Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 7

Я вже наблизився до селища достатньо, аби бачити його внизу перед собою, коли знову загули церковні дзвони. Я прискорив ходу. Зробилося прохолодніше. Можливо, тому, що хмари заступили сонце. А може, тому, що літо тут добігало кінця різко і несподівано.

У селищі не видно було ні душі, але кілька машин стояли припарковані на посипаному гравієм шляху пе­ред церквою, і зсередини чути було органну музику. Чи означало це, що наречена вже простує до вівтаря чи це просто розминка перед церемонією? Як я вже зазначав, я ніколи раніше не бачив весілля. Я подивився на припарковані автомобілі, щоби побачити, чи не сидить вона в одному з них, очікуючи на момент для свого виходу. Я помітив, що номерні знаки починалися з «Y», тобто були зареєстровані у Фіннмарку. Всі, крім одного, великого чорного «універсалу», перед номером якого не стояла жодна літера. Тобто він був з Осло.

Я піднявся сходами до церкви та обережно прочинив двері. Нечисленні лави було зайнято гостями, але я тихенько увійшов і примостився скраєчку на одній з найближчих до дверей. Органна музика стихла, і я подивився у бік олтаря. Я ніде не бачив наречених, отже, ще мав шанс побачити всю церемонію від початку до кінця. Серед гостей була група у саамських кафтах[11], але не так багато, як я сподівався побачити на саамському весіллі. На передній лаві я впізнав дві постаті за їхніми головами — руду скуйовджену чуприну Кнута і мерехтливий каскад чорних кучерів Леї, що їх вона частково прикрила шаллю. Зі свого місця я не так багато міг бачити, але, ймовірно, наречений сидів попереду, коло вівтаря, зі своїм боярином, в очікуванні нареченої. Тут і там чулися приглушене бурмотіння, покашлювання, схлипування і шморгання. Було щось дуже зворушливе в тому, що ця стримана, сувора спільнота здатна так легко розчулитися через одну весільну пару.

Кнут обернувся та оглянув зібрання. Я намагався перехопити його погляд, але він не помітив мене. Принаймні він не відповів на мою усмішку.

Знову заграв орган, і парафіяни підхопили з несподіваним піднесенням: «Ближче, Боже мій, до Тебе...».

Не скажу, буцімто я знаюсь на церковних хоралах, але мене вразило, що саме цей тут обрали до весільної церемонії[12]. І я ніколи не чув, щоб його співали так протяжно. Співці тягнули кожну голосівку до останньої межі: «Бли-и-ижче-е до-о Те-е-ебе-е, хо-оч би-и й на-а хре-есті-і-і...»

Після приблизно п’яти віршів я заплющив очі. Можливо, занудився, а можливо — від бажання сховатися, опинившись серед натовпу після кількох днів настороженої самотини. Так чи інак, а я заснув.

І прокинувся від південного акценту промовця.

Я витер слину з куточків свого рота. Напевне, хтось дав мені штурхана в поранене плече — у будь-якому разі, воно заболіло. Я протер очі. Побачив жовті кірочки з закислих від сну очей на кінчиках своїх пальців. Примружився. Промовець із південним акцентом мав на носі окуляри, волосся у нього на голові було ріденьке та безбарвне, і він був убраний у рясу, під якою я спав був колись.

—...але він також мав свої слабкості... — промовляв пастор.

Слабкості!

— ...так само, як усі ми маємо. Зогрішивши, він ладен бував радше рятуватися втечею, ніж визнати свою помилку. Збившись на манівці, він сподівався, що проб­леми самі підуть, якщо він від них усунеться на до­статньо тривалий час. Але всі ми знаємо, що від кари Господньої неможливо сховатися, що Господь завжди знайде нас. Але він також є однією з заблуканих овець Ісуса, одним із тих, хто відбився від стада, одним із тих, кого Ісус Христос хоче врятувати у милості своїй, якщо у смертну годину грішник молитиме Господа пробачити його.

Це не була весільна проповідь. Не було шлюбної пари перед вівтарем. Я випростав спину і витягнув шию. А то­ді я побачив перед вівтарем її. Велику труну.

