Квантовий воїн

Розділ 9. Уміння слухати

Випадок повсякчас є вирішальним, тож у тебе завжди має бути закинута вудка: виловиш рибу там, де найменше очікуватимеш цього.

Овідій

Африканський романіст Агмаду Курума чудово висловився: «Величні події не завжди помітні на світанку дня, що провіщає їх»1. І він мав рацію. Ми ніколи не знаємо, що принесе нам новий день. Життя — це загадкова течія, і ніхто з нас не передбачить, куди вона віднесе. Тож слова мого внутрішнього голосу, який одного вечора без жодного попередження чітко і ясно сказав мені: «Заверши цей розділ свого життя. На тебе чекає дещо більше», — стали для мене цілковитою несподіванкою. Я був напрочуд здивований цим проханням, адже не бачив жодної причини для змін у житті. Усе йшло чудово. Моя кар’єра була на злеті. Мої лекції відвідували безліч людей, і зчаста на один виступ приходили до тисячі слухачів. Я заробляв купу грошей. Книжки чудово продавалися, потрапляючи в список світових бестселерів. Я мав більше запрошень, ніж міг подужати, тож дозволяв собі обирати найцікавіші пропозиції. Моя робота приносила людям неабияку користь, їхнє життя змінювалося, я займався улюбленою справою і встигав добре відпочити. Я не бачив сенсу все це облишити, проте голос дуже чітко дав мені зрозуміти, чого прагне, то як я міг відмовити йому?

Дехто вважає, що потрібна сміливість, аби піти за своїм внутрішнім голосом, не знаючи, куди він тебе приведе, однак мушу не погодитися з цим. Ще більше сміливості потрібно для того, аби цього не зробити. Ми йдемо за внутрішнім голосом, бо покладаємося на його мудрість. Ми робили це й раніше. Якщо не йтимемо за ним, то відмовимося від тих пригод, які він нам пропонує.

Коли ми приймаємо якесь важливе життєве рішення, то наче стоїмо на роздоріжжі й маємо вибрати якийсь один шлях. Усе залежить не лише від того, який із двох шляхів оберемо, але й від того, який залишимо поза увагою. Неможливо піти двома шляхами водночас. Кожна з цих доріг приведе нас до іншої долі. Я легко прийняв рішення, відмовився від усього, що було зручним, приносило успіх і добре працювало, заради чогось загадкового та невідомого. Рішення було очевидним.

Наступного ранку, після розмови з дружиною, я вирішив, що виконаю всі домовленості, провівши заздалегідь заплановані лекції, проте нових заходів організовувати вже не буду і, завершивши ці справи, піду у дворічну творчу відпустку. Оскільки мої виступи були розписані на рік уперед, то радикальне рішення «завершити цей розділ свого життя» на той момент було радше абстрактним, аніж реальним, і моє життя мало чим відрізнялося від попередніх років. Однак минали місяці, і, наближаючись до дати останньої лекції, я з дедалі більшим захопленням очікував на те, що ж мало статися.

Коли друзі та колеги дізнавалися про мою майбутню відпустку, вони питали мене (і доволі часто): «Що ти будеш робити під час відпустки?» Відповідь завжди була одна: «Я слухатиму». Як це не дивно, проте я достоту не знав, що це означало, але чомусь відчував, що та відповідь правильна, тож саме так завжди й казав. Якимось чином моя творча відпустка перетворилася на «слухацьку творчу відпустку», і таке мене цілком влаштовувало, незалежно від того, що б це означало.

Моїм останнім заняттям був п’ятиденний інтенсивний семінар у Південній Африці. На ньому я працював разом із психологом Девідом Файнштайном. Девід заздалегідь поцікавився в мене, чи може запросити сценаристку та співачку Енн Мортіфі, аби додати певних барв до події. Хоча я ніколи не зустрічав її особисто, проте знав, що Енн була шанованою мисткинею, тож охоче пристав на цю пропозицію. Наш семінар мав величезний успіх, сповнений іще більшого значення, ніж зазвичай, адже це був мій останній виступ.

Наступного дня ми зустрілися за вечерею. Я з дружиною Сильвією, Девід та Енні сиділи за столом і, відкоркувавши пляшку вина, виголошували тости. Настрій у мене був святковий: я відзначав перший день своєї дворічної творчої відпустки.

— Що ви будете робити під час відпустки? — поцікавилась Енні.

— Слухатиму, — відповів я й почав розповідати про те, як двадцять п’ять років навчав техніки сили розуму, що допомогла людям маніфестувати їхні цілі.

— Я дуже добре знаюся на маніфестації, — додав я.

— Як цікаво! — відповіла Енні. — А я дуже добре знаюся на мистецтві слухати. Насправді я щойно завершила довгий період слухання, де ґрунтовно займалася цим питанням, і зараз хотіла б представляти набуте.

Якусь мить ми із зацікавленням дивились одне на одного, не промовляючи ані слова. Так дивно, що ми зустрілися саме на цьому життєвому роздоріжжі, коли кожен з нас обирав той шлях, який інший щойно полишив, і обоє були знавцями своєї справи.

— Я міг би навчити вас мистецтва виступати, — мовив я, порушивши тишу.

— Я могла б навчити вас мистецтва слухати, — одразу ж одповіла вона, і ми знову з зацікавленням поглянули одне на одного.

