Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 17

Тактика випаленої землі.

Ось яким був мій план. Я відступатиму так, як це робили німці. І тоді я зникну. Зникну цілковито.

Насамперед ми запакували труп у пластиковий пакет і зав’язали його мотузкою. Тоді ми ретельно вимили підлогу і стіни. Виколупали кулю зі стіни у кухні. Потім Лея вивалила з тачки колісні диски від «вольво» і заштовхала її у гараж, де я чекав із тілом. Я навантажив труп на тачку. Поклав під нього гвинтівку. Спереду ми прив’язали до тачки мотузку — так, щоби Лея мала можливість допомагати тягти її. Я пішов до майстерні й знайшов там пару малих плоскогубців. Тоді ми вирушили в путь.

Надворі не було ні душі, а погода залишалася заспокійливо похмурою. Я прикинув, що люди почнуть прокидатися і вставати десь іще за чотири години, але, про всяк випадок, ми накрили тачку брезентом. Штовхати її виявилося легше, ніж я передбачав. Коли мої руки втомлювалися, Лея штовхала тачку замість мене, а я тягнув за мотузку.

Кнут бачив, як ті під’їхали на автомобілі з номерами Осло.

— Він примчав до мене і сказав, що їх троє чоловіків і дві собаки, — розповідала Лея. — Він хотів бігти, щоб застерегти тебе, але я сказала, що через собак це аж надто небезпечно: вони могли почути його запах, взяти слід і тоді погнатися також за ним. Тому я побігла до Маттіса і сказала йому, що він повинен допомогти мені.

— Хто, Маттіс?

— Коли ти сказав, що він просив у тебе грошей за певні послуги, я виразно уявила собі, про що може йтися. Ти мав сплатити йому за те, щоби він не подзвонив у Осло і не виказав тебе.

— А звідки ти знала, що не він, власне, це зробив?

— Тому що це зробила Аніта.

— Аніта?

— Вона приходила не для того, щоби висловити мені співчуття. Вона прийшла, щоби дізнатися, чи маю я ґрун­товне пояснення того, чому я сиділа з тобою в машині. І я чітко бачила, що моє пояснення її аж ніяк не задовольнило. Вона знає, що я не стала б отак, із доброго дива, вештатися по крамницях Алти з незнайомцем із півдня. І я знаю, на що здатна зневажена жінка.

Аніта. «Ніхто не сміє, пообіцявши щось Аніті, не дотримати обіцянки».

Вона мала в заставі мою душу, номер телефона Йонні та достатньо кебети, щоби скласти два і два. Зрештою, я таки підчепив ту заразу, яку вона поширювала.

— І ти довірилася Маттісу? — здивувався я.

— Так.

— Хоч він брехун і шантажист...

— І цинічний гендляр, який ніколи не дасть тобі ні на крихту більше того, за що ти сплатив. Одначе він дотримується угод. А також він був мені винен за певні ласки, які я йому свого часу зробила. Тож я попросила його повести їх хибним шляхом чи принаймні затримати їх у дорозі, а сама мерщій подалася до церкви, щоби вдарити у дзвони.

Я розповів їй, як Маттіс клявся, буцімто він бачив на власні очі, як я відпливав із Косунда на вітрильнику. А коли вони таки наполягли на тому, щоб перевірити у мисливському будиночку, він повів їх довгим обвідним шляхом. Якби не це, вони, ймовірно, нагодились би ще до того, як перемінився вітер і я зміг почути церковні дзвони.

— Дивний він тип, — підсумував я.

— Дивний тип, — розсміялася вона.

Дорога до хатини забрала в нас годину. Погода зро­била­ся помітно прохолоднішою, але хмари досі ще висіли низько. Я молився, щоб не пішов дощ. Іще не зараз. І я питав себе, чи оця схильність до молитви стає мені за звичку.

Коли ми підійшли ближче, мені здалося, я побачив якісь силуети, що зникли безгучно, швидко чкурнувши схилом угору. Кишки оленя було розкидано, а тушу повністю розпанахано.