— Цього разу, вирушаючи у свою останню путь, він, можливо, так само сподівався забути своє минуле. Спо­дівався, що його борги сплинуть самі собою і він зможе підвести риску, не сплачуючи за свої гріхи. Але його спостигло те, що всіх нас спостигне.

Я обернувся на вихід. Двоє чоловіків стояли там обабіч дверей, склавши руки на грудях. Обидва дивились на мене. Чорні костюми. Однострій кілерів. «Універсал» із Осло перед церквою. Мене обдурили. Піді­слали Маттіса, щоби він виманив мене з моєї лісової фор­теці. На похорон.

— Саме тому ми стоїмо сьогодні перед цією порожньою труною...

Це мій похорон. Порожня труна чекає на мене.

Холодний піт зросив моє чоло. Який у них план, як усе це має відбутися? Зачекають вони на закінчення церемонії чи запакують мене в ящик просто на очах у всієї публіки?

Я сягнув рукою собі за спину і переконався, що пістолет на місці. Чи слід мені вдатися до спроби силою вирватися з церкви? Чи краще влаштувати сцену: підхопитись на ноги і, показуючи на похмуру парочку коло дверей, кричати, що вони наймані вбивці з Осло, виря­джені наркоторговцем? Але хіба ж це допоможе, коли місцеві добровільно прийшли сюди, на похорон чужинця з півдня? Рибалка напевне заплатив місцевим. Він зумів навіть Лею втягти у цю змову проти мене. Або, якщо вона казала правду і в цих краях не надто цінують земну маєтність, Рибалка міг пустити про мене чутки, нібито я — втілення диявола. Самому тільки Богові відомо, як вони наміряються здійснити свій план, але я знав, що мушу тікати. Краєм ока я вгледів, як один із двох кілерів щось бурмоче до іншого. Це був мій шанс. Я вихопив пістолет із-за пояса штанів. Підвівся. Треба було стріляти зараз, до того як вони обернуться до мене і я побачу їхні обличчя.

— ...Уго Еліасена, який вийшов у море сам, попри несприятливу погоду. Ловити сайду, як сам він стверджував. А можливо — тікаючи від своїх нерозв’язаних проблем.

Я знову важко опустився на лаву і заштовхнув пістолет назад, за пояс штанів на спині.

— Ми маємо сподіватися, що, як християнин, він, зрештою, впав на коліна у своєму човні й молився, просив прощення, просив, щоб його впустили у Царство Небесне. Чимало з вас, тут присутніх, знали Уго ліпше, ніж я; але ті, з ким я розмовляв, казали, що саме так, на їхній погляд, він учинив би, бо він боявся Бога, і я вірю, що Ісус, наш пастир, почув Уго і привів його назад до свого стада.

Тільки зараз я зрозумів, як сильно калатало моє сер­це — так, ніби хотіло вискочити з грудей. Присутні знов заспівали.

— «Чисте і могутнє стадо...»

Хтось тицьнув мені в руки розгорнуту книжку хоралів Ландстада[13] і, дружньо кивнувши, показав мені на пожовклу сторінку. Я долучився до співу на дру­гому вір­ші. З невимовним полегшенням я щиро дякував долі, що дозволила мені пожити принаймні ще трішки.

Я стояв перед церквою і дивився, як від’їжджає з труною чорний «універсал».

— Що ж, — сказав літній чоловік поруч зі мною, — морська могила ліпша, як узагалі без поховання.

— Гм...

— Ти, либонь, і є той, хто оселився у мисливському будиночку? — подивився він мені в обличчя. — То як, настріляв куріпок?

— Та не дуже.

— Атож. Ми почули б тоді постріли, — кивнув він. — За такої погоди звук розноситься дуже далеко.

Я теж кивнув.

— Чому на катафалку номерні знаки Осло?

— А, то Арунсен людям в очі туман пускає. Купив машину в столиці, тож гадає, що тим вона краща.

Лея стояла на церковних сходах поруч із високим русявим чоловіком. Гурт людей, які бажали висловити родині небіжчика своє співчуття, швидко розсмоктався. За мить до того, як від’їхав автомобіль із труною, Лея голосно мовила:

— Що ж... усіх запрошуємо до нас на каву! Дякуємо всім, хто прийшов, і щасливого повернення додому тим, хто до нас не приєднається.