Тоді ж, не усвідомлюючи, що робили, скочили зі стільців, розсміялись і почали обіймати одне одного. Опанувавши себе, знову сіли за стіл, дивуючись, чим же була спричинена така спонтанна реакція. Упродовж вечора це повторювалося принаймні ще з півдюжини разів: ми балакали, аж раптом, скочивши на рівні ноги, знову починали сміятися й обійматися, а тоді знов опановували себе, сідали та з подивом намагалися збагнути, чому це робили. Це було дуже дивно, особливо для Девіда та Сильвії, які теж уявлення не мали, що з нами відбувалося. Здавалося, наче наші душі знали щось таке, чого не знали ми, святкуючи, що знайшли одне одного.

Саме так розпочався один із моїх найдивовижніших життєвих досвідів. Того вечора ми вирішили стати одне для одного наставниками. Я мав навчити Енні маніфестації, а вона натомість навчила б мене вміння слухати. Кожен із нас ставав водночас і вчителем, і учнем. На той момент ніхто не знав, що це наставництво докорінно змінить наші життя, відкривши таємниці, яких ми навіть не могли собі уявити, але зазвичай саме так і відбувається, коли ми довіряємо внутрішньому голосу та діємо відповідно до цього. Я не залишив поза увагою й те, що притягнув у своє життя наставницю, яка мала навчити мене всіх тонкощів цього мистецтва, у перший день дворічної творчої відпустки. У перший же день! Коли з вами трапляються такі речі, це важко не помітити. Тут мало бути задіяне не тільки везіння, хоча (як ви вже знаєте) я ще той щасливчик. Це був знак, який прорікав майбутнє, — принаймні саме так я це бачив.

Хочу поділитися з вами однією хитрістю, якою успішно послуговуються квантові воїни. Я міг по-різному поставитися до тієї події, навіть просто проігнорувати її. Будь-яка моя інтерпретація того, що відбувалося, мала право на існування, і не можна було б напевне сказати, яке з цих прочитань виявилося б найточнішим. Однак, вибудовуючи свою ефективну модель реальності, ми повинні обрати те тлумачення, яке найбільше відповідає нашій меті. Якби я вирішив для себе, що та подія не мала жодного значення або ж була щасливою випадковістю, то це не дало б мені жодної сили, навіть якщо так насправді й було. Повірити в те, що це був знак долі, який провіщав велике майбутнє, означало активувати щось інше. У такому випадку ви резонуєте геть іншу вібраційну частоту. Цей вибір є мовчазним визнанням матриці: «Я бачу, що ти береш участь у моєму житті». Він є свідченням того, що ви помітили й збагнули, або ж, щонайменше, формує плацебо переконання.

Надзвичайно важливо поставитися до ситуації, що склалася, саме так. Підсвідомість звертає увагу на вашу інтерпретацію того, що відбувається. Енергетична павутина так само фіксує реакцію і вібрує у відповідь. Ця інтерпретація є афірмацією про ваш зв’язок із павутинням, яка показує, що зв’язок функціонує, і це своєю чергою живить вас і додає впевненості. Отож зі всіх можливих тлумачень тієї випадкової зустрічі я обрав те, що найбільше мені пасує. Окрім цього, можна додати своєму вибору ще більше сили, якщо регулярно роздумувати над значущістю тієї зустрічі, заявляючи про зв’язок із павутинням і вбачаючи в цьому випадку джерело енергії. Воїни використовують будь-яку можливість для поглиблення зв’язку з життям і вибудовування своєї магічної моделі реальності. Ми не наївні й не живемо ілюзіями — а напевне знаємо, що робимо, і робимо це тому, що можемо.

Першим уроком Енні стало те, що ми підтримуємо зв’язок зі всім, що нас оточує. «Усе живе, — розпочала вона, — і ти повинен навчитися прислуховуватись до всього і слухати все, що говорить нам ця безмежна життєва сила. Коли ти слухаєш, маючи певний намір і сильне бажання, та охоче виходиш за рамки свого розуму, тобі відкриваються дивовижні речі».

Мою увагу привернула її фраза «за рамки свого розуму», адже все життя я послуговувався розумом, аби отримати жадане, і тепер Енні говорила мені, що потрібно вийти за його рамки.

«У розуму є свої рамки, — провадила вона. — Він має не тільки дивовижні здібності, але й певні обмеження. Вивчи інші свої частини — тіло й душу. Вони поділяться з тобою таємницями. Аби добре почути, ти повинен прислухатися до всіх своїх частин». Як я дізнався згодом, Енні була справжньою містикинею. Вона здійснила мандрівку власним внутрішнім світом, пройшовши, як сама сказала, «всі глибини своєї сутності».

Упродовж двох років ми зустрічалися раз на місяць і протягом трьох-чотирьох днів навчали одне одного. У нас не було ані програми, ані навчального плану; ми просто зустрічались і робили те, що вважали за потрібне. Це допомогло мені покращити своє вміння слухати, і я пробудив своє тіло, натомість Енні відкрила для себе секрети ораторського мистецтва. Мудрість тіла

У герметизмі тіло називають «згустком мудрості»2. Воно має свою мудрість і шляхи пізнання — не такі, як у розуму. Розум думає, а тіло відчуває. Ці два різні джерела дають нам відмінні між собою шляхи пізнання. Очі бачать, а вуха чують, і ці два органи чуття представляють нам різну інформацію про світ. Те саме стосується й тіла. Воно має особливі, ні на що не схожі стосунки з енергетичною павутиною. Наше тіло відчуває цей світ «енергетично».

