Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 8

Боббі була однією з дівчат Палацового парку. У неї було дуже довге каштанове волосся й карі очі, і вона курила анашу. Така характери­стика особи, ясна річ, аж ніяк не вичерпна, одначе ці її риси чомусь першими спали мені на думку. Вона небагато балакала, але багато курила, від чого її очі робились імлистими. Ми з нею були в чомусь подібні. Її справжнє ім’я було Бурні, і вона походила з багатої родини у західному передмісті. Тобто вони були не настільки заможні, наскільки вона полюбляла вдавати, але їй аж надто імпонував образ бунтівного дівчиська-хіпі, що порвало із соціальним консерватизмом та політикою правих і знехтувало фінансовою забезпеченістю заради... власне, заради чого? Заради того, аби перевірити певні наївні ідеї щодо самостійного життя, щоб розширити свою свідомість і вирватися з полону старомодних понять. На зразок уявлення про те, що народження дитини накладає спільну відповідальність на чоловіка і жінку. Як я вже згадував, ми були доволі подібні.

Ми сиділи в Палацовому парку і слухали «The Times They Are A-Changin» у паскудному виконанні якогось пацана на розладженій гітарі, аж тут Боббі заявила мені, що вона вагітна. І вона впевнена, що дитина в неї від мене.

— Круто, ми будемо батьками, — пробелькотів я, намагаючись не виглядати так, наче мені на голову вилили відро крижаної води.

— Ти просто муситимеш сплачувати аліменти, — сказала вона.

— Зрозуміло, я щасливий буду робити свій внесок. Ми роститимемо дитину разом.

— Разом, це так, — відрізала Боббі. — Але не з тобою.

— О? То... разом із ким тоді?

— Ми вдвох з Інгвалдом, — вона кивнула на хлопця з гітарою. — Я тепер з ним, і він каже, що він хотів би бути батьком дитині. Якщо ти, звісно, сплачуватимеш аліменти.

Так воно і сталося. Втім, ні: Інгвалд недовго протримався з нею. На той час, коли народилася Анна, Боббі була вже з іншим хлопцем, чиє ім’я починалося на «І». Гадаю, що то міг бути Івар. Мені дозволяли бачитися з Анною дуже рідко, через дуже довільні відтинки часу, але ніколи навіть мови не було про те, щоб я її доглядав. Я також не думаю, що я цього захотів би. Не в ті часи. Але й не в тому розумінні, що я її не любив, — я закохався в це дитя від миті, коли вперше її побачив. Вона лежала у своїй колисочці й жебоніла, дивилася на мене своїми очицями, що випромінювали дивовижне блакитне сяйво; і навіть попри те, що я по-справжньому не знав її, вона одразу стала найціннішим скарбом у моєму житті.

Можливо, саме тому. Вона була такою маленькою і тендітною, але водночас такою цінною, що я не хотів доглядати за нею самостійно. Я не зміг би. Я не посмів би. Тому що я неминуче зробив би щось неправиль­не, непоправне. Я був упевнений, що, так чи інак, завдам Анні тяжкої шкоди. Не тому, що я безвідповідальний або недбалий, а тому, що не здатний тверезо оцінювати ситуацію. Через це я завжди був ладен до­тримуватися порад випадкових чужинців і у важливих рішеннях покладався на інших людей. Навіть коли усвідомлював, що вони — в цьому випадку Боббі — нічим не ліпші за мене. Боягузтво — оце, ймовірно, най­влучніше визначення у моєму випадку. Отож, я ні в що не втручався, продавав анашу і віддавав Боббі половину грошей — раз на тиждень. І тоді я дивився у чарівне блакитне мерехтіння усміхнених оченят своєї Анни, а часом навіть мав нагоду потримати її на руках, коли ми пили каву, доки Боббі тусувалася з чолові­ками.

Я сказав Боббі, що якби вона трималася подалі від Палацового парку і наркотиків, я зміг би триматися подалі від поліції, від Рибалки, від неприємностей. Тому що вони з Анною не дадуть собі ради, якщо я опинюся за ґратами. Як я вже казав, батьки Боббі не були по-справжньому заможними, але натомість були настільки дрібнобуржуазними і консервативними, що дуже ясно дали зрозуміти: вони не бажають мати нічого спільного з безпутною дочкою, хіпі та наркоманкою — вона і батько дитини мають самі ви­кру­чуватися, а найкраще — нехай просять допомоги у дер­жави.

