Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 5

Я побачив його у бінокль.

Він ішов перевальцем, а ноги мав настільки короткі й криві, що матня його штанів волочилася по кущах вересу.

Я опустив гвинтівку.

Діставшись хатини, він скинув свого блазенського капелюха і витер піт із чола. Усміхнувся.

— Випити зараз крижаної віідни було б саме до речі.

— Боюсь, я не маю...

— Саамська оковита. Найчистішої дистиляції. У тебе є дві пляшки.

Я знизав плечима, і ми увійшли в хатину. Я відкоркував одну з пляшок. Налив прозорої, кімнатної температури рідини у дві чашки.

— Сколь![7] — сказав Маттіс, піднімаючи одну з них.

Я нічого не сказав, а просто проковтнув отруту.

Він швидко вчинив за моїм прикладом. Витер рота.

— Ох, гарно пішла, — простягнув він свою чашку.

Я налив йому ще.

— Ти простежив за Кнутом?

— Я знав, що він бере віідну не для батька, тож мав упевнитися, що хлопець не надумав випити її сам. Треба мати трішечки відповідальності. — Він широко по­сміхнувся, і коричнева рідина потекла з-під його верхньої губи на жовті передні зуби. — То ось, значицця, де ти влаштувався.

Я кивнув.

— Як полювання?

Я знизав плечима:

— Коли рік такий поганий на мишей і лемінгів, куріпок теж не так багато.

— У тебе є гвинтівка. А у Фіннмарку не бракує диких оленів.

Я ковтнув із чашки. Смак був по-справжньому жахливий, навіть попри те, що вже найперший контакт напою з моєю ротовою порожниною вимкнув смакові рецептори.

— Я думав, Ульфе. Про те, що робить такий чоловік, як ти, у лісовій хижі в Косунді. Ти — не мисливець. Ти не по мир і спокій сюди прийшов, чи як ти там кажеш. А по що?

— Як ти гадаєш, яка далі встановиться погода? — підлив я йому в його чашку. — Більше вітру? Менше сонця?

— Пробач, якщо я питаю, але ти від когось тікаєш. Від поліції? Чи ти комусь винен гроші?

Я позіхнув.

— Як ти знав, що випивка не для Кнутового батька?

Він насупився, наморщивши свій широкий низький лоб.

— Уго?

— Його майстерня просякла горілчаним духом. Він точно не абстинент.

— Ти був у його кімнаті? То тебе Лея впустила всередину будинку?..

Лея. Її звати Лея.

— ...тебе, безбожника? Та це ж... — Він раптом осікся, його обличчя розпливлося в усмішці, і, нахилившись уперед, він зареготав і ляснув мене по хворому плечі. — Ось воно що! Жінки! Ти один із тих хвацьких ловеласів. Ти тікаєш від чоловіка своєї коханки?

Я потер плече.

— Як ти здогадався?

Маттіс показав на свої вузькі розкосі очі.

— Знаєш, ми, саами, діти землі. Ви, норвежці, йдете шляхами розуму, а ми, дурні, блукаємо шаманськими манівцями. Але ми вміємо відчувати, ми вміємо бачити потаємне.

— Лея просто позичила мені гвинтівку, — сказав я, — доки її чоловік повернеться з риболовлі.

Маттіс пильно подивився на мене. Його щелепа по­вільно рухалася півколами, наче жорно.

Він зробив маленький ковток зі своєї чашки.

— В такому разі ти зможеш на тривалий час її у себе залишити.

— Га?

— Ти питав, як я здогадався, що випивка не для Уго. Це тому, що він не повернувся додому з риболовлі. — Він зробив іще один маленький ковток. — Чутка пройшла сьогодні зранку, що знайшли його зюйдвестку[8]. — Він подивився мені в очі. — Лея не згадувала про це? Ні, я думаю, що ні. Вся парафія молилася за Уго упродовж останніх двох тижнів. Вони, лестардіанці, гадають, що це забезпечить йому порятунок, незалежно від того, яка негода лютує у відкритому морі. Все інше вважалось би блюзнірством.

Я кивнув. То ось що Кнут мав на увазі, коли казав ме­ні, що його мати бреше, коли каже, буцімто йому не слід «боятися через батька».

— Але тепер вони відпустили його, — вів далі Маттіс. — Тепер вони можуть сказати, що Бог дав їм знак.

— То ти кажеш, берегова охорона сьогодні вранці знайшла його зюйдвестку?

— Берегова охорона? — засміявся Маттіс. — Ні, вони припинили пошуки понад тиждень тому. То інший рибалка знайшов зюйдвестку в морі на захід від Ваассайя.

Він підвів голову і побачив здивований вираз мого обличчя.

— Рибалки пишуть свої імена на внутрішньому боці своїх зюйдвесток. Бо ті плавають краще за самих рибалок. А найближчі родичі у такий спосіб знатимуть напевне.

— Трагедія, — мовив я.

Він замислено втупився удалину.

