Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 4

Кнут приніс масну, липку, смердючу протимоскітну мазь, яку легко можна було сплутати з напалмом. А також дві закорковані пляшки без етикеток, наповнені яскравою смердючою рідиною, — і то вже точно був напалм. Ранок не давав жодної надії на перепочинок від настирного сонця, що висіло в небі, чи невгамовного вітру, що свистів у ко­мині. Тіні крихітних хмаринок, наче стада оленів, ков­зали одноманітним пустельним ландшафтом, на мить забарвлюючи блідо-зелені ділянки рослинності у темніші тони, приглушуючи блиск невеличких озер удали­ні та мерехтіння кристалів у ділянках оголеної гірської породи. Наче раптові басові ноти у легкій теноровій пісні. Та в будь-якому разі, композиція залишалася мі­норною.

— Мама каже, тобі будуть раді, якщо приєднаєшся до нашого зібрання в молитовному домі, — повідомив хлопчик.

Він сидів навпроти мене за столом.

— Справді? — перепитав я, погладжуючи долонею одну з пляшок.

Я закоркував її знову, не покуштувавши вмісту. Любовна прелюдія. Її варто розтягнути в часі заради більшої втіхи. Або глибшого розчарування.

— Вона гадає, що ти ще можеш отримати спасіння.

— Але ти так не думаєш?

— Я не думаю, що ти прагнеш спасіння.

Я підвівся і підійшов до вікна. Вчорашній олень знову повернувся. Коли я побачив його раніше цього ранку, я усвідомив, що відчуваю полегшення. Вовки. Їх же у Норвегії винищили начебто?

— Мій дід узагалі-то був архітектором, — сказав я. — Він малював церкви. Але він не вірив у Бога. Він казав, що коли ми помираємо, то вже залишаємося мерт­ві. Я більше схильний вірити саме в таке.

— Він в Ісуса теж не вірив?

— Кнуте, якщо він не вірив у Бога, то навряд чи міг вірити в Його сина.

— Я зрозумів.

— Ти зрозумів. І що?

— Він горітиме у пеклі.

— Гм... У такому разі він уже певний час підсмалю­ється там, бо він помер, коли мені було дев’ятнадцять. Тобі не здається, що це трохи несправедливо? Бассе був славною людиною, він допомагав людям у біді набагато більше й охочіше, ніж багато відомих мені християн. Якби я міг стати хоч би наполовину такою славною людиною, як мій дід...

Я закліпав. Мені пекло очі, і перед ними плавали маленькі білі цятки. Це що, уїдливе сонячне світло випалює дірки у моїй сітківці? Мене що, спіткає снігова сліпота посеред літа?

— Ульфе, мій дідусь каже, що самі добрі справи не дають спасіння. Твій дід зараз горить у пеклі, а незабаром настане твоя черга.

— Гм. То ти кажеш, якщо я піду на зібрання і прийму в своє серце Ісуса і вашого Лестадіуса, то потраплю в рай, нехай навіть я пошлю під три чорти когось, хто потребує моєї допомоги?

Хлопчик почухав свою руду голову.

— М-м... та-ак... Але якщо ти приєднаєшся до напряму Люнґе.

— То є ще більше напрямів?

— Є напрям первістків Алти, і люнбергійців у Південному Тромсе, і старих лестадіанців в Америці, і...

— Але ті всі горітимуть у пеклі?

— Дідусь каже, що горітимуть.

— Схоже, в раю не буде аж надто тісно. Ти замислювався про те, що сталось би, якби ми з тобою помінялися дідусями? Тоді ти був би атеїстом, а я — лестадіанцем. І тоді саме ти горів би у пеклі.

— Можливо. Та на щастя, Ульфе, горіти судилося тобі.

Я зітхнув. Щось таке відчувалось у тутешньому довкіллі, начебто нічого тут не могло трапитися. Так, наче цілковита незмінність становила природну рису цього краю.

— Ульфе?

— Що?

— Тобі бракує твого батька?

— Ні.

Кнут завмер.

— Він не був хорошим?

