Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 10

Йонні поїхав.

— Він сьогодні сів у зворотний автобус, на південь, — повідомила Лея.

Вона послала Кнута по дрова і воду. Вона хотіла кави. І пояснення, чому до неї навідався чужинець із півдня, який хотів дізнатись про моє місцеперебування.

Я знизав плечима.

— На півдні багато людей живе. Чого, власне, він хотів?

— Казав, що дуже хотів би поговорити з тобою. Про справи.

— Еге, так, — сказав я. — То був Йонні, либонь? — Схожий на болотяну чаплю?

Вона нічого не сказала у відповідь, але, сидячи навпроти мене за столом, уперто намагалася зловити мій погляд.

— Він з’ясував, що ти зупинився у мисливському будиночку, і хтось показав йому дорогу сюди. Але тебе він тут не знайшов. А потім, коли хтось йому сказав, що ти був у мене після похорону, він, мабуть, вирішив, що я можу щось про тебе знати.

— А ти що йому сказала?

Я дозволив їй зловити очима мій погляд. Нехай ви­вчає мій вираз обличчя. Мені було що приховувати, але водночас — нічого.

Вона зітхнула:

— Я йому сказала, що ти поїхав назад, на південь.

— Чому ти так зробила?

— Тому що я не така дурна. Я не знаю і не хочу знати, в якого роду халепу ти вскочив, але я не хочу бути відповідальною за іще гірші твої неприємності.

— Навіть ще й гірші?

Вона похитала головою. Це могло означати, що вона невдало висловилася, чи що я неправильно її зрозумів, або що вона не хоче цього обговорювати. Вона визирнула в одне з вікон-бійниць. Ми чули, як Кнут надворі енергійно рубає дрова.

— За його словами, тебе звати Юн, а не Ульф.

— А ти коли-небудь вірила, що я Ульф?

— Ні.

— Але ж ти відправила його у хибному напрямку. Тобто збрехала. Що про таке кажуть ваші правила?

Вона кивнула у бік вікна, за яким Кнут рубав ­дрова.

— Правила кажуть, що ми маємо піклуватися про тебе. Про це у Святому Письмі також сказано.

Деякий час ми сиділи мовчки. Я — поклавши руки на стіл, вона — склавши долоні на колінах.

— Дякую за твою турботу про Кнута після похорону.

— Облиш. Як він, тримається?

— Насправді, тримається.

— А ти?

Вона знизала плечима.

— Жінки завжди знаходять спосіб дати собі раду.

Рубання припинилося. Кнут зараз повернеться. Вона знову подивилася на мене. Її очі набули такого кольору, якого я ніколи раніше не бачив, і їхній погляд наче пропікав мене наскрізь.

— Я передумала. Я хочу знати, від чого ти тікаєш.

— Твоє попереднє рішення було, ймовірно, розумнішим.

— Скажи мені.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що ти хороша людина. А хороші люди завжди можуть знайти прощення своїм гріхам.

— А що, як ти помиляєшся і я не хороша людина? Чи означає це, що кінець кінцем я підсмажуватимусь у тому вашому пеклі?

Я вимовив це з більшою гіркотою, ніж мав намір.

— Я не помиляюся, Ульфе, тому, що я бачу, який ти. Я бачу тебе.

Я глибоко вдихнув. Я не знав, чи залишать мого рота слова, що вже були на язику. Одначе сам я вже ладен був зануритись у глибінь її очей, синіх, як те море, море внизу під тобою, коли тобі десять років, і ти стоїш на кручі над ним, і все твоє єство прагне пірнути — все, крім твоїх ніг, не здатних зрушити з місця.

— Я мав роботу, пов’язану з переслідуванням боржників, що завинили за наркотики, і яка передбачала вбивства людей, — почув я свій голос. — Я вкрав гроші свого боса, а тепер він полює на мене. І ще я втягнув до цієї історії твого десятирічного сина Кнута, намовивши його шпигувати для мене. Ба більше, він отримає від мене платню, якщо повідомить про щось підозріле. На­приклад, якщо він побачить людей, котрі, за потреби, не вагаючись, уб’ють хлопчика.

Я витрусив цигарку з пачки.

— Як тепер щодо мого прощення?

Вона розтулила вуста, аж тут Кнут відчинив двері.

— Осьо, — сказав він, кидаючи дрова на підлогу пе­ред пічкою. — Я конаю з голоду.

Лея дивилася на мене.

— У мене є консервовані рибні тюфтельки, — сказав я.

— Тьху, — скривився Кнут. — А ми не можемо замість них з’їсти свіжої тріски?

— Боюсь, у мене такої немає.

— Не тут. У морі. Ми можемо порибалити. Мамо, скажи, можна?

— Зараз ніч, — відповіла вона тихо, не зводячи з мене погляду.

