Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 11

Ми спрямували човен до ост­рова, і кіль м’яко врізався у прибережний пісок. Цей акуратно заокруглений загадковий острівець ніби ві­дірвався від порослого вересом плато і різко відскочив на кількасот метрів від материка. Кнут скинув черевики і, прочалапавши мілиною на берег, прив’язав човен до скелі. Я запропонував Леї перенести її на сухе, але вона тільки посміхнулася і запропонувала мені навзаєм те саме.

Ми з Кнутом розклали багаття, а Лея патрала і чистила рибу.

— Одного разу ми наловили стільки риби, що мусили йти по тачку, щоб забрати її всю з човна, — сказав Кнут.

Він уже облизував губи. Не пригадую, щоб я так полюбляв рибу, коли був хлопчиком. Можливо, тому, що мені її здебільшого давали у вигляді ретельно просмажених риб’ячих котлет, риб’ячих паличок або у формі кульок у білому, подібному до сперми соусі.

— З цього буде дуже багато їжі, — сказала Лея, обернувши цілу рибину у срібну фольгу і кладучи її просто на вогонь. — Десять хвилин.

Кнут виліз мені на спину, збуджений перспективою скорого бенкету.

— Борюкаймося! — кричав він, чіпляючись за мене, коли я спробував підвестися. — Південець має померти!

— Щось там у мене наче комар на спині? — відгукнувся я, сіпаючись назад і вперед, як бик під вершником на родео, аж доки хлопець не ляпнувся, радісно верещачи, на пісок.

— Якщо ми боротимемось, то робімо це правильно, — запропонував я.

— Гаразд! А як правильно?

— Боротьба сумо, — пояснив я і, взявши дрючок, накреслив коло на вологому піску. — Хто перший змусить суперника ступити поза коло, той переможець.

Я показав йому церемонію, що має передувати кожному туру змагань, і як ми маємо сидіти навпочіпки навпроти один одного за межами кола і один раз плеснути в долоні.

— Це молитва до богів, щоби вони були поряд із на­ми у бою, щоби ми на залишилися самі.

Я бачив, що Лея насупилась, але вона нічого не сказала.

Хлопчик повторював за мною всі рухи, коли я повільно підніс руки, подивився долі, а тоді поклав долоні на коліна.

— Так ми розчавлюємо злих духів, — сказав я, тупаючи ногами.

Кнут зробив те саме.

— Приготувались... увага... — проказав я.

Кнут скривив обличчя в агресивній гримасі.

— ...бій!

Він стрибнув у коло і пхнув мене плечем.

— Ти вилетів! — переможно оголосив він.

Мій слід за межами кола не залишав сумнівів. Лея сміялась і аплодувала.

— Боротьба на цьому не закінчується, рікіші Кнут-сан із Фіннмарк-кен, — прогарчав я, знову сідаючи навпочіпки. — Хто переможе у п’яти сутичках, той Футабаяма.

— Фута?.. — швидко присів Кнут на протилежному боці.

— Футабаяма. Легенда сумо. Здоровенський жирний мугиряка. — Приготувались... увага...

Я ухопив його в замок і виніс далеко за межі кола.

На час, коли рахунок становив 4:4, Кнут так упрів і розходився, що забув про попередні церемонії та одразу несамовито кинувся на мене.

Я відступив убік. Він не міг вчасно зупинитись і, спотикаючись, вилетів за межі кола.

Лея розреготалася. Кнут лежав нерухомо, головою у піску.

Я сів поруч з ним.

— У сумо деякі речі важливіші, ніж перемога, — сказав я. — Зокрема, вміння виявляти гідність як у перемозі, так і в поразці.

— Я програв, — прошепотів Кнут у пісок. — Гадаю, що гідність простіше показувати, коли виграєш.

— Безперечно.

— То вітаю тебе. Ти Фута... Фута...

— ...баяма. І Футабаяма вітає тебе, мужній Хаґу­раямо.

Він підвів голову. Його мокре обличчя було геть обліплене піском.

— А це хто?

— Учень Футабаями. Хаґураяма теж згодом став майстром.

— Правда? Він переміг Футабаяму?

— О, так. Він грав з ним, удаючи поразки. Він просто мав спершу дізнатися від Футабаями кілька важливих способів. Наприклад, як треба програвати.

Кнут сів. Скоса подивився на мене.

— Ульфе, хіба, програючи, ти робишся кращим у боротьбі?

Я спроквола кивнув. Я бачив, що Лея теж прислухається до розмови.

— Ти навчаєшся, — я прибив комара, що сів мені на руку, — краще програвати.

— «Краще програвати»? Який сенс бути в цьому добрим?

