Кіра й таємниця бублика

ЗНОВУ ВДОМА

Цієї миті до кабінету директора увійшов пан Ґольдштерн.

Кіра розповіла йому, про що довідалася від Губерта.

– Так, – мовив старий фінансист. – Дивовижно, як часто виникає непримиренна ворожнеча, котрої легко можна було б уникнути... Буває достатньо одного-єдиного неприязного погляду. Іноді когось вважають пихатим та зарозумілим, а насправді людині бракує впевненості в собі.

– Мені просто видавався кумедним його прямий проділ волосся на голові, – відповіла Кіра. – Це прикро вразило Губерта, йому здавалося, ніби з нього глузують. Тому й він не скупився на образливі слова. Отож невдовзі ми навзаєм дійшли висновку, що інший – цілковитий бевзь...

Пан Ґольдштерн кивнув з розумінням.

Кіру ще щось турбувало, тож вона запитала:

– Як уникнути таких ситуацій? Я ж повелася так не навмисне... А наслідки просто жахливі: ми зненавиділи одне одного.

– Твоя правда, – усміхнувся пан Ґольдштерн. – Вихід є... Уяви собі, що твій рахунок у банку порожній, а тут несподівано поламався твій велосипед. Треба заплатити за ремонт, однак ти не маєш ані цента.

– Зате маю проблеми, – констатувала Кіра.

– А тепер уяви, – вів далі пан Ґольдштерн, – що ти маєш зо дві сотні євро на рахунку. Якщо тепер зламається твій велосипед, чи матимеш ти проблеми?

– Радості все ж мало, – після коротких роздумів відповіла дівчинка, – однак це не поважна проблема, бо ж я маю достатньо грошей...

– І я так вважаю, – підтримав її старий фінансист. – Наше ставлення до інших, як банківський рахунок.

Кіра засміялася.

Панові Ґольдштерну завжди спадали на думку паралелі з рухом грошей. Ніби вгадавши думки дівчини, той мовив, усміхаючись:

– Хто навчився розпоряджатися грошима, може перенести ці знання й на інші сфери життя. Рахунок відносин діє точнісінько так, як і банківський. Таємницею успіху є вкладення на цей рахунок, бо ще нікому не вдалося надовго уникнути витрат.

– Що ви маєте на увазі, кажучи про вкладення й витрати? – спантеличено запитала Кіра.

– Ображаючи інших, ми витрачаємося, – пояснив фінансист. – Цієї миті наш капітал зменшується, бо меншає “добра” до нас в інших людей. Якщо капітал на рахунку солідний, легше пережити такі “витрати”. Якщо ж рахунок порожній, бо ми вже давно не робили жодних вкладень, кожна витрата стане проблемою.

Кіра здогадувалася, що старий фінансист має на увазі під “вкладеннями”.

– Вкладення – це радість, яку ми приносимо іншим? – спробувала вгадати Кіра.

– Саме так! – засяяв усмішкою пан Ґольдштерн. – Ось візьмімо приклад: Анна і ти. Ви стали щирими подругами. Якби тепер Анна легковажно забула про якусь домовленість із тобою, як би ти почувалась?

– Я знала б, що це не навмисне... Бо вона не раз дуже допомагала мені, – замислено відповіла Кіра.

– Саме це я й мав на думці, кажучи про великі вкладення на рахунок взаємин, – підхопив пан Ґольдштерн. – Ти знаєш, Анна щиро тебе любить, бо вона не раз це доводила. І навпаки: ти теж допомагала Анні. Ваш рахунок взаємин має чималий капітал. Ви легко вибачатимете одна одній дрібні розчарування...

– Чи не ліпше зовсім уникати таких ситуацій, не завдавати нікому болю й не розтринькувати свій капітал? – запитала дівчинка.

– Звісно, не треба зумисне ображати людей, – відповів фінансист. – Та, на жаль, таке часто трапляється мимоволі. А що ми не в змозі цілковито уникати непорозумінь, треба дбати про вкладення.

Кіра все зрозуміла. Познайомившись із Губертом, вона ще не мала жодних вкладень на рахунку їхніх відносин. Тож достатньо було невеличкої витрати у вигляді неприязного погляду, щоб рахунок опинився в “мінусі”.

Піддавшись миттєвому пориву, Кіра кинулася на шию панові Ґольдштернові й міцно поцілувала його в щоку.

– Саме час робити вкладення! – вигукнула Кіра, сміючись. – Ви справжній друг. Велике вам спасибі!

Старий фінансист знічено кахикнув. Але Кірині слова, видно, потішили його.

“Рахунок взаємин чудова ідея!” – вирішила Кіра.

Діти ще довго розмовляли того вечора. Згодом до них приєднались Сенді та Анна, тож Моніка скористалася нагодою ще раз розповісти історію, яка з ними трапилася... Нарешті дівчатка заснули, знеможені до краю.

