Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 16

«Боже милостивий...»

Там, усередині трупа тварини, я не вимовив ці слова вголос, але подумки вигукнув їх так голосно, начебто я стояв на перехресті й волав на все горло. І чудовиська пішли геть, як це бувало, коли в дитинстві я кричав і вони ховалися під ліжко, або в короб від іграшок, або до шафи.

Невже все так просто? Треба тільки помолитися?

Я сидів коло лісової хижі, курив і дивився в небо. Зараз його вкрили свинцево-сірі хмари, які принесли з собою темряву. Здавалося, погоду трусить лихоманка. Зараз нестерпно парко і гаряче, а наступної миті — крижаний холод і поривчастий вітер.

Бог. Спасіння. Рай. Вічне життя. Ідея безперечно приваблива. Скроєна для переляканих, побитих сердець. Така приваблива, що мій дід, зрештою, здався і, відкинувши свій здоровий глузд, поставив усе на надію.

— Знаєш, не варто відмовлятися від того, що дають безкоштовно, — сказав він мені, підморгуючи.

Як той шістнадцятирічний пацан, що прокрався на дискотеку з підробленим квитком і фальшивим особовим посвідченням.

Я спакував деякі речі, що могли би мені знадобитися. Одяг, взуття, костюм, гвинтівка і бінокль. Хмари досі не зронили ні краплини дощу, але це не могло тривати дуже довго.

Йонні повернеться. Було очевидно, що він не повірив Маттісу. І така його позиція щодо Маттіса була безперечно виправданою. В обхід через гірський хребет. Вовки. Ботулізм. Як він бачив моє відплиття на вітрильнику. Похорон Віллі Сварстейна...

Я мало що пригадую з кількох років, змарнованих на університетське навчання, але я пам’ятаю про Вільяма Блекстоуна[17], юриста і філософа XVIII століття, який свого часу опинився на тому самому перепутті, на якому перебував зараз Маттіс, — тобто між вірою в закон і вірою в Бога. Я згадав Блекстоуна, бо дід посилався на нього, вкупі з Ісааком Ньютоном, Галілео Галілеєм і Сьореном К’єркегором, як на приклад того, що навіть найгостріші уми ладні вірити у нісенітниці християнства, гадаючи, що воно дає шанс уникнути смерті.

Маттіс не зрадив мене. Навпаки, він мене врятував. У такому разі хто зв’язався з Йонні та повідомив йому, що я не поїхав з Косунда?

Черговим поривом вітру погода ніби хотіла нагадати мені, що треба рухатися далі. На заході гуркотіло. Згода, згода, я був готовий рушати. Стояла ніч. Якщо Йонні та решта ще не залишили Косунда, вони мали вже десь влаштуватися на ніч і мирно спати.

Я загасив цигарку об стіну хижі, взяв свій шкіряний кофр і закинув на плече гвинтівку. І рушив стежкою до селища, не озираючись назад. Тільки вперед. Бо саме так відтепер мало бути завжди. Хоч би що я залишав позаду себе, тільки так, тільки вперед.

Коли я вийшов на ґрунтову дорогу, небо гуркотіло і тріщало, віщуючи бурю. У темряві я насилу міг роз­гледіти лише обриси будинків і кілька освітлених вікон.

Я ні у що таке не вірив, не очікував, не сподівався. Я просто хотів зазирнути до неї, щоби повернути рушницю та бінокль і подякувати за довіру. І за моє врятоване життя. І запитати, чи не хотіла б вона, можливо, згаяти зі мною залишок свого життя. А потому просто піти — з нею чи без неї.

Я проминув церкву. Будинок Аніти. Молитовний будинок. А тоді я став перед будинком Леї.

Осяйний кривий відьмин палець раптом указав на мене з неба. Будинок, гараж і поламаний «вольво» на мить освітилися примарним блакитним світлом. І вдарила хрипка передгрозова прелюдія.

Вони були на кухні.

Там було увімкнено світло, і я чітко бачив їх у вікні. Вона спиралася на кухонну стільницю, її тіло вигнулося назад у незручній неприродній позі. Уве стояв, по-бичачому нахиливши голову вперед, із ножем у руці. Більшим за той, яким він штрикав був мене. Він поводив ножем у неї перед обличчям. Погрожував їй. Вона відсахнулася ще далі — подалі від ножа, подалі від свого дівера. Вільною рукою він ухопив її за шию, я бачив, що вона закричала.

