Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 14

Випивка, мабуть, змила найбільш непроглядний морок із моєї свідомості та виявилася нездатною вимити Лею з мого серця. Якщо я не розумів цього раніше, то усвідомив зараз. Я був тупо, безнадійно та безпорадно закоханий. Уже вкотре.

Але цього разу було по-іншому. Не було котроїсь у ряду переді мною, яку я жадав би. Я хотів саме і тільки її. Я хотів цю несамовито християнську жінку з її дитиною, згоїною на губі та нещодавно потонулим чоловіком. Лею. Дівчину з вороново-чорним волос­сям, блакитним мерехтінням в очах і плавною ходою. З неспішною задумливою мовою, простою та лаконічною. Жінку, яка бачила тебе таким, як ти є, і таким приймала тебе. Тобто приймала мене. І вже саме тільки це...

Я повернувся до стіни.

І вона теж хотіла мене. Навіть якщо вона сказала, буцімто не хоче ніколи знову бачити мене, я знав, що хоче. Навіщо б інакше вона мене поцілувала? Вона поцілувала мене, і вона цього не зробила б, якби сама не хотіла, і від тієї миті до моменту її раптової втечі нічого не змінилося. Отож, якщо тільки вона покинула мене не через те, що їй не сподобалося, як я цілуюсь, мені слід лише довести, що я той чоловік, на якого вона може покластись. Той, хто подбає про неї та про Кнута. Довести їй, що вона хибно мене зрозуміла. Що я сам себе хибно розумів. Я не хотів тікати — не цього разу. Тому що маю це в собі, я тільки не мав досі нагоди це довести. Створити свій дім. Але тепер, коли я замислився про це, мені сподобалась ідея. Сподобалась ідея обґрунтованості, передбачуваності. Так, нехай навіть однорідності й одноманітності. Зрештою, я завжди шукав саме цих речей. Я просто не знаходив їх. Досі не знаходив.

Я сміявся з себе. Нічого не міг із цим вдіяти. Бо ось я лежу — приречений на смерть п’яний кілер-невдаха — і планую довге й щасливе спільне життя з жінкою, яка в останній нашій розмові недвозначно заявила, що за жодних умов не хоче мене бачити.

Потім, коли я відвернувся від стіни, то побачив, що пляшка на стільці переді мною порожня. Відтак я знав, що одне з двох має трапитися: я мушу або побачити її, або випити більше.

Перш ніж знову зісковзнути у сон, я почув віддалене виття — воно посилювалося, тоді ослабло. Вони повернулися. Вони відчувають запах смерті й розкладу, і скоро вони будуть тут.

Становище робилося розпачливим.

Встав я рано. Хмари досі клубочилися здебільшого на заході, але ближче не насувалися, і навіть здавалося, що трохи відступили. Грому я теж більше не чув.

Я вимився у струмку. Скинув червоний шовковий шалик, яким досі була перев’язана моя голова, і промив рану на скроні. Я надів свою нову білизну, нову сорочку. Поголився. Я вже намірявся випрати Леїн шовковий шалик, коли відчув, що він досі зберігає її запах. Тоді я пов’язав його собі на шию. Пробурмотів слова, що їх планував промовити, слова, які я варіював вісім разів упродовж останньої години, але які знав напам’ять. Ці слова не повинні були видаватися витонченими — тільки щирими. І я завершував їх звірянням: «Леє, я кохаю тебе». А як, у біса, мав би я завершити! Ось я перед тобою, і я кохаю тебе. Вистав мене за двері, якщо мусиш, якщо зможеш. Але ось я стою, простягаю тобі свою руку, і в ній лежить, пульсуючи, моє серце. Я промив бритву і почистив зуби на випадок, якщо вона знову захоче поцілувати мене.

Потому я рушив у напрямку селища.