— Та-а... Є набагато гірші трагедії, ніж стати вдовою Уго Еліасена.

— Що ти маєш на увазі?

— Хтозна...

Він багатозначно скерував погляд на свою порожню чашку. Я не знаю, чого йому так кортіло випити на дурничку — вдома у нього либонь цілі ящики цього пійла стоять. Можливо, сировина дорога. Я наповнив його чашку. Він змочив самогоном губи.

— Перепрошую, — вибачився він, перш ніж перднути. — Отож, брати Еліасени були шибайголовами ще змалечку. Вони рано навчилися битися. Рано навчилися випивати. Рано навчилися отримувати те, чого вони хочуть. І всього цього вони навчилися, звісно, від свого батька. Той мав два човни і вісім наймитів, що працювали на них. А Лея була найвродливішою дівчиною в Косунді, з тими її довгими чорними косами і тими її очима. Ба навіть із отою її згоїною. Батько Леї, пастор Якуб, глядів її пильно, що твій яструб. У лестадіанців, знаєш, злягатися поза шлюбом — це пряма дорога в пекло: і для нього, і для неї, і для байстря. Не так, щоби Лея сама не здатна була би себе глядіти. Вона сильна, і вона знає, чого сама хоче. Але ясно, що проти Уго Елі­асена...

Він глибоко зітхнув. Покрутив чашку в руках. Я терп­ляче чекав, аж доки втнув, що він чекає на моє заохочення.

— То що сталося?

— Цього ніхто, крім них двох, достеменно не знає. Та однаково вибір видавався доволі дивним. Їй було вісімнадцять років, і вона ніколи не дивилася в його бік. А йому було двадцять чотири, і він лютував, бо вважав, буцімто вона має цілувати землю, якою він ходить, коли він, бачте, спадкоємець риболовної флотилії з двох човнів. Якось у Еліасенів була пиятика з бешкетом, а у лестадіанців — молитовне зібрання. Лея тоді поверталася додому сама. Стояла полярна ніч, тому ніхто нічого не бачив, але хтось сказав, що чути було голоси Леї та Уго, а тоді пролунав крик, і все стихло. А за мі­сяць вичепурений Уго стояв перед олтарем і дивився, як Якуб Сара, з кам’яним обличчям, веде до нього свою дочку. У неї в очах стояли сльози, на шиї та вилиці — синці. І я маю зазначити, що то не востаннє відтоді її бачили з синцями.

Він перехилив свою порцію бімберу і звівся на ноги.

— Але що можу знати я, нікчемний саам? Ймовірно, вони були щасливі весь цей час. Хтось же має, кінець кінцем, доходити свого щастя, коли стільки людей беруть шлюб. І саме тому мені треба повертатися додому. Бо я маю доставити випивку на весілля у Косунді за три дні. Ти ж прийдеш туди?

— Хто, я? Мене наче й не запрошували.

— У нас не потрібне запрошення, тут усім раді. Ти ра­ніше бував на саамському весіллі?

Я заперечно похитав головою.

— Тоді ти неодмінно мусиш прийти. Гулянка триває три дні, а то й довше. Гарна їжа, гарні жінки і гарна випивка від Маттіса.

— Дякую, але мені ще треба чимало всього тут зробити.

— Тут? — посміхнувся він, надіваючи свою шапку. — Ти однаково прийдеш, Ульфе. Три дні на самоті у тайзі самотливіші, ніж тобі здається. Тутешня тиша стає нестерпною для вас, хто прожив де-небудь в Осло упро­довж років.

Мені раптом спало на думку, що це не пусті слова і він знає, про що говорить. Не згадуючи вже про те, що я ніколи не казав йому, звідки я.

Коли ми вийшли, олень стояв заледве у десяти метрах від хатини. Він підвів голову і подивився на мене. Тоді, нібито усвідомивши, наскільки я близько від нього, позадкував, потім розвернувся і почвалав геть.

— Чи ти не казав, що тут усі олені приручені? — запитав я.

— Північні олені не бувають цілковито приручені, — відповів Маттіс. — Але навіть цей має свого власника. Мітка на вусі покаже тобі, хто його вкрав.

— А що то за клацання чути, коли він біжить?

— То сухожилля в колінах. Гарний сигнал тривоги на випадок, якщо розгніваний чоловік тебе вистежить, га? — розреготався він.

Маю визнати, мені й самому таке спадало на думку: олень служить мені за сигналізацію.

— Побачимося на весіллі, Ульфе. Церемонія о десятій годині, і я тобі гарантую, що вона буде красивою.

— Дякую, але не думаю, що піду.

— В такому разі, бувай. Гарного тобі дня і прощавай. Якщо куди поїдеш, бажаю тобі щасливої путі.

Він сплюнув. Плювок був таким важким, що верес під ним пригнувся. Саам рушив перевальцем у бік села, підсміюючись сам до себе.

— А якщо занедужаєш, — обернувся він через плече, — бажаю тобі якомога швидше одужати!