Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 12

Рядки хоралу прокочувалися між мурами невеличкої молитовної зали, як повільний гуркіт грому. Здається, співали всі присутні — вся спільнота з двадцяти з чимсь осіб.

Я намагався стежити за змістом за маленькою чорною книжечкою, що мені її вручила Лея. Хорали Ландстада. «Авторизовано королівським дозволом, 1869 р.» — повідомлялося на титульному аркуші. Я вже встиг погортати збірочку. Схоже, від тих часів не змінили жодної літери.

Коли гімн доспівали, статечний чоловік пройшов до простого аналоя важкими кроками, під якими рипіла стара дерев’яна підлога. Він повернувся до нас лицем.

То був батько Леї. Дідусь. Якуб Сара.

— Вірую в Бога Отця, Вседержителя, Творця Неба і Землі, — почав він. Решта всі мовчали, дозволивши йому самому дочитати до кінця всю декларацію віри. Закінчивши, він залишався нерухомим і мовчки дивився на аналой. Тривалий час. І вже коли я дійшов висновку, що в нього щось негаразд, що йому щось перемкнуло в голові, чоловік голосно промовив:

— Любі християни! Ім’ям Отця, Сина і Святого Духа. Так, ми хотіли почати це зібрання ім’ям Святої Трійці. Так.

Чергова тривала пауза. Він так само стояв із похнюпленою головою, кутаючись у дещо завеликий на нього костюм, — типовий переляканий новачок і аж ніяк не загартований мандрами, досвідчений проповідник, про якого згадував Кнут.

— Бо якщо хтось дбає про себе, про своє власне бут­тя, то такому нікчемному грішникові не варто ставати до цього амвона.

Знов замовк. Я роззирнувся. Як на диво, ніхто, здавалося, не почувався ніяково за недорікуватість проповідника. Я встиг дорахувати до десяти, перш ніж він повів далі.

— Тож цінним є те, що ми тут зібралися заради святого чистого Слова Божого. І я маю запитати себе, як гідно піднести це Слово? Ось чому так складно підійти до цього аналоя — через питання: що слід робити?

Врешті-решт він підвів голову. Подивився просто на нас. Найменшого сліду невпевненості не було в його прямому твердому погляді. І жодного знаку вагань, які він так переконливо собі приписував.

— Бо ми тільки прах земний. І у прах повернемося. Але ми здобудемо вічне життя, якщо залишимося стійкими у своїй вірі. Світ, у якому ми живемо, є світом розпаду і керує ним правитель світу, диявол, сатана, той, хто спокушає стадо.

Не можу стверджувати напевне, але, здавалося, він дивився просто на мене.

— У цьому світі ми, нещасні, маємо жити. Спроможімося ж відштовхнути диявола і присвятімо надії на спасіння той короткий час, що нам залишився.

Черговий хорал. Лея та я сиділи ближче до виходу, і я показав їй на мигах, що виходжу перекурити.

Надворі я притулився спиною до муру молитовного дому і став слухати, як співають усередині.

— Пробачай, якщо я питаю, але чи не почастуєш одним із отих гвіздків у труну?

Молитовний будинок стояв у кінці дороги. Маттіс, най­імовірніше, чатував за рогом. Я простягнув йому пачку.

— Зуміли вони спасти тебе? — запитав він.

— Наразі ні, — відповів я. — Співають вони трохи фальшиво.

Маттіс розсміявся.

— Ох, тобі треба навчитися правильно слухати ре­лігійні співи. Звичайні миряни гадають, що найважли­віше відтворювати мелодію. Але для справжніх вірян головне — почуття. Ти думаєш, чому саами стали лестадіанцями? Тому, повір мені, Ульфе, що лестадіанська глосолалія, цілительство і розчулення стоять за два кроки від чаклунства і шаманських барабанів.

Я запалив сірника, щоби він прикурив цигарку.

— І оці їхні пекельні гімни... — пробурмотів Маттіс.

Ми синхронно затяглися своїми цигарками і прислухалися до співу. Коли вони закінчили співати, батько Леї знову заговорив.

— Проповідникові справді треба вдавати, що він аж так страждає від свого покликання? — запитав я.

— Ти про Якуба Сару? Так. Його робота полягає в тому, щоб удавати простого християнина, який насправді не є обраним стояти коло амвона, але є покликаним до цього церквою.

Схиливши голову, Маттіс проказав глибоким, як у проповідника, голосом:

— «Відколи я був обраний настановляти нашу спільноту, моїм бажанням завжди було коритися Божій волі. Але наша грішна плоть є нашим тягарем». — Він затягнувся цигаркою. — Так є, як було упродовж ста років. Ідеалом є смирення і простота.

— Твій кузен сказав мені, що ти теж був одним із них.

— Але потім я уздрів світло, — сказав Маттіс і невдоволено оглянув цигарку. — Скажи лишень, тут є хоч трохи тютюну?

— Ти відійшов од віри, коли вивчав богослов’я?

— Так, але тут мене вважали втраченим для віри, відколи я вирушив до Осло. Істинний лестадіанець не навчається, щоби стати священиком серед мирян. Тут єдиним завданням проповідника є передання старої справжньої віри, а не новомодного блюзнірства з Осло.

Там, усередині, скінчився останній хорал, і знову пролунав голос Якуба Сари:

— Господь довготерпеливий, але не сумнівайтеся, що він прийде, як тать уночі, і все земне розвалиться, щойно розкриється брак віри.

— До речі, — прокоментував його слова Маттіс, — ті з нас, що живуть під смертним вироком, не хочуть, щоби він прийшов раніше, ніж він мусить. Правду я кажу?