Рій мух піднявся з оленячого трупа, коли я проходив повз нього. Дивно, але в нього був такий вигляд, наче він побільшав. Я досі не відчував, як тхнуло від мертвої тварини, хоча труп лежав за два десятки кроків від хатини. Напевне, сморід відносило постійним західним вітром. Одного ока бракувало. Хижий птах, імовірно. Але, схоже, вовки чи інші великі хижаки до оленя не брались. Поки що ні.

Я рушив далі. Швидким і твердим кроком. Повз селище, у бік молу. Перш ніж іти до Леї, я мав розв’язати кілька нагальних питань.

Я витягнув із-за пояса пістолет, розбігся на кілька кроків і закинув його в море так далеко, як міг. Потім пішов у крамницю Пірйо. Купив баночку фрикаде­льок із оленини — просто, аби щось купити, — і запитав, де мешкає Маттіс. По трьох марних спробах пояснити мені фінською крамарка вивела мене на вулицю і показала на будинок, що стояв за кілька пістолетних пострілів далі.

Маттіс відчинив після того, як я тричі натиснув на дзвінок і вже думав іти геть.

— Мені здалося, що я чую когось за дверима, — сказав він.

Волосся у нього на голові стирчало на всі боки, і на ньому був помережаний дірками вовняний джемпер, труси і товсті вовняні шкарпетки.

— Двері не зачинені, то чого стояти на порозі?

— Ти що, не чув дзвінка? — запитав я, показуючи.

Він зацікавлено подивився на прилад.

— Це ж треба! То в мене є дзвінок на дверях. Скидається, одначе, на те, що він не діє. Заходь.

Маттіс мешкав у будинку без жодних меблів.

— Ти тут живеш? — запитав я, і голос мій відлунили голі стіни.

— Так мало, як тільки можливо, — відказав він. — Але це моя адреса.

— Хто твій дизайнер інтер’єрів?

— Я успадкував будинок від Сіверта. А меблі успадкував хтось інший.

— Сіверт був тобі родичем?

— Не знаю. Можливо. Втім, я сказав би, що ми були багато в чому подібні. Через це він міг думати, що ми родичі.

Я засміявся. Маттіс тупо подивився на мене, натягнув якісь штани і всівся на підлогу по-турецьки, схрестивши ноги.

Я сів так само.

— Пробач за цікавість, але що сталось із твоєю щокою?

— Зачепив гіллякою, — відповів я, дістаючи гроші з кишені свого піджака.

Він перерахував. Усміхнувся і запхав їх собі в ки­шеню.

— Мовчання, — сказав він, — і випивка, приємна і холодна, просто з підвалу. Якого сорту ти хочеш?

— Їх у тебе є більше, ніж один?

— Ні, — вишкірився він. — Це означає, Ульфе, що ти думаєш залишитись у Косунді?

— Можливо.

— Тепер ти тут у безпеці, то навіщо шукати іншого місця? Ти так само мешкатимеш у мисливському будиночку?

— А де іще?

— Що ж... — Його посмішка здавалася намальованою на обличчі. — Ти наче запізнався з кількома жіночками тута, у селищі. То, либонь, захочеш де-небудь пригрітися з наближенням осені.

Якусь мить я подумував, чи не зацідити йому п’яс­туком просто в його коричневі зуби. Звідки він, холера, дізнався? Я змусив себе посміхнутися:

— Твій кузен наплів тобі повний міх?

— Кузен?

— Конрад... чи Корі... Корненіус.

— Він мені не кузен.

— Він сказав, що кузен у третіх.

Я намагався розігнути свої ноги.

— Он як? — Маттіс підняв брову і почухав свій ску­йовджений шолопок. — То це, нехай йому біс, означало би, що... Гей, а ти куди йдеш?

— Геть звідси.

— Але ж ти ще своєї випивки не дістав.

— Я обійдуся без неї.

— Ой чи! — гукнув він мені вслід.

Я пройшов між надгробків цвинтаря до дверей церкви.

