Кіра й таємниця бублика

БІЛИЙ КАМІНЬ

Наступного ранку Моніка, як і домовлялися, потайки залізла до Кіри в кімнату. Вони стиха привіталися, і Кіра вислизнула на волю. Мані, як завжди, перестрибнув на дах гаража, а звідти на травник. Кіра щиро сподівалася, що ніхто не викриє Моніку...

Насамперед дівчинка, як і щосуботи, помчала до пана Ґольдштерна. Завдяки вдалим торгам на біржі він став дуже-дуже багатим. Нині він консультував лише надзвичайно заможних клієнтів. Чоловік мешкав у велетенській віллі, яка стояла посеред розкішного парку. Кірі, як завжди, відчинила бездоганно вбрана покоївка. Пан Ґольдштерн уже чекав на дівчинку. Кіра щоразу тішилася, побачивши його приязне обличчя.

– То як ведеться моєму маленькому фінансовому магові? – почула вона його приємний голос.

Пан Ґольдштерн лагідно погладив Мані. Вони дуже любили одне одного, бо колись пес йому належав. Потім чоловік обернувся до Кіри.

– Здається, ти маєш поважні проблеми, – мовив він, уважно глянувши на неї.

Кіра поспіхом переповіла йому останні події.

Про домашній арешт вона, про всяк випадок, промовчала, а свою розповідь завершила словами:

– А все через дурну товсту корову, мою тітку, та ще через оту міс Піґґі... Батьки теж не ліпші – вони мені не вірять!

В очах дівчинки знову зблиснули сльози. Несправедливе ставлення завдавало їй невимовної кривди.

Однак пан Ґольдштерн зреагував зовсім не так, як сподівалася Кіра. Він навіть не подумав їй поспівчувати. Натомість дуже серйозно глянув у вічі й сказав:

– Треба насамперед бачити позитивний бік справи...

– Немає нічого позитивного! – миттю урвала його Кіра.

– Якщо ти хочеш ще трохи поговорити, я зачекаю, – мовив пан Ґольдштерн без тіні роздратування.

– Вибачте, – похопилася Кіра. – Останнім часом я стала нестримана на язик...

Літній пан усміхнувся, і дівчинці відразу стало легше на душі. У нього була така лагідна усмішка. Кіра відчула, що він на неї не сердиться.

– За останні місяці ти багато чого навчилася, – продовжував чоловік. – Та це не означає, що ти бездоганна в усьому. Те, що трапилося, направду має позитивний бік. У тебе з’явився шанс навчитися ще дечого важливого. Мені спали на думку відразу три речі. Насамперед ти повинна стати стриманішою й скромнішою, надто в стосунках зі старшими. Зухвалість не прикрашає людину.

Кіра згадала, яким скромним та ввічливим завжди є пан Ґольдштерн. Вона кивнула, погоджуючись. Але потім їй пригадались тітонька Ерна й товстуха з консульства.

– Це стосується й тих людей, які ставляться до мене зневажливо? – запитала вона.

– Це визначальний принцип. Не треба вдавати приязність. Такого від тебе ніхто не вимагає. Але завжди мусиш бути ввічливою. Ворожість – неодмінна ознака поганого виховання й слабкості. До того ж така поведінка безглузда, – відповів старий фінансист.

– Безглузда? – перепитала Кіра.

– Так, безглузда! З повагою та ввічливістю далеко підеш. Якщо хтось тебе недолюблює, то неодмінно знайде у твоєму поводженні причину, аби нашкодити. Тож не варто провокувати. До того ж завдяки ввічливості ти можеш змінити ставлення до себе деяких людей, які на дух тебе не виносили.

Кіра знову кивнула.

– По-друге, не можна дарувати несправедливості. У житті це не рідкість. Скоріше навпаки. Та це не означає, що треба з нею миритися. У досягненні мети не варто сподіватися, що всі ставитимуться до тебе справедливо.