Нарешті, настав той день, коли Боббі сказала, що не може більше впоратися сама, доглядаючи, хай їй грець, хвору дитину. Анна плакала, з носа їй часто йшла кров, і чотири дні поспіль дитину тіпала пропасниця. Коли я побачив її в ліжечку, блакитне сяйво з її очей перемістилося синіми колами під очі; вона була геть бліда і мала якісь дивні синці на колінах і ліктях. Я повіз її до лікаря, і за три дні з’ясувався діагноз: гострий лейкоз. Квиток в один бік на той світ. Лікарі давали їй чотири місяці. Всі твердили, що такі речі трапляються, і нічого тут не вдієш, і що блискавка вражає наосліп, не розбираючи — нещадно та безцільно.

Я розлютився, розпитував, дзвонив, перевіряв, оббивав пороги і кінець кінцем з’ясував, що лейкемію лікують у Німеччині. Терапія ця рятує не кожного і коштує цілі статки, але одну річ дає — надію. Раціональна норвезька держава, звісно, має на що витрачати гроші замість такої примарної речі, як надія, а батьки Боббі сказали, що така вже доля, мабуть, і нехай вирішує норвезька служби охорони здоров’я, а вони не платитимуть за якесь фантазійне лікування з Наці-меччини. Я зробив підрахунки. Якби я продавав у п’ять разів більше анаші, то й тоді не наторгував би вчасно достатньої суми. Попри те, я намагався: я працював по вісімнадцять годин на добу, робив скажені розпродажі, просуваючись у бік катедрального собору, коли в Палацовому парку вночі завмирало життя. Коли я певного дня навідався у лікарню, мене там запитали, чому до дитини ніхто не приходив упродовж трьох днів.

— А Боббі хіба не було?

Медсестра і лікар похитали головами, кажучи, що вони намагалися додзвонитись, але її телефон, як видавалося, вимкнений.

Коли я прийшов до Боббі, вона лежала у ліжку і сказала, що вона хвора, і то, мовляв, з моєї вини вона не змогла сплатити рахунки за телефон. Я пішов у туалет, щоби викинути недопалок, і побачив у відрі закривавлений ватний тампон. Глибше у тому відрі я знайшов штрикавку. Ймовірно, я знав, що це станеться: мені траплялося бачити, як більш тендітні душі, ніж Боббі, переступали цю межу.

Що я тоді зробив?

Я нічого не зробив.

I залишив Боббі там, де вона була, і намагався переконати себе, що медсестри доглянуть Анну краще, ніж мати чи батько. Я продавав анашу і відкладав гроші на бісове диво-лікування, в яке я змушував себе вірити, бо альтернатива була нестерпною, бо мій страх, що маленька дівчинка з блакитним сяйвом в очах помре, був навіть сильніший за мій страх власної смерті. Адже ми беремо розраду звідти, де її знаходимо — у німецькому медичному журналі, у штрикавці з героїном, у лискучій новій брошурі, яка обіцяє тобі вічне життя, якщо ти скоришся черговому спасителеві. Тож я продавав анашу і рахував крони, рахуючи дні.

Саме за тих обставин Рибалка запропонував мені роботу.

Два дні. Хмари висіли низько, але не проливалися ні краплею дощу. Земля оберталась, але сонця я не бачив. Години спливали — якщо таке можна уявити — іще монотонніше. Я намагався якомога більше спати, але без валіуму це виявилося неможливим.

Я божеволів. Божеволів іще більше. Кнут слушно зазначив. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.

Надвечір другого дня моє терпіння луснуло.

Маттіс хвалився, що весілля триватиме три дні.

Я викупався у струмку. Я більше не помічав мошви чи комарів — вони тепер дратували мене тільки тоді, коли лізли в очі або в рот чи сідали на хліб. І плече мені більше не боліло. Кумедно, але біль зник на ранок після похорону. Я пригадав попередній день, зважуючи, що могло мене зцілити, але нічого не надумав.