На жаль, західна культура забула про цей унікальний спосіб пізнання, притаманний тілу. Як так сталося? Коли ми розлучилися з мудрістю свого тіла, ігноруючи його відчуття, відкидаючи їх як щось неважливе чи недоречне? У цьому частково винні релігії. У більшості з них тіло вважають тимчасовою посудиною, інстинкти та бажання якої необхідно долати. Спіритуальність надає перевагу трансцендентному, де все духовне є хорошим, а з усім фізичним необхідно боротися. Душа возвеличується як найбездоганніша наша частина, водночас інші частини відкидаються як щось тимчасове та смертне. Такий вид спіритуальності є невротичним, через нього виникає безліч проблем. У цьому житті тіло настільки ж важливе, як і душа, і ми повинні цінувати та поважати обидві ці частини. Я думаю, якщо дивитися з погляду спіритуалізму, то Господь, помістивши нас у тілесну оболонку, навряд чи хотів, щоб ми полишили її, а прагнув натомість, щоб вивчили всі її таємниці, всотали мудрість і живилися її досвідом. Ба навіть з практичної точки зору, якщо тіло володіє мудрістю та знанням, яких не має душа, то цілком доцільно було б скористатися цим джерелом, адже так? Якщо воно дійсно має таку здатність, то ми багато що втрачаємо, нехтуючи цією частиною свого єства. Проте чи справді все так?

Нейровчений Антоніо Дамасіо провів ґрунтовне дослідження здатності тіла відчувати та опрацьовувати інформацію. «Тіло не лише забезпечує життєво важливі для нас функції, — пише він. — Воно дає нам те наповнення, яке є невід’ємною складовою нормальної роботи мозку»3. Одне з найцікавіших відкриттів Дамасіо пов’язане з тим, як відчуття тіла впливають на раціональну думку, коли ми навіть не знаємо про цей процес. Дамасіо розробив геніальний експеримент, який назвав «ігровим завданням». Усе відбувалося так: кожен учасник експерименту отримував чотири колоди карт, кожна з них означала для піддослідного виграш або ж програш грошей. Учасників попросили почергово відкривати по одній карті з будь-якої колоди. Однак вони не знали, що колоди помічені. У двох із цих колод виплати були більшими, але й штрафи — вищими. Вибір карт із цих колод зрештою призводив до того, що учасник втрачав гроші. Інші ж дві колоди мали карти з меншими виграшами, але й із більш низьким шансом втрати, тож, обираючи карти звідси, учасник урешті-решт був у плюсі. У середньому через п’ятдесят-вісімдесят карт піддослідні починали розуміти, в яких саме колодах шанс виграти більший.

Але найцікавіше починалось далі: Дамасіо прикріпив до долонь піддослідних електроди та вимірював електропровідність їхньої шкіри. Він виявив, що після десяти карт тіла розуміли, з яких колод було краще за все тягнути карти, і починали «нервувати», коли хотіли взяти карту з колод, що були не такими виграшними. (Знав він це тому, що в такі моменти рівень електропровідності підвищувався.) Тіло набагато швидше за розум усвідомлювало, які саме колоди були кращими для піддослідного4.

Це дивовижне відкриття часто перегукується з нашим особистим досвідом. Скільки разів у минулому в нас виникало непереборне відчуття діяти тим чи тим способом — відчуття, яке, як виявлялося згодом, було правдивим? Мабуть, таке ставалося з нами часто. Інтуїтивно ми знаємо: якщо довіримося відчуттям, то це приведе нас куди треба. Однак така довіра — це зовсім інший, новий рівень віри, коли ми усвідомлюємо, що тіло постійно отримує інформацію, вловлює з навколишнього середовища найтонші сигнали та передає їх нам. Наше тіло відчуває інформацію. Мова тіла — це відчуття, і що чутливіші ми до цих неповторних сигналів тіла, то успішнішими стаємо.

Один мій друг, який переважну частину своїх рішень приймає, керуючись логікою (як це робить більшість із нас), розповів про випадок, який змусив його по-новому поглянути на відчуття. Одного вечора він розповідав дружині, що не довіряє відчуттям, бо, за його словами, «вони спотворюють факти». Та дружина, яка мала чудову інтуїцію та розумілася на відчуттях свого тіла, скептично поглянула на нього й відповіла настільки «по факту», що він зрештою збагнув, що саме вона намагалася донести до нього впродовж багатьох років. «Твої відчуття і є фактами», — відповіла та.

Жінка висловилася настільки чітко, її мудрість була такою глибинною, що він моментально все зрозумів. Наші відчуття і є фактами! Звісно, це факти. А чим би ще вони могли бути? Вони не мають прихованих намірів. Ми відчуваємо те, що відчуваємо. Ми ніколи не сумніваємося в достовірності наших відчуттів — вони чисті й надійні. Можемо ставити під сумнів нашу інтерпретацію того, що ці відчуття намагаються до нас донести, однак не власне їх.

Поет Волт Вітмен чудово це розумів:

Я — поет Тіла,

І я — поет Душі5.

Вітмен достеменно розумів усю дивовижу людського тіла. «Тіло й душа людини повинні залишатися нероздільними, — наполягав він. — Саме це я відчуваю розумом і серцем». Зверніть увагу, що Вітмен дає нам не логічний доказ, а говорить про те, що «відчуває». «Я не писатиму віршів про частини, але писатиму їх про ансамбль». Ансамбль — яке ж це прекрасне та образне слово! Воно так чудово пояснює, хто ми є: розум, тіло, підсвідомість та душа. Ці чотири частини складають ансамбль, доповнюючи одне одного і взаємодіючи між собою. Ми не можемо відокремлювати їх, слухати одні частини та ігнорувати інші. Якщо так робитимемо, то картина того, що з нами відбувається, буде неповною, адже кожна з цих частин дозволяє поглянути на світ під іншим кутом і має власне джерело. Кожна частина створена для того, щоб інформувати й супроводжувати нас, відкривати нові шляхи пізнання, допомагати досягти завершеності.