Гості з Осло провели ретельний пошук грошей і наркотиків: матрац роздерли, з шафи все вивалили на підлогу, з пічки повигрібали золу. Остання пляшка самогону лежала під столом. Мостини вони позривали, так само як дошки зі стін. Останнє дозволяло припустити, що наркотики у квартирі Туральфа я заховав не надто надійно — вони знайдуть їх, тільки-но здогадаються там пошукати. Що нітрохи не турбувало мене — я не мав наміру повертатися по них. Насправді я через низку причин не планував більше братися до будь-яких справ із наркотиками. Власне, причин я мав не так багато, але вони були аж надто переконливі.

Лея чекала надворі, доки я різав поліетилен і витягав з нього труп. Я поклав кілька шарів руберойду на ліжко, перш ніж розташувати на ньому тіло. Я легко стягнув з його пальця обручку. Можливо, Уго схуднув за час свого поневіряння у морі, а може, обручка завжди була трохи завелика на нього. Я зняв свій особистий медальйон і повісив йому на шию. Потім я поворушив язиком у себе в роті, перевіряючи, який саме зуб у мене зламаний; витяг плоскогубці та, вчепившись ними у відповідний зуб у роті небіжчика, виламав його з ясен. Я поклав гвинтівку йому на живіт, а деформовану ку­лю — йому під голову. Я глянув на свій годинник. Час збігав швидко.

Я накрив тіло ще одним шаром руберойду, відкоркував пляшку з бімбером, змочив алкоголем ліжко і руберойд, а решту розприскав по хатині. Геть трішки ще лишалося у пляшці. Я вагався якусь мить. Потім перекинув пляшку догори денцем і спостерігав, як пересохлі мостини всотують нечестиве пійло Маттіса.

Я витяг сірника з коробки, чиркнув ним, здригнувшись від звуку тертя, і подивився на вогник.

Час.

Я кинув сірник на руберойд.

Я читав, що людські тіла горять кепсько. Ми на шістдесят відсотків складаємося з води — можливо, саме тому. Та побачивши, як швидко займається просмолений руберойд, я зрозумів, що на цьому грилі залишиться небагато м’яса.

Я вийшов надвір, залишивши двері відчиненими, так щоб полум’я могло по-справжньому розгорітися.

Мені не варто було про це непокоїтись.

Полум’я неначе промовляло до нас. Спершу голоси його щось стримано бурмотіли, потім поступово гучність їхня збільшувалася, вони несамовитішали і врешті-решт зірвалися на дику какофонію. Навіть Кнут радів би такому гарному багаттю.

Ніби здогадавшись, про що я думаю, вона сказала:

— Кнут вічно твердив, що його батько горітиме у пеклі.

— Як щодо нас? — запитав я. — Ми горітимемо у невгасимому вогні?

— Я не знаю, — сказала вона, беручи мене за руку. — Я намагалася зрозуміти, але найкумедніше те, що я нічого не відчуваю. Уго Еліасен. Я прожила під одним дахом з цією людиною понад десять років, але я не відчуваю до нього жодного співчуття, і мені навіть не соромно через це. Я більше не злюся на нього, але й не відчуваю себе щасливою. І мені більше не страшно. Мене переслідував постійний страх від дуже давнього часу. Я боялася за Кнута, боялася за себе. Я навіть тебе бо­ялася. Але знаєш, що найдивовижніше?

Вона ковтнула і втупилась у хижу, що перетворилася зараз на суцільну вогняну масу. У багряних відблисках полум’я Лея видавалась особливо врод­ливою.

— Я не шкодую про це. Не шкодую зараз, і я не по­шкодую згодом. Якщо те, що ми робимо зараз, це смерт­ний гріх, то я таки горітиму у вічному вогні, бо не маю наміру просити прощення. Єдине, в чому я розкаялася цими днями, — обернулася вона до мене, — це в тому, що я відпустила тебе.

Нічна температура впала різко і раптово; то, напевне, від жару пожежі так палали мої щоки і чоло.

— Дякую, Ульфе, що ти не здався.