Дівчинка на якусь мить замислилася.

– Але ж це так жахливо, коли тебе неправедно звинувачують!

– Маєш рацію, – погодився з нею пан Ґольдш-терн. Я теж ненавиджу несправедливість і сам намагаюся завжди бути справедливим. Та не завжди можу запобігти несправедливому ставленню до мене інших. Якщо вже так трапилося, не треба відразу впадати в гнів і опускати руки. Чудова відмовка: я не змогла цього зробити, бо той чи та були до мене несправедливими. Але яка тобі з того користь? Своєї мети ти однаково не досягла...

– Гаразд, – відповіла Кіра. – Я врахую це в ставленні до своєї пришелепуватої тітоньки й міс Піґґі...

– А тепер ми підійшли й до третього пункту, – мовив пан Ґольдштерн, добродушно всміхаючись. – Ніколи не паплюж словами інших!

– Щоб вони мене не почули?

Чоловік голосно засміявся.

– Так, у консульстві воно тобі не допомогло! Та я не це мав на увазі. Я вважаю, що негарно лихословити про інших.

Кіра отетеріла.

– Але ж так весело іноді попліткувати про когось!

– Жаль, якщо ти потішаєшся з людей, – не погодився з дівчинкою старий фінансист. – Ти зосереджуєшся на помилках і недоліках інших, замість того щоб звернути увагу на їхні позитивні риси. Світ стане кращим для тебе, якщо звертатимеш свою увагу на все гарне. Якщо ж ні, то невдовзі люди почуватимуть себе незатишно у твоїй присутності. Кожен думатиме: якщо вона так недобре відгукується про відсутніх, то, мабуть, так само пліткує й про присутніх, щойно вони вийдуть за двері.

– Як це? – розгубилася Кіра.

– Ти маєш подбати про те, аби не зажити собі слави людини, яка лихословить кожного, хто дотримується інших поглядів, – пояснив Пан Ґольдштерн.

– Але ж я прискіпуюся тільки до тих людей, до котрих не лежить моя душа, – запротестувала Кіра.

– Чи справді так? – примружився чоловік.

Кіра на мить замислилася. Дівчина згадала, як Моніка уже не раз скаржилася, що вона, Кіра, над нею потішається. Мабуть, у неї справді з’явилася не найліпша риса характеру.

Пан Ґольдштерн ніби прочитав її думки:

– У будь-якому разі, без цієї риси ліпше обійтись...

– Я врахую це, – задумливо мовила Кіра. – Тобто, усі три моменти: поважатиму батьків; не буду вибухати гнівом, якщо хтось поставиться до мене несправедливо; про людей говоритиму лише добре, – дівчинка знову замислилася. – А якщо нічого доброго не спаде на думку?

– То ліпше промовчи! – засміявся пан Ґольдштерн.

Кіра занотувала собі всі три повчання. Вона вела “Журнал досягнень”, у якому записувала найважливіше, чого навчилася.

Раптом Кіра згадала про твір і попрохала поради у свого поважного друга, однак сподіваної допомоги не дочекалася.

Пан Ґольдштерн був небагатослівним:

– Один бік монети, на якому зображене божество, показує тобі, що ти не самотня на цьому світі й повинна відповідально ставитися до інших людей. Це тісно пов’язане з тими трьома моментами, про які ми нині розмовляли. Більше я тобі не скажу. Вірю, що сама з’ясуєш істину.

Кіра почувалася розчарованою. Це вперше пан Ґольдштерн відмовився їй допомогти.

Але вона довіряла йому, тож вирішила серйозно взятися до розв’язання загадки. Дівчинка знала, він мав поважну причину, аби так з нею повестися.

Кіра досі поняття не мала, про що писати у творі.

“Два боки монети, – напружено думала дівчинка, труснувши головою. – Що тут може спасти на думку!”