Мудрість тіла — це та мудрість, яку необхідно відчувати. Ми насправді можемо лише «відчути її», бо не пізнаємо жодним іншим способом. Якщо ми не здатні відчути це, то й не матимемо доступу до тих знань. Якщо не здатні відчути інших, то й не знатимемо їх. Може, зрозуміємо мотиви людей і думатимемо, що знаємо їх, але насправді це буде не так. Пізнати людину означає відчути її. Те саме стосується й нас: аби пізнати себе, ми повинні відчути себе. Мусимо відчути, чого хоче наше тіло, де саме в нас немає гармонії, де розум обрав невдалі цілі, де обманюємо самі себе. Ми вчимося відчувати правильні та неправильні рішення й сміливо діяти, керуючись тим, що відчуваємо. Ось що дає нам мудрість тіла.

Як це не дивно, але ми повинні відчути навіть знання, щоб істинно пізнати його. Це те, що важко збагнути більшості людей, які покладаються на свій інтелект. Аби достеменно збагнути істину, ми не можемо просто осягнути її розумом — ми також повинні відчути її тілом.

Один мусульманський науковець якось сказав мені: «Коли ти вивчаєш Коран, не потрібно й недоцільно відокремлювати серце від розуму». Усі спеціалісти у сфері вивчення Корану наголошують на важливості серця (тіла) як невід’ємної складової інтелектуального пізнання значення Корану. Серце має власний інтелект: «Ти повинен збагнути серцем», — закликає нас Коран, чітко вказуючи на те, що для повного розуміння самого розуму буде недостатньо. І його таки недостатньо. Ми не будемо ефективно функціонувати, якщо слухатимемо лише розум. Якщо так робимо, то стаємо емоційно скаліченими або ж відірваними від первісної мудрості. А відірвавшись від свого коріння, будемо викривленою подобою того, ким має бути справжня людина.

Розум вчиться довіряти таємницям тіла. Зрештою він розуміє, що не самотній, і починає дослухатися до тіла. Він бачить переваги роботи з тілом як із повноцінним партнером.

Тіло стає дивовижним самодостатнім живим створінням, сповненим таємниць та чудес, які необхідно плекати й вивчати, так само як і нове кохання. У цій грі розум знаходить собі партнера. Коли це відбувається, тіло та розум стають союзниками, де кожен доповнює іншого своїми сильними сторонами.

Ми повинні вийти за рамки тих жалюгідних описів, які наша культура приписує тілу: худий чи товстий, молодий або старий, гарний або ж непривабливий (це саме собою є порожньою балаканиною), — і визнати, що наше тіло насправді бездоганне. Наше тіло має мозок, серце, шкіру; воно дозволяє ходити, їсти, бачити й відчувати. Саме завдяки тілу ми вранці встаємо й займаємося десятьма тисячами справ. Де б і ким би ми були без цього бездоганного союзника?

Міфічна назва нашого тіла — це Знавець, що відчуває в часі та просторі. Тіло всезнаюче, бо радше відчуває, ніж думає, а це є більш прямим і чистим зв’язком зі Всесвітом. Слова «в часі та просторі», що є в назві, також мають важливе значення. Без тіла не буде гри в монополію та космічної гри. Душа потребує тіла, щоб мати змогу грати в космічну гру в часі і просторі, саме тому душа й тіло підтримують особливі стосунки. У Метавсесвіті, безсумнівно, існує безліч різноманітних реальностей, і поза просторово-часовим виміром є незліченна кількість інших ігор, але в цьому житті ми наділені тілами, які є невід’ємною частиною нашої мандрівки.

Друга назва тіла — Навігатор долі. Ми знаходимо свою долю, коли слідуємо за відчуттями. На кожному етапі життя наше тіло знає, що саме слід робити і що для нас буде найкращим. Лише тіло може відкрити нам нашу долю. Ми ніколи не знайдемо своєї долі самим лише розумом, адже той завжди відволікатиметься на інші справи й у відповідь на наші запити повсякчас видаватиме власну програму. Розум скільки завгодно може намагатися визначити нашу долю, проте ці спроби будуть марними, адже долю неможливо визначити — її можна лише виявити і йти за нею.

Тіло може відчути будь-що наявне у Всесвіті, бо все вібрує енергією і пов’язане між собою. Люди, дерева, тварини, правда, краса, радість, ба навіть ледь уловима в енергетичному павутинні вібрація — усе це відчутне, коли ми перебуваємо в гармонії з власним тілом. Відчувати красу та радість, відчувати інших людей, відчувати пульсацію енергії інших речей — ми забули, як це треба робити. Ці нейронні зв’язки, що обірвалися внаслідок невикористання, потрібно знову відновити, бо в цьому житті людина, яка не може відчувати, стає одновимірною й неповноцінною.