Вона погладила мою розпашілу щоку.

— Гм... Не Юн?

Вона пригорнулася до мене. Її губи майже торкалися моїх.

— З огляду на план, ймовірно, краще буде, якщо ми й далі називатимемо тебе Ульфом.

— Коли вже зайшла мова про імена і плани, — сказав я, — чи вийшла б ти за мене?

Вона різко зиркнула на мене.

— Ти робиш мені пропозицію зараз? Коли мій чоловік, просто перед нами, згорає на попіл?

— Це практичне питання...

— Практичне, — пирхнула вона.

— Практичне, — склав я руки на грудях і подивився на небо, тоді на годинник. — На додачу до того, що я кохаю тебе більше, ніж я кохав будь-яку іншу жінку в своєму житті, а я чув, що у лестадіанців не вільно навіть поцілувати жінку до шлюбу.

Покрівля і стіни хижі впали, сипонувши навколо зливою іскор. Лея міцніше притиснулася до мене. Наші губи зустрілися. І цього разу жодного сумніву не могло бути. Вона цілувала мене.

Коли ми поспіхом рушили назад, до селища, на місці мисливської хижі позаду нас курилося чорне згарище. Ми домовилися, що я ховатимусь у церкві, поки Лея спакує речі та забере Кнута, а тоді приїде по мене «фольксвагеном».

— Багато речей не напаковуй, — сказав, поплескуючи пояс-гаманець. — Ми зможемо купити все, що нам знадобиться.

Вона кивнула.

— Не виходь, нікому не показуйся. Я прийду по тебе.

Ми попрощалися на посипаній гравієм дорозі, аку­рат там, де я зустрів Маттіса того вечора, як прибув до Косунда. Зараз у мене було відчуття, ніби відтоді минули роки. І точнісінько як тоді, я відчинив зараз важкі церковні двері і підійшов до вівтаря. Там я зупинився і подивився на розп’яття.

Чи був мій дід цілковито щирим, коли казав, буцім не може відмовитися від того, що дають безкоштовно, і чи було це єдиною підставою для його навернення у християнські забобони? І чи цього разу мої молитви справді було почуто і мене врятував той хлопчина з хреста? Чи я винен йому що-небудь?

Я глибоко зітхнув.

Кому? Йому? Він — лише зображення чоловіка, вирізане з дровиняки. Там, на березі, скелі, до яких молилися місцеві, і це мало допомагати їм аж ніяк не гірше.

Однак...

Прокляття!

Я всівся на передній лаві. Замислився. Сподіваюсь, я не видаватимусь аж надміру претензійним, якщо скажу, що розмірковував про життя і смерть.

Хвилин за двадцять грюкнули двері. Я обернувся всім торсом. Було занадто темно, щоб розгледіти, хто ішов проходом між рядами. Але не Лея — кроки були занадто важкими, як на неї. Йонні? Уве?

Серце моє калатало, як скажене, а я намагався згадати, навіщо я, йолоп, викинув пістолет у море.

— То що, — неспішно протягнув знайомий глибокий голос, — ти розмовляєш із Господом? Я припускаю, ти питаєш Його, чи правильно ти вчиняєш?

З якоїсь причини я побачив Леїні риси в її батькові ясніше саме зараз, коли він тільки-но встав із ліжка. Його рідкувате волосся не було зачесане так акуратно, як зазвичай, а сорочка була застебнула не на ті ґудзики. Вже саме тільки це робило його вигляд не таким загрозливим. Проте щось іще в тоні його голосу і виразі обличчя підказувало мені, що він прийшов із мирними намірами.

— Я ще не зовсім вірянин, — зізнався я, — одначе не стану більше заперечувати, що у мене виникли сумніви.

— Всі мають сумніви, Йоне. Віряни — більше, ніж будь-хто.

— Справді? Ти теж?

— Звісно, я маю свої сумніви.

Якуб Сара, крекчучи, опустився поруч із мною на лаву. Він не справляв враження дебелого чолов’яги, одначе лава під ним хитнулася.

— Ось чому віра називається вірою, а не знанням.

