Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 15

Як закінчується оповідка?

Мій дід був архітектором. Він казав, що лінія — а так само сюжет — закінчується там, де вона починалася. І навпаки.

Він проектував церкви. Тому, що він знався на справі, як він сам пояснював, а не тому, що вірив у Бога чи в будь-яких богів. То був його спосіб заробляти на життя. Але він також казав, буцім йому прикро, що не вірить у Бога, за зведення храмів для якого йому платили гроші. Тоді його робота видавалась би йому більш значущою.

«Я мав би проектувати лікарні в Уганді, — твердив він. — Розроблення проекту забирало би днів п’ять, а будівництво — десять, і ті лікарні рятували би життя. Натомість я сиджу по декілька місяців над проектуванням пам’ятників марновірству, яке нікого не рятує».

«Бомбосховища», — так він назвав свої церкви. Місця сховку від страху смерті. Притулок для невиліковної людської надії на вічне життя.

«Було б дешевше видавати людям теплу ковдру і плю­шевого ведмедика, щоб їх розрадити, — казав він. — Але, напевне, це на краще, коли я проектую церкви, на які людям приємно дивитися, ніж коли б цю роботу довірили якому-небудь нездарі. Із тих, що засмічують країну монстрами, які чомусь називають церквами».

Ми сиділи в задушливому смороді будинку для старих, мій багатий дядько, мій двоюрідний брат і я, але жоден із тих двох не слухав. Бассе повторював усе те, що казав уже сотню разів. Вони кивали, бурмотіли щось на знак згоди і знай позирали на годинник. Перед тим як ми увійшли, мій дядько сказав, що півгодини буде достатньо. Я хотів залишитися на триваліший час, але мій дядько був за кермом. Бассе почав уже трохи плутатись у спогадах і думках, але я охоче слухав усе, що він повторював, усі його міркування про життя. Можливо, тому, що від нього отримував відчуття безумовної визначеності деяких речей. «Ти помреш, хлопче. При­йми смерть, як чоловік!» Непокоїв мене тільки острах, що одна зі старших медсестер — та, що носила розп’яття на шиї, — переконає його віддати душу їхньому Богові, коли наблизиться кінець. Напевне, я усвідомлював, що це стало би травмою для хлопчика, що зріс із дідовим атеїзмом. Я не вірив у життя після смерті, але я вірив у смерть після життя.

У будь-якому разі нині саме ця ідея становила мою таємну надію та бажання.

Минуло два дні, відколи за Леєю зачинилися двері.

Два дні, лежачи в ліжку в лісовій хижі та спустошуючи одну з пляшок напою, я перебував у вільному па­дінні.

То як ми закінчимо цю історію?

Зневоднений алкоголем, я вивалився з ліжка і, похитуючись, добрів до струмка. Я опустився навколішки у воду і пив. А потім я просто сидів і дивився на своє відображення у коловороті поміж каміння.

А тоді я зрозумів.

«Ти стрілятимеш у відображення».

Холера! Чом би й ні? Вони не дістануть моєї шкури. Я сам упораю себе. Лінія замкнеться тут. І що, в біса, в цьому такого страшного? «Son quatro días», — казав Бассе іспанською, тобто «життя триває кілька днів».

Майже в захваті від свого рішення я кинувся назад у хижу.

Гвинтівка стояла, притулена до стіни.

То було гарне рішення, рішення без жодних наслідків для решти світу. Ніхто за мною не побиватиметься, мене нікому не бракуватиме, я нікому не завдам страждань чи неприємностей. Себто від такої розв’язки всім буде краще. Тож тепер мені залишалося лише втілити своє рішення у життя, перш ніж мною оволодіє страх, перш ніж мій підлий, ненадійний мозок вигадає якісь відчайдушні аргументи на користь продовження мого нікчемного животіння.

Я поставив приклад гвинтівки на підлогу і взяв у рот люфу. Сталь мала від пороху гіркувато-солоний смак. Щоб дотягтися до спускового гачка, я мусив так глибоко встромити люфу собі в горло, що аж поранив піднебіння. Я ледве сягнув спускового гачка вказівним пальцем. Гаразд, до справи. Самогубство. «Найгірше, коли куштуєш уперше».