Така людина стає впасткованою в думках, хоча здебільшого сама цього не знає. Вона ставить на п’єдестал розуміння та інтелектуальне знання, і розум її спочатку думає, згодом осмислює, а тоді вже доходить до якогось висновку. Ця людина може мати чудову освіту, бездоганну репутацію й багато знати, але якщо не відчуває, то ніколи не пізнає чудес Усесвіту й назавжди лишатиметься впасткованою своїм розумом. Розум високо цінує вміння думати, а чом би й ні? Думки є його посередниками. Як і всі батьки, які вважають, що їхні діти кращі за інших, розум звеличує над усім іншим процес мислення, захоплюючись своєю мудрістю та кмітливістю. Так непросвітлений розум уводить себе в оману, живе в тіньовому світі, який сам для себе і створив. Інші частини єства не допоможуть йому взаємозбагатитися, і якщо він не пробудиться, то перетвориться на «жалюгідну мислячу ілюзію» — саме так моє тіло назвало розум під час однієї дивовижної зустрічі, коли мало нагоду заявити останньому про своє розчарування.

Мушу розповісти вам цю історію. Під час одного з наших щомісячних занять ми з Енні вирішили придумати якийсь спосіб, котрий допоміг би моєму тілу поговорити з розумом. У нас обох виникли підозри, що моє тіло прагне, аби його почули. Ми розробили складну церемонію6, що передбачала використання психодрами, коли розум і тіло могли б вільно між собою спілкуватися7.

Слід зазначити, що впродовж усього періоду наставництва нашим улюбленим висловлюванням стало: «Розстав декорації, і вистава розгортатиметься сама собою». Аби зв’язатися з різними частинами мого єства, ми постійно вигадували якісь нові способи. Ми сприймали наше наставництво доволі по-дитячому й були готові прийняти будь-що, що нам відкривалося. Був й інший вислів, який ми використовували, коли ставалося щось незвичне: «Дякувати Богу, ми уявлення не маємо, що саме робимо». Можливо, це прозвучить доволі дивно, зокрема через те, що ми обоє добре зналися на трансперсональних методах, однак таким способом демонстрували свою віру в загадковість того, що відбувалося, та заявляли павутинню про готовність зійти зі шляху, яким ішли донині, й дозволити невідомому відкритися нам, жодним чином не намагаючись впливати на результати. На нашу думку, все відбувалося з волі Всесвіту. Більшість часу, проведеного разом, ми діяли спонтанно, дозволивши собі плисти за течією й працювати з тим, що мали.

Під час психодрами моє тіло люто сердилося на розум і висловлювало своє обурення тим, що його не чують. У якийсь момент тіло, кружляючи по кімнаті в танці, сказало розуму: «Поглянь на мене, я реальне. Поглянь, яке я гарне і як умію рухатися. Я їм, займаюся коханням, торкаюся й дозволяю, аби мене торкалися. Я можу відчувати, я реальне, тоді як ти… ти ніщо інше, як жалюгідна мисляча ілюзія!» Ця зустріч шокувала мій розум. Він відчув свою немічність, усвідомивши, як мало знав і розумів тіло, і на коротку мить розум відчув заздрість до тіла через його надзвичайність. Ці двоє й далі вели свій діалог, аж доки тіло не відчуло задоволення від того, що його почули. Це був початок прийняття розумом свого тіла як рівноцінного члена гри.

Дисциплінований розум, який установив зв’язки з іншими членами нашого єства, знає, що кожна з цих частин має власну реальність та мудрість. Коли з’являються відчуття, навчений розум допомагає в цій співпраці, відступивши вбік і дозволивши тілу повністю поглинути ті дивні та чудові відчуття. Робить він це не лише з поваги, але й із цікавості, адже прагне пізнати ту загадкову мудрість тіла, яку більше ніде не знайде. Він знає, що якщо не відступить, то не отримає цього знання. І ось дуже важливий момент: ми не можемо думати й відчувати водночас. Аби глибоко відчувати, ми повинні (хоча й ненадовго) відкинути думки й дозволити відчуттям вібрувати всім тілом, не заважаючи власними інтерпретаціями. Ці відчуття своєю унікальною мовою промовляють до нашого тіла, і, коли ми дозволяємо останньому в такий спосіб відчувати й спілкуватися з розумом, воно стає сильним і здоровим.

Вірш Воллеса Стівенса дуже влучно передає це відчуття глибокого вслухання:

Повинен ти мати розум зими,

Як прагнеш розгледіти паморозь й гілля

Сосен під товщею снігу;

І довго на холоді мерзнути,

Щоб побачити яловець, вкритий інеєм,

Ялини кремезні у далині блиску

Січневого сонця; і не думати

Про злигодні під звуки вітру,

Під звуки самотнього листя,

Що є звуками землі,

Де той самий вітер дме,

Гуляє по схожій самітній місцині

Для слухача, що слухає на снігу,

І сам він — ніхто — вдивляється

У ніщо, якого немає там, і ніщо, яке є8.

Коли ми глибоко вслухаємося, то помічаємо та слухаємо абсолютно все, відступивши вбік та дозволивши мудрості «ніщо, якого немає там, і ніщо, яке є» відкритися нам і показати величні таємниці.