Після купання я сполоснув свою сорочку, викрутив її та вдягнув на себе. I сподівався, що сорочка просохне на тілі, доки я дістануся села. Я не одразу вирішив, чи варто брати з собою пістолет. Врешті-решт, я таки залишив його, сховавши у стіні під мохом, купно з поясом-гаманцем із грошима. Подивився на гвинтівку і короб набоїв. Згадав те, що колись мені сказав Маттіс: із єдиної причини ніхто ніколи нічого не крав у Косунді — там просто не було чого красти. Оскільки за дошками у стіні гвинтівка не вмістилась би, я загорнув її у знайдений під ліжком старий руберойд і сховав згорток під чотирма великими каменями над струмком.

А тоді я пішов.

Попри поривчастий вітер, щось важке висіло в атмосфері, щось тиснуло мені на скроні. Наче грім ось-ось загримить. Можливо, весільна гулянка вже скінчилася. Випили всю оковиту. Розібрали всіх доступних жінок. Але, наближаючись, я почув ті самі барабани, що чув за два дні до того. Я пройшов повз церкву до молу. Далі рушив на звук.

Зійшовши з дороги, я попрямував на схід, видерся на пагорб. Переді мною розкинулася кам’яниста сіра пустеля, що мисом витягнулася в бік сталево-синього моря. На перешийку мису, просто під місцем, де я стояв, лежала пласка, добре утрамбована ділянка землі, і саме там вони танцювали. Велике багаття палало поруч із п’яти- чи шестиметровим кам’яним обеліском, що стирчав із землі. Навколо нього — два кола дрібніших каменів. У композиції не було жодної виразної симетрії, взагалі жодної закономірності, але вона чимсь нагадувала зруйнований фундамент будівлі, яку так ніколи й не почали зводити. Чи, скорше, будівельний майданчик після знесення чи пожежі. Я рушив до них, додолу.

— Привіт! — гукнув мені високий блондин у саамській кафті, що саме дзюрив на верес, відступивши на край майданчика. — Хто ти?

— Ульф.

— Південець! Не тепер, то в четвер!.. Ласкаво просимо!

Він обтрусив свій пісюн, розбризкуючи краплі в усіх напрямках, заправив його в матню і простягнув мені руку.

— Корнеліус, Маттіса кузен у третіх! Ох, так.

Я вагався, чи тиснути йому руку.

— То це той камінь Риб’ячого жиру? — запитав я. — Це — зруйнований храм?

— Транстейн? — Корнеліус похитав головою. — Ні, туди його кинув Бейве-Вуолаб.

— Он як? А він хто такий був?

— Дуже сильний саам. Напівбог, можливо. Ні, на чверть! Начвертьбог.

— Гм... А навіщо тутешні чвертьбоги жбурляють брили?

— А навіщо хтось кидає важкі камені? Щоб довести, який він дужий, ясна річ! — Він засміявся. — Ульфе, чого ти раніше не прийшов? Гулянка вже закінчу­ється.

— Я неправильно зрозумів — гадав, що весільна це­ремонія відбудеться у церкві.

— З усіма тими забобонами? — Корнеліус витягнув з кише­ні фляжку. — Маттіс одружує набагато краще за недокрівних лютеранців.

— Справді? То, в такому разі, ім’ям яких богів він освячує шлюб?

Я глянув у бік багаття і довгого столу. Дівчина в зеленій сукні перестала танцювати і зацікавлено дивилася на мене. Навіть із відстані я бачив, яка в неї гарна статура.

— Богів? Жодних богів. Він одружує ім’ям норвезької держави.

— А він уповноважений це робити?

— О, так. Він один із трьох людей у районі, які мають на це право. — Корнеліус підніс стиснений п’ястук і по­чав перелічувати, по одному розгортаючи пальці: — Свя­щеник, помічник судді, капітан корабля.

— Овва! Отже, Маттіс до того ще й капітан ко­рабля?

— Маттіс? — розреготався Корнеліус і сьорбнув із фляжки. — Він тобі схожий на саамського моряка? Ти бачив його ходу? Ні, це Еліасен-старший є капітаном, і він може одружувати тільки на борту свого човна, на борт якого не ступала жодна жінка. Жодна. Ось так.

— То що ти мав на увазі з приводу Маттісової ходи?

— Такими кривоногими бувають лише кочові саами, а не саами-рибалки.

— Справді?