Я приклав гвинтівку до плеча. Націлився йому в голову. Він стояв боком до вікна, тож я міг поцілити його у скроню. Мені туманно пригадалося щось таке з оптики, про заломлення світла, яке проходить крізь скло, і я трохи опустив приціл гвинтівки. На рівень його грудей. Я підняв лікті, глибоко вдихнув — на більші приготування бракувало часу — знов опустив лікті та, видихнувши, став поволі натискати на спусковий гачок. Я почувався на диво спокійним. Іще один світловий палець роздер небо, і я побачив, як голова Уве автоматично обернулась до вікна.

Навколо мене знову був морок, але Уве так само дивився у вікно. На мене. Він встиг побачити мене. Вигляд у нього був більш спустошений, ніж того разу, — напевне він пиячив упродовж кількох днів. Одурілий через брак сну чи оскаженілий від хтивого жадання, від горя через утрату свого брата, через те, що застряг у лабетах такого життя, яке його не влаштовувало. Так, оце воно, можливо, є; можливо, він був подібний до мене.

«Ти стрілятимеш у відображення».

Оце й була моя доля: застрелити людину, після чого мене заарештує поліція, після чого мене засудять і запроторять до в’язниці, невдовзі після чого мене там знайдуть люди Рибалки і покладуть усьому край. Згода. Я міг це прийняти. Щодо цього — жодних проб­лем. Проблема полягала в тому, що я бачив його обличчя.

Я відчував, що мій вказівний палець починає слабшати, а пружина спускового гачка бере гору і змушує мій знесилений палець розгинатися. Я не впораюсь. Я не спроможуся, знову не спроможуся.

Черговий тріскотливий розряд грому розлігся наді мною, наче віддаючи наказ.

Кнут.

«Навіть Футабаяма раз за разом зазнавав поразки, перш ніж почав перемагати».

Я ще раз глибоко вдихнув. Я позбувся свого блока. Націлився просто в паскудну пику Уве і вистрілив.

Гуркіт пострілу розійшовся луною попід дахами бу­динків. Я опустив гвинтівку. Подивився у розбиту шибку. Лея тримала долоні перед устами, втупившись у щось перед собою внизу. Поруч із нею, на білій стіні, трохи вище її голови хтось наче намалював гротескну троянду.

Згас останній відгомін пострілу. Весь Косунд мав чути його. За мить на вулицю повисипають люди з усіх будинків. Я піднявся сходами. Постукав — сам не знаю, навіщо. Увійшов. Вона досі стояла на кухні, нерухома, дивлячись униз на тіло, що лежало на підлозі в калюжі крові. Вона не глянула в мій бік, я навіть не знав, чи вона свідома моєї присутності.

— Леє, з тобою все гаразд?

Вона кивнула.

— Кнут...

— Я його відправила до батька, — прошепотіла во­на. — Я подумала, якщо вони здогадаються, навіщо я била в церковні дзвони, вони прийдуть сюди і...

— Дякую, — сказав я. — Ти врятувала мені життя.

Я схилив голову і подивився долі, на мерця. Він дивився на мене порожніми очима. Обличчя його було більш засмаглим, ніж того разу, і воно практично не постраждало. Майже невинний на вигляд невеличкий отвір у лобі, акурат під його русявим чубом.

— Він повернувся, — прошепотіла вона. — Я знала, що він повернеться.

Аж тоді мене ошелешило. Те, що його ліве вухо було неушкоджене. Не було навіть натяку на рану. На вусі, яке я порвав йому зубами лише зо два дні тому. І до мене повільно прийшло усвідомлення. Коли Лея сказала, що він повернувся, вона мала на увазі...

— Я знала, що жодне море чи суходіл не поглинуть, не приймуть до себе цього диявола, — сказала вона, — хоч би як глибоко ми поховали його.

То був Уго. Брат-близнюк. Я застрелив відображення. Я міцно заплющив очі. Знову їх розплющив. Ніщо від того не змінилося, і мені це не наснилося. Я вбив її чоловіка.

Я мусив прочистити горло, щоб віднайти голос.