Ми слухаємо, коли дозволяємо чуттєвій частині свого тіла відчувати. Тіло не втратило вміння відчувати, проте через обмеження, які наклав на нього розум, позбулося вміння відчувати глибоко. Розум постійно ігнорував і відкидав ті відчуття, тож ці здібності послабилися. Розум уважав нейронні зв’язки, які викликали відчуття радості та чуда, неважливими й нехтував ними, тому, зрештою, ті ослабли. Пульсація радості, краси та єдності повсякчас сповнює наше тіло, але нейронні зв’язки тіла більше не в змозі опрацьовувати чи навіть розуміти ті повідомлення. Збагнувши поняття нейропластичності, ми зрозуміємо, як саме це сталося. Нейронний потік зміцнював ті первинні зв’язки, що сповнювали нас благоговінням, коли ми малими дітьми вперше знайомилися з цим світом. Із часом ми почали ігнорувати ці відчуття, і зв’язки ослабли, тож ми втратили своє відчуття дива. Ми почали радше думати, ніж відчувати, і дозволили благоговінню та чуду піти з нашого життя. На щастя, якщо знову звернемо увагу на всю дивовижу свого життя, то ці мережі відродяться, а нейронний зв’язок — відновиться. Завдяки простій уважності утворяться нові нейронні зв’язки, що дозволить нам знову пережити те відчуття благоговіння та дива. І коли ці мережі відновляться, ми побачимо та відчуємо світ таким, яким він є, завжди був і вічно буде, — чудесним, дивовижним, сповненим загадковості та магії. Інтуїція

Інтуїція резонує в нашому тілі у формі відчуттів. Наша підсвідомість, спілкуючись з енергетичним павутинням, має доступ до всієї інформації в матричній сітці і дає нам усе, що потрібно, допомагаючи приймати рішення через відчуття та інтуїцію. Це може бути «тихий, ледь помітний голос, що говорить усередині нас», відчуття або ж нестримне бажання, яке дехто називає внутрішнім чуттям. Усе не обмежується п’ятьма чуттями, адже в пригоді нам може стати те, що зазвичай називають шостим чуттям. Астронавт місії «Аполлон» Едґар Мітчел називав інтуїцію «першим чуттям», бо, як він казав: «Вона вкорінилась у квантовому світі ще до моменту нашої появи». Це пояснення дозволяє краще збагнути весь процес. У мудрості тіла немає нічого містичного. Саме так ми були створені. Ми запрограмовані інтуїтивно осягати світ, відчувати своїм нутром і чути тихий, ледь помітний голос, що говорить усередині нас9.

Дехто використовує всі ці джерела, тоді як інші послуговуються одним чи двома, проте кожен із нас має власний внутрішній спосіб пізнання. Усе, що потрібно, — це бути уважними та слухати. Збагнувши цей внутрішній спосіб пізнання, ми сповнимо своє життя більшим значенням та інформативністю. Та саме слово «інтуїція» є певною мірою помилковим. Коли ми говоримо про цей спосіб, послуговуючись іменником, це звучить наче якась мудрість. Краще за все й точніше буде говорити про інтуїцію як про певний процес, скажімо: «Я інтуїтивізував цю відповідь». «Інтуїтивізувати» — це дієслово, тож так буде точніше. Ми не звертаємося до своєї інтуїції, коли хочемо знайти якусь відповідь, — ми інтуїтивізуємо, і цей процес дозволяє отримати доступ до інформації, що зберігається в матричній сітці.

«Сьогодні зранку я прокинулася з почуттям надзвичайного спокою, знаючи, що отримала роботу». Саме це розповіла нам під час семінару Шерон, одна з моїх студенток, у день, коли отримала високооплачувану роботу в рекламному агентстві. На цю посаду претендували понад сто людей, і хоча дівчина знала, що співбесіда пройшла чудово, безсумнівно, були десятки інших, хто показав себе так само добре чи навіть краще. Однак, коли вона прокинулась, щось усередині неї «знало». Це було відчуття. Безсумнівно, пізніше того ж дня Шерон зателефонували та запропонували цю посаду.

Її тіло знало. Тіло повсякчас приймає сигнали, що надходять з квантового поля. Тіло Шерон знало про те, що її взяли на роботу, щойно агентство прийняло таке рішення. У випадку дівчини сталося так: рішення про прийняття її на посаду ухвалила комісія з чотирьох людей напередодні того дня, коли їй зателефонували (вона дізналася про це у свій перший день на роботі). Щойно це рішення ухвалили, воно одразу ж закодувалось і стало частиною колективного несвідомого. Коли того вечора вона лягала спати, її свідомість невпинно думала: отримала вона цю посаду чи ні. Доки Шерон спала, до її підсвідомості надійшло підтвердження від колективного несвідомого про те, що вона таки отримала цю роботу. Після пробудження її тіло вже «знало». Сни

Сни — це відверті бесіди, які ми ведемо зі своєю підсвідомістю та душею. Я вже впродовж двадцяти років спілкуюся зі своїми снами, і ці особливі стосунки з часом допомогли мені заглибитися в себе. Зчаста я не розумію, що сни намагаються донести до мене, проте все одно записую їх, адже знаю, що на все свій час. Інколи, читаючи свій щоденник сновидінь, я дивлюся на те, що наснилося мені два чи три місяці тому, бачу візерунки, яких досі не помічав, і раптом усвідомлюю, що саме сни намагалися мені сказати. Увага до власних сновидінь — це один зі способів слухання.

Для роботи зі снами велике значення має щоденник сновидінь. Він стає книгою таємничої мудрості, огорнутої символізмом. Спочатку, коли ми занотовуємо свої сни, нам відкриваються лише крихітні підказки, але книга сновидінь повсякчас поповнюватиметься новими снами, і врешті-решт ми помітимо візерунки та закономірності, і перед нами постане зовсім інша, повніша картина. Часом до нас «говоритимуть» окремі сновидіння, а інколи ми інтерпретуватимемо візерунки цілої низки снів, однак незмінним залишатиметься одне: ми повинні фіксувати в журналі сновидінь кожнісінький свій сон, адже це прояв нашої поваги до них.