Замало не вивихнувши собі плече, я натиснув на спусковий гачок.

Сухо клацнув метал.

Холера.

Я й забув, що всі кулі — в тілі північного оленя.

Але у мене було ще достатньо набоїв. Десь там.

Я понишпорив у шафі й по полицях. Не так багато було тих місць, куди я міг би сховати короб із набоями. Зрештою, ставши навколішки і зазирнувши під ліжко, я знайшов їх там. Я вклав набої у магазин. Так, я знаю, що однієї кулі в мозку достатньо, але я почувався якось надійніше, знаючи, що маю запас амуніції на випадок, якби щось пішло не так. Крім того, мої пальці тремтіли, тож мені ще знадобився певний час. Одначе врешті-решт я вставив магазин у гвинтівку і зарядив її, як показувала Лея.

Я знову вклав люфу гвинтівки у рот. Він був мокрий від слини і слизу. Я потягнувся до спускового гачка. Але гвинтівка, здавалося, стала довшою. Чи то я став коротшим. Чи то я вже давав задній хід?

Ні, я нарешті таки спромігся покласти свій палець на спусковий гачок. І тепер я знав, що це станеться, що мій мозок не зупинить мене. Я знав, що навіть мій мозок не зуміє вигадати достатньо переконливі контраргументи, бо він теж прагнув відпочинку, припинення вільного падіння, він хотів такого мороку, що не був би його власним мороком.

Я набрав повні груди повітря і почав натискати на спусковий гачок. Гудіння у вухах прибрало особливого металевого відтінку. Стривайте! Це гуде не всередині моєї голови — звук надходив іззовні. Десь били у дзвони. Напевне, вітер змінився. І я не можу заперечувати, що звук церковних дзвонів здавався напрочуд доречним. Я натиснув на гачок трохи більше, але для пострілу треба було ще дотягти десь на міліметр чи близько того. Я зігнув коліна, заштовхуючи люфу глибше собі в рота, стегна мені зводило судомою.

Церковні дзвони.

Зараз?

Я зауважив, що весілля і похорон відбувались о першій. Хрестини і відправи — по неділях. А релігійних свят у серпні, наскільки мені відомо, немає.

Люфа ковзнула мені глибше у горло. Отак. На­тискаю.

Німці.

Лея розповідала мені, що вони били у церковні дзвони, щоби члени Опору знали про наближення німців.

Я заплющив очі. І знову їх розплющив. Витягнув люфу гвинтівки з рота. Підвівся. Поставив її коло дверей і підійшов до вікна, яке виходило на селище. Я нікого не побачив. Узяв бінокль. Нікого.

Про всяк випадок я подивився також в іншому напрямку, з боку лісу. Нічого. Я підняв бінокль, щоб оглянути скелясті пагорби за деревами. Вони були там.

Їх було четверо. Так далеко, що неможливо було розгледіти, хто вони насправді є. Крім одного. Зрештою, не так складно було здогадатися щодо того, ким є решта троє.

Маттіс, ідучи, виразно перевалювався з боку на бік. Вочевидь, отриманих від мене грошей виявилося недостатньо, тому він пристав також на пропозицію іншої сторони. Ймовірно, він виставив їм додатковий рахунок, пообіцявши показати такий маршрут, наблизившись яким вони могли непомітно підкрастися до мене і заскочити зненацька.

Вони запізнилися. Я сам зроблю всю роботу замість них. Я не мав найменшого бажання зазнати жорстоких катувань перед смертю. Не тільки тому, що боявся фізичного болю, а ще тому, що не бажав виказувати їм, що я сховав гроші у стіні хатини, а наркотики — під мостинами у порожній квартирі. Вона залишалася порожньою, бо люди утримувалися від переїзду у квартиру, де хтось наклав на себе руки. У цьому аспекті Туральф прорахувався, застрелившись у власній квартирі. Щоби спадкоємці його нерухомості не постраждали від падіння вартості спадщини, він мав би натомість обрати якесь інше місце. Наприклад, мисливську хижу у глушині на краю світу.