— Перепрошую?

— Насмілюся стверджувати, що деякі люди були би раді ніколи більше не побачити його в Косунді.

Я заціпенів на середині затяжки.

— Гаразд, — сказав Маттіс. — Я не знаю, Йонні повернувся додому чи поїхав далі на північ, але той факт, що він не знайшов, кого шукав, не означає, буцімто він ніколи більше сюди не навідається.

Я закашлявся димом.

— Ясно, що він отак одразу не повернеться. Ні, Ульфе, ти тут у відносній безпеці. Але хтось може зважитися набрати номер і сказати кілька слів, — показав він на телефонні дроти у нас над головами. — Кому за це могли бути обіцяні гроші.

Я кинув недопалок на землю.

— Маттісе, ти скажеш мені, навіщо ти прийшов сюди?

— Ульфе, він сказав, що ти взяв гроші. Отже, йдеться, можливо, таки не про жінку?

Я не відповів.

— А Пірйо сказала, що, як вона у крамниці бачила, їх у тебе достобіса. Грошей, я маю на увазі. Тож розумно було би невелику частку здобичі пожертвувати, аби знати напевно, що він не повернеться. Що скажеш, Ульфе?

— У скільки це мені стане?

— Не більше, ніж запропонувала протилежна сторона. Ба навіть трохи менше.

— Чому менше?

— Тому, що я й досі іноді прокидаюся вночі від на­в’язливих сумнівів. Що, коли Він справді існує і — як той Йонні — колись повернеться, щоб судити живих і мертвих? Чи не краще було би мати на своєму рахунку трохи більше добрих справ, ніж поганих? Щоб дістати трохи м’якше покарання? Горіти трохи коротшу вічність у дещо помірнішому пекельному вогні?

— Ти шантажуєш мене на суму меншу, ніж тобі пропонують за те, щоб ти мене виказав, і тобі це здається доброю справою?

Маттіс затягнувся цигаркою:

— Я сказав: трохи менша сума. Я не прагну канонізації у гроні святих. П’ять тисяч.

— Маттісе, ти грабіжник.

— Приходь до мене зранку. Я дам тобі ще одну пляшку оковитої на бонуси. Випивка і тиша, Ульфе. Приємна випивка і приємна тиша. Такі речі варті своїх грошей.

Він нагадував бісового гусака, коли пошкутильгав перевальцем геть по дорозі.

Я повернувся всередину молільні та сів на лаву. Лея глянула на мене зацікавлено.

— Ми маємо сьогодні гостя на нашому зібранні, — сказав Якуб Сара, і я почув, як зашурхотів навколо одяг парафіян, коли вони всі разом обернулися до мене. Вони всміхались і кивали мені. Щира теплота і дружелюбність.

— Ми проситимемо Господа, щоб захистив його і дав йому безпечно повернутися туди, де його рідний дім.

Він схилив голову, і всі присутні негайно повторили його жест. Він забубонів нерозбірливу молитву, повну застарілих слів і фраз, які могли щось означати для втаємничених. Утім, одне коротке слово знайшло відгук у моєму серці. «Скоро».

Зібрання завершилося ще одним хоралом. Лея допомогла мені знайти його у книжці. Я приєднався до хору. Мелодії я не знав, але співали настільки повільно, що достатньо було тільки трохи відставати і повторювати ноту по ноті. Мені приємно було відчувати, як вібрують мої голосники. Лея усміхалась мені, либонь пов’язуючи мій ентузіазм зі змістом гімну.

На виході, коли я вже переступив був поріг, мене хтось делікатно притримав за руку і скерував назад до зали. Той хтось був Якуб Сара. Він підвів мене до вікна. Я спостерігав, як Лея зникла за дверима. Її батько дочекався, коли вийде остання особа, і тоді заговорив:

— Тобі сподобалося?

— У певному сенсі, — відповів я.

— У певному сенсі, — повторив він, кивнувши, і по­дивився мені в обличчя. — У певному сенсі... Ти думаєш узяти її звідси з собою?

Повільна м’яка смиренність пропала з його голосу, а гострий погляд з-під густих брів пришпилив мене до стіни.

Я не знав, що відповісти. Чи жартував він, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою? Чи він не жартував, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою?

— Так, — сказав я.

— Так? — підняв він одну брову.

— Так. Я заберу її в Алту. А тоді поверну сюди. Тобто це вона мене забере. Бо краще, аби вона сама вела свою машину.

Я ковтнув. Сподівався, що я не спричинив тим проб­лем. Що не є гріхом для жінок водити машину з чоловіками. Чи щось на кшталт того.

— Я знаю, що ви їдете в Алту, — сказав він. — Лея відправила Кнута до нас. Диявол в Алті міцно засів. Я знаю, я там бував.

— То нам варто прихопити святої води і часнику.

Я коротко реготнув і одразу пошкодував про це. Вираз його обличчя не змінився, тільки в очах на коротку мить спалахнули і зникли іскорки, наче кувалда зачепила кам’яну брилу.

— Вибач, — сказав я. — Я тут людина випадкова, і дуже скоро ви здихаєтеся мене, після чого все знову буде, як зазвичай. Так, як тобі, очевидно, подобається.

— Ти так у цьому впевнений?

Я не знав, питає він про мою впевненість у тому, чи все буде знову, як зазвичай, чи про мою впевненість у тому, що йому саме так подобається. Я знав тільки, що не маю великого бажання вести далі цю розмову.