— Гадаю, що був. Але в дитинстві ми добре вміємо забувати.

— Хіба таке дозволяється? — запитав він тихо. — Не тужити за батьком?

Я подивився на нього.

— Гадаю, так, — позіхнув я.

Плече мені боліло. Треба було випити.

— Ульфе, ти справді один-однісінький? У тебе що, геть нікого немає?

Я на мить замислився. Мені справді давно слід було обміркувати моє становище. Боже милостивий...

Я заперечно похитав головою.

— А вгадай лишень, Ульфе, про кого я думаю.

— Про своїх батька і дідуся?

— Ні, — заперечив він. — Я думаю про Рістьїнне.

Я не став питати, в який спосіб я мав про таке здогадатися. Мій язик здавався мені пересохлою губкою; але випити я зможу не раніше, ніж хлопчисько вибалакається і піде геть. Він навіть приніс мені решту з витра­чених грошей.

— То хто така Рістьїнне?

— Їй п’ять років. У неї довге золотаве волосся. Вона зараз у літньому таборі в Каутокейно. Ми теж мали туди поїхати.

— Що то за табір?

— Просто табір.

— А що ви там робите?

— Ми, діти, бавимося. Тобто коли немає зібрань чи проповідей. Але тепер Роґер запитає Рістьїнне, чи хоче вона бути його дівчиною. А тоді вони, можливо, цілуватимуться.

— То цілуватись не гріх?

Кнут схилив голову набік. Примружив одне око.

— Не знаю. Коли вона їхала, я сказав їй, що я її кохаю.

— Отак просто сказав, що кохаєш?

— Так.

Він нахилився вперед і, втупившись удалечінь, промовив хрипкуватим голосом:

— Рістьїнне, я кохаю тебе.

Потім знову подивився на мене.

— Я зле вчинив?

Я усміхнувся.

— Насправді ні. А вона тобі що на це?

— «Он як...»

— Вона сказала: «Он як...»?

— Так. Ульфе, що це означає?

— Та бач... хтозна... Дуже ймовірно, що її збентежило твоє звіряння. «Кохання» — це аж надто сильне слово. Можливо також, вона мала на увазі, що має обміркувати це.

— Як гадаєш, я маю шанс?

— Безперечно.

— Навіть попри мій шрам?

— Який шрам?

Він відліпив краєчок пластиру на лобі. На блідій шкірі під наліпкою виднілися виразні сліди швів.

— Звідки це в тебе?

— Впав зі сходів.

— Скажеш їй, що бився з оленем, захищав свою територію. І, звісно, ти взяв гору.

— Чи ти дурний? Вона в таке не повірить!

— Ні, бо це лише дотеп. Дівчата люблять хлопців, які вміють жартувати.

Він закусив верхню губу.

— Ульфе, ти не вигадуєш?

— Гаразд, слухай. Якщо тобі не пощастить із цією конкретною Рістьїнне цього конкретного літа, будуть також інші Рістьїнне, буде ще не одне літо. Буде у тебе ще багато дівчат.

— З чого ти взяв?

— З чого?

Я подивився на нього з висоти свого зросту. Чи не замалий він для свого віку? В будь-якому разі він був показним, як на свої габарити. Нехай руде волосся і ластовиння — не найбільш жадане поєднання для успіху в жінок, але мода на такий імідж іде і знову повертається.

— З того, що, як на мене, ти відповідь Фіннмарка Мікові Джаґґеру.

— Га?

— Джеймсу Бонду.

Він здивовано витріщився на мене.

— ...Пол Маккартні? — спробував я. Ніякої реакції. — «Бітлз». She loves you, yeah, yeah, yeah...

— Ульфе, ти не мастак співати.

— Твоя правда.

Я відчинив дверцята пічки, скупав у попелі вологу ганчірку, а тоді став протирати отриманим засобом лискучі ділянки на дамасковому металі гвинтівки.

— То чому ти не в літньому таборі?

— Тато рибалить сайду, ми маємо дочекатись його.