Я подивився на гвинтівку, притулену до стіни. Але не доторкнувся до неї. У мене ще доволі часу: вони мали ще пройти крізь ліс і дістануться сюди не раніше, як за десять, а радше — п’ятнадцять хвилин. Але не в тім річ.

Церковні дзвони. Вони гучали. Вони гучали для мене. І саме вона била в них. Моя кохана знехтувала церковними звичаями, знехтувала тим, що скаже священик і мешканці селища, і навіть не дбала про власне життя, оскільки Маттіс, ясна річ, здогадається, хто бив на сполох. У неї одна тільки думка сиділа в голові: застерегти хлопця (якого сама вона не хотіла бачити), що Йонні наближається до хатини.

А це дещо міняло.

Вони зараз наближалися до лісу, і в бінокль я міг розгледіти постаті трьох інших. Щось пташине було в поставі одного з них: тонка шия стирчала із завеликого, як на нього, піджака. Йонні. Я побачив, що з-за плечей двох інших щось стирчить. Гвинтівки. Напевне автоматичні гвинтівки. Рибалка мав у себе на складі в порту повний контейнер цього добра.

Я оцінив свої шанси. Я міг би покласти їх одного по одному, якби вони намагалися штурмувати хижу. Але вони цього не робитимуть. Маттіс допоможе їм скори­статися з рельєфу місцевості, і вони спустяться вздовж струмка, щоб достатньо наблизитись до хижі і подірявити її на решето разом зі мною. Я роззирнувся довкола. Все, за чим я міг би сховатися, було дерев’яне — з таким самим успіхом я міг би просто вийти до них назустріч і помахати їм рукою. Тобто мені залишався єдиний шанс: розстріляти їх, перш ніж вони підстрелять мене. А для цього я мав дочекатися, коли вони підійдуть ближче. Але тоді я бачитиму їхні обличчя.

Троє з них зникли серед дерев. Четвертий, один із тих, що в костюмі та з гвинтівкою, залишився позаду і щось гукнув, та я не розібрав, що саме.

Вони не зможуть побачити мене в найближчі кілька хвилин, доки вони в лісі. Це був мій шанс врятуватися. Я міг рвонути у селище, взяти «фольксваген» Леї. Якщо я мав намір так учинити, мусив би зробити це просто зараз. Прихопити пояс-гаманець із грошима і...

Дві цятки.

Здавалося, вони летять над вересом. Галявиною, додолу, до лісу.

Тепер я зрозумів, що і до кого гукав той тип. І я зрозумів, що вони все передбачили. Собаки. Два пси. Мовчазні. Я збагнув, що собаки, які не гавкають на бігу, мають бути збіса гарно навчені. Я не матиму шансу, хоч би як несамовито біг.

Моє становище робилося кепським. Не таким лихим, можливо, як три хвилини тому, коли я стояв з гвинтівкою в роті, але тепер ситуація геть змінилася. Віддалене тоненьке гучання церковних дзвонів повідомило мені не тільки про небезпеку з боку певних темних особистостей, а й про те, що відтепер мені є що втрачати. Наче два кинджали одночасно вразили мене — один гарячий, інший холодний — щастя і страх смерті. Надія — жорстоке стерво.

Я подивився навколо себе. Мій погляд зупинився на ножі Кнута.

Щастя і страх смерті. Надія.

Я зачекав, доки четвертий чоловік і собаки зникли у лісі, а тоді витяг зі стіни пояс-гаманець, відчинив двері та вибіг надвір.

Рій мух піднявся з оленячого трупа, коли я став коло нього навколішки. До нього вже взялися мурахи, і, здавалося, шкура на роздутому трупі ворушиться. Я озирнувся через плече. Хижа стояла між мною і лісом, отже, вони не побачать мене, аж доки не обійдуть навколо неї. Попри те, часу я мав обмаль.

Я заплющив очі та прохромив ножем черево мертвого оленя.

З протяжним стогоном із нього вийшли трупні гази.