Двері були прочинені, тож я прослизнув усередину. Вона стояла коло олтаря, спиною до мене, укладаючи свіжі квіти у вазі. Я глибоко вдихнув, намагаючись зберегти нормальний ритм дихання, але моє серце вже вийшло з-під контролю. Я підійшов до неї важкими кроками. Одначе вона все одно стрепенулася, коли я прочистив горло.

Вона різко обернулася. Стоячи на другій сходинці до вівтаря, вона дивилася на мене згори вниз. Очі в неї були червоні — самі щілинки між набряклими повіками. Ме­ні здавалося, моє серце пробило вже дірку в грудях, і має бути видно іззовні, як воно гупає.

— Чого ти хочеш? — тихо спитала вона хрипким після ридань голосом.

Все, що я планував сказати, пішло з голови, забу­лося.

І з усього того залишилося тільки останнє речення.

Тож я й промовив його:

— Леє, я кохаю тебе.

Я побачив, як вона кліпнула очима, наче з переляку.

Заохочений тим, що вона не відшила мене одразу, я повів далі:

— Я хочу забрати вас із Кнутом. Туди, де ніхто не зможе знайти нас. У велике місто. На архіпелазі. З картопляним пюре і середньої міцності лаґером. Ми можемо рибалити і ходити у театр. А потім можемо поволі йти додому, до своєї квартири на бульварі Страндвеген. Я не можу дозволити собі велику квартиру в тому районі, бо там високі ціни на житло. Проте це буде наша власна квартира.

Вона шепотіла щось, а в уже без того червоних очах стояли сльози.

— Що?

Я зробив крок уперед, але зупинився, коли вона піднесла руки. Вона тримала перед собою букет зів’ялих квітів, ніби захищаючись ним від мене. Вона повторила голосніше цього разу:

— Те саме ти казав Аніті?

На мене ніби хтось вилив відро води з Баренцового моря.

Лея похитала головою.

— Вона приходила сюди. Щоб висловити мені спів­чуття з приводу Уго, так вона сказала. І вона бачила тебе у моїй машині, тому вона поцікавилася, чи я не знаю, де ти. З огляду на те, що ти обіцяв їй повернутися.

— Леє, я...

— Ульфе, не треба. Просто йди звідси.

— Ні! Ти знаєш сама, мені треба було де-небудь сховатися. Мене розшукував Йонні. Аніта запропонувала мені перебути у неї, а мені більше не було куди йти.

Мені вчувся крихітний натяк на сумніви в її голосі, коли вона запитала:

— То ти не торкав її?

Я хотів заперечити, але мені наче паралізувало м’язи щелепи, і я просто стояв там із роззявленим ротом. Кнут мав слушність: брехати я теж не мастак.

— Я... я, можливо, торкнув її. Але це нічого не оз­начає.

— Ні? — схлипнула Лея і змахнула сльозу тильним боком долоні. — Може, воно й на краще, Ульфе. Я однаково не могла би з тобою нікуди їхати, але тепер принаймні, я не думатиму про те, як могло б усе бути.

Похнюпивши голову, вона повернулась і пішла до ризниці. Жодних багатослівних прощань.

Я хотів бігти за нею. Зупинити її. Пояснити. Благати. Присилувати. Але вся моя енергія, вся моя сила волі нібито випарувалась.

A коли за нею грюкнули двері та луна прокотилася під кроквами церкви, я усвідомив, що цього разу бачив Лею востаннє.

Я вийшов у світло дня. Постояв на церковних сходах, втупившись запаленими очима на щільні ряди надгробків на цвинтарі.

Почало сутеніти. Я провалився. Вир засмоктував мене, втягував дедалі глибше, і навіть уся випивка світу не витягла би мене з круговерті.

Однак навіть якщо вона не допомагає, випивка є випивка. І коли я постукав у двері до Маттіса й увійшов, дві пляшки вже стояли для мене на кухні.

— Я подумав, що ти повернешся, — вишкірився він.

Я взяв пляшки і, не зронивши слова, пішов геть.