Але вона мала надто мало часу на порожні роздумування. Моніка сиділа замкнена в неї вдома, де її щомиті могли викрити. Хоч би все обійшлося. Треба швидко впоратися з роботою. Була субота, а отже, день виплати заробітку.

Кіра виводила на прогулянку кількох собак, і господарі платили їй за це 30 євро на місяць. Робота була їй до душі, бо вона любила собак понад усе. І хоча працювала дівчинка вже рік, усе ще не могла повірити своєму щастю: вона робила, що їй подобалося, ще й гроші за те отримувала.

Але пан Ґольдштерн усе їй розтлумачив:

– Саме тому, що ти так любиш собак, твоя праця дуже коштовна. Тварини комфортно почуваються біля тебе...

І він мав рацію.

Насамперед Кіра подалася до подружжя Ганенкампів, до яких найбільше горнулася. Зачувши її здалеку – Кіра ще й до дверей не дійшла, Наполеон на радощах заскавулів. Він завжди так робив, коли тішився. Наполеоном звали великого пса Ганенкампів, мішанку вівчарки, ротвейлера й ще когось.

Пан і пані Ганенкамп тепло привіталися з дівчинкою. Чоловік був уже досить похилого віку й скидався на вовкулаку. Колись Кіра його побоювалася, але згодом заприятелювала. Він прожив надзвичайно цікаве життя, яке позначилося на його зовнішності. Та як би там не було, Кіра вважала, що поважному панові слід зголити кошлаті бакенбарди – вони звисали ледь не до рота. Та й зуби пожовтіли нівроку...

Пані Ганенкамп відразу подалася до кухні, аби приготувати Кірі гарячий шоколад, її улюблений напій. Звідти невдовзі запахло свіжо спеченими бубликами. Кірі аж слинка потекла... Усі зі смаком поглинали здобу.

Пан Ганенкамп ніжно погладив дружину по руці.

– Люба, ти перевершила саму себе! Ніхто не пече таких смачних бубликів.

Кіра цілком з ним погоджувалася.

Коли вона схопила ще одного бублика, їй спало на думку, що старенькі можуть чимось допомогти їй у написанні твору. Дівчинка розповіла про свої відвідини американського консульства.

Пані Ганенкамп надовго замислилася, потім глянула на останнього бублика й мовила:

– Знаєш, чому я їх так люблю?

– Бо вони страшенно смачні?

Старша пані заусміхалася.

– Ні, не тільки через це. Бублики для мене важливий символ.

– О, тоді я з’їла аж три символи... – пирхнула Кіра. І всі весело розсміялися.

– Якщо людина схожа на бублик, вона щаслива.

– На бублик? – недовірливо перепитала Кіра. – Не розумію, що мається на увазі.

– Охоче поясню, – погодилася пані Ганенкамп. – Ти навчилася розпоряджатися грішми; знаєш, як їх заробляти й розумно розподіляти; відкладаєш для своїх потреб, а одну частку ніколи не чіпаєш, щоб колись мати можливість жити з відсотків. Усе це дуже важливо, і я дуже пишаюся тобою.

Кіра зашарілася. А пані Ганенкамп говорила далі:

– Гроші в житті – важлива річ, але не найважливіша. Гроші й усе, що за них можна купити, символізують для мене кільце бублика.

Кіра подумала й зауважила:

– Але ж бублик і має саме лише кільце.

– Правильно, та не зовсім, – усміхнулася пані Ганенкамп. – Ми можемо бачити лише кільце, однак існує ще дещо...

– Гм, що ж воно таке? – засумнівалася Кіра.

– Бублик має кільце й... дірку посередині.

– Та ж дірка ніщо! – палко заперечила Кіра. – Просто дірка...

– Дірка – це дірка, – терпляче вела далі старша пані. – Якщо ти якось упадеш у дірку, то впевнишся, що вона насправді існує.

Пан Ганенкамп підтверджував слова дружини, киваючи головою, розплившись гордою усмішкою, що зробила, однак, його обличчя схожим на страшну маску вовкулаки.