Щось тут було негаразд, чомусь у нього сіпнувся ку­точок рота. Я вирішив не розпитувати далі. Я оглянув люфу гвинтівки. Тепер можна було сподіватися, що сон­це не гратиме на ній і не викаже мене, коли я наводитиму на них зброю, за їх наближення.

— Ходімо лишень надвір, — запропонував я.

Вітер порозганяв мошву й комарів, і ми всілися на сонечку. Олень, помітивши нас, віддалився на безпечнішу відстань. Кнут витяг свій ніж і почав обстругувати ним паличку.

— Ульфе?

— Тобі немає потреби називати моє ім’я щоразу, ко­ли ти хочеш запитати що-небудь.

— Гаразд. Але, Ульфе...

— Що?

— Ти нап’єшся п’яний, коли я піду?

— Ні, — збрехав я.

— Це добре.

— Ти непокоїшся про мене?

— Я просто подумав: прикро буде, якщо тобі, зрештою, випаде...

— ...горіти у пеклі?

Він засміявся. Потім підніс обстругану паличку вгору і почав насвистувати крізь зуби.

— Ульфе?

— Що? — втомлено зітхнув я.

— Ти пограбував банк?

— З якого дива тобі таке спало на думку?

— У тебе з собою така купа грошей...

Я витяг свої цигарки. Покрутив пачку в руках.

— Коли подорожуєш, не знаєш, скільки знадобиться грошей. А чекової книжки у мене немає.

— А пістолет у кишені твого піджака?

Я уважно подивився на нього, намагаючись закурити сигарету, але вітер загасив сірника. Отже хлопчисько обшукав мій піджак, перш ніж розбудити мене тоді, в церкві.

— Коли не маєш чекової книжки і тягаєш за собою купу готівки, мусиш дбати про свою безпеку.

— Ульфе?

— Що?

— Ти не дуже добре подбав про свою безпеку, коли заснув на вівтарі.

Я засміявся.

— Що буде з цієї палички?

— Румпель, — відказав він і знову взявся до стругання.

Коли хлопчик пішов, стало набагато спокійніше. Поза сумнівом. Але я не заперечував би, якби він залишився трохи більше часу. Бо, мушу визнати, він певною мірою розважив мене.

Я сидів і куняв. Ледь-ледь розклепивши повіки, я бачив, як олень знову наблизився до хатини. Напевне, він потроху звикав до мене. Він видавався до біса самот­нім. Я подумав би, що о цій порі року північні олені мають бути гарно вгодовані, але цей був худим. Охлялий, сірий, з безглуздо-могутніми рогами, які свого часу, ймовірно, робили його популярним серед самиць, але тепер, схоже, тільки заважали йому. Олень був так близько, що я чув, як він жує. Він підніс голову і подивився на мене. Принаймні у мій бік. Північні олені мають кепський зір. Вони радше покладаються на нюх. Він відчував мій запах. Я знову заплющив очі.

Скільки часу минуло відтоді? Два роки? Рік? Чувак, якого я мав експедирувати, звався Густаво, і я подався по нього на світанку. Він мешкав сам у вбогій дерев’яній халупі, затиснутій з усіх боків багатоквартирними будинками Гумансбюе. Вночі випав сніг, але він мав розтанути впродовж дня — пам’ятаю, я подумав, що мої сліди на цьому снігу не збережуться.

Я подзвонив у двері; коли він відчинив, я наставив пістолет йому до лоба. Він позадкував, і я рушив за ним. Я зачинив за собою двері. У домі тхнуло димом і смажениною. Рибалка розповів мені, що Густаво — один із його постійних вуличних торговців і, як з’ясувалося, регулярно краде гроші та крам. Мені належало просто застрелити його. І якби я одразу зробив це — там і то­ді, — все склалось би геть інакше. Але я припустився двох помилок: подивився йому в обличчя і дозволив йому забалакати.

— Ти застрелиш мене?

— Так, — відповів я замість того, щоб стрельнути.

Він мав карі очі цуценяти і рідкуваті вуса, що сумно звисали по обидва боки від рота.