— Я люблю цей край, — сказав він, обертаючись до вікна. — Не за його щедрість або лагідність. Ти міг сам переконатися, який він бідний і суворий. Я люблю його не за якусь особливу красу чи мальовничість — село як село. І я люблю його не за якусь особливу прихильність до мене. Я саам, і наші правителі ставилися до нас, як до неслухняних дітей, проголосивши нас нездарами і позбавивши самоповаги багатьох із наших. Я люблю цей край тому, що він мій. Тому я роблю все від мене залежне, щоб захистити його. Так само як батько захищає навіть найпотворніше, найдурніше зі своїх дітей. Ти розумієш?

Я кивнув, показуючи йому, що розумію.

— Мені було двадцять два, коли я вступив до руху Опору, щоб бити німців. Вони прийшли сюди і зґвалтували мій край, то що б іще я мав робити? Посередині зими я сидів у тайзі, конав від голоду і морозів. Я не вбив жодного німця, я змушений був придушувати в собі те прагнення до кровопролиття, бо воно загрожувало б репресіями проти місцевих. Але я відчував ненависть. Я ненавидів, я голодував, я замерзав і чекав. І коли, нарешті, настав той день і німці пішли, я вірив, що цей край — знову мій. Але потім я зрозумів, що росіяни, раз проникнувши сюди, навіть не думали йти геть. Вони могли собі уявляти, буцімто вони заволоділи моїм краєм, витрутивши звідси німців. Ми спустилися з плато до обгорілих руїн, і я знайшов свою сім’ю у лавву[15], разом із чотирма іншими родинами. Моя сестра сказала мені, що російські солдати навідуються щоночі та ґвалтують жінок. Тож я зарядив свій пістолет і став чекати, а коли прийшов перший і став у вході до лавву, де я повісив був парафінову лампу, я націлив пістолет йому в серце і вистрілив. Він упав, як мішок. Тоді я відрізав йому голову, залишивши на ній військову ушанку, і повісив голову перед лавву. Для мене це було все одно, що забити велику тріску і, відрізавши їй голову, повісити на жердину. Наступного дня прийшли двоє російських офіцерів і забрали обезголовлене тіло свого солдата. Вони не ставили жодних запитань і не торкнулися голови. Після цього випадків зґвалтування не трапля­лося.

Він застебнув на всі ґудзики свій поношений піджак. Обтрусив долонею вилоги.

— Так я вчинив тоді, і так я вчинив би знову. Своє маєш захищати.

Він подивився на мене.

— Видається, ти міг би просто поскаржитися на нього офіцерам, — припустив я, — і досягти того самого результату.

— Можливо. Але я волів зробити це сам.

Якуб Сара поклав руку мені на плече.

— Я відчуваю, що вже краще, — сказав він.

— Перепрошую?

— Твоє плече.

Він усміхнувся своєю удавано лагідною усмішкою, ворухнув своїми кущистими бровами, ніби згадавши про щось, що йому негайно треба було зробити, обернувся і пішов.

Коли я дістався до будинку Леї, вона вже сиділа у машині.

Я влаштувався поруч, на пасажирському сидінні. На ній було просте сіре пальто і червоний шовковий шалик.

— Ти ошатно вбралася, — зазначив я.

— Не вигадуй! — заперечила вона, повертаючи ключ стартера.

— У тебе чудовий вигляд.

— Я не вбиралася. Це — звичайний одяг. Він сказав тобі щось неприємне?

— Твій батько? Він просто поділився зі мною життєвою мудрістю.

Лея зітхнула, увімкнула передачу і відпустила зчеплення. Ми рушили.

— А з Маттісом, коло молитовного дому, у тебе теж була розмова про мудрість?

— А, це... — сказав я. — Він хотів, щоб я сплатив за деякі його послуги.

— А ти не хочеш?

— Не знаю. Я ще не вирішив.

За церквою рухалась узбіччям дороги знайома по­стать. Коли ми проїжджали повз неї, я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, що вона дивиться нам услід, стоячи у хмарі куряви.

— То Аніта, — сказала Лея, ймовірно помітивши, як я дивився у дзеркало.

— Ага, — промовив я настільки нейтрально, наскільки спромігся.

— До речі, щодо мудрості, — сказала вона. — Кнут переповів мені вашу з ним розмову.

— Яку саме?

— Він заявив, що матиме подружку, коли літо скінчиться. Навіть якщо Рістьїнна йому відмовить.

— Справді?

— Так. Він сказав мені, що навіть легенда сумо, Футабаяма, раз по раз зазнавав поразки, перш ніж почав перемагати.

Ми обоє розсміялися. Я слухав її сміх. У Боббі він був подібний до іскристого жвавого струмка. У Леї — до глибокого джерела. Ні, до повільної ріки.

Місцями дорога плавно повертала, пробігаючи положистими схилами, але здебільшого вела просто через плато, кілометр за кілометром. Я тримався за ремінний держак над дверима. Не знаю, чому — зазвичай немає потреби триматися, коли машина рухається зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину рівним прямим шляхом. Та я завжди чомусь так робив. Тримався за ремінь, аж доки не затерпла піднесена вгору рука. І я бачив, що інші люди теж так роблять. Зрештою, можливо, таки є щось спільне у людей — бажання триматися за щось міцне.

Іноді ми бачили море, а іншим разом дорога бігла між пагорбів і невисоких скель. Пейзажу бракувало яскравої виразності порівняно з природою Лофотен­ських островів або мальовничості Вестланна, але він містив у собі щось інше. Мовчазну порожнечу, стриману непоступливість. Навіть літня зелень обіцяла наближення суворішої, холоднішої пори, яка візьме тебе в лещата, тиснутиме невблаганно і, врешті-решт, переможе. Ми майже не зустрічали інших машин і не бачили ні людей, ні тварин. Натомість тут і там вигулькували поодинокі будиночки або хижі, які неминуче викликали питання: навіщо? Чому саме тут, а не деінде?