Мене вразило відчуття вже баченого, коли я дивився, як вона стоїть поруч із тим чоловіком на сходах, ніби то якась знайома мені картина. Від пориву вітру високий чоловік трохи сахнувся вбік.

— А хто то стоїть поруч із удовою? — запитав я свого співрозмовника.

— Уве? Він рідний брат небіжчика.

Звісно! Весільна світлина. Її либонь зробили у цьому самому місці, на сходах церкви.

— Близнюк?

— Близнюк, і геть у всьому, — підтвердив старий. — То що, ходімо на каву з тортом?

— Ти не бачив Маттіса?

— Якого Маттіса?

Отже, їх тут більше, ніж один.

— Ти маєш на увазі Спирто-Маттіса?

Отже, таки один у своєму роді.

— Він сьогодні, щонайпевніше, на весіллі Мігаля у Чеавчагеаді.

— Перепрошую?

— У долині Транстейн, там, де камінь Риб’ячого жиру, — показав він у бік, де я, пригадалося, бачив мол. — Там, де поганці вклоняються своїм нечестивим ідолам, — здригнувся він від огиди. — То що, ходімо на каву?

Запала тиша, в якій, мені видалося, я чую барабани, музику. Гамір. Пиятика. Жінки.

Я обернувся і побачив, що Лея йде у бік свого дому, тримаючи за руку Кнута. Брат небіжчика і решта людей мовчазною процесією йшли за ними дещо на відстані. Я облизав свої губи язиком, досі пересохлим зі сну. Від переляку, якого я недавно зазнав. Від випитого самогону, можливо.

— Трохи кави зараз не зашкодило би, — сказав я.

Будинок здавався геть інакшим зараз, коли він був повен гостей.

Я, киваючи, проштовхувався крізь тлум незнайомих людей і бачив невисловлене запитання у поглядах, якими вони мене проводжали. Решта, схоже, всі знали одне одного. Я знайшов Лею на кухні, де вона нарізала торт.

— Моє щире співчуття, — сказав я їй.

Вона подивилася на мою простягнуту руку і переклала ніж у ліву. Нагрітий сонцем камінь. Твердий погляд.

— Дякую. Як тобі ведеться у лісовій хатині?

— Добре, дякую, я саме повертаюся туди. Я лише хотів висловити співчуття, бо не встиг цього зробити у церкві.

— Ульфе, не треба йти отак нараз. З’їж трохи торта.

Я подивився на торт. Я не полюбляю тортів. Ніколи не полюбляв. Моя мати казала, що я — нетипова дитина.

— Так, гаразд, — погодився я, — дякую.

Позаду нас утворилася юрба, тому я взяв тарілку з тортом і вийшов у вітальню. Зрештою, я опинився коло вікна і, дещо збентежений інтенсивністю німої уваги до своєї особи, втупився у небо за вікном, ніби непокоячись, чи не збирається на дощ.

— Господь благословен.

Я обернувся. За винятком срібла на скронях, чоловік переді мною мав її чорне волосся. І її твердий щирий погляд. Я не знав, що відповісти. Повторення його «Господь благословен» видалось би фальшивим, а просте «Привіт!» — недоречно неформальним, майже зухвалим. У результаті я пробелькотів стандартне «Добрий день», попри те, що таке не дуже відповідало нагоді.

— Якуб Сара, — представився він.

— Гульф... Е-е, Ульф Хансен.

— Мій онук сказав, що ти розповідаєш анекдоти.

— Він так сказав?

— Але він не зміг пояснити мені, яка твоя професія. Чи що привело тебе сюди, в Косунд. Тільки те, що у тебе зараз гвинтівка мого зятя. І що ти не віриш у Бога.

Я знехотя кивнув — таким чином, що мій жест не був ні підтвердженням, ні запереченням, а тільки показував, що я почув сказане, — і відкусив чималий шматок торта, щоб забезпечити собі кілька секунд на роздуми. Я жував і кивав.

— І мене це не обходить, зрештою, ні те, ні те, — повів далі Якуб, — ані те, скільки часу ти думаєш тут пробути. Натомість я можу наочно переконатися, що тобі смакує мигдальний торт.

Він пильно подивився мені в очі, і я зробив зусилля, щоби ковтнути. Тоді він поклав руку мені на хворе плече.

