Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 6

Цок-цок, цок-цок.

Я стежив за видноколом. Здебільшого — з боку Косунда. Проте вони могли також підійти довшим, обвідним шляхом, через ліс, і наскочити з тилу.

Попри те, що я дозволяв собі тільки малі ковточки, першу пляшку я допив упродовж першого ж дня. Я змусив себе перечекати першу половину наступного дня і тільки тоді відкоркував другу пляшку.

Очі мені пекло дедалі гірше. Врешті-решт, я вклався на ліжко і, заплющивши очі, сказав собі, що коли хто-небудь наближатиметься, я почую клацання колінних сухожиль оленя.

Замість того я почув церковні дзвони.

Спершу я не міг уторопати, що це. Його доносив вітер, цей непевний натяк на віддалене гучання. А тоді — коли легенький, але рівномірний вітерець потягнув безпосередньо від селища — я почув ясніше. Дзвони. Я подивився на годинник. Одинадцята. Це що ж, означає, що сьогодні неділя? Я вирішив, що так і є і що я стежитиму надалі за днями тижня. Бо вони прийдуть у будній день. У робочий день.

Мене знову почало хилити на сон. Я нічого не міг вдіяти. Я був нібито у шлюпці, на самоті, у відкритому морі: засинаєш і просто сподіваєшся, що твоя шлюпка ні на що не наскочить і не перекинеться. Можливо, саме тому мені снилося, що я веслую на човні, повному риби. Риби, яка має врятувати Анну. Я квапився, але вітер дув від берега, тож я загрібав веслами скільки було сили, веслував так, що аж поздирав шкіру собі на долонях і вогка кров не давала мені як слід ухопити весла. Тому я подер свою сорочку на смужки і намотав їх на весла. Я боровся з вітром і течією, але нітрохи не наближався до землі. То що хорошого в тому, що мій човен до країв повний свіжої жирної риби?

Третя ніч. Я прокинувся, питаючи себе, чи завивання мені наснилося, чи я справді чув його. У будь-якому разі, той собака, чи хоч би хто то був, цього разу опинився десь ближче.

Я вийшов подзюрити і подивився на сонце, яке поволі посувалося над кронами дерев. За їхніми прозорими верхівками сьогодні ховалася більша, ніж учора, частина його диска.

Я випив бімберу і спромігся заснути ще на дві-три години.

Вставши, я зварив собі кави, нашмарував вершковим маслом скибку хліба і влаштувався з цим сніданком надворі. Я не знаю, що не сподобалось вампірам у моїй крові — холестерин чи алкоголь, одначе мошва і комарі, нарешті, дали мені спокій. Я намагався приманити оленя скоринкою хліба. Я подивився на нього в бінокль. Олень підвів голову і дивився на мене. Ймовірно, він так само відчував мій запах, як я бачив його. Я змахнув рукою. Його вуха здригнулися, але крім цього вираз його морди залишився незмінним. Так само як пейзаж. Його щелепи рухалися, як бетономішалка. Жуйними півколами. Як у Маттіса.

Я оглянув обрій у бінокль. Змастив вологою золою приціл гвинтівки. Подивився на годинник. Можливо, вони чекають, доки стемніє, щоби підкрастися до мене непомітно. Мені треба було виспатись. Я мав десь роздобути валіум.

Він підійшов до моїх дверей о пів на сьому ранку.

Настійливий дзвінок у двері заледве мене розбудив. Валіум та беруші. І піжама. Цілорічно. Старі вікна на одну шибку пропускають у квартиру геть усе: осінні буревії, зимовий холод, спів птахів і дирчання клятого сміттєвоза, що з гуркотом в’їжджає у двір тричі на тиждень — просто під вікна моєї спальні на другому поверсі.

Бог — свідок, що я мав достатньо грошей у бісовому поясі-гаманці, щоб замінити вікна чи перебратися на поверх вище, але всі багатства світу не здатні повернути мені те, що я втратив. І після похорону я взагалі нічого не зробив. Крім заміни замка. Якогось дідька я врізав у вхідні двері великий німецький замок. Ніхто ніколи сюди не вламувався за всі часи. Втім, лише Бог знає, чому.

Він мав вигляд підлітка, що вбрався у батьків костюм. З коміра сорочки стирчала худа шия, тримаючи велику голову з ріденьким чубом.

— Що?

— Я від Рибалки.

— Гаразд. — Мене продерло морозом, попри піжаму. — А сам ти хто?

— Я новачок, мене звати Йонні Мо.