За дві з половиною години путі будинки почали з’яв­лятися більш регулярно, і раптом знак на узбіччі повідомив: «Алта».

Ми прибули — якщо вірити знаку — до міста.

Нарешті ми виїхали на велике перехрестя, де всі крамниці, школи, громадські будівлі було прикрашено гербом міста — білим наконечником стріли, і тут з’ясу­валося, що місто має не один центр, а три. Кожен із них становив нехай дуже невелику, але окрему спільноту. Хто здогадався би, що Алта виявиться мініатюрним Лос-Анджелесом!

— У дитинстві я була переконана, що світ закінчується тут, в Алті, — сказала Лея.

Я не впевнений, що став би таке заперечувати. За моєю оцінкою, ми тепер заїхали ще далі на північ.

Ми припаркувалися, що не є великою проблемою у тих краях, і, перш ніж зачинилися крамниці, я встиг купити все, що хотів. Спідню білизну, чоботи, плащ, цигарки, мило і набір для гоління. Потім ми пішли пообідати до місцевої філії «Кафістова». Пригадуючи «райський» смак свіжої тріски, я марно шукав рибу в меню.

— Ми не їмо риби, коли виїжджаємо сюди, — похитала головою Лея усміхнувшись. — Коли виїжджаєш із дому, хочеться чогось екзотичного.

Ми замовили м’ясні фрикадельки.

— Підлітком я найменше полюбляв цю пору дня, — поділився я, дивлячись на безлюдну вулицю; навіть у міському пейзажі в цих краях переважала якась пустельна безвихідь, болісне усвідомлення того, що над крихітною і слабкою людиною панує нещадна природа. — По суботах, коли все вже позамикалося, а справжній вечір іще не настав. Така собі нейтральна зона тижня, де нема нікого й нічого. Сидиш із таким відчуттям, наче всіх запрошено на вечірку, яка ось-ось почнеться. І всі, крім тебе, щось таке про це знають. А в тебе немає навіть двох-трьох дружків-лузерів, на яких ти міг би зігнати оскому. Робилося легше по новинах о сьомій, коли щось починали показувати по телебаченню та було вже чим заповнити мізки.

— У нас не було ні вечірок, ні телебачення, — сказала Лея. — Але завжди навколо тебе люди. Зазвичай вони навіть не стукали у двері, а просто заходили, сідали у вітальні й починали балакати. Або ж вони просто сиділи мовчки і слухали. Зрештою, завжди найбільше говорив мій батько. Але керувала всім моя мати. Саме вона показувала батькові, що йому час угамуватися і дати іншим людям шанс висловитися, показувала гостям, коли їм час було повертатися додому. А нам дозволяли залишитись у вітальні та слухати дорослих. Це давало нам напрочуд приємне відчуття затишку. Пам’ятаю, як одного разу батько плакав, коли дядько Альфред, нещасний п’яниця, нарешті, знайшов для себе Ісуса. Коли батько, рік по тому, дізнався, що Альфред помер в Осло від передозування, він проїхав чотири тисячі кілометрів, щоб забрати Альфредове тіло і привезти його сюди, заради гідного поховання. Ти питав мене, у що я вірю...

— І?

— Ось у це я вірю. У здатність людей творити добро.

По обіді ми вийшли на вулицю. Небо хмарилося, що нагадувало сутінки. Музика лилася з відчинених дверей однієї зі «скляничок», що пропонувала хот-доґи, картоплю фрі та м’яке морозиво. Кліфф Річард. «Congratu­lations».

Ми увійшли. За одним із чотирьох столиків сиділа тільки одна пара. Обоє курили і заледве зиркнули на нас, без жодної цікавості. Я замовив два великі морозива з шоколадними крихтами. Біле морозиво, що виповз­ло з апарата й, акуратно вигнувшись, лягло у вафельні конуси, чомусь навело мене на думку про фату нареченої. Я підійшов із морозивом до Леї, яка стояла, втупившись у меню музичного автомата.

— Поглянь, — сказала вона. — Це ж... воно?

Я прочитав етикетку за склом. Вкинув монетку — півкрони і натиснув кнопку.

З динаміка поплив стриманий, але проникливий голос Моніки Зеттерлунд. Пара курців, натомість, ви­пливла геть. Лея притулилася до музичного автомата: здавалося, вона всім єством вбирає кожне слово, кожну ноту. Очі напівзаплющені. Стегна ледь помітно погойдуються, злегка коливаючи поділ спідниці. Коли пісня скінчилася, вона вкинула ще одну монетку і знов обрала цю пісню. А потім іще раз. А тоді ми вийшли у літній вечір.

З-поза дерев у парку долинала музика. Ми несвідомо рушили на її звуки. Там до квиткової каси вишикувалася черга молоді. Щасливі, галасливі, зодягнені у яскраве літнє вбрання. Я впізнав афішу — ту саму, що була на телеграфному стовпі в Косунді.

— Підемо на?..

— Мені не можна, — посміхнулася вона. — Ми не танцюємо.

— Ми там не мусимо танцювати.

— Християни у будь-якому разі не ходять по таких місцях.

Ми сіли на одній з лав під деревами.

— Коли ти кажеш: «християни»... — почав я.

— Так, я маю на увазі лестадіанців. Я знаю, що сторонній особі все це може видаватися трохи дивним, але ми тримаємося старих перекладів Біблії. Ми вважаємо, що зміст віри не можна змінювати.

— Але ж ідею про пекельний вогонь додали до Біблії аж у середньовіччя. Тож це теж доволі сучасний винахід. Хіба його не слід відкинути в такому разі?

