Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 13

Було це у Стокгольмі. Колись, хтозна-скільки часу тому — ще до того, як усе почалося. Мені було вісімнадцять, і я приїхав на поїзді з Осло. Я вештався сам-один вулицями острова Седермальм. Прогулювався галявинами Юргордена, дри­ґав ногами, сидячи на причалі та милуючись Королів­ським палацом, і знав, що я ніколи не поміняв би того, що вони мали, на свободу, яку мав я. Потім одягнув усе найошатніше з того скромного, що в мене було, і пішов до Королівського драматичного театру, бо я був закоханий у норвезьку дівчину, яка грала Сольвейг у постановці «Пера Ґюнта».

Вона була на три роки старша від мене, але я був заговорив до неї на вечірці. Мабуть, вона була головною причиною мого приїзду. Здебільшого, вона. У виставі вона грала чудово, шведською декламувала, наче рідною мовою — принаймні так мені здавалось. І вона була привабливою та недосяжною. Попри те, моє захоплення нею згасло упродовж вистави. Можливо, тому, що вона не могла конкурувати із зачаруванням того дня, із Стокгольмом. А може, просто тому, що мені було вісімна­дцять і я вже запав на руду дівчину, яка сиділа на один ряд ближче до сцени.

Наступного дня я купив анаші на площі Сергеля. Я пішов до парку Кунстредґорден, де знову побачив ту руду дівчину. Я запитав, чи сподобалась їй вистава, на що вона тільки знизала плечима і показала мені, як скачати по-шведськи самокрутку. Їй було двадцять, родом вона була з Естерсунда і мала невеличку квартирку на Уденплан. Неподалік було розташовано скромний ресторан «Транан», де ми їли смажені оселедці з картопляним пюре і пили середньої міцності лаґер.

Виявилося, що вона не була тією дівчиною, яку я бачив перед собою на виставі, ба навіть ніколи не бувала в Королівському драматичному театрі. Я залишався з нею три дні. Вона ходила на роботу, а я, поки там що, швендяв містом і вдихав на повні легені літо. Дорогою додому я сидів і дивився у вікно, думаючи про те, що я сказав про повернення. І мною вперше тоді оволоділа вкрай депресивна думка про те, що немає жодного шляху назад. Що «зараз» неминуче й невпинно перетворюється на «колись» і немає жодного заднього ходу в цій машині, яку ми називаємо життям.

Я знову прокинувся.

Щось несамовито шкребло у двері. Я крутнувся, сів у ліжку і побачив, що дверна ручка сіпається вгору і вниз.

Вона передумала. Повернулася.

— Лея?

Моє серце шалено калатало від радості, я скинув із себе ковдру і сів, поставивши босі ноги на підлогу.

Жодної відповіді.

То була не Лея.

То мав бути якийсь чоловік. Дужий і лютий чоловік. Оскільки від того, як він смикав двері, здригалася і рипіла масивна рама ліжка.

Я схопив гвинтівку, що стояла, притулена до стіни, і націлив її на двері.

— Хто там? Чого тобі треба?

Так само жодної відповіді. Та, зрештою, що вони ма­ють сказати? Що прийшли порішити мене, тому, будь ласка, відчини двері?

Груба мотузка натяглася, наче рояльна струна, і двері прочинилися на якусь щілину. Достатню, втім, щоби просунути в неї люфу револьвера.

— Відповідай, або я стрілятиму!

Здавалося, то дошки заволали від болю, тоді як великі цвяхи з пронизливим рипінням, міліметр за міліметром вилізали зі стіни, заледве утримуючи дерев’яну раму. А тоді я почув знадвору клацання, як ніби заря­джали револьвер.

Я вистрілив. І ще раз. І ще раз. І ще раз вистрілив. Три кулі в магазині та одна у набійнику.

Після цього запала тиша, ще більш гнітюча.

Я затамував подих.

Холера! Шкрябання відновилося. З хрускотом і тріском вирвана «з м’ясом» дверна ручка, пробивши двері, вилетіла назовні та зникла. Тоді розляглося гучне жа­лібне ревіння, а тоді — те саме клацання. І, нарешті, я впізнав його.

Я дістав з-під подушки пістолет, ослабив мотузку і відчинив двері.

Олень не спромігся далеко відійти. Він лежав серед вересу, метрів за двадцять від хатини, з того боку, де починалася дорога до селища. Неначе він інстинктивно кинувся до людей, а не до лісу.

Я підійшов до нього.

Олень лежав нерухомо, тільки злегка ворушачи головою. Дверна ручка так і застрягла у нього в рогах. Свербіж. Він прийшов, щоби терти свої роги об двері хижі та зачепився ними за ручку.

Він лежав, поклавши голову на землю, і дивився на мене. Я знав, що насправді немає жодного благання в його очах, що то тільки я сам його в них читаю. Я підніс руку з пістолетом. Мій рух відобразився у його вологих очних яблуках.

Як сказала Аніта? «Ти стрілятимеш у відображення». Самотній олень, що втік зі свого стада і знайшов собі таємний сховок, але й тут дійшов до кінця своїх днів, — чи таке моє відображення?

Я не міг змусити себе вистрілити. Звісна річ, я не міг.

Я заплющив очі. Міцно. Подумав про те, що відбувається потім. Себто що потім не відбувається. Ні сліз, ні страху, ні жалю, ні докорів сумління, ні спраги, ні туги, ні відчуття втрати, ані усвідомлення втрачених можливостей, що тобі давалися.

Я вистрілив. Двічі.

Тоді повернувся у хижу.

Вклався у ліжко. Поцілунок і смерть. Поцілунок і смерть.

Я прокинувся години зо дві по тому від головного болю і неприємного шарудіння у травмованому вусі, а також від почуття неминучого кінця. Сила земного тяжіння тиснула на моє тіло, вичавлюючи все світло і надію. Але мене ще не затягнуло у вир настільки, щоб я не міг викараскатися з нього, якби почав шалено гребти і вчепився у рятувальний круг. Залишався тільки один вихід, і коли я знову занурюся, морок стане іще чорнішим, іще тривалішим. Але мені був зараз потрібен цей вихід.

За браком валіуму я вчепився у той рятувальний круг, який мав. Відкоркував пляшку самогону.