— Навіть для проповідника?

— Особливо для проповідника, — зітхнув Якуб. — Він має підтверджувати власні переконання щоразу, коли проповідує Слово Боже. Він має відчувати свою переконаність, знаючи, що голос його виразно виказуватиме як віру, так сумнів. Чи вірю я сьогодні? Чи достатньо сильна моя віра сьогодні?

— Гм... То як щодо випадків, коли твоя віра не досить сильна?

Він потер підборіддя.

— Тоді ти маєш вірити, що жити по-християн­ськи — це добре в будь-якому разі. Зречення мирських спокус, відмова від гріха на користь людині вже у земному житті. Я читав, що спортсмени вважають вартісними біль і зусилля тренувань, навіть якщо вони не приносять їм перемоги і нагород. Якщо раю насправді немає, ми принаймні маємо гарне, безпечне життя як християни, працюючи, живучи щасливо, піклуючись одне про одного і приймаючи ті можливості, що дають нам Бог і природа. Знаєш ти, що казав про лестадіанство мій батько, який теж був проповідником? Що якби тільки перелічити людей і сім’ї, що їх наша релігія врятувала від алкоголізму і руїни, робота наша виправдана, навіть якщо ми проповідуємо брехню.

Він зробив паузу і за хвилину повів далі:

— Але це не завжди так. Іноді життя за Святим Письмом вимагає більшого, ніж треба. Як у випадку Леї... Коли я, в полоні своїх оманливих переконань, присилував її...

Голос його ледь чутно затремтів.

— Мені знадобилися роки, щоби зрозуміти це, але ніхто не має з батькового примусу жити у шлюбі з ненависною людиною. З чоловіком, який взяв дівчину силою. — Він підвів голову і подивився на розп’яття. — Так, я й досі переконаний, що вчинив згідно зі Святим Письмом, але іноді ціна спасіння буває аж надміру високою.

— Амінь.

— А ваша пара... ти і Лея... — перевів він погляд на мене. — Я побачив тоді, у молитовній залі. Двоє молодих, ви так дивились одне на одного, ти і Лея, у задньому ряду, думаючи, що ніхто вас не бачить...

Він сумно похитав головою і усміхнувся.

— Тепер, звісно, впевненості немає щодо того, як трактує Святе Письмо повторний шлюб, не згадуючи вже про одруження з невірним. Але я ніколи досі не бачив Лею такою, як зараз. І я ніколи не чув її такою, як зараз, коли вона прийшла по Кнута. Ти, Ульфе, зробив мою дочку знову красивою. Я просто кажу, як є, і схоже, ти почав виправляти зло, яке я вчинив колись.

Він поклав свою велику зморшкувату руку мені на коліно.

— Ти дієш правильно, вам треба їхати з Косунда. Родина Еліасенів дуже могутня, вони впливовіші за мене, і вони тут не даватимуть вам із Леєю життя.

Тепер я зрозумів. Коли після молитовного зібрання він питав мене, чи я думаю забрати Лею з собою, він не погрожував мені. Він благав мене.

— Зрештою, — поплескав він мене по коліну, — ти віднині мертвий, Ульфе, правильно я кажу? Я отримав інструкції від Леї. Ти був самотнім, пригніченим забродою і, підпаливши мисливський будиночок, ліг там на ліжку і прострілив собі голову з гвинтівки. На обвугленому трупі знайдуть твій іменний жетон, а ми обоє — я та Уве Еліасен — засвідчимо, що тобі бракувало одного з передніх зубів. Я поінформую про все твоїх родичів, коли такі знайдуться, і поясню їм, що ти заповідав поховати тебе тут; подбаю про всі формальності, домов­люся з вікарієм про відправу і швидке поховання. Ти хотів би якийсь конкретний хорал на свій спомин?

Я обернувся до Якуба. У напівмороці зблиснув золотий зуб у нього в роті.

— Я залишусь тут єдиним, хто знає правду, — підсумував старий. — І навіть я не знатиму, куди ви їдете. Я не хочу цього знати. Але я сподіваюся коли-небудь знову побачити Лею і Кнута.

