди... Було від чого збожеволіти!

Раптом їй прийшла до голови цікава думка.

– Десь за сотню метрів звідси лісництво. Лісничий підтвердить, що тут мешкає пані Біла. Кому знати, як не йому!

Кіра заквапилася до будинку лісничого, решта дітей не відставали від неї. Лісничий, на щастя, був удома.

– Чи ви бачили пані Білу? – ледь переводячи дух, з порога запитала Кіра.

– Кого я мав бачити? – перепитав лісничий.

– Стареньку, яка мешкає в покинутому будиночку на узліссі, – нетерпляче пояснила Кіра.

– Дівчинко, – відповів лісничий, – Там ніхто не мешкає вже дуже багато років. Жодної пані Білої я не знаю. А тепер не дратуйте мене своїми небилицями.

Друзі багатозначно перезирнулися...

– Але ж цього не може бути, – Кіра ледь не плакала з розпачу. – Сьогодні вранці я розмовляла з нею!

Лісничий втрачав терпець.

– Не дратуй мене, – пробуркотів він. – Знайди собі когось іншого для своїх жартів!

Пригнічена, Кіра вийшла з дому лісничого й поволі попленталася до будиночка на узліссі.

– Я знаю, ви мені не вірите, – мовила вона до друзів. – Та зробіть мені ласку: обнишпорімо ще раз старанно увесь будиночок. Можливо, щось знайдемо...

Друзі погодилися.

– Гаразд, обшукаємо кожний куток, – кивнув Марсель. – Але за однієї умови: опісля ти поговориш про це з паном Ґольдштерном. Домовилися?

Кіра пообіцяла. Діти знову переступили поріг хатини. Уже й Кіра поволі усвідомлювала, що ніхто тут мешкати не міг, що цей будиночок віддавна, напевно, покинутий. Але ж не примарилося їй усе насправді...

– Погляньте, – урвав її роздуми голос Моніки. – Скільки білих каменів. Той, хто колись тут мешкав, мабуть, збирав колекцію...

Тепер це помітили усі. Повсюдно лежали білі камені. Кіру таке анітрохи не здивувало, однак вона вирішила за краще промовчати. Пітер узяв у долоні один з каменів, що лежав на підвіконні й уважно його розглядав.

– Оце дивина! – раптом вигукнув він. – На ньому немає пилюки!

Зацікавлений, Марсель узяв до рук іншого камінця, той теж був чистий і блискучий.

– Чудернацький збіг, – пробурмотів він злякано. – Справжнє маленьке диво! Усюди бруд, тільки камені чисті й не запилюжені. Що б це мало означати?

Кіра крадькома усміхнулася. Можливо, тут знову відбувалося диво, тож вона ніяк не божевільна. Нараз дівчинка цілком у цьому впевнилася. Вона підійшла до шафки, куди Шанія Біла поклала її подарунок. Кристала там не було, натомість лежав лист. Кіра швидко вхопила його й потайки заховала до кишені штанів. Вирішила поки що нічого про нього не розповідати друзям. Мабуть, даремно вона привела сюди Моніку, Марселя й Пітера...

– Ходімо звідси, – мовив Марсель. – Тут відбуваються якісь дивні речі...

Моніка відразу його підтримала. Їй було моторошно. Кіра теж відчула, що час покидати будиночок, але не тому, що там пахло примарами. Ні, вона знала, що більше нічого не знайде.

Коли друзі вже розходилися, Марсель нагадав Кірі:

– Не забудь, ти пообіцяла поговорити про покинутий будинок з паном Ґольдштерном.

Кіра кивнула. Вона рада була знову залишитись на самоті. А ще їй не терпілося прочитати листа. Дівчинка замкнулася у своїй кімнаті й розірвала конверт.

Коротенький лист був написаний старовинним почерком:

Кірина рука з листом опустилася на ліжко. Вона довго сиділа й думала про мудру бабцю. Дівчинка розуміла, що, мабуть, ніколи її не побачить. На душі було сумно.