— Запам’ятай, юначе, що милість Божа безмежна. — Він зробив паузу, і я відчував, як тепло його руки проникає крізь тканину у мою шкіру.

Він усміхнувся і пішов геть, до іншого гостя, і я по­чув, як вони обмінялися привітанням «Господь благословен!».

— Ульфе?

Мені не було потреби обертатися, щоб упізнати голос.

— Бавмося у таємні хованки!

Він дивився на мене дуже серйозно.

— Кнуте, я...

— Прошу тебе!

— Гм... — подивився я на залишки торта. — Що таке таємні хованки?

— Треба ховатися так, щоб ніхто з дорослих не здогадався, що ти ховаєшся. Не дозволяється бігати, або кричати, або сміятися, і не дозволяється ховатись у безглуздих місцях. Ми так бавимося на парафіяльних зібраннях. Це — чудова гра. Цур я перший іду шукати!

Я роззирнувся навсібіч. Крім Кнута, дітей тут не було. Він сам на батьковому похороні. Таємні хованки. Чом би й ні?

— Я рахуватиму до тридцяти трьох, — прошепотів він. — Від цієї миті.

Він обернувся обличчям до стіни — так, наче роздивляється весільну світлину батьків, а я, поки там що, поставив свою тарілку, тихцем вийшов із кімнати і проминув коридор. Зазирнув на кухню, одначе Леї там уже не було. Я вийшов надвір. Вітер посилився. Я обійшов навколо старого автомобіля. Від пориву вітру кілька крапель дощу вдарили у вітрове скло. Я повернув за будинок. Прихилився до муру під прочиненим вікном майстерні. Закурив цигарку.

І лише коли вітер на мить ущух, я почув із вікна голоси:

— Уве, відпусти! Ти випив і сам не знаєш, що верзеш.

— Леє, не треба опиратись. Ні до чого затягувати жалобу, Уго цього не хотів би.

— Ти не знаєш, чого хотів би Уго!

— Зате я знаю, чого хочу я. І завжди хотів. І ти теж цього хочеш.

— Уве, зараз же відпусти. Інакше я кричатиму.

— Так, як ти кричала тієї ночі під Уго? — Хрипкий п’яний сміх. — Ти багато сперечаєшся, Леє, але кінець кінцем ти поступаєшся, слухаєшся чоловічої волі. Як ти послухалася Уго і як ти корилася своєму батькові. І слухатимеш мене.

— Ніколи!

— Так ми робимо це в нашій родині, Леє. Уго був моїм братом; тепер він пішов, а ти і Кнут — на моїй відповідальності.

— Уве, годі вже.

— Запитай свого батька.

Наступної миті голоси стихли, і я спитав себе, чи не слід мені щось зробити. I залишився стояти, де стояв.

— Леє, ти вдова і мати. Будь розсудливою. Ми з Уго все ділили на двох. Тож він би хотів цього, я тобі точно кажу. І цього хочу я. Тепер іди сюди, дай мені лишень... ой! Чортова баба!

Грюкнули двері.

Я почув порцію лайки. Щось упало на підлогу.

Саме тоді Кнут вигулькнув з-поза рогу будинку. Він широко роззявив рота, щоб заверещати, і я налаштувався на крик, що негайно виказав би мене.

Але крик не пролунав. Версія німого кіно.

Таємні хованки.

Я викинув цигарку і поспішив до хлопчини, на мигах показуючи, що визнаю свою поразку. Я підвів його до гаража.

— Я рахуватиму до тридцяти трьох, — сказав я і відвернувся до червоного «фольксвагена» його матері.

Я чув, як він побіг, а тоді, як відчинилися вхідні двері.

Чесно дорахувавши до тридцяти трьох, я повернувся в будинок.

Вона знову стояла у себе на кухні й чистила картоплю.

— Привіт, — сказав я тихо.

Лея піднесла погляд на мене. Щоки у неї палали, в очах бриніли сльози.

— Пробач, — сказала вона, шморгнувши носом.

— Тобі хто-небудь міг би сьогодні допомогти з приготуванням вечері.

— Мені всі пропонували допомогу. Але я гадаю, що мені самій краще бути при якійсь роботі.