Уранці діти довідалися, що пан Ґольдштерн і директор разом з батьками ухвалили рішення про їхній відліт додому того ж дня. Вони ще звечора зв’язалися телефоном з батьками Марселя, Кіри та Моніки. Усі зійшлися на одному: школа перестала бути надійним прихистком тепер, коли стало відомо, що за Пітером полює ціла банда зловмисників. Білявий хлопчик полетить разом з ними. Пан Ґольдштерн поговорив з батьками Марселя, і ті погодилися прийняти до себе Пітера. Обидва хлопчики нетямилися від радості, вони вже встигли дуже міцно потоваришувати.

Хоч як Кіра тішилися поверненню додому, прощатися з новими друзями з Ріо-Редвуд академії було дуже сумно. Особливо вона прикипіла серцем до Анни, Сенді та містера Найса.

– Не знаю, чи подобаються мені подорожі, – зі смутком мовила вона до свого тьютора. – Бо після знайомства з такими людьми, як ви, Анна та Сенді, прощатися надто боляче. Хтозна, чи я ще коли-небудь побачу вас і дівчаток...

Учитель, як завжди, з розумінням усміхнувся й відповів:

– Мені теж бракуватиме тебе й твоїх друзів. Дуже бракуватиме... Але, якби ви не приїхали сюди, я так ніколи й не пізнав би вас... Моє життя не збагатилось би нашим знайомством. Зате тепер часточка вас залишиться в мені. Ви подарували мені незабутні спогади...

– І все ж боляче... – Кіра мужньо всміхнулася.

– Усе залежить від того, на чому ти зосереджуєшся, – мовив містер Найс. – Якщо думатимеш лише про втрати, болітиме душа. А згадуватимеш, скільки усього гарного ми зазнали разом, переважить радість і вдячність...

Після прощальної вечірки, яка, звісно ж, відбувалася в домівці містера Найса, довелося розставатися остаточно. Переступивши поріг зали аеропорту, Кіра обернулася й пообіцяла собі: вона обов’язково ще колись сюди повернеться...

Вони сіли в салон літака пана Ґольдштерна, щоб розпочати довгу подорож додому.

Політ минув спокійно, без надзвичайних пригод. В аеропорту дітей, звичайно, чекали батьки. Що то була за зустріч! Пітер дуже хвилювався, бо ж невдовзі мав познайомитися з батьками Марселя. Але ті миттю схопили білявого хлопчину в обійми. Пітер відразу відчув себе вдома.

Наступного дня Кіра насамперед подалася до покинутого будиночка на узліссі. Вона сподівалася зустріти там Шанію Білу. І дійсно: старенька сиділа на лавочці, вигріваючись на сонці. Вони радісно привіталися.

Поговорити було про що... Кіра розповіла про свої пригоди й про одужання Анни. Пані Біла дуже втішилася цією новиною, однак Кіра ніяк не могла позбутися відчуття, що та давно вже про все знала. З’явилась бо вона так несподівано в Каліфорнії... Але старенька виявляла надзвичайну зацікавленість, тож Кіра розповідала далі.

Потім дівчинка розказала про сім правил життя й гордо продемонструвала картки. Стара пані схвально кивнула головою, уважно їх прочитавши.

– Фантастично придумано, – мовила вона. – Ці сім правил – справжній скарб! І програма містера Найса бездоганна, – потім жінка допитливо глянула на Кіру й запитала:

– Скільки часу ти маєш намір працювати із цими картками?

– Доки повністю не опаную правила, – відповіла дівчинка. – Але цього, мабуть, ніколи не станеться... Принаймні так казав містер Найс. І я вірю, що він мав рацію. Я, вочевидь, дуже довго щоденно працюватиму над кожною карткою.

Жінка потішено кивнула головою. Вона сподівалася саме на таку відповідь.

– Якщо хочеш, ми можемо кожного дня зустрічатися й обговорювати одне з правил, – запропонувала Шанія. – Таким чином ти поглиблюватимеш знання матеріалу, і він ставатиме твоєю невід’ємною часткою... Що скажеш?

Кіра, ясна річ, погодилася.

Щодня, після обіду, вона приходила до будиночка на узліссі й розмовляла зі старенькою про дірку від бублика, щораз глибше пізнаючи суть сімох правил життя:

1. Привітність.

2. Відповідальність.

3. Доброзичливість.

4. Допомагати й давати.

5. Вдячність.

6. Навчання.

7. Надійність.

Під час розмов вони обмірковували, що особливого Кіра робитиме певного визначеного дня. Скажімо, якоїсь п’ятниці головною темою була “вдячність”. Старенька й Кіра придумали собі гру. Вони почергово згадували, за що можуть почуватися вдячними: гарячий шоколад, здатність бачити й ходити, Мані, гарна погода, батьки... Перелічували довго, навзаєм...