— Гаразд, Йонні. Ти міг би зачекати до дев’ятої. Тоді я прийшов би до підсобки. Одягнений за сезоном і таке інше.

— Я тут із приводу Густаво Кінга.

Холера.

— Я можу увійти?

Зважуючи на його прохання, я подивився на від­стовбурчений лівий бік його твідового піджака. Великий пістолет. Можливо, саме тому він одягнений у такий просторий піджак.

— Просто треба розставити крапки над «і», — наполягав він. — Рибалка звелів.

Відмова впустити його видавалась би підозрілою та безглуздою.

— Авжеж, — відчинив я двері ширше, впускаючи його. — Кави?

— Я п’ю тільки чай.

— Боюся, чаю у мене немає.

Він відкинув чубчик набік. Ніготь на його вказівному пальці був довгим.

— Я не мав на увазі, що хочу чаю, гере Хансене[9], а тільки сказав про свої вподобання. Тут вітальня? Прошу! Після вас.

Я увійшов до кімнати і сів, скинувши зі стільця кілька примірників «Mad» і альбомів Мінгуса і Моніки Зеттерлунд[10]. Мій гість опустився на продавлений диван, поруч із гітарою, і опинився так низько, що мусив відсунути порожню пляшку «Калінки» на столі, щоб ба­чити мене перед собою. І мати змогу враз поцілити, в разі чого.

— Вчора знайшли труп гера Густаво Кінга, — почав він. — Але не у Бунне-фйорді, в який ви його скинули, згідно з вашим звітом Рибалці. Єдине, що узгоджується з вашим звітом, — це куля у нього в голові.

— Холера! Тіло кудись віднесло течією? Куди?

— Салвадор, у Бразилії.

Я спроквола кивнув.

— А хто?..

— Я, — сказав він, сягнувши правою рукою під піджак. — З оцього.

То був не пістолет, то був револьвер. Великий, чорний і грізний. А валіум досі не попускав.

— Позавчора. А до того він був живий-живісінький.

Я на все те продовжував повільно кивати.

— Як ви його знайшли?

— Якщо чувак щовечора ходить по барах у Салвадорі та всюди нахваляється, як він пошив у дурні наркобарона Норвегії, рано чи пізно, наркобарон у Норвегії про це дізнається.

— Нерозумно з його боку.

— Однак у будь-якому разі ми знайшли би його.

— Навіть якби вважали, що він мертвий?

— Рибалка ніколи не припиняє шукати своїх боржників, аж доки не побачить труп. Ніколи. — Тонкі губи Йонні скривились у посмішці. — А Рибалка завжди знаходить те, що він шукає. Ви чи я можемо не знати, як саме, але він знає. Завжди. Саме тому він зветься Рибалкою.

— Густаво сказав що-небудь, перш ніж ти його?..

— Гер Кінг у всьому зізнався. За це я застрелив його в голову.

— Що??

Йонні Мо, схоже, знизав плечима, але негабаритний піджак приховав цей його жест.

— Я дав йому вибрати між швидкою смертю і пекельною. Якби він не виклав своїх карт на стіл, мав би пекельну. Я припускаю, що ти, як експедитор, знаєш про дію доцільного пострілу в черево. Шлунковий сік по­трапляє на селезінку і печінку...

Я кивнув. Нехай я не мав уявлення, про що він говорить, але мені не бракує уяви.

— Рибалка наказав, щоб я дав вам такий самий вибір.

— Якщо я зі-зі-знаюсь?

Я стукотів зубами, вимовляючи ці слова.

— Якщо ви повернете нам гроші й товар, що їх гер Кінг викрав у Рибалки і половину яких ви отримали.

Я кивнув головою. Вадою післядії валіуму був страх за своє життя, який мене враз охопив. Бо це — холерно болісне відчуття. Перевага полягала у здатності мислити, попри паніку. Так, мені спало на думку, що ця ситуація повторює мою світанкову атаку на Густаво. То чому б не скопіювати Густаво?

— Ми можемо поділити... — запропонував я.

— Як ви з Густаво зробили? — скривився Йонні. — Щоб ви скінчили, як він, а я скінчив, як ви? Е, ні, дякую.

Він долонею прибрав набік чубчик, довгим нігтем зачепивши собі шкіру на лобі. Його ніготь викликав у мене асоціацію з кігтями яструба.

— То що, гере Хансене? Швидка чи пекельна?

