Кіра й таємниця бублика

ТВІР

Кіра прокинулася раненько. Спала вона погано, їй наснилося якесь жахіття, однак про що йшлося уві сні, згадати не могла.

Їй дозволили зійти вниз і поснідати. То було добрим знаком. Видно, гнів батьків уже вщух. Потім вона знову поринула в роздуми про написання твору: два боки античної монети. "“Чудова тема, – думала дівчинка. – Я мушу впоратися!”. Її навіть тішили майбутні пригоди. Якби ж то Кіра знала, якими небезпечними вони виявляться, то, мабуть, злякалась би...

Дівчинка вже дві години сушила собі голову, але нічого путнього так і не придумала. Знала одне: здаватися не можна нізащо! Пан Ґольдштерн часто казав: “Невдахи ніколи не перемагають, бо завжди опускають руки; улюбленцями долі стають ті, хто не зневірюється...”.

Кажучи про зневіру, старий фінансист часто використовував таке порівняння: “У кожному з нас живе дві істоти: велетень і карлик. Вони мешкають у нашій голові. Ми можемо чути їхні розмови. Карлик постійно нашіптує: “Облиш, це не має жодного сенсу”. А велетень підбадьорює не втрачати віри”. Кіра воліла прислухатися до велетня. Якщо їй у душу закрадалися сумніви, вона знала: то знову втручається карлик. Дівчинка просто просила його замовкнути. Бо ж мусить бути якийсь вихід...

Кіра згадала про античну монету Марселевого тата, яку їй передала Моніка. Вона вишпортала її з кишені й заходилася зацікавлено розглядати. Один бік дуже стерся, годі було щось роздивитися, зате на іншому чітко проступало обличчя якогось чоловіка, напевно, цезаря. Кірі видалося, що той мав дуже мудрий вигляд. І могутній... Та, вочевидь, кожний володар був могутнім...

Під викарбованим обличчям виднілося ім’я, однак відчитати його майже не вдавалося: Марк А... Довший час Кіра безпорадно приглядалася до монети. Як довідатися, що пов’язано з отими двома боками монети?

Її погляд, мабуть, уп’ятдесяте ковзнув обличчям цезаря. Марк А..., Марк А... Якби ж то пощастило розшифрувати ім’я можновладця. Раптом Кіра згадала про збільшувальне скло, яке їй подарувала мудра бабця. Вона вийняла його з кишені, наблизила до напису й прочитала:

МАРК АВРЕЛІЙ.

З уроків історії Кіра знала, що Марк Аврелій був видатним і мудрим цезарем. Принаймні вчитель історії, пан Райх, був дуже високої думки про нього.

Дівчинка вже хотіла було відкласти лупу набік, як раптом помітила, що обличчя цезаря на монеті ледь ворухнулося. Налякана, вона пожбурила монету на ліжко. “Бути такого не може! Під лупою оживають лише світлини”, подумала вона. Та хтозна, тоді ж їх ще не існувало; можливо, відбиток на монеті служив колись замість фотографії. Обличчя цезаря знову ожило, і відразу пролунав унутрішній голос. Спершу Кіра нічого не розуміла: голос видавався старечим і надзвичайно слабким, долинав ніби здалеку, однак згодом набрав потуги, і вже можна було розчути кожне слово:

– Той, кому до рук потрапить ця монета, нехай знає: ти теж маєш два боки. Справжнього щастя зазнаєш лише тоді, коли зважатимеш на обидва. Поглянь на свій зовнішній бік – він нагадує тобі, що в цьому світі ти потребуєш грошей, щоб мати змогу жити й задовольняти свої матеріальні потреби.

Внутрішній бік нагадує про божественну владу; ти мусиш навчитися бути вдячним і допомагати іншим. З кожним проявом допомоги збільшується божественний бік у тобі. Обидва боки належать твоєму характерові; обидва важливі; обидва вкупі задовольняють твої потреби. Не занедбуй жодного з них, інакше не бачити тобі щастя.

– Це ж треба! – схвильовано вигукнула Кіра. – Неймовірно! До мене промовляє цезар, який уже приблизно... – вона швидко полічила подумки, – дві тисячі років як помер.

Дівчинка схопила аркуш паперу й похапцем записала все, що пригадала з почутого. Вона ще кілька разів прикладала лупу до зображення на монеті й щоразу чула ті самі слова.

Нарешті Кіра ретельно записала почуте.

– Дякую, Ваша Величносте! сказала вона й уклонилася так, як бачила в якомусь фільмі. Звісно, їй ще ніколи не доводилося зустрічатись зі справжнім цезарем. Та й певності вона не мала, чи саме так годиться звертатись до давнього володаря. Що ж, принаймні спробувала.

Тепер вона знала, що означають два боки монети. Але цього надто мало, щоб написати гарний твір. Дівчинка добирала різні форми викладу й вступу нічого не подобалося. А тоді вирішила викласти все власними словами. Могла навіть спокійно зізнатися, якщо чогось не розуміла. Отож у Кіри вийшло таке:

Написавши P.S., Кіра мимоволі захихотіла. Якби це прочитав “старигань з монети”...