— Це — найкращий час для риболовлі, — сказав Кнут, підстрибуючи з нетерплячки. — Мамо, прошу тебе!

— Кнуте, у нас немає човна.

Знадобилась одна мить, щоби хлопчик зрозумів, що вона має на увазі. Я подивився на Кнута. Його обличчя потемніло. Невдовзі, однак, він знову пожвавився.

— Можна взяти човен дідуся. Човен в елінгу, і дід казав, мені можна його брати.

— Він так сказав?

— Так! Тріска! Тріска! Ульфе, ти полюбляєш тріску?

— Я полюбляю тріску, — сказав я і подивився в очі Леї. — Але я не знаю, чи твоя мати хоче її просто зараз.

— Так, вона хоче, правда, мамо?

Та не відповіла.

— Мамо?

— Дозвольмо Ульфові вирішити, — сказала вона.

Хлопчик пропхався між столом і моїм стільцем, змушуючи мене подивитися на нього.

— Ульфе?

— Що, Кнуте?

— Ти зможеш з’їсти найсмачніше — язики тріски.

Елінг стояв десь за сто метрів від причалу. Запах підгнилих водоростей і солоної води розбудив неясні спогади про якесь давнє літо у моєму житті. Як я натягую через голову затісний рятувальний жилет, а мій кузен хизується тим, які вони багаті, бо мають і човен, і рибальську хатину, а побуряковілий з натуги і люті дядько лається, бо не може завести почіпний мотор.

Всередині елінгу було темно і приємно пахло смолою. Все, що могло нам знадобитися для риболовлі, було вже у човні, що стояв кілем на дерев’яних напрямницях.

— Чи не завеликий, як на гребний човен?

Я прикинув, що судно має п’ять-шість метрів завдовжки.

— Човен щонайбільше середнього розміру, — сказала Лея. — Нумо, нам треба всім разом штовхати.

— Батьків був набагато більший, — докинув Кнут. — Десятивесловий, зі щоглою.

Ми випхали човен на воду, і я зумів видертися на борт, майже не замочивши ніг.

Я встановив весла в одній із двох пар кочетів і почав рівно та енергійно гребти від берега. Пригадую, я доклав чимало зусиль, аби навчитися веслувати краще за свого кузена, впродовж того єдиного літа, коли я, бідний безбатченко, гостював у заможних родичів. Одначе на Лею та Кнута я своєю майстерністю враження не справив.

Відійшовши доволі далеко від берега, я витягнув весла з кочетів і поклав їх на дно човна.

Кнут пробрався до корми, схилився на фальшборт, закинув вудку і почав дивитися на пливець. Я бачив у його погляді відчужену задуму мрійника.

— Хороший хлопець, — сказав я, скидаючи куртку, яку зняв був із гачка в елінгу.

Лея кивнула. Вітру не було, і море — чи океан, як його називали Лея і Кнут, — виблискувало, наче дзеркало. Воно видавалося твердою поверхнею, якою можна дійти до сонця, що розпеченим казаном червоніло на горизонті, ген там, на півночі.

— Кнут сказав, що на тебе вдома ніхто не чекає, — озвалася вона.

Я похитав головою:

— На щастя, ні.

— Має бути незатишно.

— Що?

— Не мати нікого. Нікого, хто думав би про тебе. Хто дбав би про тебе. Чи про кого ти сам дбав би.

— Я намагався, — сказав я, відпускаючи гачок на волосіні, — але не зумів.

— Ти не зумів завести сім’ю?

— Я не зумів подбати про них, — сказав я. — Як ти могла сама переконатись, я не та людина, на яку можна покластись.

— Я чую те, що ти говориш, Ульфе, але я не знаю, чи це правда. Що сталося?

Я відчепив блешню:

— Чому ти досі називаєш мене Ульфом?

— Це те ім’я, яким ти мені назвався. Я тебе так називатиму, аж доки ти не захочеш назватися якось інакше. Кожен повинен мати право на зміну свого імені.

— Як довго ти називаєшся Леєю?

Вона примружила одне око.

— Ти питаєш жінку про її вік?

— Я не мав на увазі...

— Двадцять дев’ять років.

— Гм... Лея — гарне ім’я, немає підстав міняти його на інше...

— Воно означає «корова», — перервала вона. — Я хо­тіла би назватися Сарою. Сара означає «принцеса». Але мій батько сказав, що я не могла би зватися Сарою. Тому двадцять дев’ять років мене називають коровою. Що ти на це скажеш?

— Що ж, — подумав я якусь мить. — Му-у?

Вона подивилася на мене недовірливо. Тоді розсміялася. Своїм глибоким грудним сміхом. Неквапним. Кнут на кормі обернувся до нас.

— Що таке? Він розповів анекдот?