Вона зітхнула.

— Розум живе в голові, а віра — у серці. І вони не завжди добрі сусіди.

— Але танок теж мешкає саме в серці. Коли ти похитувалась у такт музиці з автомата, це означало, що ти на межі скоєння гріха?

— Можливо, — посміхнулася вона. — Але є, ймовірно, набагато гірші речі.

— Як, наприклад?..

— Як, скажімо... спілкування з п’ятдесятниками.

— То це іще гірше?

— У мене є кузина у Тромсе, яка тайкома пішла на зібрання місцевої групи п’ятдесятників. Коли її батько помітив, що вона без дозволу виходила з дому, дівчина збрехала, буцімто вона ходила на дискотеку.

Ми обоє розсміялися.

Запали сутінки. Час було повертатися. Попри те ми й далі сиділи собі на лаві.

— Що вони відчувають, ідучи отак пішки через Стокгольм? — запитала вона.

— Геть усе, — відповів я, закурюючи. — Вони закохані. Ось чому вони все бачать, чують, відчувають усі пахощі.

— Це є те, що роблять люди, коли вони закохані?

— А ти ніколи не знала цього?

— Я ніколи не бувала закохана, — зізналася вона.

— Справді? Чому так?

— Я не знаю. Одержимою — так, бувала. Але якщо кохання таке, як розповідають, то — ніколи.

— Отже, ти була крижаною принцесою? Дівчина, якої хоче кожен хлопець, але жоден не насмілюється підступитись.

— Хто, я? — вона розсміялася. — Не думаю. Навряд чи так було.

Вона прикрила рота долонею, але відразу її прибрала. Ймовірно, жест її був несвідомим. Мені було б складно повірити, що така вродлива жінка може комплексувати з приводу крихітної згоїни на верхній губі.

— А ти, Ульфе, закохувався?

Вона вживала моє вигадане ім’я без тіні іронії.

— Не злічити, скільки разів.

— Щастить тобі.

— Ох, я в цьому не впевнений.

— Чому так?

Я знизав плечима.

— Бо за все мусиш сплачувати. Втім, я навчився гар­но сприймати відмови.

— Казна-що, — сказала вона.

Я усміхнувся і випалив одним духом:

— Знаєш, я був би одним із отих хлопців.

— Яких хлопців?

Я знав, що мені немає потреби пояснювати: з того, як Лея зашарілася, я міг бути впевнений, що вона без того зрозуміла. Втім, мене вона цим трохи заскочила — не думав, що вони з таких, що червоніють.

Я вже розтулив рота, щоб відповісти, коли мене перервав грубий голос:

— Що ти, в біса, тут робиш?

Я обернувся. Вони стояли позаду лави, метрів за десять. Троє гевалів. У кожного в руках — по фірмовій пляшці Маттіса. Було би не так просто зрозуміти, кому з нас двох призначалося запитання, але навіть у сутінках я розгледів й упізнав з голосу того, хто питав, — Уве. Дівер зі спадковим правом.

— Та ще з оцим... із... південцем!

Невиразність артикуляції свідчила, що вміст пляшки він уже дегустував, але я підозрював, що не це було причиною його нездатності підшукати для мене образливіший епітет.

Лея підхопилася і, підбігши до нього, поклала свою долоню на його руку:

— Уве, не треба...

— Гей, ти! Південцю! Подивися на мене! Ти гадав, що зараз трахнеш її тута? Тепер, коли мій брат у могилі й вона вдова. Але в них не дозволяється, ти знав про це? У них не можна трахатися, попри навіть що! Доки знову не вийде заміж! Ги-ги!

Він відштовхнув Лею вбік і широким жестом підніс пляшку до свого рота.

— А втім із цією варто спробувати, — змішаний зі слиною бімбер приснув йому з рота, — бо вона хвойда!

Він вирячився на мене дикими очима.

— Хвойда! — повторив він, коли я не зреагував.

Я знав, що називання жінки хвойдою є міжнародно визнаним сигналом до конфронтації і тицяння п’ясту­ком в обличчя мовця. Але я не підводився з лави.

— У чім річ, південцю? Ти ще тюхтій, до того що пуцькокрад?

Він засміявся, вочевидь задоволений, що зумів зна­йти правильні слова.

— Уве... — намагалася втихомирити його Лея.

Одначе він п’яним жестом відштовхнув її геть. Це могло би трапитися ненавмисне, але пляшка зачепила її по лобі. Могло б! Я підвівся.

Він вишкірився. Віддав свою пляшку приятелям, що стояли в тіні під деревом, підступив до мене з піднесеними п’ястуками. Ноги розставлені. Швидкі спритні кроки. Злегка нахилена голова ховається за п’ястуками. В несподівано прояснілих очах — зосередженість. Що ж до мене, то я не дуже практикувався у бійках, відколи скінчив початкову школу. Уточнення. Я не практикувався у бійках від самої початкової школи.

Перший удар я дістав по носі, і мене засліпили сльо­зи, що враз заповнили мої очі. Другий удар був у щелепу. Я відчув щось зайве у роті, а потім металевий присмак крові. Я виплюнув зуб і завдав шаленого удару в порожнечу. Третій удар — знову по носі. Я не знаю, що почули інші, але для мене той хрускіт пролунав так, наче дві машини зіткнулися.

Я завдав іще одного удару в літнє повітря. А він, натомість, ударив мене у груди, і я впав уперед, обхопивши суперника обома руками. Я намагався блокувати його руки, щоб вони не могли більше завдавати мені шкоди, але він вивільнив свою ліву і кілька разів ударив мене у вухо і скроню. Пролунав тріск і рипіння, ніби щось луснуло. Я заскреготав зубами, як пес, і вчепився ними у щось — у його вухо — настільки несамовито, наскільки був розлючений.