— Так, мабуть, це слушна думка, — сказав я, сідаючи за кухонний стіл, і помітив, як вона враз напружилася. — Тобі немає потреби підтримувати розмову. Я просто хочу відпочити якусь хвилину перед дорогою... а мені тут наче й нема з ким спілкуватися.

— Крім Кнута.

— О так, він сам здебільшого і провадить розмо­ву. Розумний хлопчик. Він багато замислюється, як на свій вік.

— Йому було про що замислитись.

Вона витерла ніс тильним боком долоні.

— Так.

Я відчув потребу сказати дещо, і слова самі рушили в путь, хоч я був не зовсім упевнений, які вони будуть. Вони нібито самі склались у фрази, не питаючи моєї згоди чи дозволу. Та коли вони пролунали, їхня логіка виявилася цілком досконалою.

— Якщо ти хочеш жити самостійно, вдвох із Кнутом, — промовив я, — але не впевнена, чи впораєшся, я охоче тобі допоміг би.

Я подивився на свої руки. Я чув, що вона припинила чистити картоплю.

— Я не знаю, чи довго ще мені судилося жити, — вів я далі, — і в мене немає рідні. Жодних спадкоємців.

— Ульфе, про що ти говориш?

Так, про що, власне, я зараз говорив? Чи виникли ці думки впродовж кількох хвилин, що минули, відколи я стояв під прочиненим вікном?

— Тільки про те, що в разі, коли я зникну, подивись у стіні, за надірваними дощечками трохи ліворуч від шафи, — закінчив я, — під мохом.

Картоплечистка впала їй з рук у раковину, і Лея втупила у мене стурбований погляд.

— Ульфе, ти хворий?

Я похитав головою на знак заперечення.

У погляді її синіх очей я бачив безмежну далечінь. Ту глибину, яку, напевне, бачив також Уве. І в якій він потонув.

— У такому разі я не впевнена, що тобі варто про таке думати, — сказала вона. — А ми з Кнутом дамо собі раду, щодо цього теж не турбуйся. Якщо ти шукаєш, на кого витратити гроші, то в селищі чимало людей у скруті не до порівняння з нашою.

Я відчув, як мені спаленіли щоки. Лея повернулася до мене спиною і знову взялася до картоплі. Тоді знову зупинилася, почувши, як рипнув мій стілець.

— Але дякую, що прийшов, — сказала вона. — Твоя поява розважила Кнута.

— Ні, це я тобі дякую, — відповів я, прямуючи до дверей.

— І...

— Що?

— За два дні у нас молитовне зібрання. О шостій. Як я вже казала, тобі будуть раді.

Я знайшов Кнута у — як я зрозумів — його кімнаті. З-під ліжка стирчали його худі ноги у футбольних бутсах, розмірів на два менших, ніж йому слід би взувати. Він захихотів, коли я витягнув його звідти і кинув на ліжко.

— Я вже зараз іду, — повідомив я.

— Так скоро? Але ж...

— У тебе є футбольний м’яч?

Він кивнув, хоча нижня губа була закопилена.

— Це добре. Тоді ти можеш відпрацювати точний удар проти гаражної стіни. Намалюй на ній крейдою коло і намагайся поцілити якомога точніше. І щоразу перехоплюй м’яча, коли він відбивається від муру. Якщо ти зробиш так тисячу разів, то будеш найкращим у команді, коли решта повернуться у кінці літа.

— Я не в команді.

— Але будеш, якщо так зробиш.

— Я не в команді, бо мені не дозволено грати.

— Тобі забороняють?

— Мама дозволяє, але дідусь каже, що спорт відвертає нашу увагу від Бога і що решта світу може марнувати неділю, репетуючи на стадіонах і ганяючи м’яча, але наша неділя належить Слову Божому.

— Розумію, — збрехав я. — А що твій батько на це казав?

Хлопець знизав плечима.

— Нічого.

— Нічого?

— Його це не обходило. Його обходило тільки...