— У житті здебільшого берешся до речей, які то­бі не до снаги, — сказав я. — У результаті програєш час­тіше, ніж виграєш. Навіть Футабаяма раз у раз програвав, перш ніж почав вигравати. А хіба ж не важ­ли­во бути кращим у тому, що тобі випадає робити частіше?

— Мабуть, що так, — розважив Кнут і задумався. — Але що означає бути добрим у програванні?

Глянувши йому через плече, я зустрівся поглядом із Леєю.

— Насмілитися на черговий програш, — сказав я.

— Їжа готова, — відгукнулася Лея.

Шкура тріски прилипла до сріблястої фольги, тож коли Лея розгорнула страву, нам залишалося тільки витягувати шматочки білого філе і відправляти їх у рот.

— Райський смак, — прокоментував я, сам не знаючи до ладу, що я мав на увазі під «райським», але точніше слово мені на думку не спадало.

— М-м-м, — по-котячому муркотів Кнут.

— Бракує тільки білого вина, — докинув я.

— Пекло, — нагадав хлопчик, блиснувши зубами у посмішці.

— Ісус уживав вино, — завважила Лея. — В будь-якому разі, з тріскою п’ють червоне.

Вона засміялася, коли ми з Кнутом обоє перестали жувати і витріщилися на неї.

— Принаймні таке я чула!

— Тато випивав, — сказав Кнут.

Лея перестала сміятися.

— Іще борюкатися! — вимагав Кнут.

Я погладив своє черево, щоб показати, який я на­пханий.

— Нудно... — закопилив він губу.

— А пошукай лишень, чи знайдеш чаїні яйця, — запропонувала йому Лея.

— Яйця, о цій порі року? — здивувався Кнут.

— Літнє несіння, — сказала вона. — Таке зрідка, але трапляється.

Він примружив одне око. Тоді підвівся, рвонув з місця берегом і зник за пагорбом.

— Літнє несіння? — запитав я, вкладаючись на пісок. — Це правда?

— Я думаю, що трапляється що завгодно, — відповіла вона. — Але ж я сказала, що рідко.

— Як оце ви?

— Ми?

— Лестадіанці.

— То ось як ти сприймаєш нас?

Лея примружила очі, і я зрозумів, від кого Кнут підчепив свою звичку мружитись.

— Ні, — сказав я після паузи і заплющив очі.

— Ульфе, розкажи мені щось.

Вона підмостила собі під голову оту куртку, що я взяв у елінгу.

— Що саме?

— Що-небудь.

— Дай лишень подумати.

Ми лежали мовчки. Я дослухався до потріскування багаття і тихого плюскоту прибою.

— Літньої ночі у Стокгольмі, — почав я, — зелено. Всі сплять. Ми поволі йдемо додому з Монікою. Зупиняємось і цілуємось. А тоді рушаємо далі. Ми чуємо сміх із якогось відчиненого вікна. З архіпелагу долинає вітерець, приносячи запахи трави і водоростей. — Я подумки мугикав мелодію. — Бриз пестить наші обличчя, я притискаю її ближче до себе, і ночі не існує, тільки тиша, тіні, вітерець.

— Як славно, — заохотила мене Лея. — Розповідай далі.

— Ніч коротка і світла, й вона спливає, коли прокидаються дрозди. Чоловік припиняє веслувати, задивившись на лебедя. Коли ми йдемо Західним мостом, нас обганяє порожній трамвай. Тієї ночі, в цілковитій таємниці, у Стокгольмі розквітають дерева, а вікна освітлюють місто кольоровим світлом. І місто наспівує пісню всім, хто спить, і тим, хто має вирушати в далеку путь, але знову повернеться до Стокгольма. Вулиці пахнуть квітом дерев, і ми знову цілуємося і неквапом, повільно йдемо через місто додому.

Я прислухався. Хвилі. Багаття. Віддалені крики чайок.

— Моніка — це твоя кохана?

— Так, — сказав я, — вона моя кохана.

— Еге. А давно?

— Зараз. Скільки ж це... Років із десять чи близько того, гадаю.

— Це чимало.

— Так, але ми кохалися по три хвилини за раз.

— Три хвилини?

— Три хвилини і дев’ятнадцять секунд, якщо точно. Стільки часу вона виконує цю пісню.

Я почув, як вона сіла.

— Те, що ти щойно мені розповів, — це пісня?

— «Повільно йдемо собі містом», — сказав я. — Мо­ніка Зеттерлунд[14].

— І ти ніколи не бачився з нею?

— Ні. У мене був квиток на її концерт зі Стівом Куном у Стокгольмі, але Анна саме захворіла, і я мусив працювати.

Вона кивнула мовчки.

— Мабуть, гарно бути щасливими одне з одним, — сказала вона. — Я маю на увазі — як ота пара у пісні.

— Але це недовго триває.