– Дійсно, у лісі є діра, – пригадала собі Кіра. – Я потрапила в неї ногою й вивихнула ступню. Є речі, яких ми не бачимо, та попри те вони все-таки існують.

– Як вітер, як повітря, і як дірка від бублика, – кивнула головою пані Ганенкамп.

– Якщо кільце бублика є символом грошей та всього, що можна за них купити, то... що символізує дірка? – замислилася Кіра.

– Рада, що ти про це запитуєш, – втішилася жінка. – Дірка – це людська сутність, якої не видно. Більшість людей не дбає про неї, бо ж вона непомітна. Для них важливий тільки видимий успіх. Але якщо ти прагнеш стати щасливою, то маєш звертати увагу не лише на матеріальний успіх, але й на те, щоб сформувати в собі добре осердя.

– Що таке добре осердя? поцікавилася Кіра.

– Те, чого не купиш за гроші, – пояснила жінка. – Інакше не станеш щасливою. Осердя – це твій характер, а добрий характер – це скромність, вдячність, повага до старших, співчуття до слабших... Однак для цього насамперед треба усвідомити, що ти не сама живеш на білому світі й маєш приносити радість тим, хто тебе оточує, повинна їм допомагати. Щоб із твоєю допомогою світ для них також став трішки кращим.

– Отакої! – слова пані Ганенкамп уразили Кіpy. – І це все ви побачили в дірці від бублика?

– Бублик без дірки уже не бублик, – долучився до розмови пан Ганенкамп. – Без осердя людина залишається порожньою оболонкою. Той, хто думає лише про гроші, ніколи не зазнає щастя.

Кіра не була певна, чи геть усе зуміє правильно збагнути. Досі вона пишалася, що навчилась так добре розпоряджатися грішми. А тепер, виявляється, це не так уже й важливо...

– Якщо осердя робить людину щасливою, то навіщо я пізнавала секрети того, як розпоряджатися грошима? – запитала вона.

– Якщо ти позбавиш бублик кільця, то що матимеш? – усміхаючись, відповів запитанням на запитання пан Ганенкамп.

– Саму лише дірку, – спробувала відгадати Кіра. – О ні, – відразу ж похопилася вона. – Без кільця не буде й дірки, тобто осердя...

– Чудовий висновок, – глянула на неї пані Ганенками. Вона пишалася дівчинкою. – Вітаю! Ти зрозуміла, що без кільця немає осердя. Для людини це означає: не можна не дбати про кільце, бо інакше дуже важко буде розгледіти осердя. Повноцінна, щаслива людина повинна мати і те, й інше.

Кіра замислено пила шоколад. Їй важко було збагнути, що спільного мають бублики з її твором. А коли запитала про це літнє подружжя, отримала відповідь:

– Мусиш сама додуматися. Це ж твій твір...

Від Ганенкампів Кіра пішла далі, а в голові вирували думки. Дещо з того, що намагалися донести до неї старенькі, вона зрозуміла, але ніяк не могла пов’язати історію про бублика із двома боками монети. Може, один бік монети – це гроші і все, що за них можна купити, а інший – середина бублика?

“Щоб збагнути, треба ще стільки пізнати, – думала Кіра. – Хто зрозуміє: щось тільки тоді може бути правильним, коли навколо нього щось є?..”

Дівчинка все ще сушила собі голову, коли підійшла до будиночка пані Козир. Раз на день Кіра вигулювала Б’янку, велику німецьку вівчарку цієї пані.

За останні місяці дівчинка дуже заприязнилася із собакою та її господинею. А надто після тієї надзвичайної пригоди, коли Кіра разом з Марселем та Монікою злякали злочинців, які хотіли викрасти скарб із льоху старої пані. У віддяку за порятунок пані Козир навчила друзів інвестувати гроші. Разом з дітьми вона заснувала інвестиційний клуб “Фінансові маги”. Кожен член клубу вносив щомісячно 50 євро, спільно вони вирішили, куди вкладатимуть гроші. Відтоді їхній капітал солідно помножився.