Потім міркували, кому Кіра могла би засвідчити свою вдячність. Спершу дівчинці спав на думку містер Найс. Доклавши чимало зусиль, вона написала довжелезного листа й надіслала його до Каліфорнії.

Пані Козир теж одержала листа й сяяла від щастя, прочитавши його.

Кіра ретельно занотовувала на картках усі нові ідеї щодо кожного правила.

Під час однієї із зустрічей Кіра згадала про лупу й поцікавилася в старенької:

– Як бути, якщо одного дня лупа втратить свою чарівну здатність? Вона так мені допомогла в житті!

– Лупа тобі більше не потрібна, – відповіла пані Біла. – Ти вже багато чого навчилася. Якщо матимеш проблеми, подумай лише про людину, яку вважаєш авторитетом для себе, і запитай: “А як він чи вона повелись би в цій ситуації?” І відразу збагнеш, що вже й сама знаєш, як треба зробити. Так, ніби подивилася крізь лупу на світлину...

Кіра на якусь мить замислилася над її словами, а потім сказала:

– Я й справді дуже легко можу собі уявити, що саме порадили б мені пан Ґольдштерн, містер Найс чи ви, бо дуже добре вас знаю. А як бути з тими людьми, що несуть у собі загрозу? Скажімо, чорнобородого чоловіка я зовсім не знала. Лупа дуже мені допомогла...

Мудра бабця поважно кивнула головою.

– Існує ще інтуїція, – мовила вона. – Тобто відчуття, що нам треба дещо зробити або щось іде не так, як повинно йти... Таке відчуття – іншими словами, внутрішній голос – властиве кожній людині, ось тільки не всі хочуть до нього прислухатися.

Кіра згадала, як її охопив страх, коли вона вперше побачила бородатого чоловіка в літаку. Мабуть, то й була інтуїція. Вона поділилася своїми припущеннями з пані Білою.

– Саме це я й мала на увазі, – підтвердила та. – Мусиш навчитися чути свій внутрішній голос, прислухатися до цього відчуття. Легше розпізнаватимеш небезпеку й знаходитимеш вихід. У надзвичайних ситуаціях можеш подумки звернутися до людей, які могли б дати тобі слушну пораду. Зосередивши свою увагу на цих особистостях, “інтуїтивно” відчуєш, що слід робити...

– Отож лупа мені вже не потрібна? – усе ще з сумнівом у голосі запитала Кіра.

Не чекаючи відповіді, вона вийняла з кишені збільшувальне скло й навела його на фото, яке носила у своєму портмоне. Нічого не відбулося! Кіра пробувала ще і ще, але даремно. Розчарована, вона опустила лупу й запитально глянула на стареньку.

– Надзвичайна допомога дається, коли перед нами стоять надзвичайні завдання, – мовила пані Біла. – Але тільки доти, поки ми реально її потребуємо.

Кіра посумнішала.

– Так і з друзями, з якими запізнаєшся під час мандрівок, – зітхнула вона. – Завжди доводиться прощатись. Із цією допомогою точнісінько так... Спершу Мані вмів розмовляти, а потім раптом утратив ту здатність. А тепер ось лупа... Вона стала цілком звичайним збільшувальним склом.

– Замість того, щоб зосереджуватися на втратах, тішся краще, що ти її так довго мала у своєму розпорядженні, – порадила жінка. – Нам уже не потрібен човен, який доправив нас до протилежного берега...

– А якщо доведеться повертатись на той берег, від якого я відпливла? – запитала Кіра.

– У житті такого не буває, – заперечила Шанія Біла. – У житті простуєш тільки вперед. Зупиняєшся час від часу, аби набратися сил, однак ніколи не повертаєш назад.

– Іноді мені хочеться стати хоч би на два роки молодшою, – пробурмотіла Кіра. – Тоді все було простіше.

– Гадаю, цього час від часу бажає собі кожен, – кивнула старенька. – Навіть ми, дорослі... Але життя – це подорож, яка веде нас лише вперед. Спочатку більшість людей роз’їжджаються на всі боки вибудовують своє кільце бублика: відвідують школу, шукають роботу, винаймають або купують помешкання, беруть у кредит авто, заощаджують гроші або їх інвестують... Згодом, певної миті, подорож заводить декого з людей усередину себе, і вони концентруються на формуванні свого характеру. Це – дірка від бублика, його осердя. Та куди б не спрямовувала нас життєва мандрівка, ми завжди рухаємося до нових берегів, до нових пригод. Мудра людина в цій мандрівці думає і про матеріальний добробут, і про характер.

Кіра не була цілком упевнена, що до кінця збагнула суть того, що сказала старенька, однак пані Біла заспокоїла її:

– Зараз це тобі не конче розуміти, але скоро все збагнеш сама!

Домогтися більшого від мудрої бабці Кірі не вдалося.