— Скільки Рибалка тобі платить?

— Достатньо.

Я натиснув на спусковий гачок і напружився. Одне з його очних яблук сіпнулося. Він позіхнув. Я чув, коли собаки позіхають, це означає, що вони знервовані. Спусковий гачок не спрацював. Ні, дарма, то мій палець не спрацював. Холера! У передпокої позаду нього я побачив полицю, на якій лежали рукавиці та синя вовняна шапка.

— Надінь шапку на голову, — сказав я.

— Що?

— Вовняну шапку. І натягни її на обличчя. Хутко! Інакше...

Він зробив, як я наказав. Тепер переді мною була го­лова синьої ляльки, позбавлена будь-яких рис. Вигляд у нього залишався жалюгідним, з отим його черевцем під футболкою «Esso» та безвольно звішеними руками. Але я думав, що здатен зробити свою справу. Достатньо було не бачити його обличчя. Я націлив пістолет на синю шапку.

— Ми можемо поділити гроші.

Я бачив, як рухається його рот під синьою вовною.

І я вистрілив. Я був упевнений, що вистрілив. Одначе це не могло бути правдою, бо я й далі чув його патякання:

— Якщо ти мене відпустиш, то отримаєш половину грошей і амфетамінів. Дев’яносто тисяч самою лише готівкою. А Рибалка ніколи не дізнається, бо я зникну назавжди. Виїду за кордон і поміняю ідентичність. Присягаюся тобі.

Людський мозок — дивна і дивовижна штука. Поки одна частина мого мозку усвідомлювала все безглуздя цієї згубної ідеї, інша частина мозку ретельно обмірковувала план. Дев’яносто тисяч. Плюс тридцять тисяч гонорару. І не розстрілювати людини.

— Якщо ти коли-небудь знову вигулькнеш, мені кінець, — сказав я.

— Нам обом тоді кінець, — уточнив він. — Я віддам тобі пояс-гаманець на додачу.

Холера.

— Рибалка захоче побачити твій труп.

— Скажи, що змушений був позбутися тіла.

— З якого дива я мусив би?

Мовчання з-під шапки. Упродовж двох секунд.

— Бо тіло містило докази, що вказували на тебе. Ти сподівався прострелити мені голову навиліт, а куля залишилася в черепі. Це узгоджується з калібром твоєї пукавки. Куля застрягла у мене в голові, і ця куля вказує на тебе, оскільки ти вже засвітив свою пукавку в іншій справі. Через це ти змушений був затягти моє тіло у машину і скинути його у Бунне-фйорд.

— Я не маю машини.

— Значить, ти забрав мою машину. Ми можемо покинути її в районі Бунне-фйорду. Ти маєш водійські права?

Я кивнув. Тоді второпав, що він не може побачити мого кивка. І усвідомив, яка це взагалі недоречна ідея. Тому я знову націлив пістолет. Запізно: він уже скинув шапочку і усміхався мені. Надія в очах. Золотий зуб у роті.

Якби той розум спереду, що тепер іззаду, можна б тоді було застрелити Густаво в підвалі, після того як він дав мені гроші й наркотики, що зберігались у нього у вугільному ящику. Я міг би просто вимкнути світло і вистрелити йому у потилицю. Тоді Рибалка мав би його труп, а я — не половину, а всі гроші, і не мусив би перейматися тим, що Густаво може десь недоречно по­казатися. Такий простий розрахунок здатен виконати нормальний мозок. І мій мозок його здійснив. Проблема полягала в тому, що для мене важила більше можливість не прострелювати нічиєї голови. І я знав, що йому знадобиться та половина грошей, щоб утекти і переховуватися. У підсумку я виявляюсь просто жалюгідним слабаком, який сповна заслуговує на те лайно, в яке доля мене вкинула.

Натомість на таке не заслуговує Анна.

Вона заслуговує на щось краще.

Анна заслуговує на те, щоб жити.

Щось зацокало.

Я розплющив очі. Олень тікав у ліс.

Хтось наближався до хатини.