— Чорт! — заревів Уве і, ривком вивільнивши обидві руки, взяв мене в ключ, затиснувши мою голову під своєю правою пахвою. Я задихнувся їдким смородом поту й адреналіну. Я вчував цей сморід раніше. Від чоловіків, які раптом усвідомлювали той факт, що вони винні гроші Рибалці, і не знали, що станеться наступної миті.

— Якщо ти пальцем торкнеш її, — булькаючи власною кров’ю, просичав я у залишки його вуха, — я вб’ю тебе.

Він розреготався.

— А як щодо тебе, південцю? Що, як я виб’ю решту твоїх гарних білих зубчиків?

— Шквар! — вигукнув я, задихаючись. Але якщо торк­неш її...

— Цим?

Єдиним позитивним фактом стосовно ножа, який Уве тримав у вільній руці, був його розмір — істотно менший, ніж у Кнутового.

— Духу тобі не вистачить, — простогнав я.

Він приставив кінчик леза до моєї щоки.

— А так?

— Що ти тягнеш, ти... жертва... — Я не міг зрозуміти причину своєї раптової шепелявості, аж доки не відчув холодну сталь проти язика і зрозумів, що він проштрикнув мені ножем щоку, — ...жертва інбридингу!

Я таки спромігся проказати слово, що, як на те, по­требує певної артикуляційної вправності.

— Що ти сказав, придурку?

Я відчув, як ніж обертається у моїй щоці.

— Твій брат тобі батько, — прошамкав я, — ось чому ти тупий і потворний.

Він витягнув ніж із моєї щоки.

Я знав, що станеться далі. Я знав, що тут усе й скінчиться. І що я потребую цього так само гостро, як щиро про це благаю. І чоловік із генетично успадкованою схильністю до насильства не мав іншого вибору, як устромити в мене свій ніж.

То навіщо я це роблю? Якби ж то я, холера, знав! Якби ж то я, холера, знав, як відбуваються логічні роз­рахунки в нас у голові, як ми додаємо і віднімаємо в на­дії отримати у підсумку позитивний результат. Я знаю тільки, що окремі фрагменти таких обчислень промайнули в моєму мозку, виснаженому безсонням, сонячним опроміненням і погано очищеним алкоголем, а позитивний баланс включав тривалий термін ув’язнення для цього типа за умисне вбивство, що давало Леї час і можливість виїхати дуже далеко, якби тільки вона бажала і спромоглася знайти гроші, про місце схованки яких вона знала. Інший плюс: на той час, коли Уве вийшов би з в’язниці, Кнут Хаґурояма став би досить дорослим, щоб захистити і себе, й матір. У негативній частині балансу було моє власне життя. Яке, беручи до уваги його якість і ймовірну тривалість, не так багато важило. Отож, навіть я здатен зробити підрахунки.

Я заплющив очі. Відчув, як тепла кров збігає по моїй щоці та шиї під комір.

Я чекав.

Нічого не відбувалося.

— Ти знаєш, я зроблю це, — промовив жіночий голос.

Хватка навколо моєї голови ослабла.

Я відступив на два кроки. Розплющив очі.

Уве підняв руки, упустивши ніж. Просто перед ним стояла Лея. Я впізнав пістолет, що вона тримала, націлений йому в лоба.

— Щезни! — наказала вона йому.

В Уве Еліасена борлак ходив угору-вниз.

— Цієї миті!

Він нахилився, щоб підняти ніж.

— Гадаю, це ти загубив, — рикнула вона.

Витягнувши в її бік розгорнуті долоні, він із порожніми руками позадкував у темряву. Далі ми почули гнів­ну лайку, дзеленькання пляшок і шелест гілок, після чого вся трійця остаточно розчинилася серед дерев.

— Ось, забирай, — сказала Лея, — подаючи мені пі­столет, — він лежав на лаві.

— Мабуть, вислизнув із-за пояса, — сказав я, засовуючи його на місце.

Я проковтнув кров, що цебеніла мені в рот із рани у щоці. Пульс наче молотом гупав мені у скронях, і я зауважив, що не дуже добре чую на одне вухо.

— Я побачила, Ульфе, як ти дістав його, перш ніж підвестись.

Вона примружила одне око. Сімейна звичка.

— Тобі треба зашити дірку у щоці. Ходімо: у мене в машині є голка з ниткою.

Більшу частину зворотного шляху я пам’ятаю кепсько. Хіба що, пригадую, як ми їхали до річки Алти, як сиділи там на березі, вона промивала мені рани, а я дослухався до плюскоту води і дивився на осипища, подібні до кучугур цукру проти крутих блідих скель обабіч річки. Пригадую також, як мені тоді спало на думку, що я тими днями бачив неба більше, ніж за все своє попереднє життя.

Вона обережно обмацала мій ніс і дійшла висновку, що його не зламано. Тоді зашила мені щоку, промовляючи щось саамською і наспівуючи щось, що, вочевидь, було йойком[16] на зцілення. Йойк і плюскіт річки. І ще пам’ятаю, мене трохи нудило, але вона відганяла мошву і погладжувала мені чоло трохи більше, ніж було необхідно суто для того, щоб волосся не торкалося рани. Коли я запитав, чому вона тримає в машині голку, нитку і антисептик напоготові і чи означає це якусь особливу готовність до нещасних випадків у дорозі, вона похитала головою.

— Не стільки тоді, коли ми виїжджаємо, скільки на випадок домашніх інцидентів.