Він підвівся, рипнувши коліньми. Я теж звівся на ноги і простягнув йому руку:

— Дякую.

— Це я мав би дякувати тобі, — сказав він, — за те, що ти дав мені нагоду зробити добро для своєї доч­ки. З Богом, прощавай, і нехай усі Його янголи оберігають вас.

Я простежив за ним поглядом до самого виходу. Від­чув повів прохолодного повітря, коли відчинилися і знову зачинилися важкі церковні двері.

Я нетерпеливився. Подивився на годинник. Лея барилася більше, ніж я передбачав. Мені залишалося тільки сподіватися, що вона не вскочила у якусь халепу. Чи не передумала. Чи...

Знадвору долинуло дирчання мотора в сорок кін­ських сил. «Фольксваген». Я саме намірявся рушити до дверей, коли вони різко розчахнулися, і три особи уві­йшли до церкви.

— Стій, де стоїш! — гримнув чоловічий голос. — Упораємося швидко!

Чолов’яга квапливо чвалав до мене між рядами лав. За ним ішов Кнут, але мою увагу одразу привернула Лея. Вбрана у біле. На ній була... її весільна сукня?

Маттіс зупинився перед вівтарем. Начепив на ніс пару комічно-крихітних окулярів і став гортати якісь папери, витягнувши їх із кишені своєї парки. Кнут застрибнув мені на спину.

— Ой, щось причепилося до спини! — вигукнув я, крутячись на місці.

— Еге! Це рікіші Кнут-сан із Фіннмарк-кен! — збу­джено репетував Кнут, міцніше чіпляючись мені за шию.

Лея підійшла до мене, стала поруч і взяла мене під руку.

— Я подумала, що варто відразу владнати цю справу. Це практичне питання, — прошепотіла вона.

— Практичне, — повторив я.

— Перейдімо з ходу до важливої частини, — сказав Маттіс і, прочистивши горло, підніс папери ближче до свого обличчя. — Перед лицем Бога Творця і владою, наданою мені як представникові норвезької судової системи, пробач, якщо я питаю, але чи береш ти, Ульфе Гансене, Лею Сара собі за законну дружину?

— Так, — сказав я чітко і голосно.

Лея стиснула мою руку.

— Чи обіцяєш ти любити і шанувати її, бути їй вірним, — гортав він папери, — у недузі та у здоров’ї?

— Так.

— Тепер я питаю тебе, Леє Саро: чи?..

— Так!

Маттіс зиркнув на неї поверх своїх окулярів.

— Що?

— Так, я беру Ульфа Гансена собі за законного чоловіка та обіцяю любити і шанувати його, бути йому вірною, аж доки нас розлучить смерть, яка не забариться, якщо ми не поквапимося.

— Авжеж, авжеж, — сказав Маттіс і знову зашурхотів паперами. — Побачимо, що тут... еге... Ось! Візьміть одне одного за руки. Еге, бачу, ви вже зробили це. В такому разі... Атож! Перед лицем Бога... і моїм, як представника норвезької влади, ви пообіцяли... купу всього. І ви взяли одне одного за руки. І отже, я проголошую вас законними чоловіком і жінкою, тобто юридично у шлюбі.

Лея подивилася на мене.

— Тепер відпусти його, Кнуте.

Кнут відпустив руки і, зісковзнувши моєю спиною, приземлився позаду мене. Тоді Лея швидко поцілувала мене і знову повернулася до Маттіса.

— Дякую. Ти можеш підписати папери?

— Авжеж, — сказав Маттіс.

Він натиснув кнопкою кулькової ручки собі на груди і розписався на одному з паперів.

— Це — офіційний документ, і він буде чинним будь-де, куди ви поїдете.

— На його підставі я зможу отримати особове по­свідчення? — запитав я.

— Тут твоя дата народження, тут наші підписи, а твоя дружина зможе підтвердити твою особу як Ульфа Гансена, тож так, цього має бути достатньо, щоб отримати — принаймні тимчасовий — паспорт у посольстві Норвегії.