Тоді я встромив ножа глибше, за очеревину. Я затримав дихання, коли з трупа тварини вивалилися кишки. Крові було менше, ніж я очікував. Ймовірно, вона зібралася внизу. Або згорнулася. Або її виїла черва. Бо тепер я бачив, що життя роїться не тільки зовні. Плоть аж корчилась під жовтувато-білими личинками, які жерли її, комашилися і розмножувалися. Бісова холера!

Я глибоко вдихнув. Заплющивши очі, ковтнув блювотиння, що піднімалося мені до пельки, та обгорнув шовковим шарфом ніс і рот. Потім устромив обидві руки глибоко всередину трупа і витягнув величезний слизовий мішок, що його я визначив як шлунок. Рубаючи ножем тут і там, я відділив його, і розбухлий шлунок покотився в кущі вересу. Я втупився у темряву всередині розчахнутого трупа. Туди, всередину не хотілося. За кілька хвилин — а може, секунд — вони будуть тут, але я однаково опирався необхідності лізти всередину смердючого напіврозкладеного трупа. Моє тіло опиралося.

Я почув, як гавкнув один із собак. Холера.

Я подумав про Лею, її очі, її губи, коли посмішка поволі осяває її обличчя, почув її глибокий, теплий голос, що промовляв: «Ульфе, ти зумів».

Я ковтнув. Тоді розвів береги розпанаханого черева й увіпхався всередину трупа.

Хоча вбитий олень був доволі великим самцем, а більшу частину нутрощів я з нього видалив, місця в його черевній порожнині виявилося не так багато. А мені треба було сховатися в ньому повністю. Я спробувати стягти на собі береги розтятої шкури. Мене обліпило клейкими рідинами, і там було аж спекотно від газів, енергії трупного розкладання і пересування маси комах і черви, на зразок такого, що, мабуть, відбувається всередині мурашника. Я не міг більше стримати блювотні маси, і мені кілька разів вивернуло шлунок.

Поступово я призвичаївся і став почуватися трохи ліпше. Але мене й досі можна було помітити ззовні. Як мені стулити отвір в оленячому череві? Я спробував утримувати краї розтину разом, але вони були настільки слизькими, що одразу вислизали з пальців.

А поки там що, загроза наближалася, разом із двома величезними чорними собаками, що підбігли до мене через вересові зарості. Вони кинулися до оленячого трупа, один із них став пхати морду всередину і гарчати на мене. Я штрикнув ножем — і морда зникла. Тоді обоє почали брехати. Я мав будь-що закрити тушу, перш ніж нагодяться переслідувачі. Гавкіт робився дедалі більш несамовитим, а тоді я почув також голоси.

— У будинку порожньо!

— А там оно якийсь труп!

Я проштрикнув ножем шкуру оленя знизу розтину, потягнув її нагору і примудрився прохромити також верхній край, який уже вислизав мені з долоні.

Обертаючи ніж, я стягнув краї розтину. Тепер я мусив просто перечекати, в надії, що собак не навчено принаймні розмовляти.

Я почув кроки — хтось підійшов.

— Дебелий, забери собак! Я гадав, що вони тебе слухаються.

Мені сипонуло холодом поза шкурою. Голос належав типові, який приходив до мене на квартиру, щоб мене вбити. Йонні повернувся.

— Їх труп роздрочив, — відгукнувся Дебелий. — Не так просто втриматись, коли маєш крихітний мозок і купу інстинктів.

— Ти про собак чи про себе?

— Господи! Чого такий сморід? — простогнав третій голос.

Я упізнав його відразу: Брюнгільсен із підсобки — той, що завжди шахраював у карти.

— Що це у нього застрягло у рогах? І чого кишки розкидано по землі? — не вгавав він. — Може, слід перевірити?..

— Вовки роздерли, — не дав йому скінчити Маттіс. — Пробачай, якщо я скажу, але не дихай забагато смородом, він отруйний.

— Справді? — спокійно перепитав його Йонні.

— Ботулізм, — пояснив Маттіс. — Спори поширюються через повітря. Однієї спори достатньо, щоб убити людину.

Холера! Після всього, що я зазнав, мені судилося сконати від якоїсь бісової бактерії?