Кнут замовк. В очах у нього стояли сльози. Я обняв його за плечі. Мені не було потреби чути це. Бо я вже знав. Я зустрічав силу-силенну отих Уго: деякі з них були моїми клієнтами. Сам я теж удавався до такого роду втечі, я завжди потребував цієї розрядки. Та зараз, коли я сидів поруч із тим хлопчиком і він горнувся до мене, я відчував його німі схлипування, від яких здригалося його тепле тіло, і я думав, що — ось воно, те, від чого жоден батько не зможе втекти, хоч би як він намагався. Це благословення і прокляття, яке міцно прив’язує тебе до твого пагона. Але хто я такий, щоб судити про такі речі? Я, котрий — нехай за власним бажанням чи ні — покинув свій корабель іще до того, як його спустили на воду. Я відпустив Кнута з обіймів.

— Ти прийдеш на молитовне зібрання? — запитав він.

— Не знаю. Але я маю для тебе нову роботу.

— Згода!

— Це схоже на таємні хованки: ти не мусиш про це нікому нічого казати.

— Супер!

— Як часто приходить автобус?

— Чотири рази на добу. Два автобуси з півдня і два зі сходу. Два вдень і два вночі.

— Гаразд. Я хочу, щоби ти простежив за прибуттям денного автобуса з півдня. Якщо з нього зійде хтось, кого ти не знаєш, одразу йди до мене. Бігти, кричати, комусь щось казати не треба. Те саме стосується прибуття будь-яких машин із Осло. Ти все зрозумів? Я щоразу платитиму тобі п’ять крон.

— Це щось на кшталт... шпигунської місії?

— Так, щось на манір того.

— Це ті люди, що мають тобі привезти твій дро­бовик?

— Тож, до скорого, Кнуте.

Я скуйовдив йому чуприну і пішов геть.

Дорогою я зустрів у коридорі високого русявого чо­ловіка, що вивалився з туалету. Я чув гуркотіння води у зливному бачку позаду нього, а він іще порпався з опе­різкою своїх штанів. Він підвів голову і подивився на мене. Уве Еліасен.

— Господь благословен! — привітав я його.

Виходячи з дому, я відчував у себе на спині його важкий п’яний погляд.

Я зупинився на півдорозі до лісу. Вітер доносив торохтіння-гупання барабанів. Але я вже втамував свій голод — побачив достатньо інших людей.

«Гадаю, час мені йти додому та наплакатися досхочу», — так, траплялося, казав Туральф пізно ввечері. Ця його репліка завжди розвеселяла решту компанії. Інша річ, однак, що саме так Туральф чинив, як казав.

«Постав лишень свого сердитого чувака, — казав він, прийшовши додому. — Спустімося в чорні глибини». Я не знаю, чи йому справді подобався Чарлз Мінгус або щось іще з моїх джазових записів, чи його просто тягло в товариство іншого нещасного виродка. Втім, іноді ми з Туральфом поринали у гнітючий морок одночасно.

«Тепер ми реально нещасні!» — сміявся він.

Ми з Туральфом називали це чорною дірою. Я прочитав був про одного типа на ім’я Фінкельштейн: той виявив діри в космічному просторі, які всмоктують геть усе, що до них наблизиться, навіть світло, і вони настільки чорні, що їх неможливо спостерігати простим оком. І саме щось таке відчували ми. Ти нічого такого не помічаєш, ти просто живеш своїм життям, аж раптом, одного чудового дня, ти фізично відчуваєш, що потрапив у гравітаційне поле, і тоді тобі кінець, тебе за­смоктує чорна діра безнадії та нескінченного розпачу. А там усе постає дзеркальним відображенням звичної дійсності по цей бік, і ти вже питаєш себе: а чи є сенс шукати надію, чи є хоч якісь підстави не впадати у відчай? У тій дірі ти просто дозволяв часові плинути своїм курсом, ти лише ставив запис депресивної душі, гнівливого джазмена Чарлза Мінгуса, і сподіваюся, що вискочиш із іншого боку, як та чортова Аліса вискочила з кролячої нори. Втім, за Фінкельштейном та іже з ним, це може саме так бути: себто по той бік чорної діри є таке собі чарівне задзеркалля... Не знаю, але, як на мене, це настільки гарна і надійна релігія, наскільки будь-яка інша.

Я подивився туди, де, я знав, біжить стежка. Натомість ландшафт, тягнучись угору, здавалося, розчинявся у хмарах. Десь там, далі на північ, починалася довга ніч.