— Домашні інциденти?

— Так. Інцидент на ім’я Уго. Схильний до пиятики та бійки. Нам залишалося тільки тікати з дому і латати рани.

— Ти сама собі зашивала рани?

— І Кнутові.

— Він бив Кнута?

— Звідки, гадаєш, у нього ті шви на лобі?

— Це ти йому накладала шви? Тут, у машині?

— Це сталося на початку літа. Уго напився, що було звичною справою. Він сказав, що я тієї ночі подивилася на нього з докором і що він не займав би мене, якби мені вистачило розуму виявити до нього трохи поваги, замість просто ігнорувати його. Зрештою, я була тоді всього-на-всього дівчиськом, а він був Еліасеном, який щойно повернувся додому з моря з величезним уловом. Я нічого не відповідала, одначе він дедалі більше розпалювався, і врешті-решт дійшло до п’ястуків. Я знала, як захистити себе, аж тут увійшов до кімнати Кнут. Тоді Уго вхопив пляшку і вдарив його. Він поцілив його по лобі, Кнут упав непритомний, і я віднесла його на руках до машини. Коли ми повернулися з ним додому, Уго вже вгамувався. Але Кнут пролежав із тиждень у ліжку — його нудило і паморочилось у голові. Я викликала лікаря — той приїхав із самої Алти, щоб оглянути Кнута. Уго сказав доктору і решті всім, буцімто Кнут упав зі сходів. А я... я нікому нічого не сказала, а Кнутові твердила, що це сталося випадково та більше не повториться.

Я неправильно зрозумів. Неправильно зрозумів, ко­ли Кнут сказав, що мати переконувала його «не боятися через батька».

— Ніхто нічого не знав, — повела вона далі, — аж доки, одного вечора, коли в домі Уве зібралася звичайна компанія пияків і хтось із них почав питати, що насправді сталося, Уго розповів їм про свою нешанобливу дружину і виплодка та як навчив їх послуху. Тож усі в селищі дізналися. А тоді Уго вийшов у море.

— То ось що проповідник мав на думці, коли казав, що Уго намагався втекти, не сплативши за борги?

— Це і чимало іншого, — кивнула Лея. — У тебе кров зі скроні йде.

Вона скинула свій червоний шовковий шалик і зав’я­зала його мені навколо голови.

Від тієї миті я нічого не пам’ятаю аж до часу, коли прийшов до тями, скулений, на задньому сидінні її машини і Лея сказала мені, що ми приїхали. У мене, ймо­вірно, був невеликий струс мозку, сказала вона, і через те я такий сонний. Вона сказала, що буде краще, коли вона проведе мене до лісової хатини.

Я рушив, не чекаючи на Лею, і, коли вже був далеко від селища, сів на камінь при дорозі. Світло і спокій. Як буває перед бурею. Або після бурі. Коли буря змела все живе з лиця землі. Клапті туману сповзали додолу зеленими схилами пагорбів, наче примари в білих простирадлах, поглинаючи низькорослі гірські берізки, а коли ті знову з’являлися з туману, то здавалися зачарованими.

Тоді вона наздогнала мене. Вийшла з туману, похитуючись, теж наче зачарована.

— Вийшов на прогулянку? — запитала вона з усмішкою. — Може, нам в один бік?

Таємні хованки.

У моєму вусі почало свистіти й пищати, мені трохи паморочилось у голові, тому Лея, про всяк випадок, взяла мене під руку. Прогулянка відбулася надзвичайно швидко, можливо, тому, що я, здається, не весь час був при тямі. А діставшись, нарешті, лісової хижі, я звідав дивне відчуття повернення додому, у мирний та безпечний куточок Всесвіту. Нічого схожого я ніколи не відчував у жодному з дуже багатьох місць в Осло, де мені випадало мешкати.

— Тепер ти можеш поспати, — сказала вона, помацавши мені лоба. — Завтра жодних навантажень. І нічого не пити, крім води. Обіцяєш?

— Куди ти? — запитав я, коли вона встала з краєчка ліжка.

— Додому, звісно.

— Ти так квапишся? Кнут же у діда.

— Не так, щоб я дуже поспішала. Однак, я гадаю, тобі слід лежати спокійно, не балакати і ні про що не хвилюватися.

— Я згоден. Але чи не могла б ти полежати тут зі мною тихесенько? Бодай трохи.

Я заплющив очі. Я чув її спокійне дихання. Мені здавалося, що я відчуваю, як вона вагається.

— Я безпечний, — запевнив я її. — Я не п’ятде­сятник.

Вона тихенько засміялася.

— Тоді згода. Але трішечки.

Я присунувся ближче до стіни, і вона втиснулася поруч на вузькому ліжку.

— Я піду, коли ти заснеш, — пообіцяла вона. — Кнут рано повернеться додому.

Я лежав, відчуваючи себе напівпритомним, а водночас — надзвичайно чітко сприймаючи своїм загостреним чуттям її пульс і тепло її тіла, запах із вирізу її блузки, запах мила від її волосся, її долоню, її руку, яку вона по­клала так, щоб наші тіла не торкалися одне одного.

Коли я прокинувся, у мене було відчуття, що зараз ніч. Напевне, через оту цілковиту нерухомість довкілля. Навіть коли опівнічне сонце в зеніті, то враження таке, що природа відпочиває, що її серцебиття уповільнюється. Обличчя Леї зісковзнуло мені на плече, до моєї шиї: я відчував її носик та її рівне дихання проти моєї шкіри. Мені слід було би розбудити її, нагадати їй, що час іти, якщо вона хоче встигнути додому раніше за Кнута. Звісно, я й сам хотів, аби вона встигла, щоби хлопчик не хвилювався. Але я також хотів, щоб вона залишилась, принаймні ще на кілька секунд. Тому я не рухався, просто лежав і відчував. Відчував, що я живий. Так, якби її тіло давало мені життя. Удалині розлігся гуркіт. Я відчув, як її вії ковзнули по моїй шкірі, і зрозумів, що вона прокинулася.