– Вибачте! Звісно, Ваша Величність! – Кіра ще довго хихотіла.

Вона швиденько переписала твір начисто. Чернетка була надто покреслена, її дівчинка викинула до кошика зі сміттям.

Потім Кіра покликала батьків. Тато не міг приховати своєї цікавості. Він сів у свій фотель й уважно перечитав твір. Мама зазирала йому через плече. Прочитавши, обоє деякий час мовчали. Нарешті озвався тато:

– Знаменито, Кіро! Я пишаюся тобою!

– Це вона від мене успадкувала! – вигукнула мама. – Відішлемо його негайно!

Тато якусь мить серйозно дивився на доньку.

– Гадаю, вона заслужила на те, аби власноруч віднести листа на пошту. Але потім – відразу додому!

Кіра поспіхом запхала листа до конверта, накинула курточку й помчала надвір. Вона саме звернула на вулицю, де розташовувалася пошта, як несподівано хтось міцно ухопив її за плече.

Дівчинка перелякано озирнулася й побачила перед собою сердите обличчя своєї тітки.

– Я гадала, що ти, любонько, під домашнім арештом, – просичала тітка Ерна. – Знову потайки дременула?

– Ні, я нарешті написала твір, і мені дозволили віднести його на пошту особисто. Тато дозволив! – боронилася дівчинка.

Тітка на мить завагалася, однак Кіру не відпускала.

– Я саме збиралася на пошту, – сказала вона. – Радо відправлю й твого листа. Де він?

Не чекаючи відповіді, тітка зміряла небогу поглядом з голови до п’ят. Крайчик конверта із твором визирав з кишені куртки. Не встигла Кіра й оком змигнути, як тітка висмикнула листа й блискавично заховала у своїй кишені.

Дівчина нічого не змогла вдіяти. Її охопило недобре передчуття. Від тітоньки Ерни можна було сподіватися всього, окрім чогось доброго. А побачивши зображення тітки в чорному альбомі, Кіра зрозуміла, що її слід остерігатися. Ось тільки батькам цього ніяк не скажеш. Ті їй просто не повірять...

Раптом тітка заквапилася, забрала руку з Кіриного плеча й швидко подалася геть. Кіра могла би побожитися, що та лиховісно посміхнулася...

Дівчинка гарячково міркувала. Що робити? Нараз її осінило. Вона побігла додому, кинулася до своєї кімнати, узяла лупу, а тоді виклала на стіл купку світлин, які їй дала загадкова старенька. Серед тих світлин була й тітка Ерна. Кіра подивилася на фото крізь лупу, й обличчя миттю ожило. Тітка підступно усміхалася. Кіра почула шарудіння – то тітка кахикала, а тоді виразно долинув її голос: “Як добре, що я встигла перехопити це нікчемне дівчисько. Звісно, я листа не відсилатиму. А їй ніхто не повірить. Ха-ха-ха...” Цього збагнути Кіра ніяк не могла: чому тітка так люто її ненавидить? Їй пригадалося, що колись сказав тато про власника будинку, який не хотів дозволити завести їм собаку: “Йому не йдеться про собаку. Він сам себе не любить. Тому не бажає добра й іншим...”. Можливо, ці слова стосувалися й тітоньки Ерни. Вона така ж злослива та вічно всім невдоволена, як їхній колишній господар.

Але не можна сидіти, згорнувши руки. На щастя, збереглася чернетка твору. Дівчинка вийняла її з кошика й ще раз переписала начисто.

Несподівано Кіра згадала товстуху з консульства. Вона щиро шкодувала, що образила жінку, тож вирішила вислати твір на ім’я місіс Стівенс, додавши особистого листа з вибаченнями. У листі дівчинка повідомляла, що твір дуже допоміг їй зрозуміти власну помилку. Дописавши, Кіра відчула полегшення. Потім вона відправила Мані до Марселя з листом і твором, доручаючи братові надіслати все до консульства. Мані виконав завдання залюбки, бо був унікальним, розумним песиком.

Минуло небагато часу, і пес повернувся. Вискочити на дах гаража він не міг, тому гавкав під дверима будинку. Батьки відчинили йому двері, на щастя, нічого не запідозривши. Маленьку цидулку на ошийнику теж не помітили. Кіра зняла її й прочитала:

Було вже пізно. Але сон до Кіри не йшов. Її погляд знову впав на купку світлин, які їй дала пані Біла. Особливу увагу привернула одна з них – якийсь чорнявий чоловік з густою чорною бородою; він мав чорні очі й шрам через усю праву щоку, великий гачкуватий ніс і бридкі жовті зуби. Моторошний, недобрий дядько... Кіра аж здригнулася.

Тієї ночі Кірі знову снилися жахіття. Спершу їй наснилася мудра старенька, яка говорила дуже переконливо: “У пошуках Білого каменя тобі завжди ставатимуть на заваді люди з Чорним каменем за душею”. Потім вона побачила себе в літаку, який ось-ось мав урізатися в гору.

Дівчина прокинулася, уся мокра від поту. Коли сняться такі сни, неодмінно чекай капості... Кіра це добре знала.

Вона ніяк не могла збагнути, що можуть означати загадкові слова старенької.