— Ти не знаєш цього.

— Твоя правда. Ніхто не знає. Однак, із твого досвіду, це триває?

Раптовий порив холодного вітру змусив мене розплющити очі. Я щось побачив на краю кручі по той бік морської гладіні. Можливо, силует великої скелі. Я обернувся до Леї. Вона сиділа зсутулена.

— Я лише кажу, що все може трапитись у світі, — сказала вона. — Навіть вічне кохання.

Окремі пасма волосся впали їй на обличчя, і мене вразило, що у неї теж є оте... оте саме блакитне мерехтіння. Якщо тільки це не була звичайна гра світла.

— Вибач, це не має мене обходити. Я тільки...

Я зупинився. Мої очі шукали той силует скелі на кручі, але не знаходили його.

— Ти тільки, що?

Я глибоко вдихнув. Я знав, що пошкодую про це.

— Я стояв тоді під вікном майстерні... тоді, після похорону. Я мимоволі підслухав вашу розмову з братом твого чоловіка.

Вона схрестила руки на грудях. Уважно подивилася на мене. Збентеження чи обурення в її погляді не було. Вона глянула в той бік, куди побіг Кнут, а тоді знову перевела погляд на мене.

— Я не маю досвіду щодо того, скільки часу може тривати кохання до чоловіка, бо я ніколи не любила чоловіка, якого мені дали.

— Дали? Ти хочеш сказати, то був шлюб за домовленістю?

Вона похитала головою.

— У давніші часи родини домовлялися про шлюби, так. Для зміцнення міжкланових союзів. Пасовища і стада оленів. Єдина віра. У мене з Уго шлюб не був такого штибу.

— А якого?

— З примусу.

— Хто тебе змусив?

— Обставини.

Вона знов озирнулася, чи немає поруч Кнута.

— Ти...

— Так, я завагітніла.

— Я розумію, що ваша релігія не надто терпима до позашлюбних дітей, але Уго ж не був із лестадіанської родини?

Вона похитала головою.

— Обставини й батько. Ці дві речі присилували нас обох. Він сказав, що вижене мене зі спільноти, якщо я не вчиню, як він звелів. Вилучення зі спільноти означає, що залишаєшся геть сама, жодної душі поруч. Ти розумієш?

Вона приклала руку до рота. Спершу я думав — щоб затулити згоїну на губі.

— Я бачила, що відбувається з людьми, яких вилучили...

— Я розумію...

— Ні, Ульфе, ти не розумієш. І я не знаю, навіщо я розповідаю це сторонній людині.

Тільки зараз я почув схлипування у її голосі.

— Можливо, саме тому, що я чужий.

— Так, можливо, — шморгнула вона носом. — Ти поїдеш звідси.

— А як твій батько змусив Уго, який не був членом спільноти, з якої він міг би його вилучити?

— Батько сказав їм, що коли Уго не одружиться зі мною, він подасть на нього в поліцію за те, що той зґвал­тував мене.

Я мовчки подивився на неї.

Вона випростала спину, піднесла голову і спрямувала погляд у море.

— Так, я вийшла заміж за чоловіка, який зґвалтував мене, коли мені було вісімнадцять. І народила від нього дитину.

Пронизливий вереск долинув із материка. Я обернувся. Чорний баклан пролітав низько над водою попід кручею.

— Бо таким є ваше тлумачення Біблії?

— У нашому домі тільки одна людина сміє тлумачити Святе Письмо.

— Твій батько.

Вона знизала плечима.

— Тієї ночі я прийшла додому і розповіла матері, що Уго зґвалтував мене. Вона розраджувала мене, як уміла, одначе сказала, що найкраще буде забути про це. Що кому дасть засудження одного із синів Еліасена за зґвал­тування? Та коли з’ясувалося, що я вагітна, вона пішла до батька. Найперше, про що він запитав, — чи молилися ми Богу, щоб я не завагітніла. А друга річ, яку він сказав, — що Уго та я маємо побратися.

Вона судомно ковтнула. На мить замовкла. І я зрозумів, що вона про це мало з ким розмовляла. Най­імовірніше — взагалі ні з ким. Я став для неї першою та найкращою нагодою висловити ці речі вголос після похорону чоловіка.

— Тоді він пішов до старого Еліасена, — повела вона далі. — Батько Уго і мій батько — впливові люди тут, у селищі — кожен у свій спосіб, звісно. Старий Еліасен дає людям роботу в морі, а мій батько дає їм Слово Боже і знімає тягар з їхніх змучених душ. Батько сказав, що коли Еліасен не дасть згоди, то він легко зуміє намовити когось зі своєї пастви дати свідчення, буцім вони щось певне бачили і чули тієї ночі. Старий Еліасен відповів, що немає потреби йому погрожувати, що я без того підхожа пара його синові та, можливо, навіть допоможу його Уго зробитися трохи розважливішим. І щойно ті двоє домовилися, що так має бути, так це і сталося.