А тоді згадала слова містера Найса: “Замість сумувати за тим, що втрачаєш, радій, як гарно ми провели час, відведений нам!” Кіра не мала певності, що дотримається поради, але чим більше дівчинка зосереджувалася на гарних моментах спілкування із Шанією Білою, тим швидше танув її смуток.

Минуло чимало часу. Кіра, як і пообіцяла, таки пішла разом з Мані до пана Ґольдштерна. Старий фінансист радісно зустрів їх. Він, як завжди, відразу знайшов для неї вільну хвилинку.

– Колись я зустріла одну пані, якої зараз уже більше немає, – почала Кіра й злякано затнулася. Вона жодного разу не замислилася, як усе пояснити панові Ґольдштернові. Він неодмінно подумає, що їй перевернулося в голові.

Однак пан Ґольдштерн підбадьорливо усміхнувся:

– Як її звуть?

– Шанія Біла...

Старий фінансист аж присвиснув, потім розніжено відкинувся на спинку крісла й задивився у вікно. Його обличчя раптом немов помолодшало на кілька років. Здавалося, він згадував далеке минуле.

– Шанія... – нарешті озвався чоловік. – Давня знайома Шанія! Чи добре їй ведеться? Як вона виглядає?

Кірі відразу стало легше на душі: якщо вона божевільна, то й пан Ґольдштерн – також.

– Вона має чудовий вигляд! Сяйливі блакитні очі, які завжди щасливо усміхаються. Я певна, що в неї все гаразд. Але вона зникла, і я не знаю, куди...

– Багато років тому я теж познайомився з нею, – мовив фінансист. – Це фантастична жінка. Вона дуже мені допомогла. Гадаю, без неї ніщо, окрім грошей, не мало би для мене значення. Але вона показала мені, що існують такі важливі речі, які за гроші не купиш...

– Сім правил життя? – запитала Кіра.

– Так, сім правил життя, – підтвердив пан Ґольдштерн, а потім сумовито додав: – Але вона завжди йде геть, виконавши своє завдання.

– Я сумую за нею, – мовила Кіра. – А мої друзі вважають, що я схибнулася.

Пан Ґольдштерн усміхнувся. Кіра відразу відчула, що все гаразд. Вона завжди мала таке відчуття, коли її старший друг усміхався.

– Ти не схибнулася, – мовив він. – Ти просто незвичайна дівчинка. Доля призначила тобі особливе завдання.

– Але мені бракує її, – повторила Кіра.

– Я теж довго тужив за нею, – зізнався старий фінансист. – Та згодом зрозумів, що її допомога тепер потрібніша комусь іншому. Вона пішла, однак часточка її душі залишилася жити в мені...

Кіра відчувала, що пан Ґольдштерн має рацію. Вона здобула щось таке, чого вже ніхто не зуміє від неї забрати...

На прощання він сказав:

– Ніколи не забувай: ти ніколи не залишишся самотньою, якщо докладатимеш зусиль стати такою, якою тобі під силу стати.

Після розмови Кіра поволі подалася додому. Треба й цю пригоду записати. Вона матиме чимало роботи... Та все ж їй дуже бракувало мудрої старенької... І вона почувалася самотньо.

– Агов, я ж тут! – почувся раптом знайомий голос.

Кіра злякано озирнулася. Нікого поблизу не було... Тільки Мані дріботів поряд. Трохи отямившись від несподіванки, Кіра збагнула – це Мані заговорив до неї. Вона радісно обняла білого лабрадора, а той ніжно лизнув її в обличчя.

– Я гадала, ти вже ніколи не розмовлятимеш зі мною! – вигукнула Кіра.

– Ніколи не кажи “ніколи”, – знову почула вона голос. І від тієї миті вже анітрохи не сумнівалася: вона справді ніколи не залишиться самотньою. Завжди поряд будуть друзі, які розуміють її й готові прийти на допомогу.

І ще Кіра подумала: “Я б дуже хотіла, щоб багато дітей зазнали того ж, що і я...”