Едґар Кейсі, якого зазвичай називають «найвеличнішим американським ясновидцем», казав, що сни виконують два завдання. Вони вирішують проблеми буденного життя людини, якій сняться, а також допомагають швидше реалізувати її нові потенціали. Ось що відбувається, коли ми дослухаємося до своїх снів: вони роблять нас кращими10.

Коли я повинен прийняти якесь важливе рішення, то завжди звертаюся за порадою до сновидінь. Цей процес називають «інкубацією снів». Перш ніж заснути, коли вже лежу в ліжку, я говорю своїй підсвідомості те, що мені потрібно. Це може бути щось на кшталт: «Сьогодні мені насниться сон, і я пам’ятатиму його, і сон цей буде про…» (те, що я шукаю). Повторюю цю афірмацію десять або двадцять разів, а тоді розслабляюся, адже знаю, що мій запит прийнятий. Я очікую, що підсвідомість відповість на цей запит, і зазвичай так і стається. Друзі дивуються моїй роботі зі снами, вони просто вражені тим, як це мені допомагає. Але що тут дивного? Саме так і має бути.

Хочу розповісти вам кілька своїх снів, які допомогли мені в минулому. Один із них стосувався важливого рішення, яке я мав прийняти наступного дня. Тієї ночі я потребував відповіді, тож попросив свою підсвідомість про сон, який таки отримав, і з нього довідався, що мав робити. Не буду детально розповідати це сновидіння, а оповім лише ту його частину, де знайшов відповідь, — я побачив, як отримую штраф за паркування в недозволеному місці. Я біг до своєї машини, знову й знову вигукуючи: «Чого це буде мені коштувати?» Прокинувшись, я прожогом записав цей сон і назвав його «Чого це буде мені коштувати?». Коли ви даєте своєму сновидінню назву, це теж допомагає вам його збагнути. Послуговуючись сном як підказкою, я запитав себе: «Чого це буде мені коштувати, якщо я й далі дотримуватимуся свого плану?» Уві сні я роблю те, чого не слід робити, і за це мене штрафують, тож я припустив, що цей сон говорив мені: якщо я й далі продовжуватиму в тому ж дусі, то мені доведеться за це заплатити. Я вирішив відмовитися від свого плану, і, як виявилося згодом, це було правильним рішенням. Сновидіння допомогло мені зробити правильний вибір.

Напередодні першого семінару на тему сновидінь мені також наснився сон, який виявився помічним. На той час я не був певен, чи маю достатньо знань, аби проводити такий семінар. З темою снів я працював лише декілька років і, хоча дуже хотів провести цю зустріч, усе ж не був певен, чи мав достатню для цього кваліфікацію. Я звернувся по допомогу до сновидінь. Уві сні побачив себе в кімнаті, де кілька старших людей з довгим волоссям вимірювали довжину мого волосся. Між собою вони обговорювали, чи довжина мого волосся дозволяє їм прийняти мене. Вони мали лінійку, якою постійно вимірювали мені волосся. Для декого довжина була достатньою, водночас для інших — ні. Вони не могли дійти згоди, проте зрештою вирішили, що довжини волосся заледве, та все ж вистачало. Я прокинувся, записав свій сон і вирішив ось що: сон хотів сказати мені, що хоча й «заледве», але я вже був готовий вести семінар. Це додало мені впевненості для роботи, але водночас не дозволило вийти за рамки скромності, бо ж я ще не був «довговолосим».

Моя дворічна творча відпустка перетворилася на трирічну, причиною чого став один сон, що наснився мені під кінець другого року. Уві сні я в епічній мандрівці сходив на гору. Уже подолав дві треті шляху до вершини, аж раптом зустрів незнайомця, який сказав, що я повинен повернутися в долину. Прокинувшись, я почав роздумувати над цим дивним сновидінням. Я був твердо переконаний, що цей сон хотів поділитися зі мною чимось важливим. Саме ті символічні «дві треті» до вершини та незнайомець, який сказав мені «повернутися в долину», змусили мене відчути, що сон радить продовжити відпустку. Ще до того, як мені це наснилося, я роздумував над тим, чим збираюся далі займатися, адже та творча відпустка добігала кінця. Моє сновидіння порадило взяти ще один додатковий рік.

Сновидіння не завжди конкретні та легко піддаються інтерпретації. Зчаста ми не впевнені, що саме вони прагнуть нам сказати. Отож питання в тому, звідки нам знати, що сон, який наснився минулої ночі, якось стосується нашого питання. Незалежно від того, так це чи ні, наша підсвідомість завжди намагається з нами зв’язатися, ми принаймні можемо припустити існування ймовірності, що цей сон має певне значення. Безсумнівно, варто витратити свій час і спробувати збагнути, що саме він хоче сказати.

Якщо нам нічого не наснилося або ж ми не пам’ятаємо свого сну, то й далі продовжуємо інкубаційний процес, аж доки цього не станеться. Ми занотовуємо всі свої сни, помічаючи будь-які візерунки або закономірності між двома чи кількома сновидіннями. Дивимося на сни, як на мозаїку, яку необхідно скласти докупи, і поступово, з досвідом, усе більше опановуємо це вміння, навчаючись розмовляти мовою символів. Священна рана

Священні рани — це особистісні кризи, які переживав кожен із нас у різні періоди життя. Ніхто не застрахований від них, та нам би цього й не хотілося, бо ж із горем і смутком вони також приносять неймовірне блаженство та прозріння. Криза стається тоді, коли щось усередині нас прагне, аби його помітили, почули чи звернули на нього увагу. Порушується порядок, і відбувається зміна.