— Риба. — Він передав мені фляжку. — Вони в тайзі не їдять риби. І через це не отримують достатньо йоду. У них через це м’які кістки.

Він зробив ноги колесом, ілюструючи свою теорію.

— А ти, натомість...

— Фальшивий саам. Мій батько був із Бергена, але нікому про це не казав. Особливо — моїй матері.

Він засміявся, але я не зміг приєднатися, бо питво виявилось іще огиднішим за те, що я отримав був від Маттіса.

— То хто ж він тоді? Священик?

— Майже, — сказав Корнеліус. — Він поїхав аж в Осло вивчати теологію. Але потому втратив свою віру. Тому взявся за вивчення права. Він працював помічником судді у Тромсе впродовж трьох років. Ось так.

— Не ображайся, Корнеліусе, але, якщо я не помиляюся, десь вісімдесят відсотків із того, що ти мені розповів, — чи брехня, чи фантазії.

Він насупився ображено:

— Дідька лисого! Ні. Спершу Маттіс утратив віру в Бога. Потім він утратив віру в правову систему. А нині він вірить єдино у вміст алкоголю; так принаймні він сам каже.

Корнеліус розреготався і поплескав мене по спині так дружньо, що питво мало не вискочило мені зі шлунка назад у пельку. Що, можливо, було б таки на краще.

— Що це за пекельна брага? — запитав я, повертаючи йому фляжку.

— Рейкас, — відповів Корнеліус, — оленяче молоко, що перебродило. — Він сумно струснув головою. — Молодь сьогодні хоче тільки газованих напоїв, ко5ли. Снігоходів і хот-доґів. Самогон, нарти, оленина — усе це незабаром піде в минуле, і ми зійдемо геть на пси. Ось так.

Перш ніж нагвинтити на фляжку металевий ковпачок, він, для розради, ще раз ковтнув із неї.

— А осьде й Аніта йде.

Я побачив, що дівчина у зеленій сукні спроквола прямує до нас, і мимоволі випростався.

— Так, так, так, Ульфе... — промовив Корнеліус ти­хо. — Ворожити, нехай тобі поворожить, але не більше того.

— Ворожити?

— Ясновидіння, знаєш? Вона справжня шаманка. Але того, що вона захоче, тобі не треба.

— А чого вона захоче?

— Це ти вже й звідси можеш побачити.

— Гм... То чому не треба? Вона заміжня? Заручена?

— Ні, але ти сам не схочеш того, що вона має.

— Вона має?..

— Має і роздає.

Я повільно кивнув. Він поклав мені руку на плече:

— Але ти розважайся. Корнеліус не пліткар.

Він обернувся до дівчини:

— Аніто, привіт!

— Бувай, Корнеліусе.

Він засміявся і пішов геть. Дівчина зупинилася переді мною, усміхаючись стуленими вустами. Спітніла і захекана від танців. Вона мала два сердитих червоних прищі на лобі, зіниці, звужені до двох цяток, і красномовно розширені дикі очі. Наркота — ймовірно, амфетаміни.

— Привіт, — сказав я.

Замість відповіді вона оглянула мене з голови до ніг. Я переступив з ноги на ногу.

— Ти хочеш мене? — запитала вона.

Я похитав головою.

— Чому ні?

Я знизав плечима.

— Ти справляєш враження здорової чоловічої особини. Що не так?

— Я так розумію, ти сама здатна визначати подібні речі про людей.

Вона розреготалася.

— Тобі Корнеліус наплів? Атож, Аніта бачить наскрізь. І вона бачила, що ти був налаштований кілька хвилин тому. То що сталося, ти злякався мене?

— Не тебе, а за тебе. У мене підозра на сифіліс.

Коли вона реготала, я міг побачити, чому досі вона, сміючись, намагалася не показувати свої зуби.

— У мене є нацюцюрники.

— Насправді не підозра, а гірше. У мене член відвалився.

Вона підступила на крок ближче. Поклала руку мені на промежину.

— До біса ще залишилося. Ходімо, я мешкаю за церквою.

Я похитав головою і міцно вхопив її зап’ястя.

— Бісові південці, — прошипіла вона і вирвала ру­ку. — Що такого поганого — швиденько перешморгнутись? Ми однаково скоро всі помремо; чи ти не знаєш?