Я ковтнув слину. Думати, думати! Але замість роз­в’язання, мені перед очима пробігло моє життя — мій вибір, мій лихий вибір. Аж тут, під вікнами задирчав дизельний мотор, почулися чоловічі голоси, регіт. Смітникарі. Чому я не зробився смітникарем? Чесна праця, корисна, служіння суспільству. Щодня повертаєшся додому щасливим. Самотній, я, однак, спокійно вкладався б щоночі... Стривай лишень! Ліжко. Можливо...

— У мене гроші і решта — все у спальні, — сказав я.

— Ходімо.

Ми підвелися.

— Прошу, — сказав він, показуючи револьвером. — Молодість виявляє повагу.

Доки ми простували коридором до спальні, я уявляв, як усе має відбутися. Я мав би пройти до ліжка, трохи випередивши його, взяти пістолет. Обернутись і, не дивлячись йому в обличчя, вистрілити. Все дуже просто. Або він, або я. Головне ж — не дивитись йому в обличчя.

Ми прийшли. Я попрямував до ліжка. Підняв подушку. Схопив пістолет. Крутнувся. Він роззявив рота. Вибалушив очі. Він знав, що зараз помре. Я вистрілив.

Себто я мав вистрілити. Кожна часточка мого єства прагнула стрельнути. Моє єство стрельнуло! Все, крім правого вказівного пальця. Знову. Він підніс револьвер і націлив його на мене.

— Це було нерозумно, гере Хансене.

«Не це було нерозумно, — подумав я. — Отримати гроші на лікування за тиждень або два по тому, як хвороба зайшла настільки далеко, що лікування робилося марним, ось що було нерозумно. Змішувати валіум і горілку було нерозумно. Але нездатність вистрілити, коли твоє власне життя на кону, — це генетична інвалідність. Я був еволюційною помилкою, і моє негайне усунення лише на користь майбутньому людства.

— То в голову чи в черево?

— В голову, — сказав я і підійшов до шафи.

Я витягнув торбину, в якій лежав пояс-гаманець із грошима та пакетики з амфетамінами. Повернувся до нього лицем. Побачив погляд його ока крізь приціл револьвера, інше око примружене, яструбиний кіготь на спусковому гачку. Я мусив зосередитись на якусь мить, перш ніж зрозумів, чого він зволікає. Смітникарі. Він не хотів, щоб вони почули постріл, стоячи просто під вікном.

Атож, просто під вікном.

Другий поверх.

Тонке скло з єдиною шибкою.

Ймовірно, мій Дарвінівський творець таки не зрадив мене, бо, поки я, крутнувшись, у три стрибки долав відстань до вікна, лише одна думка владарювала моєю свідомістю: вижити!

Не можу заприсягтися, що подальші подробиці я викладаю цілком точно, але гадаю, що тримав перед собою в руках торбу — чи пістолет, — коли стрибнув у вікно, розбивши скло так легко, наче то була мильна бульбашка, а наступної миті я вже перебував у вільному падінні. Я вдарився лівим плечем об дах сміттєвоза, перекотився, відчувши черевом нагрітий на сонці метал, а тоді зісковзнув із вантажівки і босими ногами приземлився на асфальт.

Голоси замовкли, і двоє чолов’яг у коричневих комбінезонах заціпеніли, вирячившись на мене. Я підтягнув піжамні штани, що спустилися під час падіння, схопив торбу і пістолет. Обернувся на своє вікно. За вибитою шибкою стояв Йонні та дивився на мене.

Я кивнув йому.

Він відповів кривою посмішкою та підніс собі до лоба вказівний палець із довгим нігтем. Жест, який ретро­спективно видається своєрідним прощанням: я виграв цей раунд. Але ми зустрінемося знову.

Я розвернувся і побіг вулицею під низьким вранішнім сонцем.

Маттіс не збрехав.

Цей ландшафт, цей спокій робився нестерпним. В Ос­ло роками я жив на самоті, але тут, по лічених днях ізоляції, я відчував такий тиск, таку душевну спрагу, яку не могли втамувати ні вода, ні спиртне. Тож, кинувши черговий погляд на порожню рівнину і сіре небо над нею і не побачивши навіть оленя, я перевів погляд на годинник.

Весілля. Я ніколи раніше не бував на весіллі. Що це свідчить про тридцятип’ятирічного чоловіка? Брак дру­зів? Чи хибні друзі? Такі, що ніхто не хоче з ними дружити, не кажучи вже про те, щоби з ними брати шлюб?

Що ж, гаразд. Я перевірив своє відображення у відрі з водою, почистив піджак, устромив пістолет за пояс на спині та рушив у бік Косунда.