— Це все, що нам знадобиться.

— Куди ви їдете?

Ми подивилися на нього мовчки.

— Авжеж, звісно, — пробурмотів Маттіс і похитав головою. — Нехай щастить!

Отак ми вийшли серед ночі з церкви подружньою парою. Я був одружений. І, якщо вірити моєму дідові, «найгірше, коли куштуєш уперше». Тепер нам належало просто всістись у «фольксваген» та їхати з Косунда, доки ніхто не прокинувся і не побачив нас. Натомість ми зупинилися на сходах церкви і вражено витріщилися вгору.

— Конфетті, — сказав я. — Тепер усе за протоколом, нічого не бракує.

— Сніг пішов! — вигукнув Кнут.

Великі пухнасті сніжинки повільно пливли повітрям, сідаючи на чорне Леїне волосся. Вона голосно засміялася. Тоді ми збігли сходами вниз і сіли в машину.

Лея повернула ключ і запустила мотор. Вона м’яко відпустила зчеплення, і ми рушили.

— Куди ми їдемо? — запитав Кнут із заднього си­діння.

— Суворо таємно, — відказав я. — Можу тільки сказати — у столицю країни, для виїзду до якої нам не потрібні паспорти.

— Навіщо нам туди?

— Ми там замешкаємо. Спробуємо знайти роботу. Гратимемо.

— У що ми гратимемо?

— Багато у що. У таємні хованки, зокрема. До речі, я згадав анекдот. Як умістити п’ять слонів у «фольксвагені»?

— П’ять, — пробурмотів він собі під ніс, потім різко нахилився вперед, між передніми сидіннями. — Скажи!

— Два спереду і троє ззаду.

Якусь хвилину він мовчав. Тоді відкинувся на своє сидіння і розреготався.

— То що? — запитав я.

— Уже кращає, Ульфе. Але це не був жарт.

— Ні?

— Це ж загадка!

Він заснув іще до того, як ми виїхали з фюльке Фінн­марк.

Був уже день, коли ми перетнули шведський кордон. Монотонний пейзаж поступово мінявся, робився більш різноманітним, наповнювався барвами. Верхівки гір було прикрашено сніговими шапками, мов цукровою пудрою. Лея наспівувала пісеньку, яку вона тільки нещодавно вивчила.

— Просто під Естерсундом є пансіонат, — сказав я, гортаючи шляховий атлас, що я надибав у бардачку. — Схоже, затишний. Ми могли би зняти там номер на дві кімнати.

— Наша шлюбна ніч, — відгукнулася Лея.

— До чого ти хилиш?

— Вона цієї ночі...

Я замислився.

— Так, виходить, що так. Слухай, у нас купа часу, немає жодної потреби квапитись.

— Я не знаю, чого жадаєш ти, любий чоловіче, — сказала вона хрипкувато, позираючи в дзеркало заднього огляду, аби пересвідчитися, що Кнут іще спить, — але ти, либонь, знаєш, що подейкують про шлюбні ночі лестадіанок?

— Ні.

Вона не прокоментувала. Просто крутила кермо нашого автомобіля, дивлячись на дорогу з незбагненною усмішкою на червоних устах. Оскільки, я думаю, вона знала, чого я жадаю. Я думаю, вона знала це ще від того часу, коли поставила мені питання — тієї ще ночі, у мисливській хижі — питання, на яке я не відповів: про що найперше я подумав, коли вона сказала, що я — вогонь, а вона — повітря. Тому що, як сказав би Кнут, кожен знає відповідь на цю загадку.

Вогонь потребує повітря, щоб не згаснути.

Чорт! Яка ж вона вродлива!

То як закінчити цю історію?

Я не знаю. Але на цьому місці я думаю просто перестати її розповідати.

Бо в цьому місці добре. Можливо, надалі станеться щось не таке хороше. Одначе я знаю, що тут і зараз усе ідеально, що зараз я в такому місці, до якого завжди прагнув. Я в путі, але я вже там.

Я готовий.

Я готовий укотре програти.