— Так, до мене доходили чутки, — відказав я, роззираючись у пошуках зручного шляху до втечі.

— Ти не віриш мені, — скривилась вона. — Подивись мені в очі. В очі, я сказала!

Я подивився на неї. Вона посміхнулась.

— О так, Аніта правильно бачила. У тебе смерть в очах. Не відвертайся! Аніта бачить, що ти стрілятимеш у відображення. Так, стрілятимеш у відображення.

Сигнал тривоги дзеленькнув у мене в голові.

— Про яких «південців» ти говориш?

— Про тебе, звісно.

— Про кого ще? У множині?

— Він не сказав, як його звати, — взяла вона мене за руку. — Але тепер я читаю в тобі. Тепер ти можеш.

Я вивільнив руку.

— Який він на вигляд?

— Овва! Ти не на жарт переляканий!

— Який він на вигляд?

— Чому це так важливо?

— Аніто, прошу тебе!

— Гаразд, гаразд, не панікуй. Худорлявий. Нацистський чубчик. Привабливий. Довгий ніготь на вказівному пальці.

Холера. «Рибалка завжди знаходить те, що він шукає. Ви чи я можемо не знати, як саме, але він знає. Завжди».

Я ковтнув.

— Коли ти його бачила?

— Перед тим, як ти прийшов. Він подався до селища — сказав, йому треба з кимось поговорити.

— Чого він хотів?

— Шукав іншого якогось типа з півдня на ім’я Юн. Це ти Юн?

— Мене звати Ульф, — похитав я головою. — Що він іще казав?

— Нічого. Він залишив мені свій номер телефона, на випадок, якщо я почую що-небудь, але то номер в Осло. Чого ти цією справою так переймаєшся?

— Я просто чекаю на когось, хто має підвезти мені мою рушницю, але то, ймовірно, не він.

Отже, Йонні Мо вже тут. А я залишив пістолет у лісовій хижі. Я пішов у небезпечне місце, а єдину річ, яка могла мою безпеку хоч трохи зміцнити, із собою не взяв. Бо подумав, що ця річ мені перешкоджатиме, якщо я підчеплю жінку і муситиму роздягтися. І ось я зустрів жінку і в результаті не хочу з нею роздягатися. Чи буває щось тупіше за тупість? Кумедно те, що я був роздратований більше, ніж переляканий. Я мав би конати зі страху. Він приїхав, щоби застрелити мене. Я переховуюсь тут, бо хочу вижити! Тож мені слід би опанувати себе, зосередитись і виживати, холера!

— Кажеш, ти за церквою мешкаєш?

Вона враз пожвавішала.

— Так, це недалеко.

Я подивився на посипану гравієм дорогу. Він міг по­вернутися будь-якої миті.

— Ми можемо пройти через цвинтар, щоб ніхто нас не побачив?

— Чому ти так боїшся, що нас побачать?

— Я не боюсь. Просто непокоюсь про... е-е... про твою репутацію.

— Моя репутація? — пирхнула вона. — Всім відомо, що Аніта любить чоловіків.

— Гаразд, тоді — про свою.

— О’кей, — стенула вона плечима. — Добре, якщо ти така цінна цяця.

Її будинок мав на вікнах фіранки.

А в коридорі стояла пара чоловічих черевиків.

— Чиї це?

— Батькові, — пояснила Аніта. — І нема потреби шепотіти, він спить.

— Це хіба не привід шепотіти?

— Тобі досі страшно?

Я подивився на черевики. Розмір менший, ніж у мене.

— Ні.

— Ото й добре. Заходь сюди.

Ми увійшли до її спальні. Тут було тісно, а ліжко явно розраховане тільки на одну особу. Одну дуже худорляву особу. Вона стягнула з себе сукню через голову, розстебнула мені штани й одним рухом спустила їх, разом із трусами. Потім вона розстебнула свій ліфчик і стягнула з себе трусики. Її шкіра була блідою, майже білого кольору, з червоними подряпинами по всьому тілі. Але жодних слідів від уколів. Вона була чистою. Річ у чомусь іншому.

Аніта сіла на ліжко і дивилася на мене.

— Ти міг би також скинути піджак.