Кіра вирішила розпитати пані Козир про бублика та його дірку. Та тепло привіталася з дівчинкою. У її будиночку, схожому на відьомську казкову хатинку, панував, як завжди, цілковитий безлад. Повсюдно громадилися біржові журнали, а на стінах висіли численні схеми.

Одержавши гроші, Кіра розповіла пані Козир про твір, який їй треба написати, і про приклад подружжя Ганенкампів – про бублик і дірку. Як могла, дівчинка переповіла їхню розмову.

Пані Козир промовисто усміхнулася.

– Про це я хотіла поговорити з тобою ще кілька тижнів тому, – мовила вона. – Але щось постійно мене стримувало від тієї розмови. Можу сказати тільки одне: те, що Ганенкампи називають діркою від бублика, найголовніше в житті. Це характер людини. Але ти повинна дізнатися ще про дещо, про Білий камінь. Про це згадується в Біблії, в Одкровенні 2, вірш 17.

На диво спритно, як на жінку її віку, пані Козир видерлася по драбинці на книжковий стелаж і дістала звідти старовинну Біблію. Відшукала закладену сторінку й прочитала вголос: “...Я хочу дати йому Білий камінь, на камені буде записане нове ім’я...”

Кіра ще ніколи не бачила стару пані з Біблією в руках. Із прочитаного уривку вона нічогісінько не второпала. Однак дівчинка раптом помітила в серванті біля коминка Білий камінь.

– Чи не про цей камінь йдеться? – запитала вона, показуючи на поличку серванта.

Пані Козир багатозначно кивнула.

– Цей камінь – мій найбільший скарб, – мовила вона й надовго замовкла. Потім нарешті озвалася знову: – Найважливіше в людині – осердя, її характер. Усе решта – лише оболонка. По-справжньому вартісні такі риси людського характеру, як скромність, вдячність, повага до інших, співчуття та готовність допомогти, приносити радість людям. Навчаючись поводитися із зовнішнім світом, ми водночас повинні формувати власний характер.

– Звучить дуже схоже на дірку від бублика, – зауважила Кіра.

– Але це ще не все... – додала старенька. Знову запала тривала мовчанка, потім пані Козир продовжила розповідь: – Коли ти глибше задумаєшся про ці речі, тебе неодмінно діткне думка: “Чому я не така, як інші?” І дошукаєшся причин своєї неповторності...

– А навіщо мені бути неповторною? – урвала стару Кіра. – Я цілком нормальна дівчинка...

– Ти одна така на світі, іншої Кіри не існує, – заперечила пані Козир. – Ти надзвичайна.

– Однак усе, що я дуже добре знаю, хтось інший знає краще, – слова жінки не переконали її. – Наприклад, я навчилася розумно розпоряджатися грішми, але мій брат Марсель більший мастак у цій справі.

Стара пані лагідно усміхнулася.

– Приклад з бубликом мені дуже сподобався. Ти не можеш нічого взяти від самого бублика, щоб описати неповторні властивості невидимої дірки, яка і є твоїм характером. Кільця бублика в більшості людей схожі, а ось серединка – різна. Так само, як кожен на цьому світі має своє власне покликання. Якщо не підемо за покликом, то й нічого не досягнемо. Коли ти з’ясуєш, яким є твоє унікальне покликання на світі, тоді й знайдеш Білий камінь. На ньому стоятиме твоє нове ім’я, символ цілком нового, щасливого життя.

– Це ще складніше, ніж я думала, – пробурмотіла Кіра. – Тепер я зовсім нічого не розумію.

– Прийде час, і зрозумієш, – знову всміхнулася пані Козир. – Ми повернемося до цієї розмови іншим разом. А зараз на мене чекають кілька важливих телефонних розмов.