— Я гадав, що це Уве. Мені здавалося, що він наміряється вбити тебе.

Нарешті вона перевела погляд на мене.

— Тим ліпше, що ти вбив Уго, а не Уве. Уве ніколи б не посмів торкнути мене.

Я кивнув у бік тіла.

— А він посмів би...

— Він уже заніс свого ножа.

— Тому що?..

— Тому що я сказала йому.

— Сказала що?

— Що хочу забратися звідси. Що хочу забрати з собою Кнута. Що ніколи більше не хочу його бачити.

— То його ти теж не хотіла бачити?

— Я сказала йому, що... що я кохаю когось іншого.

— Когось іншого?

— Тебе, Ульфе. — Вона похитала головою. — Я не мо­жу нічого з цим вдіяти. Я кохаю тебе.

Її слова підносилися між стінами, як хорал. І блакитне світло в її очах було настільки сильним, що я змушений був відвернути свій погляд. Однією ногою вона стояла у крові, що розпливалася калюжею.

Я зробив один крок до неї. Другий. Вступив обома ногами у кров. Обережно поклав руки на її округлі плечі. Я хотів спочатку пересвідчитися, що мені вільно притягти її до себе. Та перш ніж я щось зрозумів, вона впала мені в обійми, уткнувшись обличчям мені в шию. Вона схлипнула раз, двічі. Я відчув, як її теплі сльози течуть мені під комір сорочки.

— Ходімо, — сказав я.

Я провів її до вітальні, а блискавка за вікном освітила кімнату, підказавши мені шлях до дивана. Ми вклались на ньому, притиснувшись одне до одного.

— У мене був просто шок, коли він раптом став у дверях до кухні, — прошепотіла Лея. — Він розповів, що напився в човні, не заглушивши мотора. Прийшов до тями далеко у відкритому морі, а бензин був уже на нулі. Він мав на борту весла, одначе вітер відносив човен далі від берега. У перші дні він гадав, що так, імовірно, буде на краще. Зрештою, ми переконали його, що він сам у всьому винен і що він — нікчема, коли поранив Кнута. Але потім вітер змінився, і він вижив. І тоді він вирішив, що його провини ні в чому немає. — Вона гірко засміялася. — Він заявив, що зуміє дати справам лад і що дасть собі раду і зі мною, і з Кну­том. Коли я сказала йому, що ми з Кнутом підемо з дому, він запитав, чи за цим хтось іще стоїть. Тоді я ска­зала, що ми з Кнутом ідемо з дому самі по собі, але, так, я кохаю когось іншого. Я подумала, що важливо, аби він це знав. Що я здатна кохати чоловіка. Тоді він мав би зрозуміти, що ніколи вже не змусить мене повернутися.

Поки Лея говорила, у кімнаті зробилося прохолодніше, і вона щільніше пригорнулася до мене. Досі ніхто не прийшов, щоб дізнатися, хто і навіщо стріляв. І за наступним гуркотом грому я збагнув, чому. І чому ні­хто не поцікавиться також надалі.

— Хто-небудь іще в курсі, що він повернувся? — запитав я.

— Ні, не думаю, — сказала вона. — Сьогодні вдень він побачив знайомі обриси берегів і почав веслувати у цей бік. Він прив’язав човен коло молу і прийшов просто сюди.

— Коли це було?

— З півгодини тому.

Півгодини тому. Коли запала темрява і через бурю ніхто не потикався з дому. Ніхто не бачив Уго, ніхто не знав, що він вижив. За винятком, можливо, однієї особи, що полюбляла кататися ночами. Для всіх інших Уго Еліасен залишався одним із тих рибалок, що навічно залишились у морі. Одним з тих, кого більше не шукатимуть. Хотів би я бути на його місці. Тобто щоб мене більше не шукали. Але, як сказав Йонні: «Рибалка ніколи не припиняє шукати своїх боржників, аж доки не побачить труп. Ніколи».

Спалах блискавки освітив кімнату. Потім знову все поглинула темрява. Проте я чітко бачив. Бачив абсолютно ясно. Як я вже зазначав, людський мозок — дивна і дивовижна штука.

— Леє... — озвався я до коханої.

— Що? — прошепотіла вона мені в шию.

— ...я думаю, що маю план.