Інколи це може бути фінансова криза, коли ми втрачаємо все, що мали, або ж розлучення чи важка хвороба. Якою б не була криза, для нас це завжди неабияке потрясіння, яке змушує по-новому поглянути на себе, свій вибір, триб життя та переконання. Під час кризи ніщо не мине непоміченим — а саме так і має бути.

Аналізуючи життя в момент кризи, ми дивимося на себе по-новому. Ті аспекти, які досі здавалися настільки істотними та необхідними, раптом видаються вже не такими важливими, навіть банальними. Інші, знехтувані або відкинуті нами частини єства, де священна рана ятриться від гострого леза, тепер перетворюються на найважливіші в житті речі. Священна рана завжди вимагає від нас тіньової роботи. Щось має народитися або ж бути пожертвуваним.

Кризи ніколи не приносять нам утіхи, проте дають можливість звернути увагу на загадкові повідомлення, що криються в них, і «вислухати» їх — ось чому вони називаються священними. Так життя змушує нас щось міняти, адже без змін настає період застою. Комфорт — це ворог змін, а коли все йде так, як нам того хочеться, ми рідко щось змінюємо. Життя вимагає змін, руху, а якщо речі перебувають у стані стагнації або ж є надто зручними, ми легко можемо не помітити, як глибинні, значно важливіші частини звертаються до нас. Подекуди нашу увагу може привернути тільки криза. Вона завжди передує трансформації, тож, коли стає частиною гри, ми повинні радо зустрічати її.

Ми можемо прислухатися до філософії тренера Філа Джексона, який опинився в Залі слави НБА. Під час особливо важких серій ігор він надихав свою команду словами: «Суперник нам не ворог — він наш партнер у танці». Такий підхід дозволяв зняти напруження з гравців: вони могли розслабитися, вийти на поле й показати все, на що здатні (а саме так вони й робили), і зрештою виграти чемпіонат. У своєму житті ми повинні використовувати такий же метод. Виклики, які випадають на нашу долю, — це не проблеми, а партнери в грі. Це необхідні елементи еволюції. Вони роблять нас сильнішими, ведуть стежками, на які ми б не наважилися зайти самі, якби не зазнали кризи.

Священна рана — це невід’ємна та цінна частина мандрівки до нашого становлення як людей. Вона готує нас до того, що в життя прийде щось геть інше. Ми повинні припинити класифікувати кожну подію як благословення або прокляття — хороше чи погане, приємне чи неприємне — і прийняти все, що відбувається, як можливість заглибитися в себе.

Священна рана допомагає нам зануритися в себе. Відчуваючи власний біль, ми торкаємося та відчуваємо біль інших. Ми стаємо смиреннішими й починаємо шукати відповіді. Це геть не приємні часи, але саме тоді народжуються нові ідеї, зміни, рух (як усередині нас, так і поза тілесною оболонкою), і ми багато в чому стаємо кращими. Те, що здається хаосом, насправді є творчою алхімією Всесвіту, яка втручається в нашу гру, пришвидшує своїм дотиком, веде до пробудження. Слухаймо своє життя

У певний момент всі ми усвідомлюємо, що в житті набагато більше загадок та магії, ніж вважали досі. Ми не можемо більше обмежувати своє життя тими вузькими інтерпретаціями, які йому приписували. Дивовижні речі, які нам важко пояснити, справді стаються повсякчас — і тепер ми прийняли це за факт. Події, які не піддаються жодній логіці, однак є цілком природними з квантової точки зору, стають нормою. Наше життя — надзвичайне, і це правда. Це чарівна мандрівка в часі та просторі. Тепер ми знаємо, що життя не якась випадковість, що відбувається з нами і не залежить від нас.

Життєві події завжди несуть для нас повідомлення, але потрібно навчитися чути це. Їх більше не можна ігнорувати, перекладати провину за них на когось іншого або ж списувати на удачу чи невезіння. Якщо так думаємо, то цим відокремлюємо себе від Всесвіту. Ми єдині з усім, кожна подія нашого життя має значення. Ми довіряємо цим близьким стосункам, тлумачимо знаки, інтерпретуємо повідомлення, відкриті та готові прийняти все, що з нами стається. Цей спосіб життя криє в собі мудрість.

У нас, квантових воїнів, є багато стратегій та способів використання будь-якої ситуації собі на користь. Ми чудово опанували мистецтво життя. Використовуючи квантові техніки на практиці, усвідомили щось доволі екстраординарне, наш намір пробудитися запустив щось дивовижне. Зовсім неочікувано гра оживає і гравців стає більше, ніж ми уявляли. Тепер будь-що у Всесвіті може стати частиною гри. Павутина, минуле та майбуття, люди, сновидіння, події, знаки й передвістя — вони всі в «нашій грі», повноцінно грають й взаємодіють з нами. Усе, з чим ми зіштовхуємося, що відкриваємо для себе, спілкується з нами, несе для нас повідомлення, благословення, нову можливість, поклик, щось, що має значення. Наше життя стає багатим, насиченим, сповненим різноманітних деталей, осяяння та глибокого смислу. Слухаючи, ми пробуджуємося і тепер зовсім по-іншому дивимося на своє місце у Всесвіті.