— Типові симптоми: неприємна втома в очах, — просторікував Маттіс, — і втрата здатності ясно висловлюватись. Саме через це ми одразу спалюємо мертвих оленів. І тому досі здатні ясно бачити одні одних і провадити розумні розмови.

Упродовж подальшої паузи, як мені уявилося, Йонні мав сторопіло витріщатися на Маттіса і намагатись роз­гадати сенс його незворушної посмішки.

— Дебелий і Брюнгільсене, — наказав, нарешті, Йонні, — перетрусіть усю хижу. І забирайте з собою чортових собак.

— Його ж там немає? То звідки він візьметься? — не второпав Брюнгільсен.

— Я знаю, що немає. Але якщо ми знайдемо гроші і пакунки, це означатиме, що він досі десь поблизу.

— Пробач, якщо я питаю, але що станеться, якщо ви нічого не знайдете?

— Тоді вийде, що ти, можливо, таки правду сказав, — відповів Йонні.

— Я точно знаю, що то він відплив на вітрильнику, — сказав Маттіс. — Він був заледве у п’ятдесяти метрах від берега, і він потворний південець — у нас тут немає таких, схожих на нього. На пристойному човні та з попутним вітром він чималу відстань зможе пройти за один день.

— А ти вночі лежав на березі моря?

— Влітку — це найкраще місце для сну.

Я відчув: щось повзе вгору моєю гомілкою. Щось надто велике, як на личинку або мураху. Я дихав ротом, а не носом. Змія чи миша? Благаю, нехай це буде миша. Маленька пухнаста мишка, нехай навіть голодна, аби не...

— Он як? — іще тихішим зробився голос Йонні. — А найближчий шлях із селища до хижі — через ліс і гори? Дорога забрала у нас цілу годину. Коли я востаннє сам сюди навідувався, я дійшов за якісь півгодини.

— Так, але, якби він був удома, він тебе підстрелив би.

Тварина, чи що воно було, повзла вгору по моїй но­зі. Я насилу переборював інстинктивне бажання скинути її, але я знав, що найменший рух або звук буде помічено.

— Гадаєш? — пирхнув Йонні. — Щодо цього я трохи сумніваюся.

— Та ну! Ти, можливо, доволі вузькоплеча мішень, південцю, але голова в тебе достатньо велика.

— Річ не в тім, що Юн Гансен не вміє стріляти, а в тому, що йому забракне духу.

— Справді? Я міг показати вам короткий шлях, якби ти сказав це...

— Я сказав, саамське ти бидло!

— ...північнонорвезькою.

Істота досягла мого коліна і рухалася далі вгору стегном. Я раптом збагнув, що воно повзе всередині моїх штанів.

— Цить!

Я скрикнув чи ворухнувся?

— Що це за звук?

Запала тиша. Я затамував подих. Боже милостивий...

— Церковні дзвони, — сказав Маттіс. — Сьогодні ховають Віллі Сватстейна.

Що як це лемінг? Я чув, що вони дуже полохливі, а він уже ледь не впритул наблизився до моєї коштовності. Не роблячи наочних рухів, я взяв у жменю штанину і стиснув її, щільно підтягнувши тканину до стегна і тим перекривши істоті шлях нагору.

— Гаразд. З мене досить цього смороду, — буркнув Йонні. — Перевірмо коло джерела. Якщо собак збив з пантелику запах падла, він може ховатися десь понад ручаєм.

Я чув, як вони пошелестіли геть вересом. Усередині моїх штанів заблокована істота трохи пошкрябалась, а тоді змирилась і поповзла назад тим шляхом, яким прийшла. Невдовзі потому я почув крик із хижі:

— Тут нічого немає! Тільки рушниця і його костюм!

— Гаразд. Повертаймося, поки дощ не почався.

Я чекав іще, як мені здавалося, годину, яка в дійсності могла тривати десять хвилин. Потім я витягнув ніж з оленячої шкури і визирнув.

Нікого.

Я тихцем спустився крізь верес до ручаю. Занурився у крижану воду, дозволяючи їй омити мене, очистити від смерті, шоку і гниття.

Поволечки я повернувся до життя.