— То як же... — почав я, але мої слова перервав інший крик.

Цього разу не пташиний.

Кнут.

Ми підхопилися.

«Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».

І знову крик. Ми побігли на голос. Я першим досяг верхівки острова-пагорба. Побачив його. Обернувся до Леї, яка бігла за мною, підібравши руками спід­ницю.

— З ним усе гаразд.

Хлопчик стояв приблизно у ста метрах від нас, трохи нижче і видивлявся щось на березі.

— Що там таке? — гукнув я до нього.

Він показав на щось чорне на лінії прибою. А потім я відчув сопух. Трупний сопух.

— Що там? — і собі запитала Лея, підходячи до мене.

Я зробив так само, як Кнут, — показав рукою.

— Смерть і руїна, — сказала вона.

Я притримав Лею, коли вона хотіла спуститися до Кнута.

— Може, тобі варто зачекати тут, а я піду й подивлюся, що там таке.

— Не треба, — сказала вона. — Я бачу, що то таке.

— Отже... що там?

— Дитинча.

— Дитинча?

— Молодий тюлень, — пояснила вона. — Мертвий.

Іще стояла ніч, коли ми повертались.

У цілковитому спокої і тиші. Чути було тільки плюс­кіт весел, коли вони піднімалися з води, і краплі, падаючи з них, виблискували, як діаманти, у косих променях сонця.

Я сидів на кормі, спостерігаючи, як веслують мати і син. У мене в голові крутився мотив «Повільно йдемо собі містом». Вони були наче єдиний організм. Кнут видавався глибоко зосередженим і намагався зберігати тверду поставу, напружуючи спину і стегна, тримаючи спокійний, «дорослий» ритм веслування. Його мати сиділа позаду сина, підлаштовуючись під його рухи і стежачи за тим, щоби веслувати синхронно. Ніхто не казав ні слова. Жили й сухожилля на її руках напиналися, а її чорне волосся спадало на один бік, коли вона раз у раз оберталася, щоби глянути через плече і переконатися, що курс правильний. Звісно, Кнут намагався не показувати, що він сподівається справити на мене враження своїми навичками гребця, але таки видавав себе, періодично зиркаючи на мене очікувально. Я випнув щелепу і кивнув на знак поцінування. Він удав, буцімто не помітив, але я побачив, що він почав вкладати у свої рухи ще більші зусилля.

Прикріпивши линву до шківа, ми затягли човен на його дерев’яну направну і в елінг. Тягти важкий човен було навдивовижу легко. Я не міг не думати про нездоланну винахідливість людства і його здатність до виживання. І про нашу готовність робити, в разі потреби, жахливі речі.

Ми йшли гравійною дорогою до селища. Зупинилися біля телеграфного стовпа на початку стежки. Афіша танцювальної групи сховалася під новішим шаром плакатів і оголошень.

— Прощавай, Ульфе, — сказала вона. — Мені приємно було згаяти з тобою час. Щасливо тобі дістатися дому і спокійного тобі сну.

— До побачення! — сказав я і всміхнувся.

Вони тут дуже серйозно сприймають слова прощання. Можливо, тому, що відстані великі, а оточення су­воре. Жодної гарантії, що ви скоро побачитесь. Якщо взагалі ще побачитесь.

— І ми були б дуже раді тобі, якби ти прийшов на молитовне зібрання у парафіяльному будинку в суботу вранці.

Вона промовила ці слова дещо напружено і трохи поморщилась.

— Правду я кажу, Кнуте?

Кнут мовчки кивнув, сонний і втомлений.

— Дякую, але гадаю, що мені, ймовірно, вже запізно думати про спасіння.

Я не знаю, чи умисною була двозначність моїх слів.

— Почути Слово ніколи не зашкодить.

Вона дивилася на мене отим своїм дивним проникливим поглядом, нібито щось шукаючи очима.

— За однієї умови, — сказав я. — Якщо дозволиш потім поїхати твоїм автомобілем до Алти. Мені треба купити деякі речі.

— А ти впораєшся з машиною?

Я стенув плечима.

— Може, мені поїхати з тобою? — запитала вона.

— Ти не мусиш.

— Вона не така проста, як тобі здається.

Я не знаю, чи умисною була двозначність її слів.

Діставшись хатини, я ліг і одразу заснув, не торкнувши пляшки з самогоном. Наскільки я можу пригадати, тієї ночі я не бачив снів. І прокинувся з відчуттям, наче щось сталося. Щось гарне. Щось таке, чого не траплялося зі мною вже збіса давно.