— Що то було? — запитала вона пошепки.

— Грім, — сказав я. — Не варто непокоїтись, це дуже далеко гримить.

— Тут взагалі не буває грому, — зауважила вона. — Тут занадто холодно.

— Може, йде тепліша погода з півдня.

— Можливо. Я бачила лихий сон.

— Про що?

— Що він повертається. Що він іде, щоб убити нас.

— Той тип з Осло? Чи Уве?

— Я не знаю. Не розгледіла.

Ми лежали, чекаючи на новий гуркіт грому. Його не було.

— Ульфе?

— Що?

— Ти бував у Стокгольмі?

— Так.

— Там гарно?

— Там дуже приємно влітку.

Вона трохи підвелася, спираючись на лікоть, і подивилася на мене згори вниз.

— Юн, — промовила вона. — Лев.

— Тип із Осло ще й гороскоп мій розповів?

Вона похитала головою.

— Я бачила твій медальйон, коли ти спав. «Юн Гансен, народився 24 липня». Я —Терези. Ти — вогонь, а я — повітря.

— Я горітиму в пеклі, а ти полинеш до раю.

Вона усміхнулася.

— Це перше, про що ти подумав?

— Ні.

— Тоді що було першим?

Її обличчя було так близько, її очі — такі темні та глибокі.

Я не знав, що її поцілую, доки не зробив цього. Я навіть не впевнений, чи то я її поцілував, чи вона мене. Одначе далі я схопив її в обійми і міцно притиснув до себе, відчуваючи, як напружилось її тіло, наче ковальський міх, а тоді, зі стогоном, повітря вийшло з її вуст:

— Ні! Не можна!

— Леє...

— Ні! Ми... Я не можу. Пусти!

Я відпустив її.

Вона підвелася з ліжка. Стала посеред кімнати, тяжко дихаючи і спрямувавши на мене розлючений по­гляд.

— Я гадав... — став виправдовуватись я. — Пробач. Я не хотів...

— Чшшш, — тихо сказала вона. — Цього не було. І такого більше не станеться. Ніколи. Ти зрозумів?

— Ні.

Вона знову випустила повітря з довгим тремтливим стогоном.

— Ульфе, я заміжня.

— Заміжня? Ти вдова.

— Так, ти просто не розумієш. Я не за ним заміжня. Я заміжня за... всім, що тут. За всім, що тут є. Ти і я, ми належимо до двох різних світів. Ти заробляєш на життя наркотиками, а я — прибиранням у церкві, я вірянка. Я не знаю, заради чого живеш ти, але я живу заради цього і заради свого сина. Решта не має значення, і я не дозволю, щоб... дурна, безвідповідальна фантазія зруйнувала це все. Я не можу собі цього дозволити, Ульфе. Це ти розумієш?

— Але я вже сказав, у мене є гроші. Подивись отам за дошкою коло шафи! Там...

— Ні, ні, ні! — Вона затулила вуха долонями. — Я не хочу цього чути, і я не хочу жодних грошей! Я хочу те, що я маю, і нічого іншого. Ми не повинні знову бачитись, я не хочу знову з тобою бачитись, усе скінчилося... скінчилося нерозумно, божевільно... і... Я зараз іду геть. Не приходь до мене. І я не хочу більше до тебе приходити і бачити тебе. Прощавай, Ульфе. Щасливого тобі життя!

За мить вона вийшла з хатини, і я вже почав сумніватися, чи справді що-небудь із цього сталося. Так, вона поцілувала мене, біль у моїй щоці не збрехав би. А отже, й решта мала бути правдою — зокрема, й та частина всього, де вона сказала, що не хоче більше ніколи бачити мене. Я підвівся, вийшов надвір і побачив, як вона біжить у напрямку селища.

Звісно, вона тікає. А хто не тікав би? Я точно втік би. Іще давним-давно. Але тоді я був типовим утікачем. Вона не могла б дозволити собі втечу, тоді як я тікав тому, що не міг дозволити собі залишитися. Що я собі думав? Що двоє таких людей, як ми, можуть бути разом? Ні, про таке я не думав. Мріяв, можливо. У збентеженій свідомості легко виникають химерні образи і фантазії. Нині час прокидатися.

Черговий гуркіт грому розлігся, цього разу трохи ближче. Я подивився на захід. Удалині виднілися важкі краї свинцево-сірих хмар.

«...він повертається... він іде, щоб убити нас».

Я повернувся в хижу і прихилився чолом до стіни. Моя віра у сни була не більшою за мою віру в богів. Я був радше схильний вірити в любов наркомана до наркотиків, ніж у любов людей одне до одного. Але я вірю у смерть. То була обіцянка, якої, я знав, буде дотримано. Я вірив у кулю калібру дев’ять міліметрів, що летить зі швидкістю тисячу кілометрів на годину. І в те, що життя — це час від миті, коли вона вилітає з дула пістолета, до миті, коли вона прошиває мозок. Я витягнув з-під ліжка мотузку і прив’язав її до клямки на дверях. Інший кінець прив’язав до масивної рами ліжка, прибитого до стіни, — так, щоби двері неможливо було відчинити знадвору. Натягнув мотузку якомога міцніше. Отак. Потім я вклався у ліжко і втупився у дошки горішнього ліжка.