Вішаючи свій піджак на єдиний у кімнаті стілець, я почув хропіння за стіною. Грубе голосне, зі скреготом на вдиху і з плямканням і свистом на видиху, подібне до гарчання поламаного глушника. Аніта понишпорила у тумбочці.

— Презервативів не лишилося, — сказала вона. — Ти мусиш бути обережним, бо я не хочу дитини.

— Я не вмію бути обережним, — негайно озвався я. — У мене ніколи не виходило. Може б, ми могли просто... е-е... трохи попеститись?

— Попеститись? — перепитала вона з відразою. — У батька є презервативи.

Вона вийшла з кімнати, як була, гола, і я почув, як відчиняються двері у сусідню кімнату; хропіння трохи вщухло, а тоді відновилося з більшою силою. За кілька секунд Аніта повернулася, шпортаючи у поношеному коричневому гаманці.

— Осьо! — кинула вона мені квадратний пакетик із дуже потертої фольги.

Я марно шукав на ньому термін придатності.

— Я не можу з презервативом, — сказав я. — У мене тоді нічого не спрацьовує.

— Запрацює, — запевнила Аніта, ухопивши мій переляканий член.

— Вибач, Аніто. Гм. То що ти робиш у Косунді?

— Стули писок.

— Гм. Може, треба трохи... е-е... йоду?

— Я сказала, стули писок.

Я подивився на тендітну руку, очевидно впевнену у своїй здатності творити дива. Я, поки там що, питав себе, де може бути Йонні. В такому малому селищі не складно було би знайти кого-небудь, хто розповів би йому про нещодавно прибулого типа з півдня, який оселився у мисливському будиночку. Він навідається і в хатину, і на весілля. Корнеліус обіцяв мовчати. Доки я тут, де я є, я в безпеці.

— Осьде! Бачив? — радісно цвірінькнула Аніта.

Я глянув на диво і сторопів. Ймовірно, то була така реакція на стрес: я читав, що у повішених часто буває ерекція. Не відпускаючи мого прутня і не припиняючи роботи, вона взяла лівою рукою пакетик із презервативом, розірвала його зубами, висмоктала з нього презерватив і, обернувши його в роті язиком, округлила розтулені губи. Потім вона нахилила голову, а коли знову піднесла її, я був цілковито споряджений і готовий до бою. Вона лягла на спину і розсунула ноги.

— Я тільки хотів сказати, що...

— Ульфе, ти ще не набалакався?

— Я не люблю, коли мене виставляють одразу після того. Мені йдеться про почуття власної гідності, якщо ти...

— Стули писок і берись до діла, доки ще здатний.

— Ти обіцяєш?

Вона зітхнула:

— Трахай мене, нарешті.

Я заліз у ліжко. Вона допомогла мені увійти в неї. Я заплющив очі і почав шкворити, не надто швидко і не надміру повільно. Вона стогнала, сипала прокльо­нами і лайкою, але, в певному сенсі, мене це заохочувало. За браком іншого метронома, я прилаштувався до ритму хропіння з сусідньої кімнати. Я відчував, як зростає напруга. Намагався не думати про стан презерватива чи про те, якою була би комбінація Аніти і мене.

Раптом вона напружилася і перестала видавати будь-які звуки. Я припинив фрикції. Я подумав, що вона щось почула, якісь підозрілі зміни у хропінні свого батька чи як хтось наближається до будинку. Я затамував подих і прислухався. Як на мене, хропіння не змінилося.

Раптом її тіло піді мною геть розм’якло. Я стривожено подивився на неї згори. Її очі були заплющені, вона здавалася неживою. Я обережно приклав великий палець і вказівний палець до її горла, шукаючи пульс. Я не міг його знайти. Холера! Чому немає пульсу? Невже вона...

Тоді низький звук полинув із її рота. Спершу приглушене гурчання, далі воно ставало голоснішим. І перетворилося на щось дуже знайоме. Скреготливий вдих і шамкання поламаного глушника на видиху.

Авжеж, вона дочка свого батька.

Я увіпхався між струнким жіночим тілом і стіною, відчув спиною холодні шпалери, а стегном — раму ліжка. Одначе тут я був у безпеці. На якийсь час. Я заплющив очі. Дві речі спали мені на думку: те, що я досі не згадав про валіум, і «ти стрілятимеш у відображення». Потому я поринув у країну снів.