— Так, — сказала вона, не відриваючи від мене очей. — Гадаю, що так.

— Розкажіть мені!

— Згодом. — Вона нахилилась до мене. — Отже, що сталося?

— Я не знаю, чи сталося щось. — Я закинув воло­сінь. — Я просто запізнився.

— Куди запізнився? — насупилась вона. — До чого?

— Щоб урятувати свою дочку.

Вода була настільки прозорою, що я бачив, як дедалі глибше занурюється мерехтлива приманка. Аж доки вона розчинилася в зеленавому мороці безодні.

— Коли я, нарешті, роздобув гроші, вона вже була у комі. Вона померла за три тижні по тому, як я нашкріб кошти на лікування у Німеччині. Не так, щоби це щось міняло, — однаково, було вже запізно. Принаймні так лікарі сказали. Та суть справи у тому, що я не спромігся зробити те, що зобов’язаний був зробити. Я зрадив її. Таким був постійний приспів мого життя. Але той факт, що я не впорався навіть, коли... що я не зумів подбати навіть... Я...

Я шмигнув носом. Можливо, мені не слід було ски­дати куртку: зрештою, ми перебували близько до Північного полюса. Я відчув щось на своєму передпліччі. У мене волосся наїжилося. Дотик. Я не пам’ятав, коли востаннє мене торкнула жінка. Але тут-таки пригадав, що це сталося менш ніж за двадцять чотири го­­дини до того. Під три чорти цей край, цих людей і решту все!

— Через це ти викрав гроші?

Я стенув плечима.

— Ти вкрав гроші для своєї донечки, знаючи, що тебе вб’ють, якщо тільки знайдуть.

Я плюнув за облавок, щоб якось порушити нестерпну нерухомість води.

— Це гарно звучить у такому формулюванні, — зауважив я. — Скажемо, натомість, що я — той батько, котрий дочекався, коли буде запізно, перш ніж заходився щось робити для своєї дочки.

— Але ж лікарі сказали, що однаково було вже за­пізно?

— Вони таке казали, але вони не могли знати. Ніхто цього не знає. Ні я, ні ти, ні священик, ні атеїст. Тому ми віримо. Віримо, бо це краще за усвідомлення того, що там, у глибинах, на нас чекає тільки холодна темрява. Смерть.

— Ульфе, ти справді у таке віриш?

— А ти справді віриш у перлинні ворота з янголами і дядьком на ім’я Святий Петро? Втім, ні, ти не в це віриш! Однак інша секта, десь у десять тисяч разів більша за вашу, вірить у святих. І вони вважають, що коли ви не вірите до найдрібніших деталей у те саме, у що вірять вони, то ви простуєте прямим курсом у пекло. Атож, католики вважають, що ви, лютерани, скочуєтесь у підземелля світу. А ви вірите, що це вони туди йдуть. Вам неабияк пощастило народитися серед послідовників істинної віри тут, за Полярним колом, а не десь в Італії чи Іспанії. Тоді вам випав би дуже довгий шлях до спасіння.

Моя волосінь натягнулася, і щось смикнуло. Я рвонув, підсікаючи, — щось упіймалося: тут, напевне, неглибоко. Я потягнув ще, і те, що впіймалося, зірвалося з гачка.

— Ульфе, ти озлоблений.

— Озлоблений? Я розлючений, як холера, ось я який. Якщо цей ваш Бог існує, навіщо він отак бавиться з людством? Навіщо він дозволяє, щоб одна людина народжувалась для страждань, а інша — для надмірностей, або ж одним дає шанс знайти віру, яка нібито дасть їм спасіння, тоді як більшість ніколи навіть не почують про того Бога? Навіщо це йому?.. Як він міг?..

Клята холоднеча.

— ...забрати твою дочку? — спокійно закінчила вона моє запитання.

Я закліпав.

— Там нічого немає, — сказав я. — Тільки морок і смерть, і...

— Риба! — вигукнув Кнут.

Ми обернулися до нього. Він уже тягнув здобич. Лея востаннє поплескала мене по руці і схилилася на фальш­борт. Ми дивилися на воду. Чекали, коли покажеться над водою те, що потрапило Кнутові на гачок. Я упіймав себе на тому, що чомусь думаю про жовту зюйдвестку. І раптом мене опанувало передчуття. Ні, то було щось більше, ніж передчуття. Я знав напевно: він повернеться. Я заплющив очі. Так, я бачив його доволі ясно. Йонні повернеться. Він знав, що я досі тут.

— Ага! — вигукнув Кнут переможно.

Коли я розплющив очі, величезна тріска билася на дні човна. Рибина вирячувала очі, ніби не могла повірити в те, що вона бачила. Воно й зрозуміло — навряд чи вона передбачала, що саме так усе обернеться в її житті.